Слово єпископа-ординарія Івано-Франківського Софрона Дмитерка

25 червня 1990, 16:25 | Документи Української Греко-Католицької Церкви | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ваша Святосте!

Як Ординарій Івано-Франківської, а колись Станіславівської єпархії, прошу прийняти від моїх греко-католицьких владик, священиків, монахів і монахинь і всіх греко-католиків єпархії і від мене особисто найщиріший поклін і вияви прив'язання і вірності Святішому Престолові, а також подяку за дбайливість, старання і батьківську любов і молитви за нашу страдальну Церкву і весь народ у тяжких випробуваннях нашої віри і Церкви.

Наша єпархія існує 105 років, під цей час налічує 21 деканат, коло 310 священиків, з яких 122 добровільно повернули до віри батьків, залишаючи Російську Православну Церкву. До так званої Української Автокефальної Церкви нашої дієцезії належить около 70 священиків. Усіх храмів, які обслуговують греко-католицькі священики, є около 500. Є ще 57 храмів закритих, біля яких часто відправляють наші священики служби Божі під відкритим небом. Усіх документів-заяв про реєстрацію церков подано до місцевої адміністрації 530, але держава не відповіла до цього часу і реєстрації нашої Церкви чи поодиноких храмів ще немає, робимо старання про відкриття семінарії в Івано-Франківську. В нашій єпархії зголосилося до семінарії понад 390 кандидатів різного віку, з яких 300 чоловік погоджено прийняти до семінарії на різні відділи, тобто стаціонар, вечірні курси, або заочні, хоча ще не маємо приміщення. Нашим проханням, Ваша Святосте, є: вплинути на радянський уряд дипломатичними шляхами з метою домогтися звільнення від військової служби як монахів, так і слухачів семінарії. Цього року висвячено 27 священиків, давні резиденції єпископів та приміщення семінарії зайняли військові частини і не думають звільнити. Місцева адміністрація обіцяє допомогти нам у цій справі. Навчання думаємо починати в катедралыюму соборі. Тим часом збираємо кошти на купівлю приміщення для семінарії. Між кандидатами до семінарії є 12 чоловік, що покинули православні семінарії і зголосилися до нашої греко-католицької. Приємно визначити, що звертаються батьки і молодь до наших священиків, щоб катехизувати по церквах дітей і молодь, бо в школах ще не дозволено. Катехизація вже провадиться у 270 парохіях, а осіб-катехитів і монахів, вчителів і священиків є 180. Багато наших храмів, прийнятих від Православної Церкви, потребують ремонту. Потрібно ще для повного задоволення наших вірних молитовників, катехизмів та інших підручників, хоч багато вже нам допомогли Університет св. Климентія на Бочеа в Римі, а найбільше — Добродійне Товариство о. van Straaten (о. ван Страатена) «Kirche Not», сестри з Югославії і з Польщі і отці Василіяни з Риму.

Українська Греко-Католицька Церква, помимо тяжкої кривди, яку зазнала від РПЦ продовж 44 літ, особливо коли вийшла з підпілля, старається розв'язати питання співжиття з РПЦ, УПЦ, УАПЦ. З нашого боку ми бажаємо і готові почати мирне співжиття, і сподіваємося, що така сама щирість буде і з їхньої сторони, а головно, якщо ці Церкви готові будуть визнати нас як Помісну Церкву-Сестру. Існують, одначе, поважні проблеми, які не можна не взяти до уваги. Відколи настав час відносної релігійної свободи в Україні, Російська Православна Церква фактично з дня на день тратить багато позицій, які вона зайняла впродовж останніх чотирьох десятиліть, головно у Західній Україні. Це тому, що ця Церква в минулому стисло співпрацювала зі сталінським і дальшими режимами, не була Церквою народу, а радше держави, чи точніше — органів безпеки, і тим самим, бодай серед населення Західної України, вона не втішається вірогідністю і належним Церкві моральним авторитетом.

Хоч такий є загальний вигляд цієї Церкви, не можна, одначе, заперечити, факту, що в неї трапляються і праведні люди, які шукають поправлення цього стану. Ці люди готові признати основні права Української Католицької Церкви але дотепер це радше одиниці, або виємки, а не загальна настанова Церкви як такої. Ще по сьогоднішній день у загальному Російська Православна Церква уважає існування Української Католицької Церкви за неминуче лихо, а вірних цієї Церкви — за зрадників православія.

Ця Церква, яка брала участь з настановою сталінського і дальших режимів, в якийсь спосіб повинна б знайти в собі силу і чесність визнати помилки чи провини минулого. А тієї сили вона ще наразі не знайшла. І остаточно розходиться тут про матеріальну екзистенцію великої частини духовенства Російської Православної Церкви, яке находиться раптом перед загрозою втрати парохій і посад.

Хоч сьогодні в Радянському Союзі стараються представити стан, наче б усі Церкви і релігійні громади втішалися рівними правами, все ж дійсність така, що Російська Православна Церква є упривілейована і втішається чималими впливами в уряді, як рівно ж у різніх закордонних кругах. І коли настало це, що вони вважають як загрозу Українську Греко-Католицьку Церкву, поширюючи велику антикатолицьку пропаганду і агітацію, під впливом якої падуть не лише засоби комунікацій, а і чимало високих церковних достойників, не говорячи вже про загал мирян. Тут саме наш жаль до тієї Церкви, що вона прислуговується неправдою і обманом. Для прикладу подам майже щоденний закид так званого насильства, начебто українські греко-католики насильно відбирають храми, відганяють російських православних священиків і знущаються над їхнім духовенством і вірними.

Ми бажаємо тут ще раз підкреслити, що будь-які акти насильства ми завжди осуджували і закликали, і закликати будемо наших вірних до збереження спокою і мирного співжиття. Ще по сьогоднішній день нас оскаржується, що відібрано насильно Преображенську церкву у Львові. .А такого насилля не було. Священик — о. Ярослав Чухній пом'янув

Папу під час Божественної Літургії, і вірні пішли за ним. Дотеперішній парох о. Андрій Горак, який, за свідченням Московського Патріархату, за це пострадав серцевим ударом, тепер раптом став Львівським єпископом Української Православної Церкви. А вірні лише хотять мати свої храми і члени Ватиканської делегації Чотиристоронньої Комісії, чи і сам Апостольський нунцій мали змогу побачити, як виповнена ця Церква нашими вірними. Наші вірні прямо доведені до відчаю, коли всякі мирні розмови, а то і рішення міської чи обласної влади нехтується і тільки провокується вірних. Тактику Російської Православної Церкви характеризують наші вірні такими словами: “Бий греко-католиків, і кричи, що нас б'ють!”. Навіть органи державної влади в ніякому випадку не признали фактів насильства. Якщо Російська Православна Церква задумає надалі продовжувати політику наклепів, то вона повинна ті факти подати до розгляду міжнародній комісії. Радянський суд теж нічого не доказав.

Отож, щоб дійти до якоїсь позитивної розв'язки, ми очікуємо зміни настанови Російської Православної Церкви на позитивне і дійсно щире відношення тієї Церкви до Української Греко-Католицької Церкви. Щойно при такій щирості настанов і при пошані основних прав усіх релігійних спільнот можна говорити чро справжній екуменічний діалог.

Дальша трудність витворилась після відвідин президента Михаїла Горбачева у Святішого Отця, мовляв, уряд публічно визнає Українську Греко-Католицьку Церкву, коли між Церквами дійде до порозуміння. Ми готові до такого порозуміння дійти, одначе Російська Православна Церква поводиться так, неначе від її згоди залежить наше визнання і надуживає тим зволікаючою тактикою. Це є незгідне з радянською конституцією, щоб існування існування якоїсь Церкви залежало від волі чи згоди якоїсь другої Церкви чи релігійної громади. Фактом є, що уряд СРСР нашу Церкву зліквідував і цей сам же уряд повинен цю Церкву тепер визнати. Тому дуже прохаємо, Святіший Отче, поставити кінець тій аномалії і домагатися від уряду повного правного визнання Української Католицької Церкви як юридичної особи. На основі цього ми бажаємо заявити наступне:

1. Не дивлячись на прикре минуле відношення між нашими дао.ма Церквами, коли стільки разів нас скривджено, ми в дусі прощення і примирення є готові початі нове співжиття з нею.

2. Конечною передумовою для співжиття з цією Церквою є визнання нашої Церкви їхньої сторони як рівнорядної Церкви.

3. Хоч Російська Православна Церква формально не організувала Львівський псевдособор у 1946 році, одначе вона в цьому ж ділі дуже сприяла і багато скористала. Вона повинна признати, що це зборище з церковного боку є неканонічне і недійсне, і з тією хвилиною починається новий етап наших співвідношень.

4. Раз не визнаний Львівський псевдособор ця Церква повинна повернути нам Собор св. Юра У Львові і прийняти до відома, що Львівський Верховний Архієпископ і Галицький митрополит повертається до свого престолу і до всіх інших церковних дібр, яких власником є держава.

6-го листопада 1987 року Блаженніший Мирослав-Іван простягнув руку примирення до Московської Патріархії, а Синод Української Католицької Ієрархії, письмом з 1-го жовтня 1989 року звернувся з примирливим листом до покійного патріарха Пімена, ані на перший, ані на другий жест по сьогоднішній день немає відповіді. Було б побажаним, щоб Рада для Сприяння Єдності Церков, яка плекає тикі близькі зв'язки з Російською Православною Церквою, вжила своїх засобів, щоб конструктивний діалог між нашою і Російською Церквами розпочався на основі вищесказаних пунктів. Є стільки поважних загроз для людства з боку атеїзму та соціалістичного «гуманізму», щоб Церкви повинні вжити всіх засобів боротьби проти них, а не поборювати себе взаємно. Остаточно наші різниці не є богословського характеру, радше спричинюють їх людська неміч, ненависть, непорозуміння. Можна б почати діалог між Церквами пошуками за розв’язками пекучих проблем, які загрожують сьогодны людству, а при співпраці рости буде взаємне пізнання і порозуміння, а при розумінні може щойно вирости любов. Але заява нового патріарха РПЦ Олексія II про те, що насильно захоплюються православні храми уніатами, не дає підстав очікувати порозуміння у найближчому часі (дивися інтерв'ю в газеті „Известия” від 17 червня 1990 р.).

Усе. що вище сказане, відноситься і до Української Православної Церкви, яка наіменувалася 1989 року, щоб створити образ більш автономного церковного життя і національного обличчя Цієї Церкви. Одначе, фактично, хоч ім'я змінилося, то люди є ті самі, і в основному ця Церква нічого не робить без Московського Патріархату.

Коли Російська (чи Українська) Православна Церква в Західній Україні з дня на день тратить грунт під ногами, то в той час чималі позиції здобуває відроджена у Львові 19 серпня 1989 року Українська Автокефальна Православна Церква. Упродовж 10 місяців своєї відновленої діяльності ця Церква має вже сімох архієреїв, біля 300 священиків. ІЦо більше 6-го червня 1990 року, у Києві ця Церква проголосила свій патріархат в особі владики Мстислава Скрипника, а Галицьким Митрополитом з осідком у Львові, обрано архієпископа Іоана Боднарчука, який до жовтня 1989 року служив ще в Російській Православній Церкві (цифрові дані взяті з матеріалів Автокефальної Церкви).

Хоч фактично жодна православна Церква не визнає Українську Автокефальну Православну Церкву, все ж таки вона існує і серед населення Західної України має пенні успіхи. Вона покликується на козаіцькі традиції, залюбки повторює, що греко-католицизм скоріше чи пізніше приводить до латинізації, а український народ до полонізації. Певне число бувших російських православних священиків, які головно з-за своїх канонічних перепон не могли бути прийнятими до Греко- Католицької Церкви, перейшли до УАПЦ, а простолюддя, а навіть інтелігенція, які не визнаються на богословських і канонічних принципах, в якійсь мірі йдуть за цією Церквою. Коли на традиційно православних землях Центральної і Східної України ця Церква ще ставить перші кроки, то в Західній Україні, яка колись була наскрізь католицькою, ця Церква здобула певні успіхи. Коли ще перед роком єдиною альтернативою до Російської Православної Церкви була Українська Церква, то сьогодні стає, нею також і Українська Автокефальна Православна Церква, яка утворена державними органами з метою не допустити до відродження Української Греко-Католицької Церкви.

Нашим щирим бажанням є почати плодотворнийц далог з Православними Церквами на Україні, одначе в дусі Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, що його продовжував покійний кардинал Иосиф Сліпий, а первістки якого сягають часів православного митрополита Петра Могили і католицького митрополита Йосифа Велямина Рутського. Осмілюємо навести питання: чи тепер не настав час довести до єднання Руси з Руссю в одному Києво-Галицькому Патріархаті. Де було би збережене Християнство св. Володимира Великого, яке було би в повній злуці з Вселенською Церквою і християнським Сходом і яке втішалося б спільністю-communio з Римським Архієреєм і своєю самобутністю в лоні східних помісних Церков? Це є бажання всього народу. Цього ми, Ваша Святосте, дуже очікуємо.

З Ватикану, 25 червня 1990 року.

Відданий в Христі слуга Софрон ЧСВВ,
єпископ-ординарій Івано-Франківський (Станіславівський).

20 червня - 4 липня 1990 року в Римі відбулася перша зустріч всього єпископату УГКЦ, з України та діаспори. Під час неї владики мали кілька зустрічей з Папою Іваном Павлом ІІ, з іншими ватиканськими високопосадовцями.

Тексти виступів на зустрічах з Папою подаємо за: "Добрий Пастир" (Вид-ня Івано-Франківської греко-католицької єпархії) - Івано-Франківськ, 1990. - Число 2. - Ст. 12-32.

Система Orphus
Рейтинг
0
0