Релігійна освіта в Україні та її правовий стан
Юрій РЕШЕТНІКОВ, к.філос.н., експерт РІСУ
(Доповідь на конференції Євро-Азійської акредитаційної асоціації духовних навчальних закладів 24 жовтня 2007 р.)
2003 року, виступаючи у Києві на конференції, що проводив Державний комітет у справах релігій та присвяченій соціально важливій діяльності релігійних організацій, я висловлював сподівання, що підписання Україною Болонської декларації сприятиме розв’язанню питання державної акредитації релігійних навчальних закладів у контексті узгодження українських освітніх стандартів з європейськими, зазначаючи на завершення свого виступу, що є всі підстави очікувати певних змін в існуючій ситуації штучного відокремлення релігійної освіти від іншої частини системи освіти в Україні та певних правових змін, що сприятимуть розв’язанню вказаної проблеми.
Отже, через чотири роки можна якщо не підводити певні відповідні підсумки, то принаймні спробувати оцінити тенденції, що виявилися за цей період щодо зазначеного питання.
1. Почнемо із статистики
Згідно з даними Державного комітету України у справах національностей та релігій, на 1 січня поточного року в Україні нараховувалося 185 духовних навчальних закладів різної конфесійної належності, в яких навчалося 20880 слухачів і студентів, зокрема 10548 на денній формі навчання. Порівняно з минулим роком кількість духовних навчальних закладів зросла на 10 одиниць, а кількість слухачів більше ніж на 400 осіб. Причому, це зростання характерно для студентів денної форми навчання, в той час як кількість слухачів заочної форми дещо знизилась. Таким чином в Україні в цілому зберігається висхідна тенденція збільшення кількості духовних навчальних закладів та студентів, що навчаються в них, притаманна для України впродовж попередніх років.
За конфесійною належністю духовні навчальні заклади християнських Церков розподілені наступним чином:
— Українська Православна Церква – 17 навчальних закладів – 3627 слухачів (порівняно з 1 січня 2006 р. їхня кількість скоротилась більш ніж на 800 осіб);
— Українська Православна Церква Київського Патріархату – 16 навчальних закладів – 1162 слухача (зменшення за відповідний період на 100 осіб);
— Українська Автокефальна Православна Церква – 7 закладів – 275 слухачів;
— Українська Греко-Католицька Церква – 15 навчальних закладів – 1587 слухачів (якщо кількість навчальних закладів зросла за рік на 2, то кількість слухачів у них зменшилась на 130);
— Римо-Католицька Церква – 8 закладів – 670 слухачів;
— протестантські церкви – 83 навчальні заклади – 11538 слухачів, в тому числі у складі Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів 42 навчальні заклади та 8945 слухачів у них (порівняно з 1 січня 2006 р. остання кількість зросла на 1390 осіб);
— об’єднання харизматичних церков – 11 навчальних закладів – 1060 слухачів.
Крім того, в Україні діє 7 юдейських духовних навчальних закладів (192 слухача) та 7 духовних навчальних закладів різних мусульманських релігійних об’єднань (260 слухачів). Їхня кількість порівняно з попереднім періодом не зазнала суттєвих змін.
Таким чином, статистика дозволяє припустити, що якщо так звані історичні Церкви орієнтуються на професійну підготовку священнослужителів, і відповідно скорочення темпів зростання кількості громад, а отже і скорочення необхідної кількості священнослужителів обумовило і скорочення слухачів або принаймні відсутність значного зростання їхньої кількості, то в протестантських церквах, особливо що стосується ВСОЄХБ, духовна освіта вийшла за межі професійної підготовки кадрів і набула рис широкої біблійної освіти для усіх бажаючих. Вочевидь, це потребує і певного переосмислення очікувань від відповідних випускників.
2. Правове становище духовних навчальних закладів та питання державної акредитації
Всі духовні навчальні заклади, що функціонують в Україні, створені та діють як один з видів релігійних організацій, відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», стаття 11 якого безпосередньо присвячена їхній діяльності.
Таке правове становище, з одного боку, вочевидь сприяло як зростанню чисельності духовних навчальних закладів, так і розвитку їхньої діяльності, оскільки дозволило їхнє створення та функціонування без ліцензування та контролю з боку Міністерства освіти і науки України із проходженням лише досить простої процедури державної реєстрації у державному органі у справах релігій нарівні з іншими релігійними організаціями.
З іншого боку, це поставило духовні навчальні заклади поза компетенцію згаданого Міністерства, що на сьогодні практично унеможливлює отримання ними державної акредитації. Зазначимо, що відсутність можливості отримання духовними навчальними закладами державної акредитації, а отже і державного визнання їхніх випускників, постала як проблема в міру употужнення суспільної ваги Церков, розгортання їхнього суспільно значимого служіння, їхньої інтеграції у життя суспільства. Саме останнє поставило на порядок денний питання державного визнання суспільного статусу випускників духовних навчальних закладів.
На моє переконання, головним в цьому контексті є не стільки визнання відповідності рівня духовних навчальних закладів прийнятим у державі стандартам, скільки дотримання рівності громадян та захисту їхніх соціальних прав незалежно від їхнього ставлення до релігії. Духовні навчальні заклади є одним з варіантів альтернативних по відношенню до державних навчальних закладів, навчання в яких є правом громадян, передбаченим, зокрема, статтею 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, визнаного Україною. Але при цьому на сьогодні випускники духовних навчальних закладів залишаються дискримінованими порівняно з випускниками інших навчальних закладів (державних і приватних), оскільки не вважаються такими, що мають вищу освіту, що негативно впливає як на їхні можливості щодо продовження навчання, зокрема здобуття наукових ступенів, так і є певною перешкодою їхній суспільній інтеграції.
Певним чином це питання було актуалізовано процесом впровадження у загальноосвітніх навчальних закладах викладання «Основ християнської етики» та інших аналогічних навчальних курсів духовно-морального спрямування, що поставило питання щодо підготовлених викладачів. Разом з тим, на сьогодні випускники духовних навчальних закладів поставлені поза цим процесом, з огляду на те, що у них офіційно відсутня не лише педагогічна, але й інша вища освіта.
Зазначимо, що в дискримінованому становищі на сьогодні знаходяться не лише випускники, але й студенти та викладачі духовних навчальних закладів, на яких не поширюються соціальні пільги та гарантії, передбачені законом для відповідних категорій державних та приватних навчальних закладів (пільговий проїзд студентів, надання відпустки у зв’язку із заочним і вечірнім навчанням, розмір відпустки для викладачів, нарахування їм педагогічного стажу тощо).
Окремі кроки щодо подолання такого становища за бажання цілком реально зробити. Скажімо, народним депутатом України В.С.Марущенком (Християнсько-Демократичний Союз) на початку цього року у форматі підготовки до другого читання проекту Трудового кодексу були внесені пропозиції щодо надання відпустки у зв’язку із навчанням студентам духовних навчальних закладів із заочною та вечірньою формою навчання. Разом з тим очевидно, що ситуація потребує не лише локальних змін, а свого комплексного вирішення.
Питання державного визнання дипломів духовних навчальних закладів пов’язано і з необхідністю як самому богослов’ю, так і випускникам відповідних освітніх інституцій вийти за межі внутрішньо церковного застосування. Не викликає сумніву, що суспільство потребує як оцінки з богословських позицій різноманітних складних питань свого розвитку (починаючи від корупції та закінчуючи екологічними проблемами), так і більшого включення носіїв відповідних знань у суспільне життя (викладачі «Основ християнської етики», капелани у військових структурах, пенітенціарній системі, закладах охорони здоров’я і т. ін., соціальні працівники, душеопікуни-консультанти у різноманітних організаціях тощо). Зрозуміло, що таке бачення перспектив застосування випускників вимагає і певного перегляду спрямованості та якості навчальних програм. У будь якому випадку, випускник духовного навчального закладу за рівнем своєї загальної підготовки не має поступатися своєму колезі зі світського вузу.
З іншого боку, державне визнання дипломів релігійних навчальних закладів свідчило б про визнання з боку Держави суспільної ваги Церкви та її потенціалу, зокрема в освітній сфері, готовності розглядати Церкву не як маргінальне утворення, але як рівноправного суб’єкта громадянського суспільства, нарівні з іншими його складовими.
Визнання дипломів духовних навчальних закладів в певній мірі сприяло б і розв’язанню проблеми підготовки викладачів «Основ християнської етики» для загальноосвітніх навчальних закладів, а також поглибленню співпраці державних органів та релігійних інституцій у різноманітних соціальних проектах.
Безумовно, що таке визнання є можливим лише за умови відповідного зростання рівня духовних навчальних закладів, виконання ними державних вимог в сфері освіти, перетворення їх на справді конкурентноспроможних учасників освітнього процесу.
Формальними ж перешкодами на шляху державної акредитації в Україні духовних навчальних закладів, а отже й державного визнання їхніх дипломів, на сьогодні виступають перш за все законодавча відсутність можливості державного ліцензування та відповідно акредитації їхньої діяльності, обумовлена тим, що такі навчальні заклади утворюються відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» у статусі одного з видів релігійних організацій, а не відповідно до Закону України «Про освіту» як власне навчальні заклади, та тим, що в законодавстві не закладено саму можливість для духовних навчальних закладів звертатися до Міносвіти по ліцензію чи акредитацію.
Разом з тим, останнім часом в цій сфері намітились певні позитивні зрушення, що було викликано як розвитком державно-церковних відносин, зростанням суспільної ваги Церкви, так і активізацією демократичного процесу в Україні в цілому після Помаранчевої революції.
Так, результатом зусиль представників Церков і демократичних перетворень у державі стало включення, згідно з наказом Міністерства освіти і науки „Про затвердження змін до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями” від 16 червня 2005 р. № 363, спеціальності „Богослов’я (Теологія)” до зазначеного переліку.
Попри безумовно прогресивний характер цього кроку, неоднозначну реакцію представників духовних навчальних закладів викликає те, що спеціальність „Богослов’я (Теологія)” була включена не як самодостатня (як, наприклад, у Білорусі), а до освітнього напряму „Філософія”. Внаслідок цього, у відповідній навчальній програмі основний наголос має робитися на викладання не стільки власне богословських дисциплін, скільки філософських. Разом з тим, будучи реалістами, варто погодитись, що на даному етапі це була чи не єдина можливість для державного визнання богослов’я як науки. З іншого боку, білоруська ситуація з „теологією” є наслідком загальної моделі державно-конфесійних відносин у цій країні і особливим становищем у ній Білоруського екзархату Російської православної церкви. Внаслідок цього, держава у своїх навчальних закладах і за власний рахунок реалізує замовлення з боку зазначеної церкви на підготовку кадрів священнослужителів для неї. З огляду на поліконфесійність України та зважаючи на інтереси дотримання свободи совісті, навряд чи такий шлях є доцільним для нашої країни.
Наступним кроком стало надання 2 березня 2006 р. Державною акредитаційною комісією Українському католицькому університету ліцензії на підготовку бакалаврів богослов’я, а 21 квітня — на підготовку спеціалістів та магістрів богослов’я. Того ж 21 квітня зазначена комісія ухвалила рішення про акредитацію в порядку експерименту програми підготовки бакалаврів богослов’я зазначеного Університету, в результаті чого 7 липня 2006 р. вперше в історії України 104 випускника богословської програми УКУ отримали дипломи бакалавра богослов’я державного зразка.
Важливим є те, що це відкриває можливості державної акредитації і перед іншими богословськими навчальними закладами і програмами. Так, на сьогодні над акредитацією богословської програми активно працює Національний університет „Острозька академія” та деякі інші навчальні заклади.
Взагалі, що стосується Українського католицького університету, то ситуація навколо нього є наочним свідченням правдивості євангельського правила „Стукайте, і вам відчинять”. Безумовно, що державне визнання його програм стало логічним наслідком як колосальної роботи щодо досягнення необхідного рівня, так і значних зусиль щодо розв’язання питання державного визнання релігійних навчальних закладів в цілому, а його діяльність є позитивним прикладом ефективного поєднання підготовки священнослужителів і інших працівників для потреб своєї Церкви із виконанням державних вимог щодо освіти та орієнтацією на світовий, в першу чергу європейський, рівень освіти.
З іншого боку, відповідно до рішень Міністерства освіти і науки, підготовку фахівців за спеціальністю „Богослов’я (Теологія)” із отриманням диплому державного зразку передбачено лише до 2010 р. На сьогодні Міністерством формуються зміни до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах. У зв’язку з цим для продовження підготовки фахівців з богослов’я перед УКУ поставлена необхідність обґрунтувати введення відповідного напряму, визначити галузь використання випускників та у встановленому порядку внести зміни до Класифікатора професій. На сьогодні спеціальність „Богослов’я (Теологія)” вже знов відсутня на бакалаврському рівні, оскільки нормативні документи Міністерства не передбачають видачу бакалаврських дипломів за спеціальностями, а лише за напрямами підготовки. Тобто, навіть ті, хто буде вчитися на акредитованих богословських програмах цього рівня, в результаті одержать диплом бакалавра філософії, а не теології. Розподіл же за спеціальностями передбачається лише на рівні спеціаліста та магістра. Не хочеться драматизувати, але це робить державне майбутнє „Богослов’я”, принаймні при нинішньому міністрі, доволі невизначеним.
Крім того, проблема полягає і у відсутності у релігійних організацій права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів, до яких має відношення Міністерство освіти і науки, хоча таке право мають, скажімо, громадські організації. Внаслідок усього цього на сьогодні Міносвіти України не має жодного відношення до навчальних закладів, утворених релігійними організаціями. Що ж стосується Українського католицького університету, то він формально був заснований не Церквою, а фондом Святого Климентія відповідно до Закону України „Про освіту”, що надало йому додаткових підстав порушувати перед Державою та відповідним Міністерством питання про державну акредитацію своїх програм. У інших же духовних навчальних закладів України, утворених релігійними організаціями, в силу зазначених причин такі підстави відсутні.
Іншою проблемою на шляху державної акредитації духовних навчальних закладів є відсутність галузевого стандарту з теології. Його необхідність є зрозумілим наслідком потреби мати певний критерій для державного оцінювання тих чи інших богословських програм. Внаслідок цього 26 січня 2006 р. Міністерство освіти і науки утворило міжгалузеву робочу групу з розробки складових галузевого стандарту зі спеціальності „Богослов’я (Теологія)”, перед якою було поставлено завдання до 1 червня того ж року розробити складові сказаного стандарту. Проте з невідомих причин ця робоча група не виконала свого завдання, внаслідок чого 9 листопада 2006 р. було утворено ще одну робочу групу, перед якою поставлено завдання до 1 червня вже 2007 р. розробити складові галузевого стандарту вищої освіти зі спеціальності „Богослов’я (Теологія)”, а також у визначений термін підготувати пропозиції щодо внесення доповнень до Класифікатора професій та первинних посад для подальшого працевлаштування випускників за вказаною спеціальністю.
В основу роботи групи було покладено відповідні документи, розроблені Українським католицьким університетом. Мова при цьому йде не про якісь конфесійні уподобання з боку Міністерства, а про вже наявний досвід саме цієї інституції. З іншого боку, напрацювання УКУ Державним комітетом України у справах національностей та релігій були направлені Церквам та релігійним організаціям України для висловлення зауважень та пропозицій з боку останніх. На сьогодні вже можна казати про основні риси нового галузевого стандарту. Враховуючи те, що як вже було сказано, мова йде про спеціальність за напрямом „Філософія”, то практично більша частина предметів нормативної частини є загальними для цього напряму. На суто богословські же дисципліни відводиться менша частина обсягу навчального процесу. Разом з тим, певний оптимізм викликає те, що в умовах Болонського процесу співвідношення нормативної та вибіркової частини досягне 50 на 50 (а не 65 на 35 як зараз), що дозволить суттєво збільшити обсяг саме богословських дисциплін.
Безумовно, що наявність галузевого стандарту автоматично не вирішить проблему державної акредитації духовних навчальних закладів, адже для цього потрібно законодавче визначення такої можливості, про що ми казали. З іншого боку, акредитація без наявного стандарту теж є неможливою. Зрозуміло, що на першому етапі від наявності стандарту виграють навчальні заклади, утворені громадськими організаціями (такі, як УКУ), а також навчальні заклади державної та комунальної форми власності, в яких вже провадяться навчальні програми з теології або планується їхнє впровадження (наприклад, Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, Національний університет „Острозька академія”, Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП), можливо Національний університет „Києво-Могилянська академія”).
З іншого боку, наявність стандарту відкриє можливості для нострифікації в Україні дипломів за спеціальністю „теологія”, отриманих у закордонних навчальних закладах, а можливо і у вітчизняних. Таким чином, це дозволить вирішити проблему державного визнання рівня викладачів духовних навчальних закладів, без чого державна акредитація останніх теж є неможливою. Таким чином затвердження галузевого стандарту з теології стане значним кроком уперед на шляху державного визнання духовних навчальних закладів, а також сприятиме взаємній інтеграції двох освітніх систем – духовної та світської, які поки що практично не перетинаються, хоча і знаходяться в межах одного суспільства.
Водночас необхідно законодавчо передбачити як право релігійних організацій на заснування загальноосвітніх навчальних закладів різного рівня, так і право духовних навчальних закладів звертатися до Міністерства освіти і науки України за отриманням акредитації. Зазначимо, що стосовно права релігійних організацій на заснування загальноосвітніх навчальних закладів впродовж 2006-2007 рр. народним депутатом України – головою Християнсько-Демократичного Союзу В.Стретовичем було внесено два відповідних законопроекти, один з яких був відхилений парламентською більшістю з представників Партії регіонів, соціалістів та комуністів, а другий не розглядався у зв’язку з розпуском Парламенту. Безумовно, що відповідний законопроект буде внесено і у Парламент нинішнього скликання.
Що ж до права духовних навчальних закладів на державну акредитацію, то відповідна норма була передбачена у проекті нової редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, підготовленому 2006 року робочою групою Міністерства юстиції України, до складу якої входили представники державних органів, релігійних організацій, науковці. Зазначимо, що мова йде саме про можливість, а не про обов’язок духовних навчальних закладів проходити державну акредитацію, адже вочевидь, що окремі навчальні заклади, орієнтовані виключно на внутрішньо церковні потреби, не зацікавлені в проходженні такої процедури. Враховуючи це, законопроект передбачав право релігійних навчальних закладів, утворених у формі релігійних організацій, здійснювати свою діяльність без ліцензії та без дотримання державних стандартів освіти. Таким чином, передбачалось зберегти чинний порядок щодо заснування духовних навчальних закладів (без отримання ліцензії Міністерства освіти і науки), але разом з тим надати їм право на отримання державної акредитації за наявності у них такого бажання.
Проте, вказаний законопроект на сьогодні через низку релігійних та політичних причин є відкладеним до досягнення більш сприятливих умов для його внесення до Верховної Ради. Таким чином вказане питання навряд чи буде вирішено впродовж найближчих 5 років, адже спроби внесення будь-яких локальних змін до Закону „Про свободу совісті та релігійні організації” містять небезпеку докорінного його переформатування в бік звуження наявної релігійної свободи в Україні.
Крім формальних перешкод на шляху державної акредитації духовних навчальних закладів, певною проблемою для них у цьому може стати і сумновідомий людський чинник, а саме залежність кінцевого результату процесу від особистих інтересів чиновників, задіяних у цьому, зокрема їхніх конфесійних уподобань.
При цьому певними позитивами відсутності можливості отримати державну акредитацію є значна незалежність духовних навчальних закладів від органів влади (позбавити державної реєстрації релігійну організацію, якими є духовні навчальні заклади, набагато складніше, ніж створити „непланові” труднощі в отриманні навчальним закладом акредитації) та, відповідно, можливість будувати свою програму на власний розсуд, орієнтуючись не на державні вимоги, а на потреби відповідної релігійної структури та забезпечення своєї конкурентноздатності. Це сприяло розвитку діяльності духовних навчальних закладів в напрямку реального досягнення ними загальновизнаного у світовій практиці рівня, зокрема орієнтуючись на стандарти ЄААА.
З огляду на наявні процеси в сфері державно-церковних відносин, зокрема ті, що торкаються освітньої галузі, участь України у Болонському процесі та її євроінтеграцію, є всі підстави очікувати поступового розв’язання питання можливості державної акредитації духовних навчальних закладів. Для самих же духовних навчальних закладів можливість отримання державної акредитації могла б стати позитивним стимулом для подальшого удосконалення їхніх навчальних програм з урахуванням існуючих вимог.
Насамкінець зазначу, що протестантські церкви залишаються terra incognita для значної частини українських чиновників, зокрема тих, хто має відношення до освітньої сфери. Одним із важливих результатів роботи, проведеної Українським католицьким університетом в напрямку можливості державної акредитації богословських програм, є доведення представникам Держави здатності Церкви провадити освітню діяльність на високому рівні, не поступаючись державним вищим навчальним закладам. На сьогодні перед протестантською спільнотою стоїть певний виклик довести, що сказане стосується і їхніх навчальних закладів. Крім суто практичного значення, це безумовно сприятиме як подоланню певних негативних стереотипів щодо протестантів, так і рівному ставленню з боку Держави до різних Церков та утвердженню толерантності в суспільстві.
Але при цьому кожен релігійний навчальний заклад або релігійне об’єднання, що його заснувало, повинні мати вибір і самостійно визначитися: чи він працює на внутрішні потреби відповідної церкви і готує своїх випускників лише до служіння у її межах, а відповідно і керується у своїй діяльності виключно вимогами з боку даної релігійної інституції, або він зацікавлений у державному визнанні рівня своїх випускників, їхній ширшій інтеграції у суспільство, передбачає можливість їхньої діяльності не лише на церковних посадах, а тому враховує у своїй діяльності і наявні державні стандарти. Проте, це вже більш широке і концептуальне питання.
