Формули молитовного поминання державної влади в українських єпархіях Російської православної церкви у 1917–1918 рр.

Стародуб А.В.,

кандидат історичних наук,
Інститут української археографії на джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України

Матеріали Восьмої Міжнародної наукової конференції "Церква - наука - суспільство: питання взаємодії" (Київ, 26-28 травня 2010 р.)

Після Лютневої революції 1917 р. перед Російською православною церквою постала проблема необхідності внесення змін у формули молитовного поминання державної влади. 7 (20) березня Св. Синод розпорядився “во всех случаях за богослужениями вместо поминовения царствовавшего дома, возносить моление “О Богохранимой Державе Российской и Благоверном Временном правительстве ея”. Змінився не лише зміст многоліття владі, але й порядок його виголошення та символічний підтекст, що в нього вкладався. До березня 1917 р. у переважній більшості випадків Св. Синод поминався після імператора та його родини, тоді як “пост революційні” правила передбачали у всіх без винятку випадках спершу згадувати церковну владу, а потім – світську. На думку деяких російських дослідників, оперативна заміна поминання царської влади молитовним поминанням демократичного уряду, де-факто означала, також, що “Святейший правительствующий синод, провозгласил в богослужебных чинах Россию республикой” [1].

Та все-таки березневі формулювання розглядались як тимчасові, до остаточного вирішення питання про устрій Російської держави на Установчих зборах. Але потреба в їхній новій ревізії виникла раніше. Після жовтневого більшовицького перевороту алогічно було продовжувати згадувати про “благоверное Временное Правительство”. З іншого боку – під питанням була легітимність нового уряду, який, до того ж, з перших днів свого існування не приховував своєї ворожості до Церкви. Ця непевність призвела до нової форми поминання державної влади, коли “адресат” многоліття не конкретизувався. Зокрема на літургії під час інтронізації Патріарха Тихона (Бєллавіна) 21 листопада (4 грудня) 1917 р. воно виголошувалося наступним чином: “помолимся о Богохранимой державе Российской, о победе, о пребывании мира, здравии и спасении властей наших” [2]. На малій ектенії митрополит Київський Володимир (Богоявленський) згадав про “Богохранимую державу Российскую, воинство ея и всех православных христиан” [3], а архієпископ Новгородський Арсеній (Стадницький) на мирній ектенії взагалі пропустив цей момент.

На відміну від Тимчасового уряду, Раду Народних Комісарів ніскільки не турбувало, яким чином він буде і чи буде взагалі згадуватись під час церковних відправ. Це й дозволяло вищому церковному керівництву особливо не перейматись даним питанням і поминати владу в довільній формі. У той же час, в непідконтрольній більшовикам Україні складалася інша ситуація – місцевому єпископату доводилося “самовизначатися”, яким чином ставитися до українського уряду. 30 листопада (13 грудня) 1917 р. тимчасово керуючий Подільською єпархією, єпископ Пимен (Пєгов) повідомив Св. Синод, про те, що 14 (27) листопада до нього звернувся Подільський губернський комісар з проханням видати розпорядження щодо виголошення в церквах, школах та інших єпархіальних установах Універсалів Української Центральної Ради “и чтобы духовенством епархии было разъяснено населению историческое значение Универсала и что в настоящее время развала и разрухи в Российском государстве провозглашение УНР является единственным средством выхода из такого положения и что созданную уже Республику нужно поддержать всеми силами”. Преосвященний Пимен пояснив мотиви, що спонукали його виконати це прохання і дозволити читання Універсалів. По-перше, в нього не було підстав сумніватись щодо легітимності українського уряду, оскільки “Центральная Украинская Рада и Генеральный секретариат существуют с согласия и утверждены бывшим Временным Правительством”. По-друге, “моление о Правительстве составляет долг как христиан, так и пастырей Церкви, согласно заповеди Апостола Павла”.

Єпископ повідомив також, що многоліття на церковних службах в єпархії “впредь до особого распоряжения” буде виголошуватись наступним чином: “Великому Господину нашему Святейшему Тихону, Патриарху Московскому и всея России, Преосвященному Митрофану, епископу Подольскому и Брацлавскому, Богохранимой Державе Российской, Украине, Правителям и воинству их и всем православным христианам подаждь Господи благословение и мирное житие, здравие же и спасение, во всем благое, поспешение и сохрани их на многие лета” [4].

Однак більшість Преосвященних не була готова навіть до такого компромісу та/чи не ризикувала приймати будь-яких самостійних рішень з даного питання. З огляду на це, Генеральне Секретаріатство внутрішніх справ 13 (26) грудня 1917 р. звернулося до керуючих єпископів українських єпархій з листом, у якому підкреслювалося, що “від проголошення Української Народньої Республіки церковне поміновеніє на теріторії Української Держави виключно Російської Держави набирає характеру певної політичної тенденції, неприязної до інтересів Української Республіки”. Урядовцями було висловлено побажання “щоб церковна влада зробила підвладному духовенству відповідне роз’яснення, що молитва за світську владу не повинна йти супереч інтересам Держави, на території якої перебуває церква і що церковне поміновєніє на Україні виключно Російської влади та війська не відповідає жаданням українського народу” [5].

Київська духовна консисторія розглянула це звернення 2 (15) січня 1918 р. і дійшла до наступного висновку: “Ввести в состав богослужения поминовение Украины, правительства и воинства ее необходимо. Соответствующее сему определение несомненно состоится на Украинском Соборе, который установит и самую форму молитвенного поминовения. Следует обождать соборного определения, которое наверное состоится в скором времени” [6]. 5/18 січня це рішення затвердив митрополит Володимир (Богоявленський).

Всеукраїнський Собор на своїй першій сесії не дійшов згоди щодо форми поминання української влади. Делегати Собору від Київщини запропонували 19 січня (2 лютого) 1918 р. наступний варіант – нa службaх Божих в українських єпархіях поминaти: “освященний Всеукрaїнський Прaвослaний Церковний Собор, Святійших Пaтріaрхів Прaвослaвних і святійшого Пaтріaрхa Московського Тихонa і митрополитa Київського Володимерa, Богохрaниму і Боголюбиву Укрaїнську Держaву, прaвителів і військо її” [7]. Однак ця пропозиція не виносилася на соборне обговорення.

Ситуація залишалася такою ж невизначеною протягом лютого-квітня 1918 р. – переважна більшість священиків виголошувала молитви лише “о Державе российской”. Звернення Департаменту ісповідань міністерства внутрішніх справ з вимогами припинити таку практику та нагадуванням, що Україна є незалежною державою, місцевими консисторіями ігнорувались [8].

Статус-кво змінився після приходу до влади Гетьмана Павла Скоропадського – український єпископат змушений був розставити всі “крапки над і” у питанні ставлення Церкви до української державності. 18 червня (1 липня) Нарада єпископів при Всеукраїнському Соборі виробила форму молитви за вищу державну владу в Україні. На великій ектеньї мало виголошуватися “О богохранимой Державе Украинской, благоверном Гетмане ея Павле, о всей палате и о воинстве их, Господу помолимся”, на сугубій ектеньї – “Еще молимся о богохранимой Державе Украинской, благоверном Гетмане ея Павле. Еще молимся о всех их Христолюбивом воинстве”, а на великому вході – “Богохранимую Державу Украинскую, благоверного Гетмана ея Павла и всех вас да помянет Господь Бог в царствии Своем всегда ныне и присно и во веки веков” [9].

Всеукраїнський Собор одноголосно затвердив ці формулювання на сьомому пленарному засіданні ІІ-ї сесії (22 червня (5 липня)) [10] і постановив “выработанную Совещанием Епископов формулу принять к исполнению, о чём и оповестить духовенство Украины через Епархиальных Преосвященных” [11].

Варто зауважити, що далеко не всі священики дотримувались визначених Всеукраїнським Собором правил. Так, у вересні 1918 р. виявилось, що у деяких храмах м. Біла Церква та в церкві на станції Ворзель продовжують виголошувати молитви за російську державну владу. Міністерство ісповідань звернулось за роз’ясненнями до митрополита Антонія (Храповицького). 5 (18) вересня останній розпорядився, щоб консисторія “предписала в оба места, чтобы поминали по установленной Всеукраинским Собором форме: “О богохранимой державе нашей Украине и о благоверном Гетмане ея Павле...”, а сверх того, чтобы дали объяснение, почему поминали неправильно” [12].

Втім, випадки “саботажу” були нечисленними, оскільки єпископат активно підтримував діючий режим. Особливо яскраво це проявилося після оголошення Гетьманом Грамоти про майбутню федерацію з Росією. Зокрема 4 (17) листопада 1918 р. єпископи розіслали по єпархіях телеграми з закликом до пастви “объединиться вокруг Гетмана и его нового правительства, чтобы дружными усилиями всех верных сынов украинской державы совершилось спасение всей России во славу святой православной веры и Церкви под водительством святейшего Патриарха Тихона” [13].

А від імені Всеукраїнського Собору було поширено спеціальну відозву, в якій опоненти Гетьмана були оголошені “людьми, движимыми исключительно одной только жаждой власти, власти во чтобы то ни стало” [14].

Така однозначна підтримка однієї з протиборчих сторін політичного протистояння зіграла “злий жарт” і з єпископатом, і з Св. Собором. Менш ніж за місяць після поширення закликів “объединиться вокруг Гетмана” їм довелося визначатися щодо формули молитви за уряд, який складався з осіб, так негативно охарактеризованих напередодні.

На останньому засіданні ІІІ-ї сесії (3 (16) грудня) Всеукраїнський Собор затвердив “молитву за новую Государственную Власть на Украине” (Директорію УНР). Вона була максимально лаконічною і, на відміну від варіанту періоду Гетьманату, в ній не підкреслювалося, що йдеться саме про українську державу: “О Богохранимой Державе нашей, Правительстве и воинстве ее” [15].

Таким чином, зміна формул молитви за державну владу віддзеркалила як специфіку державно-церковних взаємин в Україні 1917–1918 р., так і еволюцію ставлення священноначалія Російської православної церкви до української державності.

ПРИМІТКИ

1. Бабкин М. Духовенство Русской православной церкви и свержение монархии (начало XX в. – конец 1917 г.). – М., 2007. – С. 162-163.
2. Священный Собор Православной Российской Церкви. Деяния. – М., 1996 – Т. 4. – Деяние XLVII. – С. 48.
3. Там же – С. 39.
4. РГИА. – Ф. 796. – Оп. 204 (1 отд., 5 стол.). – Д. 499. – Л. 4, 4об.
5. ЦДІАК України. – Ф. 127. – Оп. 1054. – Спр. 166. – Арк. 43-43зв.
6. Там само. – Арк. 44зв.
7. ЦДAВО Укрaїни. – Ф. 3984. – Оп. 4. – Спр. 4. – Арк. 31-31зв.
8. Ульяновський В. Церква в Українській Державі. Доба Української Центральної Ради. – К., 1997. – С. 57-58.
9. ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 18. – Арк. 1-4зв.
10. Там само. – Ф. 1071. – Оп. 1. – Спр. 68. – Арк. 87.
11. Там само. – Спр. 220. – Арк. 27.
12. ЦДІАК України – Ф. 182. – Оп. 1. – Спр. 295. – Арк. 168.
13. РГИА. – Ф. 796. – Оп. 445. – Д. 784. – Л. 91.
14. ЦДАВО України. – Ф. 1071. – Оп. 1. – Спр. 82а. – Арк. 1-3зв.; Воззвание Всеукраинского Собора // Слово. – 1918. – № 54 (6-го грудня).
15. РГИА. – Ф. 796. – Оп. 445. – Д. 784. – Л. 120.