Православні есхатологічні та телеологічні уявлення напередодні та під час Німецько-радянської війни 1941–1945 рр.

2 серпня 2010, 14:59 | Матеріали конференцій | 0 |   | Код для блогу |  | 

Масненко В.В.

доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького

Матеріали Восьмої Міжнародної наукової конференції "Церква - наука - суспільство: питання взаємодії" (Київ, 26-28 травня 2010 р.)

Есхатологічні уявлення є органічною частиною християнської, у тому числі і православної, духовної традиції, оскільки покладені в основу християнського віровчення. Структура цих уявлень досить стала і включає пророцтва про настання Царства Божого на землі, воскресіння мертвих, страшний суд, ознаки появи звіра, антихриста тощо (книга: Об’явлення св. Іоанна Богослова).

Крім того, варто враховувати, що будь-які війни посилюють есхатологічні настрої, оскільки їхні катастрофічні події дають приводи для пошуків ознаки другого пришестя. Тим більше підстав містив у собі такий величезний, глобальний конфлікт як Друга світова війна, яка несла доволі реальну загрозу знищення всього людства. Ці обставини не могли не викликати серед православних віруючих, у тому числі й українських, посилення настроїв щодо наближення кінця світу. Війна у духовному сенсі сприймалася як армагеддон – остання битва перед кінцем світу.

Ситуація ускладнювалась тим, що у передвоєнний період Православна Церква зазнала широкомасштабних гонінь від атеїстичного радянського режиму. Руйнація традиційної релігійно-конфесійної системи, вилучення церковних цінностей, закриття і знищення церков і монастирів, репресії, ув’язнення і мученицька загибель багатьох кліриків і мирян давали підстави до поширення масових уявлень про збільшення числа ознак, які свідчили про наближення антихриста. Залишилося чимало свідоцтв про те, що у масовій свідомості православних віруючих саме радянський режим ототожнювався з “царством темряви”. Радянський Союз чітко асоціювався з безбожною державою. Гоніння на Церкву розглядалися як кара Божа за гріхи, за відступництво від “правдивої віри”.

Початок німецько-радянської війни привів до помітних зрушень у описаній вище схемі есхатологічних уявлень. Відбувається своєрідне їх “розщеплення” у баченні носіїв зла. Тепер роль антихриста доволі чітко переноситься на агресора – нацистську Німеччину. До того ж, керівництво ІІІ Рейху, попри показну лояльність до Православної Церкви на окупованих територіях, не приховувало антихристиянської суті своєї політики.

Варто звернуту увагу на те, що ці настрої набувають яскраво вираженої суспільної артикуляції, оскільки стають офіційною позицією РПЦ і оприлюднюються її предстоятелем та іншими архієреями. Так, 24 листопада 1941 р. митрополит Сергій (Страгородський) у своєму зверненні до пастви дав доволі однозначну в есхатологічному сенсі характеристику нацистському режиму, називаючи його не інакше як “породженням пекла”, який намагався “ствердити свою сатанинську владу над всією землею” [1]. У пасхальному зверненні від 2 квітня 1942 р. він же говорив про антихристиянську суть нацистської ідеології, яка “замість Хреста Христова… визнала своїм знаменням язичницьку свастику”. На переконання предстоятеля, не фашистська свастика, і ніякі інші символи, а тільки Хрест покликаний очолити нашу християнську культуру [2]. Така позиція була вкрай зручною для керівництва РПЦ, оскільки дозволяла поєднувати солідарність з народним несприйняттям окупантів і постійну демонстрацію власної лояльності до радянської влади.

Питання апокаліпсичної характеристики радянського режиму залишалося певний час у тіні, поступово витісняючись більш потужним образом “ворога людства” (ворога православ’я) – німецьким нацизмом. З часу призупинення антирелігійної політики, яка найбільш виразно виявилася у контактах радянської владної верхівки з митрополитом Сергієм, дозволом провести Архієрейський для обрання Патріарха тощо, офіційна позиція Церкви була орієнтована на стримування і нейтралізацію таких поглядів. Хоча у православному середовищі не було однозначності у цьому питанні.

Так, взимку 1941–1942 рр. о. Сергій Булгаков замислювався над питанням: “Чи може перемогти відпавша від Християнства – в керуючий своїй частині – країна?” І сам же давав відповідь: “Відхід від Христа не може пройти безкарно й лишитися без наслідків” [3]. І далі ще більш виразно: “Парадокс обох різновидів націонал-соціалізму, чорного і червоного, націоналістичного та інтернаціонального такий, що обидва вони зближуються… як деспотичне насилля над нашою батьківщиною, що супроводжується її розтлінням: Гітлер-Розенберг-Сталін-Троцький у їхній тотожності” [4]. Водночас, він був переконаний, що гітлеризм, як релігійне явище є більш негативне, ніж войовничий атеїзм більшовизму, оскільки він глибше отруює народну душу своїм язичництвом. Останнє за Булгаковим неминуче стає антихристиянським. Але й більшовизм, на його переконання, був “сатанинським насиллям над російським духом”.

Демонстрація лояльності РПЦ до радянського режиму, в свою чергу, привела до посилення містичних настроїв серед частини нонконформістськи налаштованих віруючих щодо продовження гріхопадіння самої церкви. Наприклад, у рукописній книзі мандрівного проповідника Івана Галата “Таємниця беззаконня ХХ століття” містилася така характеристика вказаній ситуації: “сучасна церква – дружина-любодійка. Любодіюча з царями земними. Це ніщо інше як морально занепала церква, інтернаціональна, за номером і печаткою звіра” [5].

Тлумачення перебігу війни і підстав для перемоги у православному середовищі набувало яскравого теологічного характеру. Основним тут виступає Боже провидіння, заступництво Пресвятної Богородиці й духовні подвиги праведників.

Серед останніх особливе місце посів митрополит гір Ліванських Ілля (Антіохійська Православна Церква), який на заклик антіохійського патріарха Александра ІІІ про допомогу Росії, здійснив духовний подвиг неперервної трьохденної молитви у закритому підземеллі. Унаслідок він мав видіння Пресвятої Богородиці, під час якого отримав “визначення Боже для країни та народу російського”. Смисл послання полягав у настанові владі припинити антицерковну політику, відкрити всі храми, монастирі і духовні навчальні заклади, повернути священиків з тюрем і заслання. Особлива роль була визначена для Казанської ікони Божої Матері, яка мала виступити захисницею Ленінграда, Москви, Сталінграда і супроводжувати переможні війська до кордонів Росії. У разі невиконання визначення, Росію очікувала загибель [6].

Владика передав послання представникам РПЦ і радянському керівництву. Останнє буцімто виконало всі викладені у ньому умови і тим самим забезпечило перемогу у війні. Повернення віри на російські землі мало позитивні наслідки. У православній традиції зафіксовані знакові події, які й привели до перелому у ході війни. Серед них – хресний хід з Казанською іконою Божої Матері навколо стін Ленінграда напередодні прориву блокади, обліт літака з чудотворною Тихвінською іконою Божої Матері навколо Москви, благодійний вплив ікони Казанської Божої Матері на перемогу під Сталінградом. Звільнення Києва також приурочувалося до святкування дня Казанської ікони Божої Матері (4 листопада) і розцінювалося як “знаменна подія для народу Росії: звідси почалась Русь наша, тут відбулося хрещення нашого народу”.

Отже, подальший перебіг війни був визначений тим, що “Церква благословила Вітчизняну війну російського народу і благословення це було затверджено на Небі. Від престолу Всевишнього і запалав дух Росії”.

Той самий митрополит Ілля у 1947 р. під час візиту до Радянського Союзу детальніше розповів про явлене йому одкровення Пресвятої Богородиці. Згідно з ним, владиці були відкриті імена кількох праведників, молитвами яких Господь помилував Росію. Серед них першим Пречиста назвала ієросхимонаха Серафима Вирицького (в миру Василя Миколайовича Муравйова) – відомого подвижника Православної Церкви. Крім того, було вказано й на імена, пов’язаних з ним осіб: стариці, хрещеної праведного Іоанна Кронштадтського – Ольги Васильєвої, духовної доньки отця Серафима – Любушки, Ольги Алексієвни тощо.

Під час війни старець Серафим, крім суворого росту і постійної келійної молитви, прийняв на себе особливий подвиг заради спасіння Росії та її народу від загибелі. Він тисячу ночей стояв на камені перед іконою Серафима Саровського і з піднятими рука молився, подібно до подвигу свого небесного заступника [7]. Монах на той час перебував у окупованому німцями селищі Вириця (недалеко від Ленінграда). На запитання окупантів щодо перспектив війни старець відповідав: “Санкт-Петербурга ви ніколи не візьмете. Ми – православна держава. Віра зараз піддається гонінням, але через короткий час знову відродиться” [8].

Таким чином, у православному середовищі сформувалися і поширювалися типові теологічні уявлення про перебіг німецько-радянської війни. Поразки, особливо на початковому її етапі, пов’язувалися з гоніннями на Церкву та втратою віри. Натомість кінцева перемога напряму залежала від Божої благодаті і заступництва Пресвятої Богородиці, які настали після відмови від антирелігійної державної політики. Однак, наявні джерела свідчать про кілька рівнів уявлень: офіційний та народно-містичний. Для останнього все ж не був властивим погляд про раптову трансформацію “безбожної влади” у “захисницю віри”. Окрім суто духовного сенсу у розглянутій схемі не важко побачити потужний месіанський та російсько центричний підтекст, який полягав у вірі в особливу роль Святої Русі (з якою чомусь ототожнювали існуючу на той час державу) та вирішальну перемогу російського народу над “світовим злом”.

Примітки

  1. Русская Православная Церковь и Великая Отечественная война. – М., 1942. – С. 8-10
  2. Русская Православная Церковь… – С. 24-25.
  3. Булгаков С. Христианство и еврейский вопрос. – Париж, 1991. – С. 87.
  4. Там же. – С. 115.
  5. Кривенко С. Релігійно-містичні тлумачення радянської влади (рукописна книга І. Галата “Таємниця беззаконня ХХ століття” 1947 р.) // Доба. – Черкаси, 1998. – Ч. 1. – С. 54.
  6. Россия перед вторым пришествием. Пророчества русских святых. 2-е изд. / Сост. С.В. Фомин. – М., 2001.
  7. Старец иеросхимонах Серафим Вырицкий (Василий Николаевич Муравьев, 1865–1949). 2-е изд., исп. – Б.м.: Переизд. Спасо-Преображенского Мгарского монастыря Полтавской епархии, Б.г. – С. 34; Новиков А.Н. Праведная и подвижническая жизнь Серафима Вырицкого (1865–1949) // Санкт-Петербургские епархиальные ведомости. – 1990. – № 1-2. – С. 33.
  8. Старец иеросхимонах Серафим Вырицкий… – С. 33.
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • LASTIVKAUST | 17 лютого 2019, 07:32

      ЧІТКО І АРГУМЕНТОВАНО! НА ВІДМІНУ ВІД ПРОМОСКОВСЬКИХ КОМЕНТАТОРІВ, ЯКІ І САМІ "блудять" у своїх опусах...

    • RODOVID | 16 лютого 2019, 21:45

      "Тому що еллінізм і Вселенський Патріархат мають першість в Православ'ї"? Вселенський Патріархат - так має першість у Православ'ї, але яке відношення до Церкви має так званий

    • velovs@ukr.net | 16 лютого 2019, 18:25

      Разом з тим. Так виглядає, що нинішнього понтифіка тоді просто, по суті, ПІДСТАВИЛИ! Тобто його - уродженця ДАЛЕКОЇ-ПРЕДАЛЕКОЇ Аргентини та, до того ж, правдивого, простого й щирого і навіть (в

    • boryspil | 16 лютого 2019, 12:39

      Так, усе вірно. Але якщо не вдається вирішити проблему протистояння у великих масштабах, то кожному небайдужому треба намагатися щось робити у цьому напрямку зі своїх позицій і своїх можливостей.

    • velovs@ukr.net | 16 лютого 2019, 09:51

      Звертає на себе особливу увагу, зокрема, те - що поміж різного іншого - шановний автор цієї статті "незлим тихим словом" згадує оту "епохальну зустріч" в Гаванському аеропорту 12

    Популярні статті місяця