Часопис “Патріярхат”: Творячи ікону нації

Помешкання чи не кожного українця (християнина практикуючого або не дуже) на Батьківщині та на поселеннях традиційно відрізняється від інших наявністю прикрашеної вишитим рушником ікони чи образу. Частенько, у гаманці поряд із грішми та візитівками маємо маленьку іконку… Хочемо посідати частинку того, що нагадує нам про Бога. Оточуємо себе сакральним, але не надто вникаємо в суть, рідко цікавимося процесом, особливостями, актуальним станом справ у такій тонкій царині суспільного діяння, як церковне/сакральне мистецтво.

А воно, прецінь, свідчить про розвиток всієї нації, всього українства. Наші ікони, наші храми, наші музеї та збірки творів сакрального мистецтва створюють той образ нас (спільноти, об’єднаної єдиною культурою), який передається в майбутнє нащадкам нашим і нащадкам світової суспільності.

Отож, про те, який портрет/ікону української християнської нації збираємося залишити по собі, розповідає черговий номер часопису «Патріярхат».

Інтерв’ю з єрмон. Севастьяном Дмитрухом, Головою комісії сакрального мистецтва Львівської архиєпархії і знаним «рятівником» творів сакрального мистецтва (зібрана ним колекція налічує понад п’ять тисяч експонатів. Отець Севастьян віднаходив ікони на смітниках, звалищах, обійстях сільських подвір’їв…) – «Іконоборство ХХІ століття і непроминаюче Торжество православ’я». У ньому стикнемося з парадоксами: Україна одночасно втішається тим, що володіє найбільшими у світі колекціями давніх ікон, а самі українці надто мало знають і цінують як ікону, так і інші сакральні твори «власного виробництва», мимохіть стаючи новітніми іконоборцями; має хороших майстрів-різьбярів, іконописців, та поряд із цим, замість того, щоби підтримувати своїх митців – вкладає гроші у чужих…

Створити чи скопіювати? На що здатен і що дозволено нинішньому іконописцеві? – такий стрижень статті Маркіяна Філевича, куратора галереї сучасного сакрального мистецтва ICONART, «Геть традицію?». Автор констатує: «В сучасному українському церковному мистецтві домінує наголос на традиції, відтак інші, не менш важливі складові частини цього феномену – щирість, відвертість, особиста віра митця – часто лишаються поза увагою. Але саме поняття «традиція» найчастіше передбачає не зміст самого твору, а наслідування певної стилістичної візуальної мови. І тому церковне мистецтво, яке не сміє виразити особисті духовні процеси митця, часто залишається на дуже посередньому рівні».

Декілька як практичних, так і теоретичних векторів від самих творців сакрального: о. Євген Андрухів, Ольга Андрущук, Петро Гуменюк, Святослав Владика, Іванка Крип’якевич-Димид озвучують власні спостереження «Слово митця. Очікування, побажання, поради Церкві у справі покращення процесу творення сакрального надбання».

У контексті відзначення 120-го ювілею з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого, хочемо запропонувати Читачеві Пастирське Послання Синоду Єпископів УГКЦ. З-посеред іншого, у цьому Посланні доволі відважно висвітлено нинішню кризу процесу становлення України і як держави, і як нації та напряму прив’язано її до уривку із Заповіту Патріарха, в якому він, будучи вже на волі, «летить думками до … братів в Україні… до тих, що страждають на волі, і до тих караються у в’язницях…».

Ексклюзивний матеріал! Раніше не публікована доповідь найближчого дорадника Патріарха Йосифа Сліпого, видатного публіциста доктора богослов’я о. Івана Гриньоха, виголошена у першу річницю смерті Ісповідника віри «Завіщання Блаженнішого Патріарха Йосифа – відблиск його богословського й еклезіологічного мислення».

«…Для ватиканських кіл відношення до Польщі та до Галичини було великою мірою другорядним питанням на відміну від того, як дійти до Росії та досягти єднання РПЦ з Римським престолом», – детальніше – у рецензії о. д-ра Мирослава Татарина на книжку Ліліани Гентош (кандидата історичних наук, фахівця з історії Католицької Церкви в Україні) «Ватикан і виклики модерності: східноєвропейська політика Папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914 – 1923 рр.)».

Не лише розуміння культурних явищ творить із нас націю. Знання власної історії, знаття своїх сусідів, критичний погляд на сьогодення – те, без чого неможливо уявити інтелігенцію! Саме ці теми з номеру в номер зберігають тяглість на сторінках «Патріярхату». Цього разу в додатку до вище представлених статей пропонуємо таку підбірку:

Хронологія та аналіз низки подій, що виявили крихкість становища УПЦ у статті Тараса Антошевського (директора Релігійно Інформаційної Служби України) «УПЦ: реванш політичного православ’я».

«Шлях до єдності не лежить через приниження. Спроба нової унії православної церкви у 1628 році», – продовження публікацій про історії життя та діяльності Мелетія Смотрицького, Петра Могили й інших церковних постатей у контексті об’єднавчих спроб українських Церков.

Стислий огляд історії та сьогодення Халдейської християнської спільноти «Халдейська Церква: від ізоляції до єдності».

Крім цього – вибрані новини з життя Церков в Україні та світі тощо.

За рубежем 2000-го року Україну можна, мабуть, з півночі на південь і з заходу на схід встелити вишиванками – рушниками, сорочками, серветками… Але які вони? Це – клони. Часто вишивка зроблена машиною, узори – на один манер. Нема душі! Все на продаж, задля заробітку. Це не можна назвати відродженням. Вихолощення… Чи така ж доля спіткає ікону, архітектуру, літературу? Чи винні тільки політики? Ікону нації творять і ті, хто претендує називатися людиною культури, науки, літератури… Ікони нації купують звичайні українці, ми з вами.

Передплатити часопис можна через Укрпошту (передплатний індекс 90827), а також безпосередньо через редакцію:

ПАТРІЯРХАТ
пл. Св. Юра, 5
м. Львів, 79000

Лідія Мідик – заступник головного редактора (Львів)
тел. (032) 247-40-56
+30 (032) 299-56-40 // e-mail: [email protected]

Для передплатників зі США, Канади та Країн Західної Європи:
Чек про оплату (25 $ на рік) з адресою надсилати:

THE PATRIARHATE
P.O.Box 285, Cooper Station
New York, NY 10276

Світлана Махно – Адміністратор журналу «Патріярхат»
Українське Патріярхальне Товариство у США
718-667-1670 // e-mail: [email protected]