Єпископ Діонісій (Валединський) в міжконфесійних колізіях 1918–1921 рр.

25 червня 2010, 17:59 | Матеріали конференцій | 1 |   | Код для блогу |  | 

Кукурудза А.Р.,

кандидат історичних наук

Матеріали Восьмої Міжнародної наукової конференції "Церква - наука - суспільство: питання взаємодії" (Київ, 26-28 травня 2010 р.)

Діонісій ВалединськийЦерковні справи – одна із складових частин всеукраїнської проблематики, – зазначав Петро Дужий. Ним підкреслювалося, що активні співдії церковних чинників з носіями національно-визвольних ідей освячено в Україні глибокою і тривкою традицією [1]. Саме така співпраця дозволяла українцям розвивати та примножувати власний національно-духовний потенціал впродовж буремного ХХ ст. З-поміж різних визначних православних ієрархів, чия діяльність пов’язана з українськими землями першої половини ХХ ст., постать єпископа, а згодом митрополита Діонісія (Валединського) посідає особливе місце. Будучи етнічним росіянином з Мурома, цей ієрарх відіграв помітну роль у боротьбі українських православних за створення помісної української православної церкви. Незважаючи на всю неоднозначність діяльності владики, беззаперечним є той факт, що Діонісій ввійшов до української церковної історії як толерантна, далекоглядна, дипломатична особистість, яка, переймаючись долею православ’я на Волині, не зневажала національних почуттів своїх вірних. Цим в першу чергу визначний ієрарх відрізнявся від своїх одіозних колег по РПЦ на кшталт Антонія (Храповицького) чи Євлогія (Георгієвського).

Владика Діонісій іще до Першої світової війни, ставши в 1913 р. єпископом Кременецьким, познайомився з міжконфесійною ситуацією в краї. За часів Російської імперії саме на Волині та сусідній Холмщині проводилася надзвичайно сильна місіонерська діяльність РПЦ, оскільки однією зі складових поширення православ’я виступала неодмінна русифікація. Ситуація змінилася з початком світової війни 1914 р. Всі зловживання та переслідування іновірців, проведені імперською РПЦ за умов військових поразок, обернулися проти неї. Чи не найпершою релігійною трагедією, яка розігралася на українських землях, стала доля Холмської єпархії, яку в 1915 р. нашвидкуруч було евакуйовано з відступаючими російськими військами в глибину Росії. Неналежно організована евакуація вилилася фактично в брутальне примусове виселення українського населення, що суттєво змінило демографічну та конфесійну мапу регіону, зруйнувало систему парафій, майнову та економічну базу православної церкви. За оцінками демографів штучні міграційні процеси спричинили зменшення українського населення Холмщини на 120 тис. осіб [2]. Евакуйоване керівництво та майно єпархії опинилося аж у Москві, де було розміщене по монастирях. В умовах затягування війни тимчасово керуючим єпархією рішенням Св. Синоду було призначено якраз єпископа Діонісія. Таким чином, владика, чиї юрисдикційні землі також опинилися в епіцентрі бойових дій, тимчасово очолив єпархію, яка і до війни переживала інтенсивні міжконфесійні трансформації, а на момент призначення нового керуючого перебувала взагалі в катастрофічному стані.

Опинившись в евакуації, холмське духовенство намагалося зберегти організаційну структуру і продовжувало брати участь у релігійному житі України, перебуваючи спершу в Москві, а згодом – у Києві. Пройнялося воно й загальним піднесенням, яке охопило Російську православну церкву після революції 1917 р., та змінами, які викликала революція на теренах України [3]. Звичайно, за цих умов таке призначення було не стільки кар’єрною винагородою, як просто перенесенням відповідальності на рядового ієрарха. Керівництво єпархією, яка умовно кажучи “сиділа на чемоданах” та втратила окрім храмів ще й більшість віруючих, було досить примарним, але дозволяло Діонісію здобувати новий організаційний досвід та іще глибше вникнути в конфесійні процеси північно-західних українських земель.

Свідченням того, що єпископ Діонісій успішно розібрався з новими обов’язками, стало те, що попри обрання на постійного єпископа Холмського архієпископа Євлогія (Георгієвського) на єпархіальному з’їзді в лютому 1918 р., організаційними питаннями і надалі продовжував займатися тимчасово керуючий єпархією єпископ Діонісій [4], хоч він також і не поривав зі своєю Кременеччиною.

Подальше ієрархічне зростання владики Діонісія й надалі припало на драматичний період вітчизняної історії. Переживши революцію, поразку національно-визвольних змагань, більшовицьку навалу, кременецький єпископ у 1921 р. опинився відрізаним на Західній Волині не лише від вищої церковної ієрархії, але і від суцільноправославного ареалу на сході. Мирне врегулювання кордонів за Ризьким договором розділило українські землі між польськими та більшовицькими окупантами, зруйнувавши стару Волинську єпархію.

Невирішеність багатьох адміністративних питань позбавляла єпископа Кременецького можливості втручатися в повітове життя окремих волинських регіонів. Влада Діонісія впродовж 1920 р. розповсюджувалася лише на південні Кременецький, Рівненський, Дубенський та Луцький повіти [5]. Неодноразові випадки засвідчують, що єпископ Діонісій, відбудовуючи Волинську єпархію, застосовував як “тверду керівну руку”, так і ліберальні кроки, по крихті встановлюючи власну юрисдикцію в краї. Особливо не форсуючи, владика також і не хотів заважати українізації православ’я, яке саме розпочалося на Волині. Приклади цього можна відшукати і на Володимирщині, і на Кременеччині та інших регіонах. В одній з листівок 6 січня 1921 р. єпископ закликав віруючих та духовенство казати народові на його рідній мові не лише проповіді, але також роз’яснювати саме богослужіння, Святе Письмо, церковні обряди та молитви, щоб вони були зрозумілими та доступними для віруючих [6]. Одночасно в гострих міжконфесійних питаннях єпископ залишався на незмінній позиції непорушності православ’я та обмеження контактів з іншими конфесіями. Зокрема, дорікаючи Володимирському духовному правлінню в 1921 р. за адміністративну активність, єпископ критикував його членів за надмірну співпрацю з греко-католиками в українізації церковної літератури. Діонісій зазначав, що таку співпрацю необхідно налагоджувати з православною Буковиною, а не з уніатською Галичиною [7].

Багато в чому саме завдяки авторитету єпископа Діонісія 3-10 жовтня 1921 р. у Почаєві вдалося провести Волинський єпархіальний з’їзд, визначальний для розвитку єпархії захід. В його роботі взяла участь велика кількість волинських освітян, української інтелігенції, представників “Просвіти”, широке коло білого та чорного духовенства [8]. Серед головних проблем, винесених на розгляд делегатів, були питання поширення “штундизму”, боротьби з ним та відносин з католиками, які посилювали свій тиск [9]. Учасники з’їзду та владика висловили своє обурення захопленням поляками Загорівського монастиря, Вишневецької церковної парафії в травні 1921 р., захопленням земель Зимнівського монастиря польськими колоністами зі скаргами про які було вирішено звернутися до керівництва Волинського воєводства [10]. В обговоренні проблеми “штундизму” з’їзд закликав духовенство до активної протидії поширенню сектантства. При особі єпископа було вирішено запровадити посаду протисектантського місіонера. Незважаючи на складну фінансову ситуацію, єпископ Діонісій пообіцяв розпочати видання антипротестантської літератури, якої дуже не вистачало священикам. У парафіях було вирішено впроваджувати антисектантські гуртки та повітові місіонерські центри, проводити відповідні курси для духовенства та мирян [11]. Почаївський з’їзд дав можливість українським віруючим висловити свою позицію та прагнення щодо організації православної церкви в цілому. Сили духовенства та мирян були консолідовані в нових умовах протистояння з католиками та протестантськими течіями.

Таким чином, владика Діонісій зарекомендував себе як розсудливий та дипломатичний церковний лідер. Використовуючи свій чималий досвід керівної церковної праці за скрутних умов, єпископ Кременецький зумів не лише очолити залишки колишньої Волинської єпархії в Польщі, але й перетворити їх на життєздатну церковну структуру з дієвою верхівкою та організованими благочиннями.

Діонісій вдало скористався з українського національного православного піднесення для завершення організації нової єпархії на Волині, разом з тим активність українців дозволила владиці хоч якось протистояти натиску католиків, які послуговувалися повною підтримкою держави. Дипломатично заграваючи з польською владою, яка шукала серед залишків колишньої волинської адміністрації підходящі кандидатури для налагодження співпраці, кременецький єпископ добився зміцнення особистої влади, чим посилив становище всієї єпархії. Йому неодноразово доводилося виступати проти утисків православних з боку католиків перед найвищою світською та церковною владою в Польщі.

Важливо підкреслити, що владика не проявляв відвертої національної однобокості, конфесійної обмеженості та консерватизму, хоч нерідко це було просто пристосування до різних суспільно-політичних умов. Спостерігаючи за поступом, що охопив українство, Діонісій не пішов на однозначне відкидання цих національних та демократичних поривів, а логічно використав для зміцнення авторитету церкви. До її керівництва частково нехай і контрольовано було допущено представників мирян, що знову ж таки засвідчив Волинський єпархіальний з’їзд 1921 р., було започатковано часткову українізацію. Цим самим діяльність єпископа Кременецького Діонісія стала вагомим чинником міжконфесійних процесів на Волині 1918–1921 рр.

ПРИМІТКИ

  1. Дужий П. Українська справа вчора і сьогодні: Збірник статей спогадів. – Львів, 2003. – Т. ІІ. – С. 9.
  2. Кукурудза А.Р. Демократизація православ’я в двадцятих роках ХХ століття (український контекст). – Рівне, 2008. – С. 182.
  3. Там само. – С.183.
  4. ЦДІАЛ України. – Ф. 639. – Оп. 1. – Спр. 89. – Арк. 3
  5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т., 5 кн. – К., 1998. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 15.
  6. Кукурудза А.Р. Демократизація православ’я… – С.154.
  7. ЦДАВО України, – Ф. 1072. – Оп. 2. – Спр. 97. – Арк. 12.
  8. ДАТО. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 25-29.
  9. Коротке описання Волинського єпархіального зібрання представників духовенства та мирян 3-10 жовтня 1921 р. в Почаївській Лаврі // Православна Волинь. – 1922. – № 1-4. – С. 55.
  10. ДАТО. – Ф. 148. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 50, 111.
  11. Там само. – Арк. 51-51, 112.
Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Ictoрик | 29 червня 2010, 16:14
    Коментувати коментар

    а ще він буцв 1944 року у Варшаві проголошений Патріархом всієї України.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • muhamuha33 | 22 лютого 2019, 20:21

    оооо!!! палата №6 відпочиває, де ви беретеся, дзвінкі каструлі? -не кажіть дурниць!!! не канонічна нова секта об'єднаних розкольників !!!

  • Ninel | 22 лютого 2019, 19:27

    Судячи зі всього з підрахунками досить проблематично у Дмитра Горєвого. Звідки 325 переходів? По факту перейшло 23 парафії УПЦ разом зі священником, 13 парафій перейшло без священників. Все решта

  • Ninel | 22 лютого 2019, 18:24

    Цікава математика "33 громади вирішили перейти до ПЦУ, а саме: чотири – у Малинському районі, по три – у Любарському, Чуднівському, Баранівському та Житомирському районах". Я щось як не

  • serge1717 | 22 лютого 2019, 17:15

    Ще й заодно згадати хто принівс війну в їх країну!

  • В. Ясеневий | 22 лютого 2019, 16:32

    Молитися за мир. чи будь що інше, дуже легко і просто, ніж ТОЙ МИР ТВОРИТИ творити. То ж творімо його, брати і сестри - українці... ,

Популярні статті місяця