Соборно-Єпископська церква в 30-х рр. ХХ ст.
Матеріали Восьмої Міжнародної наукової конференції "Церква - наука - суспільство: питання взаємодії" (Київ, 26-28 травня 2010 р.)
Історичний розвиток Соборно-єпископської церкви (СЄЦ) є найбільш суперечливою і мало дослідженою сторінкою історії православної церкви в Україні на даному етапі. Але у той самий час треба відзначити, що інтерес до неї в останні десятиліття значно збільшився. Відомості про дане угрупування можна знайти в роботах О. Ігнатуші, В. Пащенка, А. Киридон, В. Силантьєва та ін. Але повної картини історичного шляху конфесії так і не було створено, особливо це стосується завершального етапу розвитку – 1930-х рр., що й визначило обрання автором тематики наукової розвідки.
У 1929 р. розпочався масований наступ на усі без винятку конфесії. Після досить вдалої для держави кампанії із зняттям дзвонів, почався новий наступ на релігію. Його головною рисою було закриття церков та передача їх під культосвітні установи. Хоча досить часто вони перетворювалися просто у зерносховища. Ліквідація храмів проводилась двома шляхами. По-перше, з проведенням законних формальностей за постановою ВУЦВК. По-друге, велика кількість молитовних будинків закривалась свавільно місцевою владою, яка не прислухалась до побажань населення, або ж створювалися умови, які були неприйнятні ні для духовенства, ні для громади. Так, голова Лозоровської сільради Лубенської округи Зубчак, разом із комсомольцями “під час служби в церкві зайшли в шапках, де почали на присутніх кричати, аби ті розходилися і т.п. Крім цього, робітник сільради Бесараб самочинно відбирає церкву у віруючих, вимагаючи ключей… загрожує віруючим за нездачу ключів Соловками, штрафом, позбавленням віруючих прав і т.п.” [1], але це був лише початок. Протягом 1929 р., у результаті атеїстичного наступу держави перестало функціонувати від 30 до 50 відсотків громад СЄЦ. Для порівняння можна вказати, що з 1 січня по 1 жовтня 1929 р. у ряді округ кількість громад даної конфесії зменшилася: у Лубенській – з 113 до 72, у Могилів-Подільській – з 29 до 14 [2] тощо.
Справжній “войовничий” курс на закриття храмів розпочався у 1930–1932 рр., коли було закрито значну кількість парафій СЄЦ. Втратила конфесія і помітну частину духовенства, що відбувалося наступними шляхами: відмова від сану священослужителів; перехід духовенства за штат у зв’язку з важким матеріальним становищем; залишення парафії у пошуках більш сприятливих умов; репресії “під час переведення масових політичних кампаній” [3]. За “злісну несплату сільгоспподатків” було засуджено чимало священнослужителів на термін від шести місяців до трьох років, а решта була змушена зніматися з реєстрації. У деяких місцях священиків виганяли без будь-яких причин. У результаті більшість храмів не діяло (наприклад, у Прилуцькій окрузі в 1930 р. із 108 діяло лише 3 громади, в Лубенській – із 235 – близько 140, у Сумській – із 180 – 50 [4]) і парафіяни відмовлялися від їх утримування, що давало додаткові аргументи на користь закриття з формулюванням “за власним бажанням громади”.
Пригнічене духовенство було у відчаї. Священик Євфім’єв у листі до Луганського архієпископа Августина (Вербицького) писав: “Після закриття храму наша духовна родина розпалася… Ми стали один одному зовсім чужими… Тим часом навколишні обставини говорять, що я повинен залишити духовне відомство для блага, принаймні, дітей. Упав я в розпач. Не міг розібрати, що мені робити, а тут ще на додаток женуть з хати. Довелося ходити з двору у двір, щоб підшукати хоча б кімнату, та ніде не міг знайти. Передали мені, між іншим, Вашу розмову з одним священиком, який спитав Вас, куди діватися духовенству після закриття храмів. Ви начебто відповіли: “Я зараз нічого не можу вдіяти. Один вихід – йти духовенству на радянську службу” [5]. Але, щоб отримати на це дозвіл, згідно з рішенням Президії ВЦВК від 30 серпня 1930 р., слід було зняти з себе сан. Порядок зречення подавався у положенні НКВС УСРР “Про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад”. Священики, які “вирішили відмовитися від релігійної діяльності”, повинні були подати про це заяви до відповідного районного або окружного адміністративного відділу й публічно про це повідомити в засобах масової інформації або в місці служіння. У 1930–1936 рр. місцеві газети та справи відділів культів рясніли заявами загнаних у глухий кут священнослужителів про зречення сану і віри. Після цього вони обіймали посади бухгалтерів, касирів, агрономів, завгоспів, сторожів, чорноробів і навіть завідувача більярдною. Голова СЄЦ митрополит Феофіл (Булдовський) з 1939 р. і до війни переплітав книги для шкільної бібліотеки в Харкові [6].
До 1933 р. митрополит Феофіл жив у Лубнах, а згодом, коли у лютому 1933 р. від управління Лугансько-Донецькою єпархією відійшов архієпископ Августин, якого розбив параліч, переїхав до Луганська. Тим часом, як влучно зазначає О. Форостюк, антирелігійна кампанія набирала обертів. У булдовців залишалося все менше приходів, що відчутно відбилося на фінансовому становищі церкви. У 1935 р. ситуація ще більше погіршилася – Луганське єпархіальне управління вже було не в змозі утримувати свого архієрея. У вересні митрополит звертається до церковної ради уцілілого Воскресенського храму в Луганську з проханням видати кошти або хоча б свічки, щоб розрахуватися за помешкання. Проте у жовтні й цю церкву закрили і митрополит знову повернувся до Харкова, де жив до 1937 р., поки не закрили останню Іоанно-Усікновенську церкву. Повернувшись до Луганська, був там правлячим архієреєм до середини 1939 р., намагався врятувати становище СЄЦ. Утім дні його церкви також були полічені. Одним з останніх розпоряджень архієрея було прийняття у квітні 1937 р. під свою духовну опіку віруючих закритої Кирило-Мефодіївської церкви на хуторі Сорокіному й призначення туди священика, якого, однак, одразу заарештували і стратили. З цього часу діяльність СЄЦ припинилася, а митрополит повернувся до Харкова [7].
Зійшов з арени й інший ключовий персонаж виникнення та діяльності СЄЦ – архієпископ Іоанікій (Соколовський). Через вісім місяців після кончини патріарха Тихона у Москві була здійснена спроба відновити “колегіальність” в управлінні церквою. Здійснити цей намір зважилися дев’ять архієреїв на чолі зі Свердловським архієпископом Григорієм (Яцковським). До цього вони були заздалегідь “підготовлені” керівництвом ОГПУ й заручилися його підтримкою. 22 грудня 1925 р. ці архієреї зібралися на нараду в московському Донському монастирі й вирішили утворити із присутніх Тимчасову вищу церковну раду (рос. Временный Высший Церковный Совет – ВВЦС). Це дозволило б, на їхню думку, відновити “соборність” (яка розумілася як “колегіальність”) в управлінні церквою. Через рік, 22 жовтня 1926 р., ВВЦС надіслав до України постанову за № 38, у якій визначалося: 1 – неканонічність антицерковної діяльності митрополита Нижегородського Сергія (Страгородського) і митрополита Михаїла (Єрмакова), 12-и українських і 15-и російських єпископів, що приєдналися до них; 2 – обрання архієпископа Іоанікія в члени ВВЦС від Української Церкви [8]. Таким чином, підкреслювався генетичний зв’язок СЄЦ з РПЦ і в подальшому архієпископ Феофіл постійно підтримував контакт з “григор’євцями”, що підтверджується обговоренням питання про участь у майбутньому з’їзді ВВЦС на черговій сесії Собору Православних Єпископів 12–14 травня 1930 р. [9] Доля Іоанікія (Соколовського) також склалася трагічно: наприкінці 1937 р., коли він перебував митрополитом Ульяновським, його було заарештовано і 15 січня 1938 р. страчено, разом із духовенством його парафії, де він служив на той момент [10].
Трагічна доля спіткала й іншого засновника СЄЦ – Сергія (Лабунцева). У 1927 р. із Пирятина він переїздить до Харкова, у зв’язку з призначенням Секретарем Собору Єпископів, а в 1930 р. – до м. Змієва. 19–21 жовтня 1932 р. його було обрано на посаду єпископа Сумського й Охтирського з приєднанням до Сумського району районів Охтирського Велико-Бурлуцького й Красноградського. Місцем перебування єпископа було призначено м. Суми, але Сергій проживав у невеличкому с. Куриківці, де виконував обов’язки священика місцевої церкви до її закриття в 1933 р. З 1933 р., ніде не працюючи, виконував на дому релігійні треби: хрещення, помазання, поховання тощо. 2 грудня 1937 р. єпископ був заарештований і за контрреволюційну діяльність засуджений до вищої міри покарання. Вирок було виконано 23 грудня 1937 р. [11]
Доля Сергія (Іваницького) та Павла (Погорілка) остаточно не з’ясована, але більшість дослідників вважає, що в 1930-х рр. вони були заарештовані органами НКВС, у жорнах якого і згинули. Щодо особи митрополита Феофіла (Булдовського), за ім’ям якого в народі цю течію було названо “булдовщиною”, то з початком окупації він знову став на чолі автокефального руху. На відміну від інших архієреїв УАПЦ, які відступили разом з німцями, залишився у Харкові й 13 листопада 1943 р. був заарештований за співпрацю з фашистами. 23 січня 1944 р. митрополит Феофіл помер під час слідства.
Доля Соборно-єпископської церкви підтверджує, що, не зважаючи на офіційно проголошене радянською владою невтручання у релігійні справи, сталінська тоталітарна система неухильно рухалася в напрямку створення секуляризованої держави не зупиняючись при цьому ні перед масовими репресіями духовенства, ні перед переслідуванням людської гідності та знищенням церковної старовини.
Примітки
- ДАПО. – Ф. Р-2126. – Оп. 1. – Спр. 839. – Арк. 101.
- Там само. – Спр. 799. – Арк. 185зв.; спр. 835. – Арк. 3; ДАВО. – Ф. Р-687сч. – Оп. 4. – Спр. 10. – Арк. 135; спр. 41. – Арк. 183.
- ДАПО. – Ф. Р-2126. – Оп. 1. – Спр. 799. – Арк. 64; ДАСО. – Ф. Р-7. – Оп. 2. – Спр. 115. – Арк. 275-276.
- ДАПО. – Ф. Р-2126. – Оп. 1. – Спр. 865. – Арк. 57; спр. 770. – Арк. 9; ДАСО. – Ф. Р-7. – Оп. 2. – Спр. 115. – Арк. 275.
- Форостюк О.Д. Правове регулювання державно-церковних відносин у радянській Україні в 1917–1941 роках (на матеріалі Донецького регіону): Дис. ... канд. юрид. наук. – Луганськ, 2001. – Арк. 159-160.
- Матвеенко М.П. История Харьковской епархии (1850–1988). – Харьков, 1999. – С. 103.
- Форостюк О.Д. Вказ. праця. – Арк. 164-165; Матвеенко М.П. Указ. соч. – С. 103-104.
- ДАХО. – Ф. Р-845. – Оп. 2. – Спр. 825. – Арк .27.
- ДАПО. – Ф. Р-2126. – Оп. 1. – Спр. 841. – Арк. 7.
- Тригуб О.П. Українська соборно-єпископська церква у релігійному житті Північного Лівобережжя 20–30-х років ХХ ст. // Література та культура Полісся. – Ніжин, 2007. – Вип. 38. – С. 177.
- Архів Управління СБУ у Сумській області. – Спр. П-9100 “По обвинению Лабунцова Сергея Евстафьевича по ст. 54-10 ч. 1 УК УССР”. – Арк. 19-19зв., 23, 24, 27.
Тригуб О.П.
кандидат історичних наук, доцент Чорноморський державний університет імені Петра Могили (м. Миколаїв)
