Соціально-психологічний аналіз стосунків православного духівництва та селянства Наддніпрянської України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Шамара С.О.,

кандидат історичних наук, викладач, старший науковий співробітник Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького

Матеріали Восьмої Міжнародної наукової конференції "Церква - наука - суспільство: питання взаємодії" (Київ, 26-28 травня 2010 р.)

Не буде перебільшенням стверджувати, що суспільний статус духовної сільської інтелігенції значною мірою обумовлюється її стосунками з іншими соціальними групами. До цього спонукають різні історичні обставини. Ліквідація у 1861 р. кріпацтва призвела до позбавлення духовенства офіційного права експлуатувати селянство у власних цілях. Автоматично згадалися давні колізії селян із священиками, і в деяких місцинах священики та інші представники сільського духовенства зазнали гонінь із боку розгніваного селянства. Обрання церковних старост з парафіян було конфліктогенним поприщем у стосунках між селянами (сільською владою) та місцевим духовенством [1]. Окрім того, у народній пам’яті існував образ священика-експлуататора, який сформувався ще за часів кріпосного права. Непомірні побори за треби, святкові, похоронні та інші процесії, завищена плата за навчання дітей грамоті часто збурювали серед селян невдоволення. Окремо виникало в їхній традиційній уяві питання правомірності великого церковного землеволодіння. На думку пересічного українського хлібороба, все, що було нажите фізичною працею інших, потрібно було повернути. Всі ці та інші (об’єктивні та суб’єктивні) причини могли призвести і призводили впродовж другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. до антагонізмів між селянами і сільськими священиками.

Варто зауважити, що у житті наддніпрянського селянина православ’я завжди посідало важливе місце, хоча ставлення до нього, як і до релігії взагалі, інколи мало панібратський характер (про це свідчить, наприклад, вихід на роботу під час релігійних свят). Ю. Котляр уважає, що остання обставина не заважала священнослужителям мати беззаперечний авторитет на селі, і як доказ наводить те, що у ролі “тлумача” подій Лютневої революції 1917 р. виступали настоятелі місцевих церков [2].

Сучасні дослідники наголошують на чуттєвості, як рисі релігійної свідомості селянина. І це було властиве йому “при доволі поверховому знанні християнського віровчення, переплетеного з народними традиціями, що яскраво простежується в релігійній свідомості та поведінці” [3].

Насправді хлібороби були далекими від усвідомлення смислу пропонованих духовенством послуг, адже, як зазначає І. Рудакова, “зовнішній прояв селянської побожності виражався не стільки в знанні віровчальних догматів, скільки у вшануванні і використанні церковних настанов і приписів (сповідь, причастя, постування тощо)”, а “процес читання молитов, які майже не відповідали канонізованим текстам, а то й просто були набором слів, були, на думку хліборобів, реальним підтвердженням їхньої релігійності” [4].

З іншого боку, зміни, які сталися в релігійній свідомості селянства під впливом реформ і ринку, а також – зростаюча “індиферентність у релігійно-моральному аспекті”, навряд чи були на користь сільському духовенству, яке вже тоді репрезентувалося двома соціально-психологічними типажами.

Тут варто звернутися до двох реально існуючих збірних портретів сільських священиків реформеної доби 1860–1870-х рр., які змальовує відомий український діяч Є. Чикаленко у своїх мемуарах. Отець Василь Лопатинський був першим учителем семирічного Євгена. Усі парафіяни, “як пани, так і люди”, дуже любили і говорили про цього перешорського священика, як про незвичайного чоловіка. За треби він нічого не вимагав, а брав те, хто що дасть. Зовнішньо був схожий на тогочасних студентів. Сам ходив за плугом, сам косив, сам возив і взагалі виконував усі господарські роботи. На думку Є. Чикаленка, був начитаним (“як на провінціяльного священика”), і головне – незлобливим і сердечним, “якими повинні бути люди по Євангелії” [5]. Був священик багатодітним і водночас добрим та щедрим. Про нього казали, що “останню сорочку з себе віддасть, а на старість буде нищим” [6]. Окрім того, В. Лопатинський співав під гітару українські пісні [7]. Як зізнавався згодом Є. Чикаленко, прихильне ставлення о. Василя до українства з дитинства прив’язало його до священика і вони приятелювали аж до смерті останнього [8].

Інший типаж – також місцевий священик Олександр Івашкевич. Це був “величезний рудий патлатий піп-удовець з червоною від горілки пикою”, про якого оповідали низку анекдотів. Є. Чикаленко переказує, як одного разу О. Івашкевич, зачинившись у церкві, відлупцював дяка, але, будучи сином місцевого благочинного, не був покараний ні за це, ні за багато інших своїх зловживань. У цілому цей священик набув багато собі ворогів, і як оповідає Є. Чикаленко, “вони йому мстилися”. На його фоні священика В. Лопатинського селяни вважали за чоловіка “святої жизні” [9]. І як згодом пересвідчився Є. Чикаленко на життєвому досвіді, о. Лопатинський був, справді, “білою вороною серед православних попів” [10].

Сучасний дослідник Ю. Присяжнюк справедливо зауважує, що “з часів сумно пам’ятної Руїни духовенство та селянство поволі втрачали колишню соціальну та ідейну монолітність” [11]. На початку 1860-х рр. діячі “Основи” з особливою ностальгією зазначали, що “в старовину духовенство південно-західної Русі цілком не існувало, як особливий стан, виділений з народу, відзначений від нього різними привілеями. Парафіяни самі, з свого ж осередку, обирали для себе попа...”. “Головна причина порвання зв’язку межи священиками і парафіянами – це брак в більшости теперішніх священиків християнської любови до своїх парафіян, почуття гордого призирства, з яким більшість наших сільських пастирів відноситься до простолюду” [12], – вважав Ф. Вовк. Мабуть, не з меншою ностальгією на початку ХХ ст. П. Стебницький констатував, що та традиція обирати священиків з-поміж народу, яка мала місце до поневолення України Росією, безслідно зникла. Як наслідок, сільський священик став далеким від народу. “Тепер, – писав Стебницький, – сільське духовенство – ті самі пани або чиновники, тільки в рясах, – і служать вони вже не народу, а казні, відплачуючи їй за хліб всякими послугами. Але-ж за те і селянству вони зробились чужі і мало потрібні...” [13]

Селянство дедалі частіше відмовлялося від парафіяльних шкіл, адже схоластичне навчання, яке панувало в них, не давало їм ніяких соціальних переваг. Унаслідок цього з другої половини 1860-х рр. мережа церковнопарафіяльних шкіл почала швидко скорочуватися [14]. Їхній занепад у 1880-х рр. стурбував Св. Синод і змусив активізувати роботу на цій ділянці.

Тим часом, селянство вже активніше виступало з критикою духовенства. На земських зібраннях Єлизаветградського повіту у другій половині ХІХ ст. гласні від селян вказували в своїх виступах на дуже високі побори, що стягувалися попами за різні релігійні треби [15].

У вимогах сільських сходів в українських губерніях до депутатів Першої російської думи, які опрацювала В. Михайлова (всього 245) хоч і рідко, але містилися вимоги “права сільської громади звільнювати священиків”, а також “відмежування церкви від держави й скасування церковних шкіл” [16].

Як наслідок занепаду авторитету православного духівництва можна розуміти те, що релігійно-сугестивні методи залякування селянства з боку сільських священиків у добу революції 1905–1907 рр. вже не мали великого впливу. Зокрема чутки про те, що підписи під селянською спілкою збираються “для антихриста”, “проти царя”, і роблять це інтелігенти за гроші, селяни вже ігнорували [17].

Отже, соціально-психологічний аналіз стосунків православного духовенства і селян Наддніпрянської України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. мали суперечливий характер. З одного боку, селянство продовжувало шанувати духовних осіб, а з іншого – дедалі частіше виступало зі звинуваченнями їх у різних соціальних і навіть політичних проблемах.

ПРИМІТКИ

1. Детальніше про це див.: Шамара С. Соціальні колізії сільського духовенства у власному середовищі, у стосунках із місцевою владою та українським традиційним суспільством (локальне дослідження) // Зб. наук. праць. – Серія “Історія та географія” / Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. – Харків, 2006. – Вип. 21-22. – С. 127-131.
2. Котляр Ю. Вплив православ’я на формування селянської ментальності першої третини ХХ століття // Історія релігій в Україні: Праці ХІІ-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). – Кн. І. – Львів, 2002. – С. 211.
3. Рудакова І. Огляд релігійності селян на загальноконфесійному фоні Правобережної України другої половини ХІХ століття // Український селянин: Зб. наук. праць / За ред. С.В. Кульчицького, А.Г. Морозова. – Черкаси, 2001. – Вип. 3. – С. 171.
4. Там само. – С. 172.
5. Чикаленко Є. Спогади (1861–1907). – Нью-Йорк, 1955. – С. 54.
6. Там само. – С. 72.
7. Там само. – С. 54.
8. Там само. – С. 82.
9. Там само. – С. 66-68.
10. Там само. – С. 54.
11. Присяжнюк Ю. Історико-ментальні чинники формування релігійного ідеалу українського селянства Наддніпрянської України в середині – другій половині ХІХ ст. // Православ’я – наука – суспільство: Проблеми взаємодії: Матеріали Другої Всеукраїнської науково-практичної конференції / За ред. В.В. Масненка. – Черкаси, 2004. – С. 126.
12. Яструбець [Вовк Ф.]. Отношения сельских священников к народу в Юго-западной Руси // Основа. – 1862. – Кн. 4. – С. 38-41.
13. Стебницький П. Поміж двох революцій: Нариси політичного життя за рр. 1907–1918. – К., 1918. – С. 35.
14. Драч О. Початкова освіта у Черкаському повіті Київської губернії в контексті загальноукраїнських тенденцій (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Черкащина в контексті історії України. Матеріали Першої науково-краєзнавчої конференції Черкащини, присвяченої 50-річчю утворення Черкаської області. – Черкаси, 2004. – С. 161.
15. Лещенко М. Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталізму (60-90-ті роки ХІХ ст.). – К., 1970. – С. 159.
16. Михайлова В. Социально-политические требования крестьянства в наказах Первой государственной думе // Актуальные проблемы аграрной истории Украины: Сб. науч. трудов / Редкол.: Д.П. Пойда (отв. ред.) и др. – Днепропетровск, 1980. – С. 132-133.
17. Оленин Р. Крестьяне и интеллигенция (к характеристике освободительного движения в Малороссии) // Русское богатство. – 1907. – № 1. – С. 246-266; № 2. – С. 164.