• Головна
  • “Про духовне відродження українського суспільства в умовах глобалізації світу”...

“Про духовне відродження українського суспільства в умовах глобалізації світу”

15.06.2004, 11:59

Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, що зібрався у відродженій духовній та історичній святині українського народу – Михайлівському Золотоверхому монастирі – підносить подячні молитви до Господа нашого Ісуса Христа, Спасителя світу, за всі Його великі благодіяння, а особливо за дане Ним благословення незалежного буття Української держави, яке сприяє духовному та матеріальному відродженню і зростанню нашого народу.

Декларація Помісного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату

15 липня 2004 року, м. Київ 

Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, що зібрався у відродженій духовній та історичній святині українського народу – Михайлівському Золотоверхому монастирі – підносить подячні молитви до Господа нашого Ісуса Христа, Спасителя світу, за всі Його великі благодіяння, а особливо за дане Ним благословення незалежного буття Української держави, яке сприяє духовному та матеріальному відродженню і зростанню нашого народу.

Усвідомлюючи обов’язок, покладений Богом на Київський Патріархат, як Помісну Православну Церкву українського народу, дбати про його духовно-моральний стан, Освячений Помісний Собор від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату цією Декларацією висловлює її ставлення до актуальних проблем духовного і суспільного життя.

І. Місце віри і Церкви в житті суспільства і людини

1. Протягом переважаючого періоду історії людства релігійне життя кожного окремого члена суспільства не знаходилося у відриві від загальносуспільного духовного життя. Виконання моральних приписів, даних Богом, сприймалося кожною людиною і всім суспільством як невід’ємна частина життя суспільного організму. Порушення морального закону було рівнозначним порушенню закону громадянського. Суспільство і держава, як його інструмент, усвідомлювали надзвичайну важливість духовних основ свого існування, руйнування яких завжди приводило до суспільної катастрофи. Яскравий приклад взаємного зв’язку між духовно-моральним станом суспільства і його політичним та економічним життям подано у Старому Завіті в описанні історії єврейського народу. Наслідками розповсюдження в народі способу життя, який суперечить заповідям Божим, ставали екологічні та викликані ними економічні катастрофи – посуха, голод, епідемії, тощо, а також внутрішньо- і зовнішньополітичні потрясіння – громадянські війни та нашестя завойовників. Цей приклад є для християн свідченням того, що духовне і моральне життя кожної особистості знаходиться у тісному взаємозв’язку з життям всього суспільства, а тому не повинно сприйматися як виключно особиста, приватна справа.

2. Протягом двох тисячоліть свого існування Церква, як суспільний інститут, знаходилася в різних зовнішніх умовах свого існування. Взаємовідносини між Церквою і державою, як суспільним інструментом, були позначені і періодами протистояння та гонінь, і періодами взаємної підтримки, яка доходила навіть до різних форм взаємного ототожнення. Останнє не може не вступати у суперечність зі словами Спасителя про те, що Його Царство “не від світу цього” (Ін. 18,36), а тому спотворене розуміння і членами Церкви, і державою взаємних обов’язків, а також способу побудови взаємовідносин стало причиною зміцнення починаючи з XVIII ст. думки про необхідність адміністративного відділення Церкви від держави. Православна Церква сприймає принцип відділення Церкви від держави як чітке забезпечене законом розмежування функцій Церкви і держави та їх взаємне невтручання у виконання кожною свого особливого покликання, що відповідає вченню Євангелія та церковній традиції.

3. Нажаль обґрунтована думка про необхідність розділення Церкви і держави знайшла своє продовження у так званій секуляризації, під якою розуміється повне витіснення релігійного життя у приватну сферу, виключення Церкви з суспільних процесів та відділення Церкви не стільки від держави, скільки від суспільства і виключно атеїстична мотивація суспільного життя. Прикладом такої моделі відносин є державно-церковні відносини в СРСР, де Церква фактично була відокремлена від суспільства, але органи державної влади вважали за дозволене і необхідне контролювати її внутрішнє життя і втручатися в нього. Таким чином впровадження моделі відділення Церкви від держави насправді відгородило Церкву від суспільства, що у підсумку стало однією з причин виникнення протистояння між суспільством і державою та розпаду радянської державної системи.

4. Одним з позитивних наслідків цього розпаду стало отримання Україною державної незалежності. Суспільство, Церква і держава в Україні отримали унікальну можливість при збереженні справжнього, а не фіктивного, організаційного і функціонального розділення Церкви і держави, побудувати взаємовідносини між собою на засадах партнерства, основою якого має бути спільне бажання Церкви і держави служити на благо українського народу. Маючи незалежність від держави, Церква повинна стати ближчою до суспільства, виконуючи своє соціальне служіння у найширшому його розумінні.

5. Будучи незалежною державою Україна не може знаходитися осторонь загальносвітових процесів глобалізації, під якою розуміється створення в світовому масштабі спільного духовного, економічного та інформаційного простору. Усвідомлюючи об’єктивні причини виникнення цих процесів, наша Церква не може не висловити свого занепокоєння тим, що глобалізація включає в себе утворення спільного духовного простору, цінності якого входять у суперечність з християнством. Церква, яка за словами ап. Павла “є стовп і утвердження істини” (1 Тим. 3,15) не може погодитися з розповсюдженням думки про відсутність істини як такої, що веде до становлення у суспільній свідомості рівнозначності всіх релігій, а також з підміною християнства еклектичною позаконфесійною духовністю. Тому в загальному схвально ставлячись до процесів встановлення мирних і справедливих взаємовідносин між державами, а також до інтеграції України в європейську спільноту, Церква застерігає українське суспільство від повторної спроби в руслі загальносвітових процесів витіснити християнство і Церкву, як соціальний інститут, з суспільного життя.

6. Однією зі сторін глобалізаційого процесу є намагання з допомогою різних соціальних нововведень збільшити контроль за життям людини, надати можливість державним і наддержавним органам мати доступ не тільки до публічного, але й до приватного життя члена суспільства. У сполученні з іншими негативними сторонами глобалізації за такими тенденціями можна побачити спробу позбавити християнина можливості не тільки публічно, але й особисто жити відповідно до заповідей Божих, відмежувати Церкву не тільки від суспільного життя, але й від самих християн.

Наша Церква не виступає проти запровадження соціальних нововведень, які покликані задовольнити функціональні потреби суспільства, зокрема проти ідентифікаційних податкових кодів або нових способів реєстрації фізичних осіб в Україні, але вважає за необхідне вказати на небезпеку, яка походить від таких нововведень, якщо вони є примусовими та безальтернативними. Примусовість та безальтернативність подібних соціальних нововведень нагадують християнам про часи тоталітарного минулого і викликають серед них занепокоєння. Наша Церква звертає на це увагу представників держави і просить їх під час планування і запровадження соціальних нововведень надавати альтернативні можливості виконання громадянського обов’язку.

7. Українська держава будує своє внутрішнє і зовнішнє життя на основі демократичних цінностей. Демократія, як механізм реалізації народом своєї влади, не може сприйматися як самостійна цінність, бо вона є засобом, а не метою стабільного існування суспільства. Демократія передбачає становлення таких взаємовідносин у суспільстві, які найповнішою мірою відповідають прагненням і інтересам переважної більшості його членів, при збереженні поваги до прав всіх інших.

Демократичний спосіб управління державою не повинен передбачати засобів нав’язування меншістю більшій частині суспільства своїх ідей і методів їх реалізації. Не зважаючи на існування багатьох конфесій переважна більшість українського суспільства ототожнює себе з християнством, серед суспільних інституцій Церква стабільно має найвищій рівень довіри, а тому витіснення християнства з суспільного життя, спроби залишити за Церквою тільки відправлення богослужіння і доброчинну діяльність є порушенням демократичних норм і повинні бути відкинутими не тільки Церквою, але й самим суспільством.

ІІ. Ознаки духовної кризи європейського і українського суспільства

1. На підставі спільних сформованих під впливом християнства духовних, культурних, суспільних та інших цінностей і традицій українське суспільство належить до соціальної спільноти, яку прийнято називати християнською або європейською цивілізацією. Тому наше суспільство в більшій чи меншій мірі стикається з тими самими проблемами, які характерні для інших суспільств Європи, а економічна і політична інтеграція нашої держави до європейських структур наближає український народ до європейського духовного простору. І загальноєвропейське, і українське суспільство проходять через кризовий період свого розвитку, але якщо в Україні кризові явища торкаються переважно економічного і політичного життя, то загалом для християнської цивілізації притаманна глибока духовна криза. Український народ переживає тенденцію до духовного відродження, а тому завдяки інтеграційним процесам не тільки наше суспільство може збагатитися досягненнями європейського досвіду, але й західне суспільство може збагатитися духовними скарбами нашого народу.

2. Однією з головних ознак духовної кризи є спотворення шкали суспільних цінностей, перше місце на якій замість духовного посіло матеріальне. Християни мають усвідомлювати, що тільки Бог є вічним, а тому справжню цінність має тільки те, що походить від нього. Господь наш Ісус Христос закликає кожного свого ученика шукати найперше Царства Божого і правди його, тобто дбати про виконання Божих заповідей, а все інше, тобто матеріальний добробут, стане додатком до духовного скарбу (Мф.6,31-34). Тому основою виходу з духовної кризи християнської цивілізації є відновлення пріоритету духовних цінностей над матеріальними.

3. Християнство розглядає свободу як невід’ємну якість людини, дану їй Творцем. Внаслідок гріха людина може втратити і втрачає свободу, як внутрішню, так і зовнішню, але ніхто не може повністю позбавити людини цієї Богом даної якості. Разом з тим свобода людини накладає на неї відповідальність за наслідки її реалізації. Дана Богом людині свобода не може бути самоціллю, вона є засобом реалізації мети існування людини, а не самою метою. Як наслідок свободи людини та її особистої гідності, як образу Божого, кожна особистість має права, реалізація яких дає їй можливість виконати своє покликання і призначення.

Разом з тим наявність прав накладає на людину обов’язки перед Богом та іншими людьми, які складають суспільство. Пропаганда безвідповідальної свободи, боротьба за права людини сполучена із замовчуванням або відкиданням її обов’язків є однією з основних причин суспільних негараздів. Пам’ятаючи слова апостола Павла про те, що “усе мені дозволено, але не все корисне; все мені дозволено, та ніщо не повинно володіти мною” (1 Кор. 6,12), Православна Церква закликає всіх відповідально ставитися до таких цінностей, як свобода і права людини та пам’ятати про їх божественне походження.

4. Наслідком безвідповідальної реалізації свободи та своїх прав стають егоїзм та гедонізм, споживацьке ставлення до життя, суспільства і світу. Забувши про відповідальність перед Богом людина ставить себе та свої інтереси в центр життя, вважаючи отримання задоволення головною метою свого існування. Такий шлях веде до руйнування особистості та спотворення суспільного життя. Всесвіт і людина в ньому існують не для того, щоб споживати матеріальні багатства та задовольняти тимчасові потреби, а для того, щоб кожна людина могла достойно приготувати себе до вічного життя. Тому подальший рух європейської цивілізації, а за нею і українського суспільства в напрямку набуття та підтримки людьми споживацького світогляду неминуче приведуть до їхнього руйнування, яке буде прискорюватися екологічними катастрофами та поглибленням протиріч між європейською та іншими цивілізаціями.

5. Совість і моральний закон є тими дарами Божими людям, які покликані допомагати їм правильно будувати своє життя. Порушення морального закону має для духовного і матеріального життя людини такі наслідки, які можна порівняти з наслідками для громадянина порушення державних законів. Але якщо порушення останніх з різних причин може залишитися безкарним, то порушення морального закону, як встановленого не людьми, а Богом, не залишається без наслідків. Розповсюдження аморальності, яка з порушення суспільної норми стає правилом, приводить до того, що не тільки окремий порушник несе відповідальність за свій вчинок, але й все суспільство, яке схвалює його дії. Тому Церква закликає суспільство боротися проти аморальності, будувати своє життя на основі християнських і загальнолюдських духовних і моральних цінностей.

6. Факторами, які прискорюють остаточний розпад європейської цивілізації є криза сім’ї та, як її наслідок, демографічна криза. Заражені егоїзмом, гедонізмом і аморальністю люди стають нездатними створити та підтримувати існування повноцінної сім’ї, відмовляються від народження дітей, яке сполучене як з матеріальними витратами, так і з відповідальністю. Тому відродження повноцінної християнської сім’ї дасть можливість не тільки зміцнити суспільство, але й подолати демографічну кризу, яка на фоні збільшення міграції може привести до корінної зміни духовного та культурного обличчя Європи.

7. Вже зараз в середовищі провідних європейських націй відчувається посилене бажання остаточно відмовити християнству в суспільному впливі, замкнути його у рамках приватного життя. Відмова від сформованих християнством духовних і культурних традицій європейської цивілізації, яскравим прикладом якої є вперте небажання згадувати у основоположному документі Європейського Союзу про християнське коріння Європи, штовхає цю цивілізацію ще ближче до глибокої кризи і розпаду. Християни покликані не соромитися своєї віри, а безстрашно сповідувати її своїми словами і життям, що повинно надихати їх боротися за християнську Європу.

ІІІ. Християни – світло для світу і сіль землі (Мф. 5,13-14)

1. Однією з найголовніших проблем для Церкви є знецінення християнства у свідомості його послідовників. Для багатьох християн їх належність до Церкви залишається номінальною, християнство сприймається ними, як одна з етичних систем, а не як унікальний спосіб життя у Бозі. Бути християнином означає бути живим членом Церкви Христової, взяти хрест свій і йти за Спасителем (Мф. 16,24) вузькою і тернистою дорогою спасіння до святості і вічного блаженного життя з Богом у Його Царстві.

Своїх учеників, як тих, які мають бути святими, Господь наш Ісус Христос називає світлом для світу і сіллю землі (Мф. 5,13-14). Тому кожен християнин повинен в першу чергу дбати про те, щоб його належність до Церкви була не формальною, а живою, щоб його знання Божих заповідей були сполучені з їх виконанням, щоб його християнське життя не обмежувалося лише дотриманням окремих моральних принципів та виконанням обрядів, а було справжнім святим життям у Бозі і для Нього.

2. Церква Христова є Боголюдським організмом, Глава якого – Господь наш Ісус Христос. Кожен член Церкви повинен усвідомлювати свою належність до цього живого організму, свою відповідальність як за власне духовне життя, так і за духовне життя всього суспільства, якому він повинен, не соромлячись своєї віри (Мк. 8,38) і не боячись негативних для себе наслідків (Ін. 15,19-20) словом і життям свідчити Богоодкровенну істину. Тому і духовенство, і миряни повинні пам’ятати про необхідність дбати про своє спасіння і спасіння своїх ближніх.

Особлива ж відповідальність лежить на пастирях і архіпастирях, які окрім спасіння своєї душі повинні дбати про доручену їм від Бога паству. Одним з головних моментів духовного життя християнина є молитва, участь в Таїнствах Церкви і богослужіннях в храмі, а тому пастирі та активні парафіяни повинні в різний спосіб, а в першу чергу – через уважне і доброзичливе ставлення, готовність поділитися своїми знаннями та духовним досвідом, сприяти тому, щоб ті, хто є християнами тільки за фактом хрещення, а особливо молодь, були залучені до церковного життя.

3. Не зважаючи на те, що вже близько п’ятнадцяти років наша Церква має можливість вільно виконувати свою духовну і суспільну місію, значна частина духовенства залишається інертною у справі налагодження в межах своєї компетенції духовного просвітництва, організації регулярного вивчення разом з довіреною паствою християнського віровчення, використання всіх доступних засобів для проповіді православної віри.

Така інертність може бути пояснена тривалою забороною для Церкви займатися позабогослужбовою діяльністю та нести свою місію за межами храму. Минуле не повинно бути для пастирів виправданням бездіяльності, а тому кожен з них повинен подбати про те, щоб його духовно-просвітницька і соціальна робота не обмежувалася лише виконанням богослужбових обов’язків та виголошенням час від часу проповідей. Одним із засобів, який покликаний допомогти їм в цьому є “Закон Божий”, який повинен не тільки розповсюджуватися серед віруючих, але й бути підручником під час навчання у недільних школах та інших катехитичних заходів.

4. Історія Церкви свідчить, що одним з найкращих способів проповіді християнства є праведне і побожне життя. Разом з тим ніщо так не відвертає невоцерковлених християн від Церкви, як недостойна поведінка пастирів та віруючих, порушення ними самими Божих заповідей. Тому християни повинні дбати не тільки про виконання зовнішньої обрядовості, відвідування богослужінь і розповсюдження знань про православ’я, але й про те, щоб, пам’ятаючи слова Спасителя: “Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5,16) самим бути добрим прикладом благочестивого життя.

5. Господь наш Ісус Христос вказав на те, що ознакою Його учеників буде їхня любов між собою (Ін. 13,35). Тому християни повинні пам’ятати, що мірилом їхньої діяльності повинна бути любов до Бога і ближніх, з якою повинно узгоджуватися виконання суспільних обов’язків, ведення справ, взаємовідносини між ними і державою та іншими співгромадянами, в тому числі і тими, які належать до інших конфесій. В умовах тимчасового розділення українського православ’я потрібно особливо дбати про збереження заповіданої Богом християнської любові до братів і сестер, які належать до УПЦ Московського Патріархату, пам’ятаючи про те, що у Богом визначений час вони також стануть вірними єдиної Помісної Української Православної Церкви і вороже ставлення до них віддаляє час відновлення порушеної єдності. Християни повинні пам’ятати, що відсутність любові робить безплідними всі інші їхні чесноти та подвиги (1 Кор. 13,1-3).

6. Апостол Павло так любив свій народ, що за нього навіть “жадав би сам бути відлученим від Христа” (Рим. 9,3). Тому християнин повинен мати до свого народу справжню, а не лицемірну любов, і своєю діяльністю сприяти його духовному зростанню і добробуту. Як громадяни Української держави християни в Україні, дбаючи про її благо, повинні сумлінно виконувати свої суспільні та громадянські обов’язки, пам’ятаючи про свою відповідальність не тільки перед законами і суспільством, але в першу чергу перед нелицемірним Суддею – Богом. Незалежність нашої держави – дар Божий, і за те, як ми ним скористуємося, ми будемо нести відповідальність не тільки перед майбутніми поколіннями, але в першу чергу перед Подателем цього дару (Мф. 25,14-30).

7. Загалом кожен християнин повинен пам’ятати про свою приналежність до Церкви не тільки під час богослужіння в храмі. Живучи в миру, обіймаючи керівну посаду або виконуючи іншу роботу, спілкуючись з ближніми християнин повинен притримуватися не секулярних, а християнських стандартів поведінки, не забувати про те, що він є учеником і свідком Господа нашого Ісуса Христа, і що теперішнє його життя є тимчасовим і скороминучим, що він подорожній на землі, який знайде тихе і мирне пристановище лише в житті майбутнього віку в Царстві Небесному.

Небезпека духовного і морального розкладення європейської цивілізації та її занепаду повинна спонукати християнські конфесії об’єднати свої зусилля у відстоюванні єдиного для всіх християн морального вчення. Саме на цьому повинен бути зроблений акцент екуменічного руху, що повинно дати більш ефективні результати, ніж спроби досягти організаційної та віросповідної єдності. Від виконання християнами свого покликання бути світлом для світу залежить майбутнє і українського суспільства, і всього людства.

Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ

Члени Президії Помісного Собору:
Митрополит Львівський і Сокальський АНДРІЙ
Митрополит Рівненський і Острозький ДАНИЇЛ
Протоієрей МИКОЛАЙ ХРАПАЧ

Член Вищої Церковної Ради,
народний депутат України ПАВЛО МОВЧАН

Секретар Помісного Собору:
Архиєпископ Полтавський і Кременчуцький ЄВСЕВІЙ

 

Цей та інші документи Собору офіційному сайті УПЦ КП