• Головна
  • Нове число збірника з церковної історії «Ковчег»...

Нове число збірника з церковної історії «Ковчег»

25.02.2019, 12:06
Нове число збірника з церковної історії «Ковчег» - фото 1
22 статті від 24 авторів-дослідників, дві публікації джерел зібрала редакція наукового збірника з церковної історії «Ковчег» у його восьмому числі. Загалом видання має 462 сторінки, — повідомили в Інституті історії Церкви УКУ.

«Ковчег»22 статті від 24 авторів-дослідників, дві публікації джерел зібрала редакція наукового збірника з церковної історії «Ковчег» у його восьмому числі. Загалом видання має 462 сторінки, — повідомили в Інституті Історії Церкви УКУ.

«Ковчег» виходить друком із 1993 року, тобто вже понад чверть століття, і на його сторінках за цей час вийшли численні розвідки і джерельні публікації. У свіжому числі матеріали груповані у трьох відділах: 1) властиво статті, 2) документи і матеріали та 3) матеріали семінару-дискусії «Реформація й ідеї оновлення церковного та суспільного життя в Україні: минуле і сучасність».

Першою статтею нового «Ковчега», а заразом і першого відділу, є розвідка Ліліани Гентош «“Практичний модернізм” митрополита Андрея Шептицького і переформатування ідентичности Української Греко-Католицької Церкви» (с. 9-19). Вона присвячена вивченню ставлення митрополита до дискурсу традиціоналізму і модернізму, інтелектуального підходу Глави Церкви до питання модернізації соціального і політичного життя українського суспільства на початку ХХ ст., а також зусиль щодо адаптації своєї Церкви до модернізаційних змін, дотримуючись основ католицького суспільного вчення.

Друга стаття – «Пізнаючи Іншого: галицькі греко-католики про Російську Православну Церкву в першій половині ХХ ст.» Наталії Шліхти (с. 20-33). У ній авторка досліджує рецепцію РПЦ греко-католиками, особливу увагу зосереджуючи на першому десятилітті після насильної ліквідації УГКЦ сталінським режимом. Аналіз джерел дозволяє науковцю простежити еволюцію образу РПЦ від конфесійного іншого часів Першої світової війни іншого до конфесійного ворога у 1940-х рр.

Далі у збірнику розміщена стаття Світлани Гуркіної «Спадкоємність релігійної політики щодо Унійної Церкви: від російського царизму до сталінізму» (с. 34-47). У ній простежено пряме наступництво між ліквідаційними зусиллями щодо Унійної (Греко-Католицької) Церкви влади Російської імперії у XVIII–ХІХ ст. та радянського режиму у ХХ ст. Зокрема, авторка в якості спільних рис у позиції та діяльності обох їх виділяє використання політичних приводів для репресій, інструменталізацію Православної Церкви, провідну роль державних агентів у релігійних справах, вербування діячів «возз’єднання» у греко-католицькому середовищі, очищення обряду від латинських впливів, скликання спонсорованих державою соборів для «возз’єднання з Православ’ям» тощо. Усе це дозволяє дослідниці вести мову про матрицю волюнтаристського возз’єднання – реуніфікації.

Стаття Ольги Лупій «Місійна діяльність отців-василіян на Холмщині в 1930-х роках» (с. 48-57) присвячена служінню ЧСВВ у 1931–1939 рр. на теренах вказаного краю офіційно в рамках «неоунії» під наглядом латинських єпископів. Авторка відзначає, що василіяни розглядали себе як наступників давньої Греко-Католицької Церкви, забороненої російською владою у 1875 р. Стикнувшись із двозначним ставленням як римо-католицьких єпископів, так і польських властей, котрі підозрювали ченців у розпалюванні українського національного руху, місіонери змушені були покинути свої станиці у травні 1939 р., щоб відновити роботу там вже за часів німецької окупації.

Статтю «Становище греко-католицького духовенства Львівської архиєпархії під час першої більшовицької окупації 1939–1941» (с. 58-71) подав о. Тарас Бублик. Історик Церкви аналізує адміністративний та репресивний тиск атеїстичного режиму на Церкву, у тому числі кримінальне переслідування, атеїстичну пропаганду, конфіскацію церковного майна, накладення великих податків, спроби інфільтрації агентів КДБ у Церкву та ін. Також у розвідці розглянуто зусилля митрополита Андрея Шептицького щодо мобілізації Церкви в нових умовах, зокрема пасторальної праці в них.

Роман Скакун написав у «Ковчег» статтю «Сторож братові своєму: агентура органів безпеки СРСР у середовищі греко-католицького духовенства в 1939–1941 роках» (с. 72-189). Автор досліджує діяльність НКВД, спрямовану на інфільтрацію агентів у ГКЦ з метою дезінтеграції Церкви. Засобами тут виступали провокування внутрішніх конфліктів, одним з елементів яких ставав перехід окремих осіб на православ’я. Також прагнучи розколу Церкви, радянська агентура працювала на посилення протистояння між «восточниками» та «западниками», у тому числі між митрополитом Андреєм Шептицьким і єпископом Григорієм Хомишиним, формування опозиційних таборів у кожній єпархії. Дослідник розглядає приклади агентурної діяльності Александра Куртни, Олександра Постоєва «Літератора» у митрополичій резиденції, спроби НКВД завербувати єпископа Івана Лятишевського, о. Гавриїла Костельника та інших відмих осіб Церкви.

Наступною у збірнику йде стаття о. Андрія Михалейка під назвою «Митрополит Андрей Шептицький і проголошення Української держави 30 червня 1941 року» (с. 190-205). У ній автор розглядає один із найконтроверсійніших періодів життя Глави УГКЦ, що досі отримує різні, навіть протилежні, оцінки з боку істориків. Отож відштовхуючись від джерел, о. Михалейко крок за кроком реконструює ставлення митрополита до Акту проголошення Незалежності 30 червня 1941 р., простежує фактори впливу на його позицію у світлі динаміки подій перших днів нацистської окупації. На цій основі вчений інтерпретує два пастирські листи митрополита: 1 липня і 5 липня 1941 р.

Розвідка «Єпископ-мученик Павло Ґойдич в контексті переслідування Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині в 1945–1950 роках» (с. 206-216) написана о. Петером Штураком. Автор висвітлює переслідування Пряшівського єпископа владою через приписування йому «антиурядової» та «зрадницької» діяльності, череш ігнорування його антинацистської позиції упродовж Другої світової війни. Як подає дослідник, з метою підготовки «возз’єднання» ГКЦ із православ’ям, владику ізолювали, а після «Пряшівського собору» 1950 р. – аналога «Львівського собору» 1946 р., його заарештували, відмовивши в амністії навіть попри смертельну хворобу. Відтак у статті описано приклад упертої віри й відваги єпископа-мученика, що стало підставою для проголошення його блаженним.

Надія Белякова та Анна Вишиванюк – авторки статті «Рецепція результатів Львівського собору 1946 року радянськими чиновниками і представниками РПЦ у другій половині ХХ ст.» (с. 217-225). У своїй розвідці вони вивчають церковний і політичний аспекти святкувань «Львівського собору» 1946 р., діяльність московської та місцевих агентур, спрямовану на унструменталізацію Православної Церкви в Україні для протистояння «уніатській загрозі».

Далі в «Ковчезі» вміщена стаття о. Юрія Аввакумова «Берестейський собор 1596 року і «Львівський собор» 1946-го між історіографією і пропагандою: екуменічні уроки з двох драматичних подій церковної історії» (с. 226-246). На противагу спробам теперішніх представників РПЦ подати «Львівський собор» як «симетричну відповідь» на собор Берестейський, автор подає контекстуалізований розгляд обох подій і виявляє їх неспівставність. У статті деконструйовано конфесіоналістську парадигму, що була однією з причин плекання конфлікту між християнами у ХІХ–ХХ ст., і яку тепер використовують пропагандисти «Русского мира» у своїх церковно-політичних цілях.

У статті «Митрополит Йосиф Сліпий і унійний чинник у ватикансько-московських взаєминах 1960-х рр.» (с. 247-260) Катерина Будз аналізує політику Апостольської столиці щодо греко-католиків у світлі її намагань проводити екуменічний діалог з РПЦ, бажання останньої уникати теми УГКЦ та ворожого налаштування радянської влади до підпільної Церкви. Своє висвітлення в розвідці знайшли реакція греко-католиків на запрошення представників РПЦ на Другий Ватиканський собор і те, як там було дуже обережно потлумачено комунізм і атеїзм. Катерина Будз робить висновок, що унаслідок низки факторів УГКЦ відігравала роль не так самостійного гравця, як своєрідного каменя спотикання у ватикансько-московському діалозі 1960-х рр.

Розвідку «Синодальна діяльність єпископів УГКЦ в 1963–1969 рр.: канонічно-історичний аналіз» (с. 261-277) написав Микола Маркштайнер-Міщенко. Вона присвячення початковому етапу переоформлення Конференції єпископів українського обряду у регулярний Синод єпископів УГКЦ, виствітленню обставин, за яких це відбувалося, і труднощів, які супроводжували відповідний процес.

Сестра Андрея Маслій подала до збірника з церковної історії статтю «Співпраця митрополита Йосифа Сліпого з чернечими спільнотами УГКЦ (1945–1963)» (с. 278-285). Тут досліджено допомогу Главі УГКЦ з боку монашества, зокрема Згромадження сестер милосердя св. Вінкентія та Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви-Марії. Авторка вивчила як способи матеріальної допомоги ув’язненому митрополиту, так інформування його про стан Церкви, донесення його пастирських листів та інструкцій, віднайдення шляхів спілкування зі Святим Престолом у Римі.

«Роль сестер Чину святого Василія Великого у житті та діяльності Блаженнішого Йосифа Сліпого (1963–1984» (с. 286-296) – стаття сестри Дарії Турків. Авторка відтворює панораму діяльності сестер-василіянок, спрямовану на підтримку починань Глави УГКЦ, починаючи з його звільнення і прибуття в Італію. Йдеться про діяльність черниць у «Студіоні», колегіумі Св. Софії, УКУ в Римі, малій семінарії, резиденції, архіві та патріярхальному русі. Досліджено також листування Йосифа Сліпого з монахинями, у тому числі в СРСР.

Володимир Мороз написав для «Ковчега» розвідку «Йосиф Сліпий, Закарпаття і закарпатські українці» (с. 297-316). Дослідник відтворює картину приязних взаємин майбутнього Глави УГКЦ із єпископом Павлом Ґойдичем та о. Августином Волошином ще в часи праці Йосифа Сліпого у Львівській Богословській Академії до Другої світової війни. Після спроб насильної ліквідації Церкви саме особа Львівського митрополита стала об’єднавчим чинником для всіх українських греко-католиків, у тому числі з Мукачівської єпархії. Вірні і духовенство останньої шукали з ним зв’язку і перебували в одних таборах з Блаженнішим Йосифом. Долею Церкви на Закарпатті звільнений Глава УГКЦ жваво цікавився, отримував звіти про її стан. Більше того, з Йосифом Сліпим листувалися лідери Карпатської України Августин Штефан і Стефан Россоха, а уродженець Закарпаття Василь Маркусь став одним з чільних активістів патріярхального руху УГКЦ. Також у статті вивчено взаємини, у тому числі досі неопубліковане листування, Пряшівського помічного єпископа Василя Гопка з Йосифом Сліпим: владика з Пряшева визнавав авторитет Глави УГКЦ і свої листи до нього починав, зокрема, словами: «Ваша Еміненціє – Найдорожчий наш Батьку!», «Ваша Еміненція! Блаженніший наш Верховний Архієрею!» тощо.

Анатолій Бабинський – автор статті «Зародження патріярхального руху в США: передумови, події та особи» (с. 317-340). У своїй праці він з’ясовує те, як початки руху за Патріярхат УГКЦ були пов’язані зі зростанням відчуття єдності у повоєнній українській діаспорі, прагненням емігрантів зберегти свою національну та культурну ідентичність, широким залученням світської інтелігенції у справи Церкви, а також труднощами у стосунках представників третьої хвилі еміграції зі своїми попередниками. В якості каталізатора руху проаналізовано звернення Йосифа Сліпого до Другого Ватиканського собору.

Завершує відділ статей у восьмому числі збірника розвідка о. Руслана Піха «Справа патріярхату УГКЦ і українська діяспора в Бельгії» (с. 341-365). Автор цієї статті досліджує складні відносини у середовищі української діаспори у процесі пошуку балансу між послухом Апостольській столиці та національно-релігійним і, навіть, політичним прагненням до патріярхального статусу УГКЦ.

У відділі публікацій документів і матеріалів свіжого «Ковчега» уміщено дві позиції. Володимир Мороз подав сюди кореспонденцію часів підпільної Церкви під заголовком «Із листування Патріярха Йосифа Сліпого та о. Романа Мизя» (с. 369-377). Тут видано досі неопубліковані листи греко-католицького священика з Югославії до Глави УГКЦ та о. Івана Хоми, а також окремий звіт, в яких ідеться про стан Церкви в Україні і країнах соціалістичного табору: Чехословаччині та Угорщині. Марія Горяча видала у цьому ж відділі збірника «Спогад отця Івана Музички про таємні свячення єпископів у 1977 році та шлях до їх визнання Апостольською столицею» (с. 378-412).

Третій відділ поточного «Ковчега» – матеріали семінару-дискусії, що пройщов 1 грудня 2017 р. у Києві і вже був згаданий на початку цього огляду. Першим тут стоїть текст Емідіо Кампі «Швайцарська реформація: богословський профіль» (с. 413-428). Далі йде розвідка Вікторії Любащенко «Реформація у загальноєвропейському та українському контексті XVI–XVII ст.» (с. 429-436). Третій матеріал у цьому відділі збірника – це стаття Мартіна Ґаорґе «Зміни у сприйнятті постаті Мартіна Лютера в Німеччині й не тільки (1617–2017)» (с. 437-445). Наступна розвідка належить Гелен Зорґдраґер, і це – «Приймати світ з довірою до Бога: голос Реформації і проблеми сучасного суспільства» (с. 446-452). Завершує відділ матеріалів семінару-дискусії стаття Михайла Черенкова під назвою «Ідея Реформації сьогодні» (с. 453-457).

Наприкінці «Ковчега» подана інформація про його авторів (с. 458-459). Відповідальним редактором збірника є директор Інституту історії Церкви УКУ Олег Турій, науковим редактором випуску – Роман Скакун. До редколегії видання входять доктори єп. Борис Ґудзяк, о. Андрій Михалейко, о. Богдан Прах, Ігор Скочиляс.

Усі, хто хоче придбати нове видання, можуть звертатися в Інститут історії Церкви УКУ за адресою вул. Свєнціцького 17, кім. 131 у Львові або на електронну поштову скриньку [email protected].