Церква йде за людьми — тема свіжого номеру журналу «Патріярхат»
Роздумуючи над процесом, який виражає винесену у тему номера фразу «Церква йде за людьми», варто у першу чергу віддати належне тим окремим священикам, які залишали Батьківщину задля того, щоби послужити людям геть в новому середовищі, які зважувалися «обнулити» своє життя і почати побудову спільнот і храмів серед особливих труднощів чужини. Завдяки відкритості на виклики потреб служіння таких духовних отців, Церква, як інституція, здатна йти за людьми як на нові території, так і в різні галузі діяльності. Їх, слава Богу, не бракує і сьогодні… Четвертий номер «Патріярхату» значною мірою присвячений власне тому, як УГКЦ розвивалася і спиналась на ноги там, де під впливом різних обставин, опинилися українці – на Сході і на Заході, у США чи у Казахстані.
Розпочинається «мандрівка» із розмови з Апостольським адміністратором Філадельфійської архиєпархії УГКЦ владикою Андрієм Рабієм про те, як в минулому та сьогоденні Церква не тільки прагне допомогти людям зберегти/віднайти віру, а й адаптуватися в нових умовах. Детальніше про це в інтерв’ю: «Рівень самоорганізації серед новоприбулих іммігрантів гідний подиву».
««Радійте й веселіться» – заклик до мирянської активності» такий заголовок має коротка рефлексія д-ра Андрія Сороковського, Голови Патріярхального товариства у США, над Апостольською адгортацією Папи Франциска Gaudete et Exsultate. Автор дуже сміливо і критично, на ґрунті суті адгортації, озвучує причини нинішньої української політично-економічної ситуації та, цитуючи Папу, закликає до громадської активності, яка має випливати з нашої християнської віри: «віра без практичної діяльності не може бути правдивою святістю. Католицька віра, як сказано у проповіді про блаженства, має одушевляти громадянську, політичну, економічну, суспільну і культурну діяльність мирян».
Важко не погодитися з тим, що Церква, в особі її парафіяльних чи інших спеціалізованих організацій, має не тільки будувати житло для себе – храми і євангелізувати, а дбати про житло і харч для тих, хто не може самостійно дати собі раду. Чи багато парафій на щодень займаються благодійністю, чи не бояться великих проектів? Якою благодійність може бути? Досвідом ділиться о. Йосафат Бойко, ВС, настоятель храму святих Кирила і Методія в Івано-Франківську: «Благодійність: говорити чи не говорити про неї?».
Матеріал о. д-ра Івана Кащака «Бізнес і Церква в середовищі українських іммігрантів першої хвилі у США» об’єднує тему підприємництва, доброчинності та ролі духовенства у становленні пастви в нових умовах, в статусі емігрантів. «То, за чим українські іммігранти шукали в З’єдинених Державах, то вони найшли; найшли навіть більше, бо не мали і за чим до З’єдинених Держав навіть не виїжджали, але браку чого відчували – Свободу і пошанованє особистої гідности».
Виявляється, в Одесі греко-католицька спільнота вперше була зорганізована ще сто років тому, у 1917–1918 роках. А сьогодні там вже діє три громади, які, хоч і не великі, проте їм вистачає натхнення і духу, щоб бути соціально активними. Більше про парафії УГКЦ у Чорноморській Пальмірі у статті Михайла Шелудька «Миряни УГКЦ в Одесі: чи буде вибух місійності після стабільної праці?».
Покров, ківорій, намет, парасоля, небо – чи є в цьому переліку зайве слово? Мистецтвознавець Юлія Матвєєва досліджує візантійську іконографію у її пов’язанні з текстилем, роблячи на основі цього, дуже цікаві висновки про те, чому небо часом досить дивно зображене у давніх храмах, та які текстові основи наштовхували митців на використання тих чи інших форм у їхній роботі над зображенням небесного покрову. Детальніше про це у першій частині матеріалу «Зображення неба у візантійському мистецтві».
Завершує блок основних статей цього номеру матеріал історика Віктора Заславського «Шлях до національного маніфесту: Греко-Католицька Церква і українське відродження в Галичині», в якому автор розповідає про громадсько-політичну активність греко-католицького духовенства та, зокрема, його причетність до «дизайну» українського прапора.
