“Неоплатонізм і патристика, або Світло в присмерках великої цивілізації”
[Мозговий І.П. Неоплатонізм і патристика, або Світло в присмерках великої цивілізації: монографія. - Суми : ДВНЗ "УАБС НБУ", 2009. - 471 с., 38 д.а.]
Суперечливий і багатоплановий процес релігійно-філософського розвитку в добу падіння греко-римської цивілізації та становлення християнства розкривається автором на тлі драматичних соціально-політичних та культурних колізій тогочасного суспільства. Складні перипетії утвердження й еволюції неоплатонізму як неперевершеного філософського вчення Античності й Середньовіччя слугують для І.Мозгового певними маркерами для показу всієї драматичності процесу засвоєння і творчого переосмислення («освячення» ідей, методів, понятійного апарату тощо) цього вчення визначними представниками християнського богослов'я для філософського обґрунтування християнства.
Монографія, за насиченістю фактажем та рівнем їх узагальнення, має характер енциклопедичного видання. Особливо вражає друга частина дослідження, де автор у хронологічному порядку подає каталоги 1240 античних філософів і 729 отців Церкви. Зокрема дані про Східних (295 осіб) та Західних (269 осіб) отців церкви подаються за такими періодами: апостольське учнівство (І – поч. ІІ століть); рання патристика (поч. ІІ ст. – 325 р.); класична патристика (325 – 451 рр.); пізня патристика (451 – 754 [636 р. для Заходу] рр.). Цікавою і малознаною (з об‘єктивних причин) сторінкою святоотцівського передання є біографія та творчий доробок єресирархів (165 осіб), дані про яких є наслідком багаторічної кропіткої роботи автора.
Така увага І.Мозгового до доробку отців християнської Церкви обумовлена тим, що, «патристика вже сама по собі є феноменом, котрий заслуговує на серйозну увагу дослідників». «Саме вона заклала основи християнського теоретизування, створила свій неповторний стиль, свою власну систему цінностей, забезпечивши тим самим значний вплив теології на весь подальший розвиток європейської цивілізації. Але патристика не просто заклала основи християнського богослов'я, не просто визначила характер його подальшого розвитку. Вона стала також акумулятором і засобом перенесення ідей величної спадщини Античності в наступні епохи. Позбавлена цієї спадщини, патристика виявилася б занадто сухою й закостенілою. Не випадково в її структурі можна простежити всі фази античних уявлень, які побутували в добу Середньовіччя».
Тому навіть «ті ранньохристиянські автори, які ставились до античності негативно, не могли використати для своїх майбутніх побудов ніякої іншої категоріальної системи, крім античної. І вони черпали з неї не тільки понятійний апарат, пристосовуючи його до потреб свого вчення, але й цілі категоріальні вузли і блоки і навіть учення, в тому числі платонізм, стоїцизм та ін.».
І останнє, на що хотілося б звернути увагу допитливого читача, який неодмінно спитає: А для чого нині копирсатися у такій далекій минувшині?
Дослідження І.Мозгового розкриває шляхи і механізми адаптації християнства в античному суспільстві, з'ясовує причини успішного виконання християнством своєї місії в духовному, соціальному та політичному житті багатьох, зокрема європейських народів. Важливо це й з ряду інших причин. Так, по-перше, перехідні епохи, в які ламаються застарілі стереотипи, є надто складними й болісними в суспільному розвитку, тому вони заслуговують на підвищений інтерес з боку дослідників. По-друге, без усебічного вивчення патристики, яка стала важливою ланкою в поступальному розвитку думки від Стародавнього до Нового часу, наші уявлення про християнство будуть неймовірно збіднені. По-третє, у перехідних епохах можна знайти багато повчальних прикладів, що мають важливе значення для самовизначення сьогоднішнього суспільства, яке зіткнулося з цілим рядом подібних проблем духовного характеру.
