Протестантське бачення релігійної свободи та демократії: традиційні підходи та їх сучасні трансформації у пострадянському контексті

Протестанти, релігійні свободи і демократія в сучасній Україні досі не визначились у взаєминах, взаємовизначення і взаємовизнання тривають.

Протестанти, релігійні свободи і демократія в сучасній Україні досі не визначились у взаєминах, взаємовизначення і взаємовизнання тривають. Доля свободи і демократії у пострадянських країнах є надто драматичною, щоб можна було дати їх вичерпну характеристику і визначити вплив демократичних процесів на процеси релігійні. Вочевидь, Україна виявилась нездатною свідомо та рішуче піти шляхом західних демократій і схиляється до «керованої демократії», заперечення універсальних цінностей, проектування нових партійно-церковних симфоній, примату колективістських форм організації суспільного життя. Подібна кентавристика, коли демократичний фасад держави будується на попранні індивідуальних прав і свобод, коли демократична риторика наповнюється антидемократичним змістом, має місце і в релігійному середовищі, в настроях церковників і навіть в теологічних акцентах.

Традиційно вважалось, що протестанти є прибічниками демократії, проте слабкість сучасних західних демократій, їх інституційний та моральний занепад спровокували хвилю консервативної протестантської критики – за розширення загальних прав на різні меншини (етнічні, конфесійні, сексуальні), за безмежний плюралізм і релятивізацію традиційних цінностей, за відмову від цільової підтримки власних традицій заради діалогу з іншими та сприяння їх розвитку. Демократія всередині Європи чи християнського світу в цілому задовольняла протестантів, але розповсюдження її м’яких норм на увесь світ і глобалізація демократії на тлі агресивного зростання інших релігій викликають алармістські настрої і заклики до консервативної революції.

Історично склалось так, що саме протестанти найбільш ревно обстоювали релігійну свободу, декларували невід’ємне право кожного сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати ніякої. Але варто зауважити, що на практиці мала місце боротьба за власні свободи і за обмеження свобод для тих, кого релігійні громади вважали єретиками, розкольниками, лібералами тощо. У відносинах релігії і свободи можна знайти три аспекти: свобода для релігії, свобода в релігії і свобода від релігії. Наразі йдеться про перший – свободу для протестантів як релігійних меншин, два інших завжди були під великим питанням – вільнодумці та невіруючі знаходяться поза простором свободи.

Більшість пострадянських протестантів заявляє про визнання і першочергове, фундаментальне значення принципів свободи совісті та автономії помісної церкви[1]. Проте ці традиційні положення сьогодні піддаються критиці та активно обговорюються (див. матеріали київського симпозіуму «Автономія помісної церкви»[2]).

Визнаючи свою підлеглість державі та її законам, протестанти акцентують першочергову необхідність виконувати Божі закони та доручення. Зазвичай, посилаються на текст Дій 5:29. Але сьогодні посилюються державницькі настрої і заклики сприяти зміцненню держави, її обороноздатності (!), відтворенню тих національних традицій, де саме етнічні та політичні чинники визначають специфіку релігійного життя.

Протестантське розуміння свободи не позбавлене апорій, окреслених колом таких понять, як особистісна віра, христоцентризм, загальне священство, церковна спільнота, підзвітність громаді, лояльність державі, соціальна активність, занурення у внутрішнє життя, революційний пафос реформ, відокремлення від держави, партнерство та союзи з політичною владою, секуляризація, віротерпимість.

Свобода в протестантизмі обмежена певними противагами. Особа вільна від диктату суспільства, але заради служіння суспільству, вільна від влади церковних інституцій заради братнього життя у церковній спільноті. Свобода наче спалахує і згорається лише в одну мить, коли треба нею скористатися на користь Бога, підпорядкувати її вищому началу, використати цей дар в акті вільної віддачі. Свобода сприймається як цінність, але не найвища; розуміється свобода скоріше інструментально, аніж онтологічно, тому протестанти про свободу кажуть переважно як про «свободу вибору».

Подібні інтерпретації передбачають, що моменти свободи, вільного вибору трапляються мало не щоденно, отже відносини віруючого з Богом завжди не зафіксовані, вільні, позбавлені чітких формул та закріплених форм. Деякі протестанти підпорядковують власну свободу традиції і свідомо позбавляються особистих стосунків заради комфортного життя всередині колективу, що є типовим для фундаменталістських громад.

Багато сучасних протестантів використовують свободу заради власної реалізації у суспільстві, досягнення влади або багатства. Як відомо, демократія дає шанс здобути соціальну позицію, але потім виникає спокуса їх закріпити у недемократичний спосіб. Протестанти, яким вдалося надовго закріпитися у владі, пройшли цікаву еволюцію. Так, Олександр Семченко, теперішній керівник Всеросійської співдружності євангельських християн (ВСЄХ), за радянських часів відсидів у тюрмі за розповсюдження нелегальних Біблій, а зараз товаришує з кремлівськими очільниками, отримує тендери на такі мега-проекти, як реконструкція Великого театру та будівництво траси Москва-Санкт-Петербург. Заради останньої сьогодні його бізнес-структура «Теплотехнік» вирубує Хімкінський ліс та тероризує місцеве населення, екологів, журналістів. Подібні «єпископи-лісоруби» (так їх назвали журналісти) добре навчились «рубити капусту», тобто отримувати надприбутки, користуючись домовленостями з корумпованою владою, або досягати владних вершин, торгуючи інтересами церкви, як це робить відомий п’ятидесятницький єпископ-українофоб Сергій Ряховський.

Сьогодні стало модним називатися не демократом, а державником, лаяти недоліки демократії, вихвалятись стабільністю, вертикаллю влади, керованістю суспільства. Демонізація демократії та її свобод штучно підтримується і в масовій свідомості протестантів. У церквах жартують про демон-кратію та жахають один одного нашестям гомосексуалів чи викладанням толерантності у школах.

Чого насправді бракує сучасним протестантам – теологічної та інтелектуальної аргументації на користь християнського розуміння свободи, організації широких суспільних дискусій, спільної з науковцями та політиками праці над вдосконаленням демократії та її свобод.

Протестантська церква, яка завжди позиціонувала себе як народну, має взяти часткову відповідальність за долю демократії та релігійної свободи, ініціативу в її конструктивному обговоренні (хоча б в межах західних суспільств протестантської більшості – що було б прецедентом і добрим прикладом для пострадянських одновірців), замість того, щоб критикувати очевидні недоліки її законодавчого забезпечення чи вади її масового сприйняття. Краще вдосконалювати демократію, просякнути її християнським духом, ніж провокувати спокусливу ностальгію за тоталітаризмом чи іншими соціальними формами несвободи.

 


[1] Соціальна доктрина євангельських християн України (Дніпропетровськ, 2009); Євангельські християни-баптисти України (Київ, 1999); Социальная позиция протестантских церквей России (2009) и др.

[2] Автономия поместной церкви. Материалы Первого симпозиума «Взаимоотношения поместной церкви и союза» 6-7 декабря 2007 г. Киевская церковь «Дом Евангелия» / [редактор С.В. Санников и др.]. – Одесса, 2009. – 382 с.