«Канонічний» Іван Вишенський

30 листопада 2016, 12:35 | Огляд видань | 4 |   | Код для блогу |  | 

Петро Кралюк

Цього року Українська Православна Церква (УПЦ), яка фактично є філією Російської Православної Церкви, прилучила до сонму святих Івана Вишенського. Дивного тут нічого немає. В умовах війни України з Росією цій церковній структурі, яка часто виконує політичні функції, важливо показати свою «українськість» й водночас проводити ідеї «русского міра». Вишенський для цього надається дуже добре.

Творчість письменника загалом є знаною в Україні. Вона вивчається в шкільній програмі. Уже це робить її достатньо відомою. Тому пересічний українець дещо знає про Вишенського – принаймні, що той був захисником православ’я, критикував унію й католиків, є найкращим чи одним з кращих серед письменників-полемістів кінця XVI – початку XVII ст. Він сприймається не лише як український автор, але і як патріот України. Звісно, канонізація Вишенського ніби підіймає авторитет УПЦ. Мовляв, вона піклується про «своїх».

Старец Иоанн Вишенский: афонский подвижник и православный писатель-полемистДо канонізації цього письменника-полеміста видавничий відділ УПЦ випустив книгу Сергія Шумила «Старец Иоанн Вишенский: афонский подвижник и православный писатель-полемист. Материалы к жизнеописанию «блаженного памяти великого старца Иоанна ВишенскогоСвятогорца». Книга подається як наукове видання, має наукового редактора й рецензентів. Є відповідні посилання на літературу. Автор загалом непогано орієнтується в біографії Івана Вишенського, літературі про нього, його творчості.

Видання – недешеве. Книга надрукована на крейдяному папері. Майже на кожній сторінці є ілюстрації. Більшість з них – кольорові. Та й наклад як на нинішні часи немалий – дві тисячі примірників.

Книга вийшла російською мовою – що саме по собі є показовим. УПЦ, тобто Церква, яка іменує себе українською, де тільки може, насаджує «русскій мір» і, відповідно, російську мову. Зрештою, в самій книзі є чимало моментів, з допомогою яких автор намагається показати, що Україна й Росія перебувають у одному «духовному просторі». В принципі, це теж зрозуміло. Не буде ж УПЦ просто так викидати гроші на книгу. Треба щоб у ній проводилися «правильні» ідеї.

Автор книги ставив перед собою амбітне завдання. В анотації до неї сказано наступне: «У роботі вперше на основі маловідомих архівних документів здійснена спроба відтворення детального життєпису святогорського старця. Також аналізується його духовно-літературний спадок. На відміну від більшості світських дослідників, автор намагається подивитися на Івана Вишенського та його твори через призму афонської ісихастсько-святоотцівської традиції, в межах якої мислив, писав та жив подвижник».

Якщо відверто, то тут є деякі перебільшення. По-перше, проблематично говорити, що автор подав нам детальну біографію Вишенського. Чогось нового тут він не відкрив. Переважно повторив те, що вже було відоме. По-друге, ті невідомі архівні документи, які віднайшов автор під час своєї поїздки на Афон, стосуються життя в цій «чернечій республіці» й мають до Вишенського дуже опосередковане відношення. Інша справа – аналіз творів письменника-полеміста. Автор намагався осмислювати їх у контексті ісихастської традиції. Не можна сказати, що цього не робили до нього, в т. ч. й світські автори. Інша річ, що він чітко розставив акценти.

Кілька слів про реконструкцію біографії Вишенського Шимилом. Тут він часто йде за Іваном Франком. Повторює вже «аксіоматичну», але документально нічим не підтверджену думку, що Вишенський походив із Галичини, а саме – з містечка Судова Вишня. Хоча в той час населених пунктів із назвою «вишня» було кілька в Україні.

Чомусь автор, реконструюючи біографію письменника, не задумався, що в його творах мало говориться про галицькі реалії, а переважно про волинські. Галицькі реалії згадуються в основному в зв’язку з його перебуванням у Львові та на Галичині, коли Вишенський після тривалого перебування на Афоні, на короткий час приїхав в Україну. Згадуючи про більш ранній період свого життя, письменник говорить про Луцьк, Жидичин, який знаходився коло Луцька, Острог. До речі, біля Луцька є село Вишнів. Чи не звідти походив письменник-полеміст? Волинське походження Вишенського, судячи з його творів, видається більш ймовірним, ніж галицьке.

Та все ж Шумило чимало уваги приділяє волинському періоду життя письменника-полеміста. Говорить про його зв’язки з князем Василем-Костянтином Острозьким. Вважає, що саме на Волині, в Дубно, Вишенський прийняв чернечий постриг – хоча це не більше, ніж гіпотеза. Звертає увагу й на те, що в Острозі було дещо надруковано з творів письменника.

«Новим словом» варто вважати спроби реконструкції життя Вишенського на Афоні. Звісно, твердження автора гіпотетичні. Але вони, так мені видається, передають «дух Афону», дають змогу «побачити», як там жив Вишенський. Це, безперечно, один із сильних фрагментів книжки.

Також до таких фрагментів варто віднести й аналіз творів Вишенського, де показано їхній ісихастський характер. На жаль, у нашій літературі часто зустрічаються намагання представити Вишенського як «прогресивного письменника», ігноруючи те, що він був традиціоналістом і консерватором. Шумило цього не робить. Його аналіз творчості полеміста є цілком адекватним. Інша справа, як оцінювати цю творчість. Шумило оцінює її однозначно позитивно. Але чи таку оцінку повинні давати ми їй? Консерватизм Вишенського мав і свої плюси, але й мав чималі мінуси.

Ще один аспект книги, на який хотілося б звернути увагу – розповідь про долю творчості письменника. Автор чомусь переконаний, що вона ще за життя письменника користувалася великою популярністю і що ця популярність зберігалася протягом кількох віків. Навіть у радянський період існував помітний інтерес до Вишенського та його творчості. Але чи це справді так? Вишенський ні за життя, ні відразу після смерті не був популярним письменником-полемістом. Показово, що тоді більшість його творів так і не була надрукована. «Відродження» Вишенського, його популяризація відбулися в кінці ХІХ ст. Помітну роль тоді відіграв Іван Франко. Останній у особі Вишенського побачив «близького» собі письменника, вважаючи його «народником», демократом. Чимало інших українських дослідників теж ладні були вбачати демократизм у творчості Вишенського. Через те цей письменник-полеміст став «модним». Насправді ж говорити про його реальний демократизм немає підстав – на що цілком справедливо звертав увагу Агатангел Кримський. У дискурсі радянської пропаганди Вишенський поставав передусім як борець проти унії. А оскільки для радянського керівництва Українська Греко-Католицька (уніатська) Церква була одним із найбільших ворогів, то цілком зрозумілим стає звеличення Вишенського радянськими ідеологами.

Певно, зараз існує потреба більш адекватно оцінити й особу, і творчість Вишенського – зі всіма плюсами та мінусами. При всій православній тенденційності, книгу Шумила можна розглядати як один із кроків на цьому шляху. До того ж автор говорить в книзі про такі речі, які дають змогу дещо в іншому світлі подивитися й на Вишенського, й на антиуніатську боротьбу. Наприклад, він говорить про вакуфну реформу, в результаті якої власність афонських монастирів перейшла до Османської імперії. У 1569 р., пише Шумило, розпорядником вакуфа в Русиці, тобто в руських монастирях Афону (до речі, в той час під Руссю переважно розумілися українські та білоруські землі) турецькою владою був призначений архимандрит Матвій. Реально він також виконував функції турецького державного чиновника. Цей же архимандрит Матвій був учасником антиуніатського собору в Бресті в 1596 р. Міг він впливати й на Вишенського.

Боротьба з унією в Речі Посполитій розхитувала суспільно-політичну ситуацію в цій державі. Це було якраз на руку Османській імперії. Через те архимандрит Матвій, який мав би займатися чернецями на далекому Афоні, чомусь покидає свою обитель і спеціально їде на Берестейський собор. Чи не виконував він волю турецької влади? Адже так чи інакше цей церковний діяч із нею був пов’язаний.

Словом, у книзі Шумила, якщо прискіпливо її проаналізувати, можна знайти низку цікавих моментів. Буде добре, якщо вона підштовхне дослідників розібратися з тих, хто був насправді Вишенський. 

Система Orphus
Рейтинг
0
0
4коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Оленка | 1 грудня 2016, 13:58
    Коментувати коментар

    Не втомлююсь казати, що вмілий журналіст вміє будь-що висвітлити у потрібному ракурсі. Є наказ: ганьбити, спотворювати ідеї, висміювати, гротескувати усе, що пов'язано із УПЦ (МП). Наказ і виконується. Тільки, як у народі говорять, Бог усе бачить, обережнішим треба бути.

  • Леонтій | 1 грудня 2016, 13:27
    Коментувати коментар

    Упродовж цілих шести століть по св.-Володимировому хрещенні Русі-України 988 р. наша вітчизняна Київська Церква – і навіть після й попри Велику схизму 1054 р. – зберігала певну духовно-еклезіальну поставу (тоді ще) єдиної Христової Церкви І тисячоліття. Тобто, соборності і сопричастя, а також рівноправності та рівнозначності у справі зцілення і спасіння людства обох основних – у тій порі – богословсько-літургійних обрядів: східного (візантійського) і західного (латинського). При цьому, будучи засадничо закоріненою у східнохристиянській обрядовості, прагнула й практично старалась гармонійно збалансовувати та з'єднувати і синтезувати, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи та плекаючи кращі й передові християнські традиції і досвід, набутки, новації й реформи (у т. ч., приміром, соборноправність, створення навколоцерковних братств тощо) Сходу і Заходу. Того християнського Заходу, котрий (в свою чергу), починаючи від першої половини ХVI ст. і далі, також втратив свою попередню еклезіальну та теологічно-літургійну цілісність і однобарвність. І лише тоді, коли у нашій – до того (фактично) майже самостійній – вітчизняній Церкві більшістю її ієрархії наприкінці ХVІ ст. цей міжконфесійний баланс і рівновага були однобічно й доволі швидко, без урахування думки численних опонентів, кардинально «перезавантажені» на користь найпотужнішого з тогочасних протиборствуючих світових конфесійно-церковних центрів (Рима), стався отой прикрий, драматичний - "Берестейський" розкол всередині вже русько-українського християнства («Русь нищить Русь»). Котрий практично й досить скоро унеможливив подальше повноцінне виконання ним тієї його благотворної «екуменічної» місії. А надто після жорстоко-кривавої -нещадно-антикатолицької Хмельниччини та, відповідно, ординського, крок за кроком, «поглинання» України та її Церкви хижою Московською імперією.

  • BBC | 1 грудня 2016, 11:22
    Коментувати коментар

    Знайома риторика уніатів - хто виступав проти унії,то до цієї "персони" варто уважніше віднестися...вияснити ким він був насправді...шановні "уніати" почитайте як про Івана Вишенського висловлювався Франко, Пантелеймон Куліш і ви все одразу зрозумієте...Вас же ж на Україні ніколи не було, а ви ще диктуєте кому і як жити...За вашою риторикою варто розглянути і Шевченка, який також про унію згадував...

  • 13moiseev | 1 грудня 2016, 11:12
    Коментувати коментар

    Чем то данный текст напоминает политику нашего переименителя городов, то бишь "жекомунизатора" который пишет новую историю Истории.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Моніторинг ЗМІ

Останні коментарі

  • Михаил | 15 вересня 2019, 19:39

    Рыжий Зоря, как всегда врет, выдаёт желаемое за действительное, и не дружит с головой и юриспруденцией. С его пту-шным образованием очень сложно понять, что такое обеспечительные меры, накладываемые

  • velovs@ukr.net | 15 вересня 2019, 15:41

    А що заважає, зокрема, представникам "традиційних" християнських конфесій в Україні - православним, римо- та греко-католикам доєднатися до святкування цього Всеукраїнського Дня подяки

  • velovs@ukr.net | 15 вересня 2019, 07:30

    Може, якийсь "святейший" і дійсно (де-факто) буде проти. Але ж на то є чітка й однозначна БОЖА ВОЛЯ і ПЛАН-ЗАДУМ. Й тому ХТО, врешті-решт, здатен і направду зможе завадити і не допустити їх

  • barni | 15 вересня 2019, 05:27

    Взагалі то, є три ОСНОВНІ гілки християнства це католики, православні і протестанти і говорити про визнання т.зв "угкц", ну на край смішно. А щодо об"єднання - хто ж проти, але

  • Ігор Затятий | 14 вересня 2019, 19:28

    Що за "Київська Русь", а також Московська, Новгородська, Африканська та Антаркидна (для пінгвінів). Недоумки -"Київська держава"

Популярні статті місяця