Діяння Четвертого Помісного Собору УАПЦ 14-15 вересня 2000 року

15 вересня 2000, 16:44 | Документи Української Автокефальної Православної Церкви | 0 |   | Код для блогу |  | 

Канонічні засади

 

Ухвала 1 Архиєрейського Собору з дня 14 травня р.Б. 1999 про відзначення 2000-річчя Різдва Христового

  1. Відзначення 2000-річного ювілею Різдва Христового триватиме в усіх парафіях і єпархіях Української Автокефальної Православної Церкви від 27 листопада 1999 р. до 14 січня 2001 р.
  2. Для відзначення ювілею утворити ювілейний комітет у складі: Патріярх Київський і всієї України Димитрій (голова); керуючий справами Патріярхії архиєпископ Ігор (заступник голови); митр. прот. Ігор Бурмило (секретар); митр. прот. Богдан Коваль (Львівська єпархія); ігумен Іоан (Тернопільська єпархія); протоієрей Назар Кучерявий (Черкаська єпархія); протоієрей Роман Малярчук (Івано-Франківська єпархія); іподиякон Сергій Москальчук (Вінницька єпархія).
  3. Доручити Літургійній комісії Патріярхії підготувати переклад акафісту Різдва Христового (митр. прот. Віктор Маринчак, Харківсько-Полтавська єпархія) і скласти Службу Божу всім святим землі Української на 2-у неділю по Зісланні Святого Духа (Львівська єпархія) та святим новомученикам землі Української на 14 листопада (Тернопільська єпархія).
  4. Провести IV Помісний собор Української Автокефальної Православної Церкви 21-22 червня 2000 року, в тиждень по Зісланні Святого Духа на апостолів, в м. Києві.
  5. Доручити Патріярхії виготовити ювілейну медаль для заслужених священнослужителів і мирян і провести її вручення до Різдва Христового 2000 року (Харківсько-Полтавська єпархія).
  6. Завершити процес канонізації подвижника віри Христової в Україні блаж. митр. Йосифа Нелюбовича-Тукальського (Черкаська єпархія).
  7. Підготувати ювілейні видання богослужбових і молитовних книг українською мовою: служебника, ієрейського молитвослова, Квітної Тріоді, Постової Тріоді, Мінеї, часослова, псалтиря (Літургійна комісія).
  8. Провести протягом року Патріяршу візитацію всіх кафедральних міст Української Автокефальної Православної Церкви.
  9. Організувати протягом року зустрічі з Патріярхом і з єпархіяльними архиєреями представників різних соціяльних груп, політичних діячів, урядовців, військовослужбовців, молоді, неповносправних осіб.

10.  Провести відвідання Патріярхом і архиєреями військових частин, лікарень, в’язниць, будинків для ветеранів, неповносправних осіб.

11.  Видавати щотижневий інформаційний бюлетень.

12.  Встановити День православної освіти 1 (14) грудня й присвятити його 1999 року проведенню конференцій, семінарів, інших форм занять про події Боговтілення.

13.  1 (14) серпня 2000 року провести в Києві хресний хід і відправу молебня біля пам’ятника святого Володимира.

14.  Провести відвідання кафедральних міст з іконою Різдва Христового протягом неділь 2000 року й завершити відвідини відправою перед цією іконою Акафісту Різдву Христовому в Києві.

15.  Організувати міжнародну богословську конференцію «Різдво Христове в українській культурі» (жовтень 2000 року).

16.  Провести у Львові конкурс церковних хорів і вертепів.

17.  Організувати церковну прощу до Вифлеєму.

18.  Підготувати ювілейні видання історико-церковного і літургійного змісту (єпархіяльні консисторії).

19.  Організувати виготовлення ювілейних образків (Львівська єпархія).

20.  Виготовити повне різдвяне облачення для Патріярха (єпархіяльні консисторії).

21.  Підготувати план ювілейних заходів кожної єпархії (єпархіяльні консисторії).

 

Указ ч.35 про створення Передсоборової Комісії для проведення Помісного Собору 2000 р.

 

Згідно з ухвалою ч.1 Архиєрейського Собору з дня 14 травня р.Б.1999 благословляю:

1. Скликати черговий IV Помісний собор Української Автокефальної Православної Церкви 21-22 червня 2000 року, в тиждень по Зісланні Святого Духа на апостолів, в м. Києві.

2. Утворити Передсоборову комісію в складі:

архиєпископ Ігор Ісіченко – голова; митр. прот. Василь Саган (Львівська єпархія) – секретар; протоієрей Володимир Кундис (Хмельницька єпархія); священик Валерій Копійка (Київська єпархія); п. Олег Калиниченко (прес-секретар); п. Валентина Чешкова (ревізійна комісія).

3. Доручити Передсоборовій комісії направити запрошення до участи в соборі делеґаціям УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі.

4. Благословити Передсоборову комісію підготувати до найближчого Архиєрейського собору проект порядку денного Помісного собору 2000 року.

м. Київ, 1 грудня 1999 р.

+ Димитрій, Патріярх Київський і всієї України

 

Спільно готуймо Помісний Собор 2000 року

Звернення Патріяршої Передсоборової комісії Української Автокефальної Православної Церкви до єпископату, священства й усіх вірних Української Автокефальної Православної Церкви

Згідно з рішенням ч. 1 Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви від 14 травня 1999 р. почалася підготовка до чергового Помісного Собору Української Автокефальної Православної Церкви, який пройде 21-22 червня 2000 р. в Києві.

За статутом Української Автокефальної Православної Церкви Помісний Собор скликається указом Святішого Патріярха.

Для допомоги Святішому Патріярхові в підготовці проведення Помісного Собору патріяршим указом з 1 грудня 1999 р. було створено Передсоборову комісію в такому складі: архиєпископ Ігор Ісіченко - голова; митр. прот. Василь Саган (Львівська єпархія) - секретар; протоієрей Володимир Кундис (Хмельницька єпархія); священик Валерій Копійка (Київська єпархія); п. Олег Калиниченко (Київська єпархія); п. Валентина Чешкова (Київська єпархія). Комісія має робочий характер і не є керівним або адміністративним органом Церкви. Вона співдіє з Патріярхією, патріяршими комісіями, єпархіяльними консисторіями, духовними школами. Рішення Передсоборової комісії набувають чинности лише після їхнього схвалення Святішим Патріярхом.

Комісія лише координує працю над підготовкою до Помісного Собору, котрий має стати центральною подією церковного життя ювілейного року. Вона почала свою роботу з сьогоднішнього дня, від моменту прийняття положення про Передсоборову комісію. Першим етапом діяльности Передсоборової комісії буде вироблення тематики Помісного Собору. Просимо Вас протягом місяця, до 26 січня 2000 року, надіслати до Передсоборової комісії Ваші пропозиції щодо проблем, які годилося б обговорити на Помісному Соборі, а також проекти документів з цих тем. Всі пропозиції будуть враховані й згруповані для остаточного визначення порядку денного Помісного Собору.

Голова Передсоборової комісії + Ігор, архиєпископ Харківський і Полтавський

Секретар митр. прот . Василь Саган

24 грудня 1999 р.

 

Ухвала 1 спільного засідання Архиєрейського Собору й Патріяршої Ради з дня 20 квітня р.Б. 2000 про перенесення часу Помісного Собору 2000 р.

Єпископат, священство й миряни Української Автокефальної Православної Церкви в Україні з вдячністю приймають повідомлення про планований приїзд в Україну блаженнішого митрополита Константина для очолення Помісного Собору Української Автокефальної Православної Церкви.

У зв’язку з неможливістю прибуття владики Константина 21-22 червня 2000 р. час Помісного Собору переноситься на кінець літа 2000 р. Остаточна дата проведення Помісного Собору буде встановлена після консультацій місцеблюстителя Київського Патріяршого Престолу високопреосвященнішого митрополита Мефодія та керуючого справами Патріярхії архиєпископа Ігоря з єпископатом і митрополичою радою Української Автокефальної Православної Церкви в діаспорі.

Архиєрейський Собор і Патріярша Рада Української Автокефальної Православної Церкви запрошують високопреосвященнішого архиєпископа Нью-Йоркського і Вашінґтонського Антонія та Високопреосвященнішого архиєпископа Чікаґського Всеволода прибути в Україну для проведення консультацій з єпископатом і Патріяршою Радою Української Автокефальної Православної Церкви і ухвалюють:

просити д-ра Віктора Бондаренка допомогти в організації зустрічі керівництва УАПЦ в Україні й делеґації УПЦ в США з Президентом України;

направити запитання блаженнішому Константинові для їх опрацювання і письмової відповіді про перспективи визнання УАПЦ Вселенським Патріярхатом, досягнення євхаристійного єднання з УАПЦ в діаспорі на Помісному Соборі УАПЦ, очолення УАПЦ в України, остаточної дати Помісного Собору;

під час приїзду архиєпископа Антонія та архиєпископа Всеволода в Україну провести спільне засідання Архиєрейського Собору й Патріяршої Ради за їхньої участи для визначення перспективи визнання УАПЦ Вселенським Патріярхатом, досягнення євхаристійного єднання з УАПЦ в діаспорі на Помісному Соборі УАПЦ, очолення УАПЦ в України, остаточної дати Помісного Собору.

 

Грамота про скликання Помісного Собору

З ласки Божого Провидіння, з благодати Святого Духа

у відповідности до канонів Святої Соборної Апостольської Христової Церкви

згідно зі Статутом Української Автокефальної Православної Церкви

на ухвалу Архиєрейських Соборів з дня 15 травня р.Б. 1999 та 20 квітня р.Б. 2000

з благословення блаженнішого митрополита Константина

спільне засідання Архиєрейського Собору та Патріяршої Ради Української Автокефальної Православної Церкви, що відбувається в Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі в день собору архангела Божого Гавриїла, 26 липня р.Б. 2000, проголошує:

Помісний Собор Української Автокефальної Православної Церкви скликається 14-15 вересня (1-2 вересня ст.ст.), в дні церковного новоліття 2000 р., в Богом береженому місті Києві.

До порядку денного Помісного Собору включаються такі питання:

  • Православна парафія як осередок апостольського служіння Христової Церкви.
  • Православна духовна освіта на початку ІІІ тисячоліття.
  • Канонічне життя Української Автокефальної Православної Церкви в Україні протягом 1989-1999 рр. і шлях його виправлення.
  • Перспективи церковного прославлення подвижників Христової віри в Україні.
  • Форми присутности Української Автокефальної Православної Церкви в світовій православній спільноті.
  • На шляхах міжцерковного порозуміння: участь Української Автокефальної Православної Церкви в загальноправославному діалозі з іншими християнськими конфесіями та в екуменічному русі.
  • Літургійне життя Церкви й духовне зростання православних християн України.
  • Вибори Патріяршої Ради, Патріяршого Суду, Патріяршої Ревізійної Комісії.

На Помісний Собор делеґуються всі архиєреї Української Автокефальної Православної Церкви, представники духовенства й мирян відповідно до рішення Архиєрейського Собору з дня 20 квітня р.Б. 2000.

На Помісний Собор запрошуються представники від інших Помісних Православних Церков, інших християнських Церков і релігійних організацій, що діють в Україні, в ранзі спостерігачів.

Благословляється Передсоборовій Комісії спільно з Патріярхією Української Автокефальної Православної Церкви завершити підготовку Помісного Собору ювілейного 2000 року й подати звіт та проекти рішень на Архиєрейський Собор 13 вересня р.Б. 2000.

Просимо архипастирського благословення й святих молитов за успішне проведення Помісного Собору ювілейного 2000 року в Його Всесвятости Варфоломея І, архиєпископа Константинополя-Нового Риму і Вселенського Патріярха, предстоятелів інших Помісних Православних Церков. Запрошуємо до спільної молитви в цьому намірі всю повноту української православної спільноти. День церковного новоліття, 1 (14) вересня 2000 р., стане початком нового етапу в апостольському служінні Української Автокефальної Православної Церкви для євангельської віднови в Христі стражденного українського народу й провадженні його по дорозі спасіння.

26 липня 2000 р. Собор архангела Гавриїла

+ МЕФОДІЙ, митрополит Тернопільський і Подільський

+ АНДРІЙ, митрополит Галицький

+ РОМАН, архиєпископ Вінницький і Брацлавський

+ ІГОР, архиєпископ Харківський і Полтавський

+ ІОАН, архиєпископ Крем’янецький

+ МАКАРІЙ, єпископ Львівський

+ ЯКІВ, єпископ Черкаський

митр. прот. Ігор КУРПІТА

митр. прот. Богдан ЧЕЛЯДИН

д-р Роман МАКСИМОВИЧ

п.Євген СВЕРСТЮК

 

Реґламент Помісного Собору Української Автокефальної Православної Церкви 14-15 вересня 2000 р., схвалений Архиєрейським Собором 13 вересня 2000 р.

14 вересня

 

  9-00 Свята Літургія

11-00 Хресний хід

12-00 Реєстрація

12.30 Початок Помісного Собору

12-40 Вітання Блаженнішого митрополита Константина

12-50 Затвердження порядку денного Помісного Собору:

         а) обрання президії;

         б) обрання секретаріяту;

         в) обрання лічильної комісії;

         г) обрання мандатної комісії;

         ґ) обрання редакційної комісії.

13.15  Вітання гостей

14-30 Обідня перерва

15-30 Доповідь Патріяршого місцеблюстителя Високопреосвященнішого митрополита Мефодія

15-45 Звіт керуючого справами Патріярхії Високопреосвященнішого архиєпископа Ігоря (Ісіченка) за період між Помісними Соборами 1997-2000 рр.

16-15 Доповідь митр.прот. Миколи Кавчака. Канонічне життя Української Автокефальної Православної Церкви в Україні протягом 1989-1999 рр. і шлях його виправлення.

17-05 Звіт мандатної комісії

17-15 Процедура обрання Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви і зміни та доповнення до Статуту

18-00 Вітання Предстоятеля УАПЦ

18-10 Слово-відповідь Предстоятеля УАПЦ до Собору

18-30 Урочиста академія до 2000-річчя Різдва Христового

 

15 вересня

 

8-00 Свята Літургія

10-00 Доповідь митр. прот. Євгена Толочкевича. Православна парафія як осередок апостольського служіння Христової Церкви. Прийняття ухвали.

10-20 Доповідь митр. прот. Василя Луцишина. Православна духовна освіта на початку ІІІ тисячоліття. Прийняття ухвали.

10-45 Єпископ Черкаський Яків Макарчук. Перспективи церковного прославлення митрополита Київського Йосифа (Нелюбовича-Тукальського). Прийняття ухвали.

11-15 Доповідь д-ра Романа Максимовича. Форми присутности Української Автокефальної Православної Церкви в світовій православній спільноті. Прийняття ухвали.

12-00 Доповідь митр. прот. Василя Сагана. На шляхах міжцерковного порозуміння: участь Української Автокефальної Православної Церкви в загальноправославному діалозі з іншими християнськими конфесіями та в екуменічному русі. Прийняття ухвали.

12-40 Доповідь архиєпископа Вінницького і Брацлавського Романа (Балащука). Літургійне життя Церкви й духовне зростання православних християн України. Прийняття ухвали.

13-00 Обідня перерва

14-00 Вибори Патріяршої Ради, Патріяршої Ревізійної Комісії,  Патріяршого Суду (за списками, на основі більшості голосів укладених делеґатами Собору)

15-00 Підписання Грамоти та Акту про Обрання Предстоятеля делеґатами Всеукраїнського Помісного Собору УАПЦ

15-50 Прийняття підсумкових документів:

а) Послання Всеукраїнського Помісного Собору УАПЦ до українського віруючого народу;

б) Звернення до Президента України Л.Д.Кучми

16-15 Заключне слово Предстоятеля

16-45 Урочисте завершення Собору

17-00 Пресова конференція.

 

Керівні органи Помісного Собору

 

Президія

Блаженніший митрополит КОНСТАНТИН.

Високопреосвященніший митрополит МЕФОДІЙ.

Високопреосвященніший митрополит АНДРІЙ.

Високопреосвященніший архиєпископ РОМАН.

Високопреосвященніший архиєпископ ІГОР.

Високопреосвященніший архиєпископ ІОАН.

Преосвященніший єпископ МАКАРІЙ.

Преосвященніший єпископ ЯКІВ.

Архимандрит Андрій ПАРТИКЕВИЧ (США).

Митрофорний протоієрей Василь ЛУЦИШИН.

Доктор Євген СВЕРСТЮК.

Академік Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, віце-прем’єр-міністр України.

Професор Юрій БОГУЦЬКИЙ, заступник голови Адміністрації Президента України.

Професор Віктор БОНДАРЕНКО, голова Держкомрелігій України.

 

Мандатна комісія

Преосвященніший єпископ МАКАРІЙ.

Митр. прот. Микола ГНАТІВ (Львівська єпархія).

Митр. прот. Ігор САС-ЖУРАКІВСЬКИЙ  (Івано-Франківська єпархія).

Митр. прот. Юрій БОЙКО (Київська єпархія).

Митр. прот. Михайло ЛЕВКОВИЧ (Тернопільська єпархія).

Прот. Сергій ПІДТЯГИН (Харківсько-Полтавська єпархія).

Священик Микола САЛОМАТИН (Черкаська єпархія).

 

Секретаріят

Високопреосвященніший архиєпископ РОМАН.

Митр. прот. Ігор КУРПІТА (Львівська єпархія).

Митр. прот. Богдан РОМАНЮК (Івано-Франківська єпархія).

Митр. прот. Степан ЯРЕМЧУК (Київська єпархія).

Митр. прот. Василь КОГУТ (Тернопільська єпархія).

Священик Ігор ЛИТВИН (Харківсько-Полтавська єпархія).

Протоієрей Олексій КЛИМ’ЮК (Черкаська єпархія).

 

Редакційна комісія

Високопреосвященніший архиєпископ ІГОР.

Митр. прот. Богдан КОВАЛЬ (Львівська єпархія).

Митр. прот. Богдан ЧЕЛЯДИН (Івано-Франківська єпархія).

Д-р Євген СВЕРСТЮК (Київська єпархія).

Митр. прот. Михайло ЛЕВКОВИЧ (Тернопільська єпархія).

Митр. прот. Віктор МАРИНЧАК (Харківсько-Полтавська єпархія).

Священик Андрій БУЦЬ (Черкаська єпархія).

Лічильна комісія

Преосвященніший єпископ ЯКІВ.

Іподиякон Сергій МОСКАЛЬЧУК (Вінницька єпархія).

Священик Роман ФУРДИН (Київська єпархія).

Священик Нестор ВАСИЛИНА (Львівська єпархія).

Пані Марія ОЗМІНСЬКА  (Івано-Франківська єпархія).

Митр. прот. Богдан ЗАЄЦЬ (Тернопільська єпархія).

Священик Олег КОЗУБ (Харківсько-Полтавська єпархія).

Пан Ігор ДУНЕЦЬ (Харківсько-Полтавська єпархія).

Ігумен ІЛАРІОН (Савчук) (Черкаська єпархія).

 

Доповіді

 

митрополит Константин

Проповідь після Служби Божої на початку Помісного Собору

 

"Таїнство, споконвіку втаєне і ангелам незнане:

через тебе, Богородице, Бог явився сущим на землі,

втілившись в незлитому сполученні,

і з волі Своєї ради нас прийнявши хрест,

ним же воскресив Адама

і спас від смерти душі наші".

(Богородичний 4-го голосу)

 

Весь християнський світ, православний і неправославний, звертає належну увагу в цьому році на друге тисячоліття від Божественного Втілення Сина Божого. Вся християнська родина складає Отцю небесному належну подяку за те, що Він нас так полюбив, що Сина Свого послав, щоб той, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне.

Таїнство, споконвіку втаєне, - Втілення Ісуса Христа, Сина Божого, незбагненне для нашого людського розуму. Це бо таїнство надзвичайної до нас Божої любови, Його справедливости і Його премудрости.

Через одну з нас, яка знайшла благодать у небесного Отця, себто Богородицю, Син Божий Ісус Христос з’явився нам дві тисячі років тому. Бог Господь прийшов на цей світ, щоб землю з небом в одно злучити, щоб Своїм Втіленням обожествити нашу людську природу та піднести нас до небесних висот.

Своїм народженням Спаситель увійшов в історію всього людства, зробив нашу історію історією спасіння, історією Божого Царства. Син Божий, Ісус Христос, утотожнив себе з усіма труднощами нашого земного існування. Він ясно довів справжню чоловіколюбність до всіх нас. Довів також, що Він цікавиться нами, освячує всі прояви нашого життя - особистого, родинного, парафіяльного, громадського, церковного і  національного.

У світлі тієї великої правди, дивлячись на Христа і беручи під увагу ціле Його життя на землі, можемо сказати без сумніву, що наш побожний і Боголюблячий український народ відкрив своє серце і свою душу Христовому Євангелію, що його приніс святий первозванний апостол Андрій.

Можемо також сказати, що наш український народ, прийнявши Христа у святому хрещенні, знаходиться навіть і сьогодні під особливою Божою опікою і любов’ю, хоч досить часто нам тяжко зрозуміти дивні шляхи Божого Провидіння.

Русь-Україна, прийнявши Христа, стала світлом Його Євангелія на сході Європи. Вона відкрила Йому свої двері і стала йому вірною так, що Христос поблагословив всі види життя молодої держави, для якої Він був центром всіх подій, - сповненням мрій багатьох. Цей великий ювілей пригадує нам не тільки нашу минулість, позолочену якісним духовним та моральним православним життям, розпочинаючи часами святої Ольги, але і тепер ставить перед нами велике і святе завдання бути завжди гідними великої благодати Хрещення і Просвічення, до якого покликано нас самим Христом.

Від всіх нас залежить дальший розвиток нашого церковного життя тут в Україні і поза її межами - розвиток наших громад, плекання духовних і моральних вартостей, плекання покликань. Від нас залежить християнське життя родини, морально здорової і церковно та національно свідомої молоді. Наслідуючи приклад тих, що за життя були стовпами української Церкви і держави, треба нам виробляти і поглиблювати в собі, у першу чергу, якісний православний християнський світогляд. Треба нам перейнятися духом Христової благовісти, і словом та прикладом свого особистого життя передати її іншим.

Нам, що тут зібралися, треба зрозуміти, що у цей перехідний період історії України та її Святої Церкви Господь закликає нас бути новими апостолами - інструментами Його ласки і його благодати, закликає нас бути джерелами, через які Він освячуватиме наступні покоління і через них піднесе Україну до того духовного рівня, що вона буде прикладом якісного православного християнського життя і побожности для інших народів.

Відкриймо ж наші серця Господу і Богу нашому Ісусові Христові, який своїм народженням дві тисячі років тому зробив нас гідними наслідниками Царства Небесного та дав нам силу бути будівниками Його Церкви і Царства тут на землі.

Нехай Всемогутній Господь допоможе нам у цьому святому завданні.

 

 

Митрополит Константин

 

Слово на відкритті Помісного Собору Української Автокефальної Православної Церкви

 

Світлий Соборе!

Найпочесніші Отці Архипастирі, Всечесні Отці Духовні, Дорогі й Улюблені Брати і Сестри!

Благодать Господа і Спаса нашого Ісуса Христа та любов Бога і Отця й присутність Святого Духа нехай перебувають постійно з усіма нами! Христос серед нас і з нами - СЛАВМО ЙОГО!

Боже Провидіння зібрало нас сьогодні, щоб засвідчити перед всім християнським світом, що УАПЦерква - дочка славної у віках Київської митрополії, що заіснувала більше як тисячу років тому з Божої волі і пророцтва апостола Андрія Первозванного та волі святих рівноапостольних князів Володимира і Ольги, незважаючи на перейдений у двадцятому столітті страсний шлях знущань, продовжує вірно служити Богові та його побожному українському народові.

Отже, відкриваю в ім’я Господнє цей Собор.

Відкриваю його у цей сьомий місяць після упокоєння слуги Господнього Патріярха Димитрія, якому наш небесний Архиєрей доручив архипастирське керування Українською Православною Церквою. Нехай Господь упокоїть його в оселях святих і праведників. Вічна йому память!

Зібравшись сьогодні під омофором Матері Нашого Спасителя Пречистої Діви Марії, ми ще раз стверджуємо, що українське православіє є вічне і невмируще! Його не можуть знищити жодний наїзник, жоден окупант, жодні несприятливі обставини. Про це свідчать хоч би події великого відродження в 20-их роках, в добу жорстокої боротьби безбожної комуністичної  влади проти Церкви і релігії; нестримний розвиток українського національно-церковного життя в умовах антиправославних переслідувань в католицькій Польщі; вибуховий розквіт відродженої Церкви в буремні роки Другої світової війни; глибока відданість і праця для її розвитку і збереження української православної діяспори в західньому світі та нарешті, вже третє її світле відродження в двадцятому столітті в 1989-1990 роках. Так, мої дорогі брати і сестри, українське Православіє є вічне і невмируще!

Прийнявши благодать світла Христової віри, наші далекі, але прямі предки стали членами великої сім’ї християнських народів, невід’ємною частиною Вселенської Православної Церкви. Хіба можна перелічити все те, що створив наш нарід, натхнений Божою благодаттю? Навіть поверхово перегортаючи сторінки нашої історії, ми бачимо, як на землі нашій виростали величні храми Божі, монастирі, ширилася освіта, як розцвітала релігійна література, церковний спів, мистецтво. Навіть після багатьох років московської неволі, під час якої всіма силами намагалися знищити або присвоїти багату  самобутність українського християнства, втопити його в єдинонеділимому морі, православні українці, в Україні сущі та недолею розкидані по світу, продовжували жити своїм самобутнім життям, плекаючи свою мову, звичаї, традиції. Так, мої дорогі брати і сестри, ми маємо чим гордитись, і нашим  обов’язком є зберегти цю дорогоцінну спадщину, яку передали нам наші побожні діди і прадіди, та показувати її світові як доказ багатств творчої душі українського народу. Але, мої дорогі, зберігати лише здобутки минулого і хвалитися ними, а самим стояти на місці, - ЦЬОГО ЗАМАЛО! Бо тоді й до нас можуть відноситись слова св. Івана Хрестителя, скеровані до фарисеїв і садукеїв: «Кожне дерево, що доброго плоду не приносить, зрубають і в огонь кинуть» (Мт. З, 9-10). Сьогодні настав час, щоб ми всі запитали себе ясно і недвозначно:

Чи ми дійсно є гідними продовжувачами світлих традицій наших пращурів?

Чи готові ми стати будівничими нових величних споруд, як моральних, так і фізичних, на твердих фундаментах минулого?

Чи ми приречені з вами залишитись лише споживачами минулого?!

Сьогодні ми стоїмо з Вами на порозі двадцять першого століття. Прийшов час покінчити з «церковним хуторянством» та з розбратом, в якому недруги намагаються нас тримати.

Починаймо думати глобальними категоріями. Прийшов час, щоб наша Церква почала виходити на ширші води світового православія. Ми повинні, нарешті, раз і назавжди усвідомити, що в самостійній державі УКРАЇНА мусить існувати ОДНА Помісна Автокефальна (Незалежна) Українська Православна Церква, очолена своїм патріярхом та визнана світовим православ’ям на рівні з іншими православними церквами світу, Церква, яка б служила духовним потребам УСІХ віруючих православних українців.

Мріяли про неї і всі свої зусилля присвятили такій Церкві блаженної памяти слуги Господні - Патріярх Мстислав і Патріярх Димитрій.

Тому заходи, які зараз робить Вселенська Патріярхія для об’єднання усіх віток українського православ’я в Україні, нам треба не лише підтримати, але й активно включитись у їхню реалізацію. Ми мусимо використати відкриті перед нами можливості! Об’єднано ми творимо величезну, могутню силу з необмеженим потенціялом. Лише об’єднано ми будемо мати моральне право проголошувати всьому християнському світові наше духовне багатство і велич українського православ’я! Роз’єднано - здобутки наших пращурів перейдуть на користь інших Церков, а ми з вами, мої дорогі, залишимось в очах християнського світу лише споживачами, а не творцями!

Пам’ятаймо, що слова апостола Павла: "Благаю я вас ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме і щоб не було поміж вами незгоди, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній...» (1 Кор. 1:10) відносяться до всіх нас, зібраних на цьому Соборі.

Україна, так, як і решта світу, переживає тепер тяжкі часи. Ми бачимо, як на наших очах підважуються і занепадають моральні стандарти, якими колись керувалось людство. Те, що ще вчора викликало сором і відразу, сьогодні стає нормою.

Злочинство, наркоманія, безпринципність, нажива за всяку ціну, недбальство у праці, непошана до традицій минулого стають буденними явищами. В цих умовах постійно занепадає і вплив Церкви, від неї відходять вірні, особливо молодь, залишаючись без віри, без Бога.

Отже, мої дорогі, не дивно, що знов апостол Павло у своєму посланні до Ефесян звертається до них, а також до нас у цьому моменті, кажучи: "Благаю вас,.. щоб ви поводилися достойно покликання, що до нього вас покликано... Господом» (Ефес. 4:1).

Церкві Христовій ХХІ століття потрібні молоді кадри духовенства - високоосвічені, побожні і сильні проповідники, які несли б споконвічне Слово Боже у формі, зрозумілій і сприйнятливій людям нової доби. Церква в Україні мусить розбудувати сильну систему релігійного навчання  дітей і молоді, щоб вони знали віру своїх пращурів та могли далі продовжувати і розбудовувати передані їм церковно-релігійні та культурні надбання. Але, мої дорогі брати і сестри, ми цих проблем не розвяжемо так довго, як кожний з нас продовжуватиме іти своєю власною, егоїстичною, вузькою стежкою, самозакоханий в собі, не беручи до уваги ширших потреб усього українського православного люду. Вирішення цих проблем вимагатиме спільної мудрости нас всіх, об’єднаних під керівництвом Животворчого Духа Святого - Духа Премудрости Божої. Вірю, що цей Собор стане початком великого духовного піднесення, повного спалаху віри в наших душах і серцях, більшої горливости до рідної Церкви, духовного єднання з нашими славними предками, та й реального погляду в майбутнє.

Нехай він стане поштовхом до дальшого нашого культурного збагачення, збільшення наших знань і кругозору, зміцнення нашої української православної і національної свідомости. Нехай кожний з нас, тут присутніх, збільшить свою добродійність і милосердя супроти брата свого. Не залишаймо порожніми сторінки книги нашого життя, а впишім до них світлі діла віри, самовідданости, скромности, жертовности та пошани супроти брата свого у Христі. Нехай майбутні історики про нас не напишуть: «Порожні прийшли вони у світ, і порожніми вони відійшли з нього!»

Тож звертаюсь до всіх вас - владик, отців духовних та братів і сестер, присутніх тут на цьому освяченому Соборі, як рівнож і тих, які з певних причин не присутні між нами.

Звертаюсь до вас як нащадок другого українського покоління, яке вже народилось і виростало поза межами батьківщини своїх батьків. Так, я народився в Америці і є гордим громадянином цієї Богом обдарованої країни. Але я не менше горджуся й країною походження моїх батьків - Україною, бо в моїх жилах тече їхня кров та передана ними любов до України та її святої Рівноапостольної Української Православної Церкви. Тож ще раз прохаю всіх вас усвідомити велич історичного моменту, який відкрився перед нами. Нехай не буде серед нас нікого, хто проходив би байдуже, осліплений самолюбством. Нехай не зупинять Вас труднощі, перешкоди та злонаміри ворогів і недругів. З волі Всевишнього, дев’ять років тому на картах світу з’явилась нова країна - УКРАЇНА. Господь дав нам можливість жити в умовах миру, демократії, свободи, вільно сповідати прадідівську віру, молитися рідною мовою, зберігати багату спадщину нашої вікової культури. Тож щиро відгукнімся на заклик Церкви-Матері, Вселенської Патріярхії, бути тим нейтральним посередником у нашому єднанні, в досягненні нашої мети.

Яка ж ця мета? Я думаю, що ви всі її дуже добре знаєте: це - Помісна Українська Православна Церква в Україні на рівні з іншими незалежними православними Церквами цього світу!

Тож, твердо сповідаючи святу Православну Віру, спільними зусиллями прямуймо до осягнення цієї мети. Не забуваймо, що з нами Бог!

Я особливо переконаний, що на цьому Соборі всі учасники - себто ми - мусимо піднести наш голос, що справа єдності Церкви в Боголюбивій незалежній Україні має першенство у наших молитвах, думках, нарадах і ділах.

Нехай же благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця та причастя Святого Духа перебуває з усіма нами, а мене, недостойного, обдарує силами правдиво навчати слова Його істини. Уважаю цей Собор Української Автокефальної Православної Церкви в столичному граді України Києві, з якого благодать нашого Спасителя осяяла й народи східньої Європи, відкритим!

Слава Ісусу Христу!

 

 

митрополит Тернопільський і Подільський Мефодій

 

Доповідь на Помісному Соборі

Ваші Високопреосвященства та Преосвященства, благочестиві пастирі, шановні гості, браття і сестри - учасники нинішнього Помісного Собору Української Автокефальної Православної Церкви!

Сердечно вітаю Вас з небуденною для нас подією, яку ми розпочали Святою Літургією, прохаючи благословіння Божого для успішного здійснення наших надій для добра Церкви Православної і благочестивого нашого народу. Якщо ми своїм духовним зором прослідуємо шляхом, яким пройшла наша Церква за минулі 10 років, то наяву побачимо постійну промислительну турботу Божу за нас. Ми вдячні Богу за Його щедрі милості по відношенню до нас, а особливо за підтримку наших немічних сил, щоб не ослабіли ми в подальшій праці в розбудові Помісної Церкви, в чому вбачаємо своє головне завдання.

Нинішній Собор покликаний визначити наступну долю нашої Церкви в контексті вселенського православ’я, історичної правди і соціальної справедливости. І нема кращого порадника за нашу совість, пронизану іменем Бога і України, за почуття національної чести і гідности, - берегти і збагачувати вікову духовність українського народу, яка сягає часів свв. рівноапп. княгині Ольги і князя Володимира, митрополитів- русичів Іларіона і Клима Смолятича. Протягом семи віків Православна Церква в Україні жила самостійним життям, пов’язана лише формальною підпорядкованістю Матері-Церкві у Царгороді, від якої прийняла Христову віру, маючи можливість жити і творити серед свого народу, як незалежна Церква. Вона була тісно з ним пов’язана і спільно з ним виробила протягом віків свої особливості устрою, богослужбового уставу, церковно-релігійної культури, а також традиції і звичаї, якими вона відрізняється від інших православних церков і які разом творять її самобутність. Ось чому «узаконене беззаконня» 1686 року ятрить донині тіло нашої Церкви, деформує етнічну свідомість одвічних мешканців землі, благословенної Андрієм Первозванним, на якій виріс «стольний град» Київ - світоч православія для східних слов’ян.

Повернути етноконфесійний дух київського християнства в умовах нашого часу - провіденційна воля Всевишнього, любов і милосердя Якого в захисті гнаних і покривджених, убогих  і обездолених.

«Нищетой безголосой», за визначенням здравомислящих російських істориків, залишалось українське православ’я впродовж довгих 235 років. У пітьмі безправ’я і наруги його вела Господня Десниця крізь терня мук і випробувань, зберігаючи здорові репродуктивні зерна незламної «віри батьків» і животворящої надії зігрітих полум’ям любови до Бога і Батьківщини.

На скрижалях історії українського православ’я та його автокефальної Церкви навіки залишились імена великих сподвижників християнської Правди і Науки — митрополитів Івана Огієнка і Василя Липківського, які перекинули місток через безодню соціального зла і духовної фальші. Відроджена Українська Автокефальна Православна Церква у 1921 році стала правонаступницею митрополії до злощасного 1686 року. Про це більш ніж переконливо свідчить всенародний рух за відродження впродовж 20-30-х років етноконфесійної духовності як в Україні, так і за її межами - серед української діаспори. Завдяки синівським почуттям до Матері-Батьківщини, до етноконфесійної ідеї українства, на американській землі утвердила себе національна автокефальна духовність у Церкві «прадідів наших», очоленій митрополитами Іларіоном (Огієнком) та Іоанном (Теодоровичем).

Усім відомо, якою ціною заплатила наша Церква на чолі з митрополитом Василем Липківським у роки більшовицького тоталітарного режиму. Усім відомо, як віднісся фашизм до другого відродження Української Автокефальної Православної Церкви в роки окупації України. Усім відомо, як віднеслася Російська Православна Церква - вірний сторож «единой й неделимой» - до української церковної автокефалії і спроб її відновлення. На жаль, відповідь митрополита Михайла Єрмакова на прохання Першого Всеукраїнського Церковного Собору допомогти висвятити перших українських єпископів: «я гадюк не висвячую», - домінує і нині у відношенні РПЦ до УАПЦ.

Однак самобутнє православ’я київського християнства завжди зберігало життєдіяльність завдяки прояву в ньому етнокоріння нашого народу, його неповторної кордоцентричної духовности, національних традицій, звичаїв і обрядів, в особливостях сприйняття Бога, людини і світу. А тому третє відродження Української Автокефальної Православної Церкви в 1990 році та очолення її самовідданими борцями за торжество правди Божої у вселенському православ’ї - блаженної памяті патріархами Мстиславом (Скрипником) та Димитрієм (Яремою), - це велике Провидіння Господнє, яке наперекір злій волі зберігає у свідомості нашого народу неповторні особливості етноконфесійної віри та глибокої національної культури.

Водночас ця особливість не може не зачіпати ортодоксально-конфесійних інтересів та політичної мети двох світових християнських імперій - Москви і Риму, - які давно вже визначили місце, яке на їхню думку повинна зайняти Україна. Ось чому історія переконливо нас вчить, що уповання на Бога і власні сили в усі часи було надійною запорукою нашої самобутности, яка впродовж лихоліть у своїх надрах зберігала самодостатність української церковної автокефалії та її народу.

Зібравшись сьогодні на собор нашої Церкви, ми з відповідальністю перед Богом, Церквою і народом закликаємо до розумної виважености у наших рішеннях і діях. Нинішні умови, в яких опинилася наша Церква, поставили перед нами альтернативу з двох можливостей: або патріархія, або митрополія в єдності зі Вселенським Патріярхатом. Однак ми не маємо права не прислухатися до історичного веління нашого часу в умовах національного відродження та державного будівництва в Україні. Його неодноразово висловив наш Президент: об’єднати українське православ’я в єдину Помісну Церкву.

Господь нехай благословить наше нинішнє спілкування любов’ю і добротою, нехай прославиться імя Його в плідних ділах нашого Собору.

 

 

 

Архиєпископ Харківський і Полтавський

Ігор Ісіченко

 

Звіт про діяльність Патріярхії

Української Автокефальної Православної Церкви

за 1997-2000 рр.

 

Статутові завдання

Патріярхія відповідно до Статуту Української Автокефальної Православної Церкви є адміністративним центром Церкви (8.1), що “діє під загальним керівництвом Патріярха і представляє за дорученням Патріярха і від його імени УАПЦ у стосунках з іншими Помісними Церквами, державними органами, громадськими об’єднаннями та іншими організаціями” (8.3). “Патріярхія підзвітна Помісному Соборові, Архиєрейському Соборові і Патріяршій Раді” (8.2).

Відповідно до чинного законодавства України, Патріярхія як релігійний центр Церкви набуває леґітимности з реєстрацією її статуту й леґалізує стосунки Церкви з державою. Статут нашої Патріярхії був зареєстрований жовтня 1990р., втрачений з відходом керуючого справами Патріярхії митрополитом Антонієм до іншої юрисдикції 1992р., відновлений 1995р. й змінений та доповнений 1997р.

Патріярхія дбає про організацію й проведення засідань Помісного й Архиєрейського Соборів, Патріяршої Ради, повідомлення їхніх ухвал повноті Церкви, координацію й централізацію діяльности єпархій, духовних шкіл, монастирів та інших церковних установ. Її найважливішим покликанням є допомога предстоятелеві Церкви здійснювати свою першосвятительську місію.

 

Допомога предстоятелеві

Від попереднього Помісного Собору Патріярхія діяла під благословенням Святішого Патріярха Димитрія. Вперше в повоєнній історії Української Автокефальної Православної Церкви в Україні вдалося обладнати скромну резиденцію для Його Святости Патріярха на вул. Трьохсвятительській 8а. В межах скромних можливостей забезпечувалися патріярші візитації парафій та єпархій, зарубіжні поїздки – до США, Польщі.

Патріярхія забезпечувала видання й поширення Патріярших указів, листування, провадження архіву. Після видання указів про проведення Архиєрейських Соборів або засідань Патріяршої Ради Патріярхія сповіщала учасників, готувала проекти ухвал та інші матеріяли до засідань. 4 лютого 2000р. повноваження Патріярхії були розширені у зв’язку з хворобою Предстоятеля.

Після 25 лютого 2000р. згідно з заповітом Святішого Патріярха, якому Архиєрейським Собором 1 березня було надано канонічної правосильности, Патріярхія діє під омофором Його Блаженства митрополита Константина. Блаженніший владика Константин канонічно обійняв керівництво 23 березня з виданням указу про призначення керуючого справами Патріярхії. Сучасні форми оперативного зв’язку (телефон, факс, електронна пошта) дозволяють підтримувати з предстоятелем реґулярний контакт.

Сподіваємося, після підтвердження нашої вірности патріяршому заповітові, блаженніший митрополит Константин вже відкрито провадитиме нашу Церкву до канонічного визнання й входження до єдиної Української Помісної Церкви. Тоді під час періодичних візитацій Патріярхії, через засоби комунікації ми зможемо діставати систематичну допомогу й архипастирські вказівки від Його Блаженства.

 

Співдія органам управління Церкви

Після 1997р. вдалося внести реґулярність і систематичність у працю Архиєрейського Собору й Патріяршої Ради. Засідання Архиєрейського Собору проходили двічі на рік відповідно до затвердженого Патріяршим указом порядку денного, повідомленого архиєреям у заздалегідь розісланих запрошеннях. За кожною доповіддю приймалися ухвали, що повідомлялися через друковані видання до єпархій.

На жаль, траплялися екстраординарні ситуації, коли підготовка засідань не могла бути належно ретельною. Тим не менше, авторитет Архиєрейського Собору, втрачений протягом 1995-1996 років, вдалося певною мірою відновити, позбуваючись хаотичности й дріб’язковости в розгляді проблем. Хотілося б і надалі зберегти належний рівень праці Архиєрейського Собору, який мусить визначати вищий духовний рівень розв’язання кардинальних проблем життя християнської спільноти, не опускаючись до дрібних побутових і міжособистісних проблем.

Патріярша Рада почала працювати з належним динамізмом відразу після Помісного Собору 1997 року. Засідання проводилися щомісяця, порядок денний кожного наступного засідання визначався наприкінці попереднього. Але згодом ритм праці уповільнився. Останнє окреме засідання Патріяршої Ради пройшло 4 лютого 2000р. Наступні засідання проходили лише спільно з Архиєрейським Собором, що позбавляло Патріяршу Раду можливости займатися оперативним вирішенням конкретних загальноцерковних проблем.

Об’єктивною причиною млявої праці Патріяршої Ради протягом 2000 року була смерть Його Святости Патріярха Димитрія й відсутність в Україні блаженнішого владики Константина, канонічного глави Церкви й, відповідно, голови Патріяршої Ради. Але були й суб’єктивні причини. Це однобічний реґіональний склад Патріяршої Ради, що представляла майже виключно дві галицькі єпархії, Львівську та Івано-Франківську, а також деформоване розуміння соборного керівництва Церквою в тієї частини нашого клиру, що перебуває під впливом еклезіології повоєнної Російської Православної Церкви. З цього середовища чулися голоси про необхідність скасування Патріяршої Ради й встановлення Священного Синоду.

Нагадаю для цієї групи, що ідея Вищої Церковної Ради (інші версії – Митрополича Рада, Патріярша Рада) виникла не в соборноправній УАПЦ митрополита Василя Липківського, а власне в перебігу Помісного Собору Російської Православної Церкви, керованого свт. Тихоном, 1917-1918рр. як реакція на роки принизливого животіння, коли Відомство Православного Сповідання Росії керувалося Священним Синодом на чолі з мирянином у чині обер-прокурора. І Вища Церковна Рада стає не чинником реформації в новітньому православ’ї, а феноменом оздоровлення внутрішнього життя Церкви, повернення її до канонічного соборного устрою, залучення до церковного життя всіх верств православної спільноти – ієрархії, священства, мирян. Добрий досвід діяльности Митрополичої Ради пропонують нам українські Церкви в діаспорі.

Сподіваюся, повніше представлення в складі Патріяршої Ради різних реґіонів України допоможе надалі надати більшої ефективності її праці та реалізувати духовний потенціял повноти Української Автокефальної Православної Церкви. Для цього пропонується під час виборів до Патріяршої Ради почергово обирати двох єпископів, двох священиків і двох мирян, і не висувати до репрезентативи нижчого ієрархічного щабля представників тих єпархій, котрі вже репрезентовані в Патріяршій Раді на вищому рівні.

Добрий досвід співробітництва Патріярхії зі Львівською та Харківсько-Полтавською єпархіями доповнився розширенням зв’язків з Таврійською єпархією. Розрізнені парафії Київської єпархії після катастрофи 1992р. почали складатися в церковну спільноту й надавати щораз істотнішу допомогу Патріярхії. Загалом задовільним був контакт з Черкаською та Хмельницькою єпархіями. Реґулярна розсилка "Офіційної хроніки" дозволила подолати певну відчуженість частини галицьких деканатів та Волині. Але повністю перебувала поза нашим видноколом Дніпропетровсько-Запорізька єпархія, представники котрої лише епізодично з’являлися в Патріярхії з авантюрними проектами призначення єпископа.

Слабким місцем діяльности наших органів управління було невиконання багатьох ухвал церковної влади в єпархіях і парафіях. За умов катастрофічного падіння церковної дисципліни годі мріяти про зростання авторитету Православної Церкви в Україні, здійснення масштабних освітніх, доброчинних та інших проектів. Покликання Церкви в сучасному українському суспільстві, де загальною проблемою лишається брак пошани до закону, полягає, серед іншого, в свідченні пошани до Божого Закону, православних канонів, церковної ієрархії, органів управління Церквою.

Режим праці Патріярхії

Після Помісного Собору 1997р. завдяки самовідданій праці нашого економа Святослава Заставського з його батьком Іваном Заставським було проведено капітальний ремонт приміщень, переданих Патріярхії замість захоплених іншою релігійною організацією. З 1 вересня 1997 року почався реґулярний прийом відвідувачів, який згодом вдалося перетворити на щоденний.

З розширенням повноважень керуючого справами Патріярхії від лютого 2000р. встановився порядок, за яким прийом відвідувачів керуючим справами здійснюється кожного четверга й п’ятниці, а по вівторках, середах і суботах зустрічається з відвідувачами канцлер Патріярхії о.Валерій Копійка.

В Патріярхії обладнано каплицю вмч. Димитрія Солунського, де відправляються богослужіння кожної суботи, неділі та свята. Там же правляться приватні богослужіння. Це надає служінню в Патріярхії того, без чого церковна установа перетворюється на світський офіс, – молитовної, духовної наснажености праці.

Постійно працює в Патріярхії канцлер о.Валерій Копійка. Обов’язки технічного секретаря виконує Андрій Вовкунович. Активно допомагає не лише керуючому справами, але й усім, хто працює в Патріярхії, референт Дмитро Поляков. І за невеликими винятками на час відпусток і відряджень, до Патріярхії можна звернутися практично щодня.

Делікатні умови перебування Патріярхії на території монастиря, відібраного в нас ще 1992 року, в центрі Києва, наповненого у вихідні дні натовпами людей, змушують нас дбати про безпеку. Пригадаймо, що ще 1997р. багато хто з присутніх на соборі пророкував швидке й неминуче захоплення Патріярхії іншою Церквою. Цього з Божої ласки не сталося. З іншою релігійною організацією встановилися нормальні сусідські відносини, не позбавлені, щоправда, дрібних побутових непорозумінь.

А щоб не випробовувати долю, завдяки винахідливости п.Дмитра Полякова нам вдалося забезпечити цілодобову охорону Патріярхії.

Вдень Патріярхія виконує важливу просвітницьку місію, відкриваючи для людей двері до каплиці та виставки релігійного мистецтва. Систематична зміна експозицій, належний художній рівень експонованих творів дозволяють нам дбати про воцерковлення сотень людей, що через художні враження приходять до роздумів про Христа, Його Церкву, православну духовну традицію. Досить зазирнути до книги відгуків, щоб переконатися в ефективності праці виставки.

 

Інформаційне забезпечення

Фінансові можливості Патріярхії не дозволяють нам наразі здійснювати велике за обсягом видання масовим накладом. Але від жовтня 1996р. всі основні новини й документи вміщуються в “Офіційній хроніці”, що від зими 1998р. видається в Києві. Її публікацією й розсилкою займається п.Святослав Заставський. Кошти на видання “Офіційної хроніки” виділяються з бюджету Патріярхії. Вони дозволяють розсилати видання єпископам, членам Патріяршої Ради й деканам. Але, передплативши цей часопис, його може одержувати загалом кожен. До речі, “Офіційна хроніка” надходить і в кілька країн за кордоном. Вона заслужила цілком позитивну оцінку, а її матеріяли використовуються в україномовних церковних виданнях.

Проблемою є брак інформації про життя єпархій і парафій нашої Церкви поза Києвом. Прес-центр Патріярхії неодноразово звертався до всіх єпархій і братств з проханням надсилати оперативні повідомлення про важливі події церковного життя для розповсюдження повідомлень про них. Але, на жаль, лише Львівська консисторія час від часу пересилає нам відомості, що використовуються в “Офіційній хроніці”. Тому часто мусимо обмежуватися матеріялами про життя Церкви в Києві та на сході України.

Доброю традицією Патріярхії стали тісні стосунки з газетами “Наша віра”, “Успенська вежа”.  Протягом останніх років сформувався досвід проведення пресових конференцій і зустрічей з журналістами в Патріярхії. Було подолано інформаційну блокаду, за умов котрої Українська Автокефальна Православна Церква розвивалася протягом 1992-1997рр. Величезну роль у цьому відіграла особистість Святішого Патріярха Димитрія, котра не могла не приваблювати чесних і совісних людей. Сьогодні ми всі мусимо щиро подякувати тим журналістам, котрі 25 лютого так чуйно відгукнулися на смерть Його Святости.

Ясна річ, важко було вимагати об’єктивности, тим більше толерантности від таких заанґажованих засобів інформації, як І національний канал Українського Телебачення, газети "Вечірній Київ", "Україна молода". Але співпраця з пресою виявила чимало достатньою мірою компетентних і неупереджених журналістів, думка яких цінна для нас як погляд з відстані на проблеми, що їх ми в Церкві можемо не помітити. Такими є публікації п.Клари Ґудзик у "Дні", огляди п.Віктора Єленського на "Радіо Свобода", цікаві міркування п.Вахтанґа Кіпіяні з "Киевских ведомостей", повідомлення п.Владислава Проненка з Харкова тощо.

У праці з пресою Патріярхія дотримувалася погляду, що Церква потребує не потурання її слабкостям, не протекціонізму, а розуміння й об’єктивности. Найстрашнішою недугою релігійної журналістики в Україні є холодний цинізм або гонитва за сенсаціями в описі церковних проблем. Релігійна журналістика - це передусім комунікативне середовище, яке осмислює апостольське служіння Церкви в сучасному світі й надає інформації про нього форми повідомлень, сприйнятних для суспільної свідомости. І своє пастирське завдання Патріярхія бачить не тільки в тому, щоб давати поживу для преси, але й у формуванні культури осмислення пресою церковних проблем.

Інформаційні технології нашої доби переживають радикальну зміну. Щодалі помітнішим і в Україні стає перенесення комунікативних зв’язків у віртуальний світ "Інтернету". Розуміючи це, Патріярхія дбала про вихід у мережу електронного зв’язку. Ми відкрили електронну адресу, і з березня 2000р. почали поширювати оперативну інформацію через електронний зв’язок. 4 травня відбулася презентація офіційної Веб-сторінки Патріярхії, котру виготовили парафіяни громади св. вмч. Димитрія Солунського в Києві пп. Людмила й Арсен Тонковиди. Сьогодні наша Церква має три Веб-сторінки: Патріярхії, Харківсько-Полтавської єпархії та Хрестовоздвиженської парафії м.Полтави. Це вельми скромні здобутки не тільки порівняно з багатьма сотнями Веб-сторінок Російської Православної Церкви, але й з вельми численними сайтами Румунської, Антіохійської або, скажімо, Коптської Церков.

Протягом ближчих років кожна наша консисторія, духовна школа, кожна парафія мусить подбати про те, щоб не тільки устаткуватися комп’ютером, але й відкрити електронну адресу й тим забезпечити миттєвий зв’язок з Патріярхією та іншими громадами. На перспективу ж мусимо думати про Веб-сторінки всіх принаймні міських громад, консисторій і духовних шкіл.

 

Фінансування

Найвразливішою стороною життя Патріярхії та першкодою до її повноцінної діяльности є нерозв’язні проблеми фінансування. Ті мізерні внески, які визначив попередній Помісний Собор, не сплачувалися більшістю громад. Якби не доброчинні пожертви наших вірних, не допомога УПЦ в США, то ми б не змогли оплатити навіть комунальних платежів.

Бюджет Патріярхії відкритий, він затверджувався на Патріяршій Раді й подавався в "Офіційній хроніці". Переважна частина видатків ішла на ремонт і експлуатацію приміщень, відрядження співробітників. Заробітна платня для кількох співробітників була мізерною і виплачувалася нереґулярно. Вічною ганьбою для нашої Церкви залишиться те, що ми так і не змогли забезпечити владику Димитрія гідною платнею та автомобілем.

Саме через брак коштів ми так і не змогли належно розвинути видавничу діяльність. Лежать у рукописах служебник, Квітна Тріодь. Ми не можемо розширити інформаційне службу без належних вкладень коштів. Не проводяться навіть заплановані семінари й конференції.

Я прошу Помісний Собор звернути увагу Ревізійної Комісії на те, що її першочерговим обов’язком є пильнувати надходжень внесків до бюджету Патріярхії та, очевидно, витрачання цих коштів. Внески на потреби Патріярхії є внесками в наше майбутнє, в авторитет Церкви, бо саме цими коштами ми забезпечуємо життєдіяльність установи, що координує церковне життя й формує бачення Української Автокефальної Православної Церкви в сучасному українському суспільстві та в світі.

 

Стосунки з іншими Церквами та релігійними організаціями

Патріярхія вважає своїм першорядним завданням підтримування коректних взаємин з іншими Православними Церквами в Україні та поза її межами. Груба, брутальна суперечка дискредитує всіх її учасників, незалежно від того, хто з них правий, а хто винний. Тому в офіційних документах, пресових матеріялах, оприлюднюваних Патріярхією, ми намагалися бути ввічливими, врівноваженими, але й послідовними у відстоюванні позицій Церкви. На жаль, не завжди ми зустрічали відповідне розуміння.

Величезним успіхом стало відновлення стосунків з нашими Церквами в діаспорі та перші кроки на шляху порозуміння з іншими Помісними Церквами. Кожен контакт потребував не тільки і не стільки фінансового, скільки інтелектуального забезпечення: виготовлення інформаційних матеріялів, доповідей, попереднього листування. Слід враховувати широке розповсюдження хибних стереотипів, за якими Українські Церкви подаються або як складовими частинами Російської, або як політизовані групки дуже умовно віруючих людей. Руйнування таких стереотипів потребує ретельної й систематичної праці.

Важливим проривом була гідна репрезентатива нашої Церкви на міжнародному конґресі релігійних діячів у Румунії 1999 р. Вона не стала винятковою: щойно іподиякон Тарас Дмитрик повернувся з чергової зустрічі в Фівейсько-Левадійській митрополії Елладської Православної Церкви, де Україна знов була представлена нашою Церквою. Разом з вірними Константинопольської, Грузинської, Румунської, Елладської Православних Церков іподиякон Тарас Дмитрик брав участь у дискусії та приймав Найсвятіші Тайни за Святою Літургією.

Було здійснено підготовку інформативних матеріялів англійською, німецькою мовами, пройшли зустрічі в США, Румунії. За посередництвом УПЦ в США та делеґації Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного підтримувався зв’язок з Константинопольською Церквою-Матір’ю. І це почало приносити реальні наслідки в ювілейному році. Мусимо чітко усвідомлювати велич місії блаженнішого владики Константина як посередника між українською православною спільнотою та Його Всесвятістю Патріярхом у цей період підготовки канонічного визнання українського єпископату та підготовки Всеукраїнського Помісного Собору. Ніхто з нас, належних до поділених українських Церков в Україні, не міг би здійснити цю місію. Тому Патріярхія з глибокою вдячністю прийняла згоду Його Блаженства очолити шлях Української Церкви в Україні до канонічного визнання й закликає підтвердити вибір Блаженнішого митрополита Константина як предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви в Україні без обговорень, без альтернативи й відкритим голосуванням. Просимо Його Блаженство виявити ту саму батьківську турботу про Православну Церкву в Україні, яку виявили його великі попередники - Патріярхи минулого століття Мстислав і Димитрій - допровадити нас до історичного рубежу, яким має стати спільний Помісний Собор і обрання єдиного предстоятеля.

У цей відповідальний період ми мусили зберігати особливу виваженість і обережність у стосунках з Церквами, що переживають спільні з нами проблеми: Білоруською Автокефальною Православною Церквою, Французькою Православною Церквою, Російською Істинно-Православною Церквою, Українською Православною Церквою Київського Патріярхату. Поминаючи їх у своїх молитвах, здійснюючи особисті контакти, знайомлячи з духовною спадщиною нашого православного народу, наша Церква не могла піти на самовільний вихід поза свій канонічний простір, висвяту єпископів для інших Церков, входження в євхаристійне єднання. Ми віримо, що подолання проблем у канонічному облаштуванні нашого життя, повноправне входження в світову православну спільноту відкриє ширші можливості для Української Церкви в братній допомозі іншим православним спільнотам у світі. Але, високо цінуючи довіру, виявлену до нас, мусимо твердо заявити, що ніколи й ні за яких умов Українська Церква не буде порушувати канонічних меж свого територіяльного й національного простору й виходити на канонічну територію інших Церков, передусім Константинопольської Церкви-Матері. Ми закликаємо братню Українську Православну Церкву Київського Патріярхату зайняти аналогічну позицію й додати до словесних виявів поваги до Його Всесвятости Патріярха Варфоломея відмову від експансії в чужі канонічні межі.

Живучи в багатоконфесійній світській державі, Патріярхія дбала про налагодження толерантних стосунків з релігійними спільнотами інших визнань. Святіший Патріярх Димитрій брав діяльну участь у праці Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Наша Церква представлена в міжконфесійному Українському Біблійному Товаристві (митр. прот. Василь Луцишин, д-р Євген Сверстюк), Міжконфесійній раді християнської молоді (о.Дмитро Присяжний, Андрій Вовкунович, Олена Стефанова). Вона брала участь в екуменічних форумах, що пройшли в Києві 1999р.

На жаль, ми ще не маємо досвіду праці в загальноправославних екуменічних комісіях і форумах, як теж і у Всесвітній Раді Церков.  Але певний досвід двосторонніх відносин вже склався у стосунках з Українською Греко-Католицькою Церквою, Римо-Католицькою Церквою, Вірменською Апостольською Церквою, Лютеранською Церквою, Всеукраїнською радою євангельських християн-баптистів тощо. Взірцем і наукою в цьому стає позиція Вселенської Патріярхії, українських Церков у діаспорі. Канонічні обмеження на євхаристійне та молитовне спілкування з цими визнаннями не забороняють нам ділитися з цими Церквами й релігійними спільнотами інформацією про життя Церкви, літературою, духовним досвідом українського православ’я, переймаючи їх набутки, особливо в апостольському служінні в світі.

Спільним з іншими традиційними Церквами та релігійними спільнотами є неприйняття культу насильства, насолод, сексуальної вседозволености, що поширюється в посткомуністичній Україні. Ми маємо спільний погляд на небезпеку тоталітарних культів і неорелігій, поставлених по суті в привілейоване становище теперішнім українським законодавством. Разом з усіма християнами ми відстоюємо право віруючих людей на духовну опіку у школі, війську, в’язниці, лікарні, на навчання маленьких членів наших спільнот релігії в державних школах. І це також істотний фундамент нашої християнської солідарности.

 

Патріярхія й державо-політичне життя

Протягом цих трьох років стосунки з державною владою складалися по-різному. Ми повною мірою пережили дискримінаційні підходи деяких чиновників, сформованих старою системою. Були проблеми з поверненням церковного майна, гальмуванням реєстрації статутів. Нашій громаді на батьківщині Патріярха Мстислава й досі несила зрозуміти, чому полтавська адміністрація витрачає великі кошти на будівництво храмів для інших Церков, а для Української Автокефальної Православної Церкви ніяк не надасть дозволу на спорудження скромної каплиці. Телевізійна трансляція на минулий Великдень гірко підтвердила упереджене ставлення до Української Автокефальної Православної Церкви державної телерадіокомпанії.

Патріярх Димитрій важко переживав таке становище. Він не раз звертався до державних діячів зі словами суворого напучення, котрі виглядали дисонансом на тлі орденів і похвальних промов, з якими вітали владу в інших юрисдикціях. Адресати меморандума до Президента України, циклу послань про страшне сьогодення реаґували на них неоднозначно. Але всі вони могли відчути незмірної сили турботу й біль старця, для якого Українська Держава, її народ, Президент України належали до найвищих цінностей, чистоту й духовну силу яких владика Патріярх боронив з усією властивою йому енерґією. Боронив, серед іншого, від їхніх власних помилок, від слабкостей, як і мав би це робити духовний наставник.

Останні місяці засвідчили позитивні зміни в стосунках Церкви з державною владою. Вони сталися саме там, де обом сторонам вдалося опанувати культуру партнерських відносин. Мушу відзначити добрі напрацювання з Держкомрелігій України. Власне кажучи, проф. Віктор Бондаренко став вирішальною постаттю в розв’язанні правних проблем із леґалізацією Патріярхії після захоплення її майна й реквізитів колишніми архиєреями Української Автокефальної Православної Церкви Петром Петрусем і Михайлом Дуткевичем, у конфлікті довкола Успенської ставропіґійної церкви у Львові. І я не знаю, як би виглядали останні три роки й сучасний стан міжцерковних стосунків в Україні, аби на посаді голови Держкомрелігій був хтось інший.

Ювілейний рік позначений початком формування правної бази під душпастирське служіння нашої Церкви в українському війську. Підписано спільну заяву з Міністерством внутрішніх справ, що дає поштовх до налагодження в єпархіях духовної опіки військовослужбовців цього відомства. Патріярхія провела кілька зустрічей з представниками Міністерства оборони, МВС, Внутрішніх військ, Міністерства надзвичайних ситуацій, Держкомкордону України з приводу налагодження капеланської служби в їхніх підрозділах. Підготовано й обговорено відповідні проекти. Від 1999р. при Патріярхії діє комісія з душпастирської опіки військовослужбовців (голова єпископ Яків Макарчук). Допомогу в опануванні досвідом душпастирської опіки військових надають Центр інформації та документації НАТО в Україні (голова Наталі Мельничук), військова секція Всеукраїнського об’єднання християн (голова Сергій Лисенко).

Патріярхія підтримувала тісні стосунки з низкою політичних середовищ правого спектру (КУН, ВОХ, ХНС, ОУН), розуміючи свою місію в цих стосунках передусім як пастирську присутність у тих ситуаціях, які цього потребують. Єдиною формою церковного визнання для громадських діячів була медаль Патріярха Мстислава, встановлена 1998р. з нагоди 100-річчя Патріярха, для політика, котрий протягом попереднього року виявив найбільші здобутки в обороні християнських суспільних ідеалів. Вона вручається 10 квітня, в день народження Патріярха Мстислава.

Ми щиро вдячні тим іноземним посольствам, які реґулярно контактували з Патріярхією, надавали їй істотну моральну допомогу. Це передусім посольства США й Польщі. Здійснювалися епізодичні контакти з іншими амбасадами. Дальша нормалізація статусу Церкви й розширення міжнародних контактів змушує думати про продовження праці з іноземними представництвами в Україні, насамперед з посольствами й консульствами тих країн, де діють православні спільноти. Але тут вже постають істотні проблеми фінансування, утримування перекладачів, видання й поширення інформації не тільки англійською та німецькою, але й російською, грецькою, французькою мовами. Взагалі, слід замислитися над створенням міжнародного відділу Патріярхії, над підготовкою серед семінаристів і молодих священиків фахівців зі стосунків з Православними Церквами Румунії, Болгарії, Близького Сходу, Фінляндії.

Ми стоїмо на зламі історії Української Православної Церкви. Завершується період ствердження ідеї її автокефалії. Пройдено шлях пошуку моделі устрою Церкви, відповідної православним канонам, помісному церковному праву України та нашій ментальності. Українська літургійна мова надійно ввійшла в церковний побут. Створилася національна мережа духовних шкіл.

Збагачені цим досвідом, під благословенням Його Всесвятости Вселенського Патріярха й нашого предстоятеля блаженнішого Кир Константина, ми переходимо до нового періоду зміцнення й утвердження Церкви. Він включатиме ретельну перевірку канонічности наших архиєрейських свячень авторитетною церковною владою, вивчення документів, що приймалися нашими Помісними й Архиєрейськими Соборами, передбачатиме широкі контакти з Константинопольською Патріярхією, нашим зарубіжним осередком у Саут Бавнд Бруку, США, активну підготовку й поширення інформації про нашу Церкву й історію українського православ’я різними мовами.

Все це потребує загальноцерковної підтримки, розуміння, належного фінансування, а головне - Ваших молитов. Тоді можна бути певними, що під духовною опікою Його Блаженства Константина ми зможемо подолати цей вирішальний відтинок нашого шляху й разом з усією українською православною спільнотою світу гідно увійти у ґроно канонічних Помісних Церков.

  митр. прот. Микола Кавчак

Канонічне життя Української Автокефальної Православної Церкви в Україні протягом 1989-1999 рр. і шлях його виправлення

Ваше Блаженство! Високопреосвященні владики! Всечесні отці! Делегати і гості святого Помісного Собору!

Основи автокефалії мають початок з первісного устрою церкви. На початку християнської доби кожна церковна громада з своїм храмом та клиром, з єпископом творили єдину маленьку демократію; це вже була окрема правоздатна церковна одиниця, у зв'язку незалежних Церков - у великій громаді вселенської Церкви, під спільною для всіх зверхністю - владою соборною. В тій організації Церкви, яку проводили апостоли, всесвітній союз таких парафій-Церков і був ідеальною організацією вселенської Церкви, - організацією, що сполучала організацію єднання з одного боку та засаду незалежности - з другого. Сполука цих двох засад, на зовнішній вигляд протилежних, - засад спільноти і незалежности, - і творить найхарактернішу рису автокефального устрою і для всього дальшого часу історії східної Церкви.

Апостольська конституція твердо накреслює засади устрою: соборний зв'язок незалежних єпископій натурально проводить до соборного зв'язку незалежних автокефальних церков.

І вже на IV-V століття припадає найбільше багатство законодавчих пам'яток - не лише щодо кількості, але й щодо важливости їх. У значній еволюції законодавства канонічного в даний час найвиразніше виступають характеристичні його риси. Основи правотворчости канонічної, зв'язані з догматичною стороною віри та з засадами церковного устрою, що їх заклали апостоли, не змінюються і в дальшому часі; оскільки церква в своєму зовнішньому житті підлягає природним законам, остільки канонічне право, маючи своїм об'єктом чоловіка в зовнішньому виявленню віри, відбиває на собі впливи цілокупности зовнішніх чинників - соціальних, громадських і політичних. /Фундаментальне значення для церковної спільности зберігають, разом із Святим Письмом як найавторитетнішим джерелом церковного права, правила Святих Апостолів, канони семи Вселенських Соборів, а також Правила Помісних Соборів і Святих Отців.../ з проекту.

Про початок в нашій Церкві ієрархії і першу організацію нею церковного управління після охрещення Руси-України літопис зовсім не згадує. Для охрещення Русі було поставлено єпископа, цебто положено початок Руської церкви (Візантійські джерела). Місійна діяльність розвинулась в Києві, і було вже чимало християн і у вищих колах.

Князь Володимир зробив Візантійське християнство державною релігією Русі - наказав всім хреститися. Перші вістки про руського архиєпископа в Києві походять щойно з часів по смерті Володимира, хоча історичні джерела цього часу говорять у дуже сильних виразах про його енерґійні заходи по християнізації Русі і організації церкви. Київський літопис, який так величає його заслуги, про Київську Митрополію починає говорити тільки від заснування кн. Ярославом нової кафедри св. Софії. Царгородський Патріярхат стримів до того, щоб поставити Руську церкву, цебто Київську митрополію, в повну й абсолютну залежність від себе, і це йому в другій половині XI ст. вдалось цілком.

Одначе цьому здогадові противиться те, що в Літопису в цілости лишився якраз факт, який дуже промовисто говорить про змагання до ієрархічної незалежности від Царгороду батька династії: прославленого патрона церкви великого князя Ярослава і поставлення собором місцевих Єпископів у 1051 році з його волі Митрополита Іларіона. І від того часу ми бачимо її майже без перерв все в тісній залежности від Царгорода. Патріярхи присилають на Київську Митрополію своїх людей, найчастіше греків, не питаючись ні єпископів, ані князів. Кілька разів князі київські казали місцевим єпископам святити на митрополитів їх вибранців, але такого права від Патріярхату вони не здобули, аж тільки в Митрополії Галицькій, або так званій "Малій Русі", заснованій на початку XIV ст., входить у звичай посилати до Царгорода своїх кандидатів

І коли літопис не згадує про формування в нашій Церкві ієрархії й організацію управління, тоді виникає припущення, що при кн. Володимирі Великому вона мала канонічну автокефалію, тобто незалежність від Церкви-матері Константинопольської. Але сам автор такої думки (проф. Голубинський) називає її припущенням, "деякою, хоч і не зовсім твердою, ймовірністю".

Коли історичні дані стають точними, то вони говорять нам про залежність нашої Церкви і в ієрархічному управлінні від Царгородського Патріярха. Такі дані відносяться вже до часів кн. Ярослава - сина і наступника кн. Володимира, і тому за відсутністю інших відомостей треба вважати, що ця залежність була і за кн. Володимира.

Впродовж 700 років Українська Церква в канонічній юрисдикції Вселенського Царгородського Патріярха, аж до 1686 року.

Ось тому становище Української Церкви у відношенні її управління, при існуванні їі до того ж в окремій державі, а потім навіть і в кількох державах, як одної Київської Митрополії, було становищем, за висловом істориків, фактичної автокефалії.

Царгородські Патріярхи майже не вмішувались у внутрішні справи Української Церкви. Влада Царгородського Патріярха, як зверхника Київської Митрополії, історично проявлялась властиво в слідуючому:                                               ,

1) в праві благословення і поставлення митрополитів на кафедру;

2) в праві змін щодо перенесення кафедри митрополита до іншого міста, або й заснування іншої митрополичої кафедри;

3) в праві суду над митрополитами внаслідок скарг і обвинувачення їх, а рівно ж в праві перегляду рішень митрополичого суду по апеляціях на цей суд, що надалі було дуже рідко;

4) в праві вирішень релігійно-обрядових суперечок та видання патріярших послань до Церкви;

5) в праві надавати ставроліт (монастирям, братствам), тобто безпосереднього підпорядкування ставропіґіяльної установи Патріярхові;

6) в праві архіпастирської візитації Київської Митрополії Патріярхом особисто, як рівно ж делеґування чи призначення Патріярхом своїх екзархів.

Таким чином церковна залежність Київської Митрополії від Царгороду обмежувалась актами вищого канонічного порядку, або загальної духовно-моральної опіки, без втручання у внутрішнє управління Української Церкви. Тільки один раз за 700 років, в 1588-89 роках, Патріярх Царгородський Єремія II був з візитацією. І ще одне свідчення історичне, що Патріярхи Царгородські присилали свої грамоти до київських митрополитів не за восковими печатками, як до інших їм підлеглих митрополитів, а за олов'яними, як до автокефальних архиєпископів на сході.

У своєму внутрішньому управлінні Українська Церква від самого початку її керувалась, як і кожна помісна церква, загальними для всієї Вселенської Православної Церкви церковними законами або так званими канонами, обов'язковими для всіх помісних православних Церков. Православна Церква з бігом віків витворює своє власне розуміння канонів, роблячи на своїх краєвих Соборах численні їх доповнення, вияснення, а то і зміни. Українська Церква перша на Сході стала складати Кормчі Книги, куди входили не тільки основні правила своїх місцевих Соборів. 1620 року в Києві появився друком навіть цілий Номоканон, що на довгий час став у нас книгою церковного права. "Номоканон" - це збірник церковних канонів і державні закони відносно Церкви.

З бігом часу церковне право все збільшувалось, бо до нього входили численні листи східних Патріярхів канонічного змісту, появлялися й окремі канонічні трактати. З раннього часу постають у нас і пам'ятки зовнішнього права, що регулювали життя нашої Церкви назовні. Церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого були пристосовані до місцевих обставин. Ці устави встановили десятину для Церкви, дали нашому Митрополитові широку судову компетенцію, означили церковні кари. Цікаво, що кари встановлені лагідні й людяні, а не такі нелюдсько-суворі, як то бачимо в грецьких Номоканонах. І треба сказати, що Устави Володимира Великого і Ярослава Мудрого дуже довгий час були чинні в нашій Церкві.

З бігом часу українське церковне законодавство все побільшувалося, бо до нього входили грамоти удільних князів. А коли Україна політично підпадала іншим народам, то і тоді правне життя Церкви не спинялося. Так, маємо ханські ярлики, численні грамоти литовських та польських князів (Volumina Legum ХІV-ХVІІІ ст.), що забезпечували права Української Церкви. Тут ще згадаємо постанови Пінської Конґреґації 15 червня 1791 року, що прорекламувала незалежність Української Церкви в Польщі від Церкви Російської. В 11 правилах цей Собор установив життя своєї Церкви й забезпечив її нормальний розвій (розвиток). (Митр. Іларіон стр.106).                                                         ^ру^&е^-іггх-'^

На жаль, тільки на шкоду Православній Церкві Москва припинила нам розвій українського церковного права, і поволі накидає нам своє розуміння його, часто дуже натягнене і перекручене. От така була Українська Церква за довгі віки її життя аж до 1686 року, коли її царською силою та відкритою симонією забрано від Царгородського Патріярха.

Як ми бачимо, це була повноправна самостійна Церква, глибоко розвинена всіма своїми сторонами церковного життя. Українська Церква була сформована в окреме самостійне ціле, за своєю зовнішньою формою, зв'язане з іншими православними тільки єдністю всіх догматів віри та головних канонів.

І тут немає потреби зупинятися на періоді неканонічного перебування Київської Митрополії під юрисдикцією Патріярха і Святішого Синоду Російської Православної Церкви. Відтак укази, розпорядження й судження російського імператора як глави Церкви в період міжпатріяршества, Святішого Синоду, Помісних і Архієрейських Соборів, Патріярха Російської Православної Церкви не мають для Української Автокефальної Церкви обов'язкового значення, хоча ми й шануємо їх як пам'ятки канонічного життя братньої Православної Церкви.

Основною метою українського національно-церковного руху, який зародився в 1917 році, було унезалежнення Української Православної Церкви від Російської Церкви після більш як двохсотлітньої неволі. Боротьба тривала понад чотири роки безрезультатно, зустрічаючи рішучий спротив з боку російських єпископів на Україні, Всеросійського Синоду, а пізніше Московського Патріярхату.

В цій боротьбі остаточно скристалізувалася ідея автокефалії Української Православної Церкви - рівної серед рівних у великій родині автокефальних Православних Церков. Відразу після проголошення автокефалії було вжито заходів, щоб здобути її визнання Царгородською Патріярхією. І в першій половині 1919 року була сформована делеґація. Українську делеґацію з усіма почестями було прийнято в Патріярших покоях - з посохом в руках та з усіма ознаками сану її прийняв митрополит Дорофей, місцеблюститель Патріяршого престолу. І перша зустріч, яка відбулась аж у липні 1919 року, не дала конкретних результатів, а мала загалом характер дипломатичний. В цей період військово-політичне становище в Україні залишалося вкрай напруженим і непередбачуваним, і усі ці фактори нестабільности зумовили стриманість Патріярхату у визнанні автокефалії Української Церкви, хоча за свідченням О. Лотоцького, сам митрополит Дорофей не був проти такого визнання і вважав підпорядкування Української Церкви Московському Патріярхатові в 1686 році неканонічним. І тут хотів би хотів звернути вашу увагу на текст відповіді, що надав О.Лотоцькому сам місцеблюститель митрополит Дорофей.

"У відповідь на послання Вашої Ексцеленції з 15 січня 1919 року маємо за шану, згідно з синодальною постановою повідомити Вас.

Як ми вже усно свого часу повідомляли Його Ексцеленцію возлюбленого нами п. О. Лотоцького, обміркування та винесення остаточного рішення щодо висловленого у посланні Вашому бажання стає нині неможливим з причин канонічних з огляду на вакантність патріяршої кафедри.

Подаючи цю відповідь з великою любов'ю, користуємось випадком висловити гарячу прихильність Матері Церкви до благочестивого українського народу, а також тверду нашу надію, що як він, так і поставлене над ним високе правительство стоятимуть і далі міцно в батьківській православній вірі, ждучи з цілковитою певністю здійснення свого бажання згідно з священими канонами та правилами.

Передаючи при цій нагоді Вашій Ексцеленції та усім достойним членам правительства, як і всьому українському народові, молитовне благословенство Матері, Великої Церкви Христової та випрошуючи благодать Господа нашого для успіху Ваших трудів, остаюсь Вашої Високо достойної Ексцеленції пильний до Господа молитовник та відданий Місцеблюститель Вселенського Престолу Дорофей. 9 березня 1920р."

Перший Всеукраїнський Церковний Собор, що відбувся в Києві 14-30 жовтня 1921 року, підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня того ж року, і вписав її до канонів УАПЦ, як одну з головних засад: "Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа." На Першому Вселенському Церковному Соборі в 1921 році було проголошено три основні засади УАПЦ - автокефалію, соборноправність, українізацію.

1)       Автокефалія, тобто незалежність Української Церкви від будь-якої чужої церковної влади.

2)       Соборноправність, тобто участь усіх вірних у розв'язуванні справ Церкви через своїх представників на Соборах - парафіяльних, єпархіяльних і Всеукраїнському, імпонувала всім, хто стояв на засадах боротьби з більшовицько-комуністичною диктатурою.

3)       Українізація сприймалась всіма, хто визнавав право на життя української культури, рідної мови, рідної пісні, рідних звичаїв і обрядів.

Ці засади, на яких відроджувалась Українська Церква, були однаково зрозумілі й дорогі і інтеліґенції, і селянинові, і робітникові.

Перші місяці після Собору 1921 року в Києві панувало духовне піднесення. Щодня правилися Служби Божі у Святій Софії, виступали проповідники, відбувалися висвяти нових священиків. Протягом двох місяців було висвячено близько 200 священиків і стільки ж дияконів. Наприкінці 1926 року УАПЦ мала 32 єпископи, близько 3000 священиків і майже 6 млн. вірних. Але після цього піднесення почався розгром УАПЦ більшовицькою адміністрацією. В 1927 році радянська влада засновує й підтримує Спілку войовничих безвірників України. Два роки пізніше, 1929 року, заарештовує діячів УАПЦ, а 28-29 січня 1930 року інсценізований владою Надзвичайний Собор у Києві ліквідує УАПЦ. Напередодні Другої світової війни були ліквідовані в Україні майже всі прояви УАПЦ.

А також потрібно згадати, що між двома світовими війнами відродилася Православна Церква на Західних Українських землях у складі Польщі, яку визнано автокефальною томосом від 13 листопада 1924р. Національно свідомі елементи серед духовенства й мирян за посередництвом Православної Церкви діяли й на Наддніпрянщині. Під час Другої світової війни, коли німці на Наддніпрянщині почали окупувати Центральні і Східні землі, і там відроджувалося церковне життя, .митрополит Дионисій (Валединський) призначив 24 грудня 1941 року архиєпископа Луцького Полікарпа (Сікорського) "тимчасовим адміністратором  Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України". Протягом 1942 року було висвячено ще 10 єпископів для УАПЦ в Україні, які започатковували її друге відродження. Але німецький терор завдав до кінця війни великих втрат духовенству і вірним УАПЦ. Перед приходом нової радянської окупації більшість ієрархів і духівництва УАПЦ покинули українські землі і виїхали на еміграцію, щоб продовжувати душпастирську працю в нових умовах.                        

Під час суспільних змін в 1988-1991 роках в Києві 16 лютого 1989 року утверджено комітет по відродженню УАПЦ. Комітет намагався створити громади УАПЦ в Києві, на Східній Україні. Але це не уможливлювалося браком священиків, законодавчими перешкодами, протидією влади, інтеліґенції, політиків і громадських діячів. Тому діяльність комітету за відродження УАПЦ протягом року обмежувалася періодичними зустрічами та публікацією звернень і заяв. Але заклик Комітету, як те добре зерно, що впало на добру родючу землю і дає добрий урожай, знаходить свій відгук серед національно свідомих віруючих в Україні. В лютому 1989 році група львівських священиків звернулась до митрополита екзарха України Філарета з заявою про необхідність здобуття автокефалії для українського екзархату. Заяву підписав від однодумців протоієрей Володимир Ярема, настоятель Петро-Павлівської парафії м.Львова. Відповіді не одержали, - реакцією на лист став розгляд справи о.Володимира Яреми в єпархіяльному управлінні. Але суворі санкції щодо авторів листа не були застосовані з огляду на складну ситуацію в єпархії.

19 серпня 1989р., в день великого свята Преображення Господнього (Спаса), на Святій Літургії в Петропавлівському храмі м. Львова, вперше вся Служба Божа відправлялася українською мовою, протоієрей Володимир Ярема зачитав звернення Комітету по відродженню УАПЦ, де проголошувалося:

1)       Створити реґіональні комітети по відродженню УАПЦ для подальшого злиття їх у Всеукраїнську Православну Раду.

2)       У своїх парафіях зібрати парафіяльні збори, рішеннями яких заявити свою відмову від послуху Московській Православній Церкві.

3)       Про свою непохитну вірність своїй рідній УАПЦ повідомити в реґіональні комітети.

4)       На всіх богослужіннях поминати Святішого Вселенського Патріярха Димитрія І.

Той пройдений піврічний нелегкий час можна вважати, на мою думку, початком відродження нашої церкви. Таким чином, церква свв. Апостолів Петра і Павла у Львові стає першим діючим осередком УАПЦ в Україні, а день 19 серпня 1989 року - днем третього реального відродження УАПЦ в Україні.

Було направлено телеграми з повідомленням про зміну юрисдикції у всі державні установи, а також звернення на адресу Константинопольського Патріярха Димитрія І, митрополита УПЦ в США Мстислава, митрополита в Канаді Василія. Також пройшов збір підписів під заявою на ім'я уповноваженого в справах релігійних сповідань при Львівському облвиконкомі: "Цим листом заявляємо, що наша церковна громада відмовляється від підлеглости Руській Православній Церкві і приєднується до ініціятивного комітету відродження УАПЦ, який існує в Києві... Тимчасово поминатимемо Святішого Вселенського Патріярха Димитрія І."

Миряни здійснювали охорону Петропавлівського храму від спроб захоплення міліцією для передачі РПЦ. Єпископат РПЦ та її екзархат зустрічає відродження УАПЦ в Україні погрозами, прокляттями і забороною називатися Церквою, оскільки вона "не має підтримки народу", є "Церквою політиків, що має кілька парафій за кордоном, яких не визнають інші Православні Церкви", тощо.

У Львові відбувається Собор священиків і мирян Львівської області, який звертається до владики Іоанна (Боднарчука), єпископа РПЦ, з проханням очолити УАПЦ. Повідомивши листом Московського Патріярха про свій вихід з РПЦ, у неділю 22 жовтня в церкві свв. Апостолів Петра і Павла в співслужінні з митр.прот. Володимиром Яремою, протоієреями Мирославом Максимовичем, Іваном Пашулею і Миколою Кавчаком, він провів свою першу Службу Божу як єпископ УАПЦ.

Таким чином перехід до УАПЦ набуває на Львівщині масового характеру. Він поширюється на Івано-Франківську та Тернопільську області.

22 січня 1990 року проходить Собор Галицької єпархії Івано-Франківської області.

24 січня 1990 року відбувається Тернопільський єпархіяльний собор, формуються єпархіяльні управління, починається видання єпархіяльних газет. Восени 1989 року створюється Братство св.ап.Андрія Первозванного. З'являються братства і в інших областях, вони стали основою для створення громад УАПЦ.

Формується єпископат, і після висвяти шістьох архиєреїв було скликано перший Помісний Собор УАПЦ. Він почався Службою Божою біля Святої Софії 5 червня 1990 року. Потім хресним ходом пройшли до Будинку Кіно, де відбулося відкриття Собору. З 703 делегатів було 7 єпископів і 264 священика. Собор прийняв статут.

Центральним моментом у перебігу Собору було обрання предстоятеля УАПЦ і ухвала про запровадження Патріяршого устрою. Патріярхом був обраний митрополит УПЦ в США Мстислав (Скрипник).

Правовий статус для УАПЦ було забезпечено шляхом реєстрації статуту УАПЦ 2 жовтня 1990 року та статуту Патріярхії УАПЦ як юридичної особи, що здійснює керівництво Церквою.

Усвідомлюючи, що самочинне піднесення УАПЦ до Патріяршого устрою може ускладнити її канонічне визнання Вселенською Патріярхією й іншими Православними Церквами, владика Мстислав не дає одразу своєї згоди.

З волі Божої 19 жовтня 1990 року Митрополит вилітає в Київ.

18 листопада в Соборі св. Софії відбувається інтронізація. Божий промисел, який надає право і силу та дбає про майбутнє нашого народу і його Церкви, переборює зосереджені проти них темні сили.

Але злі сили працюють на явне знищення УАПЦ, і це стається 25 червня 1992 року: в резиденції митрополита УПЦ-МП на вул Пушкінській 36 проходить захід, названий "Всеукраїнський православний собор".

Собор прийняв дев'ять ухвал, які суперечать не тільки канонічному, але й цивільному праву (кодексу), наприклад, четверта: "Собор заявляє, що главою УПЦ-КП вважається Патріярх Мстислав."

"6. Затвердити заступником патріярха", і інше...

Собор був зібраний без благословення і згоди патріярха Мстислава, а за вказівками й за активної участи урядових кіл та деяких архиєреїв УАПЦ. Патріярх Мстислав різко заперечив канонічність рішень собору 25 червня і указом від 17 жовтня 1992 року вивів зі складу УАПЦ митрополита Антонія і архиєпископа Володимира. Була створена нова церковна структура УПЦ-КП із заступником патріярха, і на київській кафедрі два єпископа з одним титулом "Київський і всієї України" - один святіший, а другий блаженніший!

А для УАПЦ чинне законодавство передбачало можливість існування такої релігійної організації, але вона не мала права юридичної особи, позбавлялася майна і коштів.

Патріярх Мстислав подає заяву на ім'я президента, прем'єр-міністра і генерального прокурора, в якій стверджував, що збори частини єпископів, священиків і мирян УПЦ-КП 25-26 червня 1992 року, які назвали себе "Всеукраїнським православним собором", всупереч Статуту УАПЦ, самочинно привласнили собі право внесення змін до Статуту УАПЦ. Патріярх вимагав "у відповідності до міжнародних норм та чинного законодавства України скасувати рішення про ліквідацію УАПЦ та переєрестрацію її статуту у раді у справах релігії, а також повернути всі права законно обраному Помісним Собором УАПЦ Патріярхові". Генеральний прокурор визнав заяву обґрунтованою і подав протест голові ради в справах релігії. Але протест був відхилений без наведення арґументів, генерального прокурора у невдовзі знято з посади. І так з 25 червня 1992 року до 5 червня 1995 року УАПЦ існувала напів-леґально.

Ті ж, хто зберіг вірність церковним канонам і канонічній церковній владі, продовжували визнавати себе частиною єдиної УАПЦ в Україні та діаспорі, очолюваної Патріярхом Мстиславом.

На жаль, 11 червня 1993 року відійшов у Божі оселі Патріярх Мстислав. І його відхід у вічність ще більше ускладнює життя і діяльність УАПЦ.

Керівництво УПЦ-КП і керівники уряду дочекалися цього часу, вони позбулися небажаного їм старця і нейтралізували його Церкву. Для УАПЦ настав критичний час і, по волі Божій, після смерті Патріярха Мстислава, 7 вересня 1993 року Помісний Собор УАПЦ обирає владику Димитрія (в мирі протопресвітер Володимир Ярема) на другого з черги Патріярха УАПЦ. Інтронізація Патріярха була проведена 14 жовтня, в день Покрови Богородиці, в церкві Спаса на Бересті. Владні структури продовжували нехтувати існуванням УАПЦ. Відійшло від УАПЦ багато випадкових архиєреїв, які свого часу то приходили, то відходили від неї залежно від того, як їм було вигідно.

За рішенням Вищої Церковної Ради 1993 року було подано на реєстрацію новий статут УАПЦ, і 5 червня 1995 року статути обидва були зареєстровані, що поклало край нелеґальному існуванню Церкви.

Протягом попередніх років канонічна дисципліна в УАПЦ була вкрай розхитана. Тому першочерговим завданням УАПЦ стала розробка нового варіянту статуту, було здійснене перше видання українського перекладу "Правил святих апостолів і канонів Вселенських Соборів", проведене загальноцерковне обговорення статуту. На третьому Помісному Соборі УАПЦ 28-29 травня 1997 року був прийнятий Статут УАПЦ в новій редакції, зареєстрований Державним Комітетом України у справах релігії 26 серпня 1997 року. Реєстрація статуту була здійснена в такий спосіб, що визнавала правну спадкоємність Церкви щодо УАПЦ, керованої статутом 1990 року. Нова редакція статуту заклала тверде канонічне підґрунтя спрямування міжнародних церковних зв'язків УАПЦ, підкресливши: "Пункт 1.2. УАПЦ рівна в правах з усіма Помісними Православними Церквами і незалежна від інших Помісних Церков у своєму устрою та управлінні. УАПЦ визнає свій особливий зв'язок з Вселенською Константинопольською Церквою-Матір'ю, через яку Русь-Україна ввійшла до Соборної Апостольської Христової Церкви.

Пункт 1.6. УАПЦ визнає особливий авторитет у справах віри Вселенського Константинопольського Патріярха".

Згасають сили і в Святішого Патріярха Димитрія, і відчуваючи це, Він залишає заповіт, в якому сказано:" ... Богу дякувати, ми змогли наприкінці 1998 - на початку 1999 року стати на шлях відновлення нашої єдности.

В разі мого відходу від керівництва УАПЦ прошу лишатися на цьому шляху й не проводити жодних соборів без участи діаспорної частини нашої Церкви. Благословляю після мене поминати блаженнійшого Митрополита Константина і бути під його канонічним проводом."

З дня смерті Святійшого Патріярха Димитрія, 25 лютого 2000 року, згідно з його заповітом і рішенням останнього засідання Патріяршої ради, почалося поминання блаженнійшого митрополита Константина як глави нашої Церкви. Похорон очолив представник блаженнішого митрополита високопреосвященніший архиєпископ Всеволод. Владика Всеволод був присутній і на спільному засіданні Архиєрейського Собору та Патріяршої Ради 1 березня 2000 року. Згідно зі Статутом було обрано місцеблюстителя Патріяршого престолу - Високопреосвященнішого митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія. Блаженніший митрополит Константин як глава нашої церкви, Високопреосвященніший митрополит Мефодій як місцеблюститель Патріяршого престолу, архиєпископ Ігор - керуючий справами Патріярхії. Сьогоднішній Помісний Собор має визначити в межах обраної стратегії церковного розвитку нову форму здійснення канонічного єднання Церков в Україні та діаспорі, Помісної Церкви України та Вселенського Константинопольського престолу. Лише Помісний Собор має право виправити деякі статутові проблеми, котрі залишилися неподоланими попереднім Собором в 1997 році. Наприклад, зберігаючи статус Патріяршого управління, визнати, що предстоятель Церкви може бути зведений на Патріярший престіл тільки згідно з православною традицією, правилами Константинопольської та інших східних Церков.

Помісний Собор повинен здійснити задум Святіших Патріярхів Мстислава та Димитрія - поєднати духовну віднову українського православ'я з наданням динамічности його апостольському служінні в світі, його інтеґрації до світового Православ'я як неповторної, унікальної частини, що знайде належне місце в диптиху Православних Помісних Церков.

Тільки суворим виконанням церковних законів ми можемо подолати всі труднощі і повернути УАПЦ до виконання будівничої місії як складової частини Вселенського Православ'я, включеної до нього через канонічну владу Української Автокефальної Православної Церкви в діаспорі.

 

митр. прот. Євгеній Толочкевич

Православна парафія як осередок апостольського служіння Христової Церкви

 

Іде до завершення друге тисячоліття. Людство вступає у третє тисячоліття. Що воно внесе для українського Православія? Якою повинна бути православна парафія як осередок апостольського служіння Христової Церкви?

Зараз майже кожна християнська освічена людина доходить висновку, що догмати віри Православної є незмінними, а Канони потрібно переглянути. Щоб переглянути Канони церкви, доповнити чи опустити деякі з них, - для цього потрібне рішення Помісного Собору.

Щоб винести на розгляд Собору ці питання, я хочу коротко зосередити вашу увагу на тому, як в давні часи євангельська наука швидко розповсюджувалась по території Римської імперії. Апостоли не просто несли у світ нову удосконалену релігію, вони відкривали світ по-новому.

Грецька культура, яка була на той час панівною на більшій частині тоді відомого світу, не ставилась агресивно до нової проповіданої релігії. По своїй суті грецька культура з багатовіковими надбаннями не була агресивною по відношеню до чогось нового і незнайомого. Це пояснює той факт, що проповідь св. ап. Павла серед греків мала набагато більший успіх, ніж серед юдеїв.

Чисельність вірних у Церкві Христовій зростала з кожним днем. Число тих, які називали себе християнами, сягало кількох десятків тисяч чоловік. Для управління церквою було необхідно сформувати ієрархічний адміністративний орган. Так апостоли у містах або місцевостях, де налічувалась багаточисельна християнська громада, висвячували людину, яка мала слідкувати і дбати про духовне та моральне здоров'я цієї громади. Цю людину назвали єпископом, термін грецький і буквально означає - наглядач, охоронець. Єпископ був наділений широкими повноваженнями і, як пише ап. Павло в посланні до Тита, він повинен бути "бездоганний у всіх своїх ділах" (Тит.І,7). Єпископ міг мати кількатисячну паству, і сам не зміг би доглядати її. У цьому йому допомагали пресвітери. Хоча за часів апостольської Церкви єпископів могли називати пресвітерами, і навпаки. Якщо хотіли вказати на старчеський вік єпископа і його мудрість, його називали пресвітером. А тих пресвітерів, які були поставлені самими апостолами і знаходились пїд їх безпосереднім керівництвом, хоча і без права посвячення інших в пресвітери чи диякони, називали єпископами.

В обов'язки пресвітерів, як ми знаємо, входило благословляти вірних, повчати, здійснювати таїнства та богослужіння. Єпископ мав таку кількість пресвітерів, яку вважав необхідною. Кожен пресвітер мав особливу частину вірних, за яку особисто відповідав пред єпископом. Це можна назвати першим прототипом парафії, на якій трудився пресвітер.

Про вказівку наставляти пресвітерів читаємо у ап. Павла в посланні до Тита: "Я лишив тебе на Кріті, щоб ти впорядкував до кінця те, що залишилось, і настановив по містах пресвітерів." (Тит.1,5).

Із святого Передання вперше про пресвітера і парафії ми дізнаємося з найавторитетнішого джерела православного канонічного права - Правил святих Апостолів. Так канон 15 говорить: "Якщо якийсь пресвітер..., покинувши свою парафію, до іншої перейде, не маючи дозволу єпископа, такому наказуємо більше не служити...".

У 313р. св.рівноап. Константин Великий своїм Медіоланським едиктом перетворив християнство із катакомбної у державну релігію. Зазначимо, що на той час лише приблизно 10 відсотків усього населення імперії були християни. Але Константин підніс християнство на висоту, чому саме, не буду переказувати, так як це є відомо усім. З часу леґалізації християнства почалося масове будівництво церков по всій імперії. Імператор сам виділяв значні кошти з казни на цю святу справу.

У найдавніших візантійських церквах вівтар зовсім не відділявся, лише згодом почали використовувати завісу (катапетасму).

Як пише Євсевій Кесарійський, незабаром з'явилась низька перегородка, на неї ставили ікони, це був перший прототип іконостасу, який відділяв вівтарну частину.

Зовнішній і внутрішній вигляд церкви, богослужіння, канони і тому подібне, - все це формувалося на протязі багатьох століть, і збагачене багатовіковим досвідом, дійшло до наших днів.

Не будемо конкретно оглядати цей період, а відразу перейдемо до розгляду парафіяльної общини, яка є сьогодні.

Що сьогодні собою являє православна парафія?

Це община приблизно кількох тисяч чоловік, яка належить до конкретної церкви. На чолі парафії стоїть священик, який призначається єпископом даної єпархії. Парафія утримує священика: надає йому житло, платить заробітню платню, дбає про його особисті інтереси.

Священик, в свою чергу, обслуговує парафію: дбає про духовно-моральний стан як усіх вірних загалом, так і про кожного окремо.

Ми живем у вік наукового прогресу, грандіозних відкриттів, польотів у космос і т.д. З кожним днем людство дізнається для себе щось нове.

Наука великими кроками йде вперед. Повстає питання: чи потрібно Православній Церкві в тій чи іншій мірі пристосовуватися до технологічного прогресу, - наприклад, коли мова йде про інформаційні комунікації, - чи ставлення до цього повинно залишатись консервативним, а подекуди і ригористичним, як це можна помітити у Російській Церкві?

Наведу кілька прикладів.

У свій час із Московського князівства було вигнано першодрукаря Івана Федорова, якого за впровадження книгодрукування там вважали антихристом. Коли наприкінці минулого століття була винайдена лампочка, Російська Церква поспішила об’явити, " что зто всьо проіскі бєсовскіє". І таких прикладів можна навести чимало. Вони відомі широкому колу вірних, і тут би не наводились, якби Російська церква тепер не користувалася книгодрукуванням чи електричним освітленням. Тож відповідь на питання: чи потрібно православній Церкві корістуватися досягненнями сучасних технологій, - так, це просто необхідно, необхідно по можливості у кожній церкві поставити персональний комп’ютер, за допомогою якого вести усі поточні справи парафії. Можна відкрити Веб-сторінку в Інтернеті, вести переписку, спілкуватися. Без комп’ютера життя сучасного світу не було б таким, яким воно є сьогодні.

Ми вже давно бачимо, як у церквах використовуються мікрофони, підсилювачі тощо. Чому? Пояснити неважко. Щоб вірні, які моляться на задніх рядах у церкві, могли чути богослужіння. Чути чують, але не бачать нічого, крім потилиці ближнього, що стоїть попереду. Так чому не поставити у церкві монітор, на якому буде транслюватись зображення вівтаря, дії священика і т. д.? Це не тільки підніме інтерес у вірних, але я певен, що кількість присутніх різко зросте.

Священик на парафії є не тільки духівником, і в його обов’язки входить не просто обслуговувати своїх парафіян. Він повинен бути взірцем для всіх у всьому. Репутація його повинна бути бездоганною. Рівень освіти у людей в нашому суспільстві зростає з кожним роком, тим самим піднімається запит на реалізування духовних і життєво-матеріальних проблем. Тому інтелектуальний рівень священика повинен бути на висоті, щоб належно оцінювати будь-яке питання. Священик не просто духовний провідник, він повинен бути провідником у суспільно-політичному житті. Це не означає, що він повинен заангажовуватись політикою. Навпаки, він повинен стояти вище будь-яких політичних баталій, і оцінювати їх з точки зору Євангельської науки.

Святе Письмо тут відіграє немаловажливу роль, у ньому можна знайти відповідь на будь-які сучасні проблематичні питання. Не тільки розтлумачувати євангельські притчі, але пов'язати Євангелію з сьогоднішнім днем, - ось задача сучасного священика. Кожний пастир повинен не просто мати досконалу богословську освіту, але й бути компетентним у всіх широко відомих науках, розбиратись у системах державотворення, давати належну оцінку політичній ситуації у світі.

Ще сто років тому не виникало необхідности готувати священиків з різноплановою освітою. В цьому просто не було потреби. На сьогоднішній день у кожній православній парафії повинні бути гідно підготовлені священослужителі. Моральна гідність і любов до ближнього, широкий діапазон знань, комунікабельність - ось головні чесноти, які повинен мати кожний православний душпастир. Ці чесноти є запорукою здорового духовного життя як всієї парафії, так і самого священика.

Для повноцінної опіки вірних настоятель парафії зобов’язаний вести книгу обліку парафіян. Запроваджувати висвітлення парафіяльного життя через випуск парафіяльного бюлетеня, а якщо є цікаві парафіяльні події, - висвітлювати їх у  Єпархіяльному віснику чи газеті. В кожній парафії повинні бути інформаційні стенди, де парафіяни будуть із зацікавленням спостерігати за життям парафії і брати участь в парафіяльному житті.

З благословіння єпархіяльного архієрея чи настоятеля в парафіях повинні діяти крамниці, де можна було б придбати парафіянам релігійну літературу, церковну пресу, аудіо та відео матеріали релігійного, молитовного змісту.

Для повноцінного духовного життя в парафії проводити катехізацію вірних, відкривати недільні школи, курси та групи для духовної освіти дітей та дорослих. Вести катехитичні бесіди з молодим майбутнім подружжям, хресними батьками.

Настоятель парафії повинен не залишати поза увагою школи (особливо в зв’язку із запровадженням в школах предмету "Християнська етика"), вузи, військові частини, в’язниці. Для цього потрібно наводити контакти із адміністрацією і співпрацювати з нею, і якомога частіше відвідувати ці заклади.

Необхідно влаштовувати спеціальні Богослужіння для дітей, зустрічі молоді, виставки мистецтва на релігійну тематику,

 

Митр. прот. Василь Луцишин,

ректор Львівської духовної семінарії

 

Православна духовна освіта на початку ІІІ тисячоліття

" Тож ідіть, і навчіть всі народи..."  (Мф.28,19)

 

Ми живемо у знаменній історичній порі, на рубежі ІІ-го і ІІІ-го тисячоліть. Скоро мине 20000 років з того часу, як Господь прийняв на себе тіло людське, як проповідував, творив чудеса, страждав, помер, торжественно воскрес і вознісся на небо. Все земне життя нашого Спасителя було свідченням невимовної любови Бога до грішного роду людського. Ми блукали у темряві незнання і відчуджености від Бога. Господь прийшов, щоби просвітити, навчити нас і вивести з цієї піть­ми. Свята Церква у тропарі на Різдво Христове називає Христа "Сонцем Правди", а св.праведний Симеон, натхнений Духом Святим, говорить, що Христос - це "світло на просвіту народам" (Лк.2,32). Як зі сходом сонця, з появою світла щезає всяка пітьма і темрява, так з приходом Христа-Спасителя розвіялася темрява незнання, в якій ворог нашого спасіння тримав наші душі.

Церква Христова устами ап.Петра засвідчила на весь світ, що "не­ма іншого імені під небом даного людям, яким належало б спастися нам" (Дії.4,12). Це Сонце Правди, це "світло на просвіту народам" осяяло і нашу землю. Вже більш як 1000 років тому Київська Русь влилася у сім’ю християнських народів. З історії ми знаємо, що саме християн­ство, принесене з Візантії нашими свв. і рівноапостольними Володимиром і Ольгою, дало потужний поштовх в розвитку освіти і культури нашої Батьківщини. Відразу після прийняття християнства були організовані школи, згодом монастирі стали центрами духовної освіти наших предків. В середньовіччі антіохійський історик і мандрівник диякон Павло Алептський зауважує, що українці надзвичайно побожні, привітні і освічені люди.

Незважаючи на те, що Україна пройшла надзвичайно тяжкий історичний шлях, в нашому народі стремління до знань ніколи не не згасало. З ба­жанням отримати освіту, знати більше про себе і навколишній світ, пере­ступають пороги шкіл, училищ, коледжів, інститутів, семінарій, академій мільйони наших юних громадян. Це відрадно, але разом з цим стан речей на даний час поселяє в наших душах тривогу за теперішнє і прийдешні покоління. Ми знаємо, що саме тяга до знань стала однією з причин відчудження наших прародичів від Бога: "...і побачила жінка, що дерево добре на їжу і пожадане дерево, щоб набути знання" (Бут.З,6).

Бажання знати і знати більше завжди переслідувало людину, і це часто використовує ворог нашого спасіння. З давніх часів людей приваблювало загадкове, незвичайне і заборонене - те, що обіцяє до­статок і владу над світом. Людина створена Богом із вродженою тягою до знань і самовдосконалення. В той же час разом із можливістю слідувати за своїм Творцем, пізнавати світ і себе через Бога, людина наділена моральною свободою вибору. Яке знання отримали прароди­чі, скориставшись цією свободою? Тільки те, що вони нагі і нікчемні. Це є дуже повчально і для нашого, і для прийдешніх поколінь, незва­жаючи на те, що з того часу пройшло вже 7500 років.

Час, у який ми живемо, надзвичайно заплутаний і важкий у духов­ному плані. Нам із всіх сторін пропонують різні духовні знання. Ми повинні до цих пропозицій відновитися дуже критично, пам'ятаючи застереження св.ап.Іоанна Богослова: "не всякому духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з'явилося у світі" (1.Ін.4,1). Ми повинні пам'ятати і застерігати своїх співвітчизників: духовний світ наповнений не тільки добрими, але і злими силами, - бо про це багато хто забуває, коли з надмірною довірою спілкується з різними релігійними і псевдорелігійними ру­хами. Внаслідок чого руйнуються сім'ї, духовного і фізичного каліцтва зазнають наші співвітчизники, суспільство терпить від во­рожнечі і фанатизму.

При всій різноманітності "тайних вчень" і різних релігійних те­чій, які сьогодні заявляють про себе в Україні, між ними помітна і схожість: це обіцянка раю на землі, скрита смертельна ненависть до Православної Церкви і підготовка людей до приходу нового месії. Яка ситуація на даний час в релігійному житті нашої країни? Ми маємо вже реанімоване вітчизняне ідолопоклонство в особі адептів РУНвіри, до якої, на жаль, в різних регіонах нашої країни примкнуло багато інтеліґенції. В цьому середовищі, паразитуючи на національних почуттях, сіється ненависть до християн. Ми маємо занесену із-за рубежу тоталітарну секту "свідки Єгови", які, користую­чись забороненими методами психологічного впливу на людей, відчу­жили від суспільного ж і церковного життя сотні тисяч, мільйони наших співвітчизників. Наші співвітчизники, недавні християни, вже стали членами угрупувань теософів, "Живої етики" Реріхів, будди­стів, "Білого братства", кришнаїтів, "Церкви об’єднання" Муна, "Богородичного центру", "Діалектики і сайєнтології", "Трансцедентальної медитації", секти Порфірія Іванова, захоплюються східними бойовими мистецтвами, не підозрюючи, що вони носять місти­чну нагрузку і їхні вправи мають ритуальний характер. В лексиконі людей навіть віруючих побутують слова із термінології оккультної, такі наприклад як "аура", "карма" та інші. У міських і сільських парафіях діють десятки тисяч ворожбитів і ворожок, різного роду "цілителів" і духовних шарлатанів. Завершує цю зловісну гамму найстрашніше -  відкрите поклоніння сатані.

Моторошна картина, але ситуація не безнадійна. Супроти агресії князя пітьми діє благодать Божа, за словами ап. Павла: "...де збільшився гріх, там зарясніла благодать" (Рим.5,20). Ми маємо при­клади навернення людей із сект і різних містичних угрупувань до повноцінного суспільного і релігійного життя. Ці випадки нечислен­ні, і їхнє навернення ми приписуємо безпосередній дії благодати Божої на їхні серця.

Звичайно, може статися, що всі ці явно єретичні течії поступово зникнуть, як зникли секти ґностиків, маніхеїв, аріан, духоборів і інші. Але ні історія, ні сучасний стан речей у нашому суспільстві не да­ють підстав для такого оптимізму. Навпаки, історія свідчить, що ви­криття антихристиянської сути єресів і осудження їх звершилося завдяки титанічній праці свв. Отців і вчителів Церкви, таких як мч. Юстин Філософ, свщмч. Іриней Ліонський, Тертуліан, Оріген, свв. Отці Каппадокійці та інші. З огляду на сучасність, ситуація така, що сучасний плюралізм може виродитися у відкриту ворожнечу щодо вірних Церкви Христової.

Тому задача сучасної православної духовної освіти полягає в то­му, щоби утвердити вірних в основних віронавчальних істинах, допо­могти християнину сформувати православний світогляд, відкрити для кожного віруючого незатьмарений і не спотворений людськими фанта­зіями образ Ісуса Христа, Спасителя нашого.

Справитися з цією задачею нелегко, але можливо. Для цього потріб­но підняти освітній рівень духовенства, бо кожен парох, настоятель парафії, наслідує святих апостолів у навчальній місії, заповіданій нашим Спасителем.

Обов'язковою умовою рукоположення священнослужителів повинно бути складання ними попереднього іспиту спеціальній комісії при єпархіяльних консисторіях.

Настоятель парафії повинен організовувати навчання дітей і до­рослих у парафіяльних школах та катехитичних курсах. Він повинен контролювати навчальний процес і сам по можливості викладати бого­словські предмети.

Священнослужителі та миряни з духовною освітою повинні в межах чинного законодавства проводити навчання релігії у світських школах, установах і громадських організаціях, війську і місцях покарання.

Учбовий комітет при Патріярхії УАПЦ повинен організувати атеста­цію священнослужителів принаймні що п’ять років.

Великим стимулом у розвитку православної духовної освіти була б організація монастирів, і духовні учбові заклади доцільно було б розташовувати при монастирях, - це би позитивно вплинуло на навчаль­но-виховний процес.

Більш подробні практичні і методичні вказівки Учбовий комітет виробляє, керуючись умовами церковного життя.

В цьому нехай допоможе нам милосердний Господь.

єпископ Черкаський Яків

Представлення до канонізації останього першоієрарха

Української Православної Церкви

другої половини XVII ст.

Митрополита Київського Йосифа Нелюбовича-Тукальського

 

Історія, як відомо, повторюється, і найчастіше не в кращих своїх епізодах. Сьогодні, коли в Україні йде гостра боротьба між релігійними конфесіями, як не згадати таку трагічну сторінку нашої Церкви: понад сім століть Московська Церква зневажала нас, нав'язувала нам диктату­ру, через свою войовничу і примусову силу, служити мало Богу, а більше московським царям. Хочу привести слова письменника Остапа Лидника, який звертається до християнського народу:

"Під ноги взяли твою славу, царі Московські, їх сини,

поруйнували нам державу, не дали вирватись із тьми.

Молись коли стоїш у храмі, і рідну землю бережеш,

Щоб не ділили нас на карті, і на батьківських землях теж."

Це страшні спогади сивої давнини.

Другий немаловажний ворог із Заходу -  Польща, яка також ласа була впрягти у свій віз Україну через вікно Берестейської унії. Навала польської шляхти на Святе Православ’я, а саме на Українське Православ’я, яке стало полем духовної війни між Римом та імперською Росією. Незважаючи на те, що духовним епіцентром для слов’янського народу є Богом бережений Київ, світового Православ’я духовним епіцентром являється вічне місто Єрусалим і Вифлеєм, з якого прийшов Месія - наш Спаситель. Боляче, що наша земля витоптана недругами і злими сусідами.

Минали роки, спливали століття, на захист ставали святителі, му­ченики, безсрібники, Господь дарував нам нових Мойсеїв, які відстою­вали і боронили своїх вірних від зла. "Щоб окормити народ духовно і на зло відповідати добром", - навчає Іоан Золотоустий.

Слова, сказані святим апостолом Андрієм Первозванним: "Тут засяє Божа ласка", - ласка, якою ми повинні жити і спасати свої душі.

Таким новим Мойсеєм на захист Української Православної Церкви по Божому Промислу стає митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський, ак­тивний церковний борець за незалежність України та її Церкви у XVII ст.

Старовинний Корсунь, мабуть, не знав ще такого велелюддя, як восени 1663р., коли отут зібрався Собор українського духовенства. Мали обрати нового митрополита замість покійного Діонісія Балабана. Опальний пастир, що не підкорився Московському Патріярху, останні роки жив у Корсуні, вигнаний з Києва воєводою Шереметьєвим. Своїм втручанням у справи Української Церкви Москва внесла великий  розлад у ціле суспі­льство. І тому не дивно, що вибори нового митрополита зайшли у глу­хий кут.

На той час більшість віруючих, передусім козацтва, і значна частина правобережного духовенства воліла мати за свого пастиря на­родного і духовного улюбленця - білоруського єпископа Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Він користувався народною довірою, був близький до тієї козацької старшини, яка боролась за церковну незалежність України. Інша група, переважно прихильники пропольського гетьмана Павла Тетері, стояла за Перемишльського єпископа Антонія Винницького. Вибори було відкладено, і 19 листопада православні знову зібрались у Корсуні, щоб дійти остаточної згоди. Але й цього разу кожна сторона залишилась на своїх позиціях. Звісно, Польський король Ян Казимир, який хотів бачити на Київській Митрополії свого ставленика, перевагу віддав Антонію Винницькому, і той був затверджений його указом від 24 листопада 1663р. Але опозиційне козацтво й духовенство рішуче опро­тестувало це рішення, і 4 березня наступного року Йосиф Тукальський також був затверджений Київським митрополитом.

Йосиф Тукальський (Нелюбович - це його прибране прізвище) був уродженцем Правобережної України, походив із духовної родини, можли­во, із сім’ї священика. Рік народження невідомий, по даним підрахункам - на початку XVII ст. Де саме вчився Тукальський, невідомо. Після повер­нення на батьківщину він прийняв монаший постриг в одному з Литов­ських монастирів. Уже тоді, попри відірваність від України, у своїх проповідях осуджує дії Берестейської унії, яка рішуче діяла по-войо­вничому щодо Святого Православ’я. Цим він скріпив свої духовні  погля­ди  до  України  і здобув  симпатії  серед  тієї  козацької старшини, яка була проти Переяславської Ради й виступала за незалежну Україну.

1604р. Йосиф Тукальський був висвячений на архимандрита Віден­ського монастиря. Крім того, він вважався старшим Пінського, Лещинського та інших монастирів Білорусії. Коли 1654р. Константинополь­ський Патріярх виголосив анафему Мстиславському єпископу Мефодію, на його місце Київський митрополит Діонісій Балабан висвятив Йосифа Тукальського. Пізніше він став єпископом Білоруським і Могилівським, а згодом - намісником, або адміністратором Київського митрополита в Литві. На час обрання його митрополитом він мав широкі зв'язки з коза­цькою старшиною. Серед тих, хто особливо його підтримував на Корсуньському Соборі, були Іван Виговський та Юрій Хмельницький.

Гетьман Павло Тетеря хотів бачити на Київському митрополичому столі тільки свого ставленика Антонія Винницького, чого він міг до­сягти лише усуненням із митрополичої кафедри Йосифа Тукальського. Це було не під силу зробити самому гетьману. Популярність митрополита через його велику молитву і переконання в собі за Святе Православ’я настільки була велика, що з нею вимушено мусів рахуватися навіть ко­роль.

Тоді Тетеря вдався до хитрого маневру, для чого використав лі­вобережних єпископів, які проголосували на соборі проти Йосифа Тукальського. Крім іншого, він звинуватив митрополита в політичній неблагонадійності і повідомив короля, буцімто Йосиф закликав до відділення України від Польщі. Реакція Яна Казимира не забарилася. Полковник Степан Чарнецький запросив українську делеґацію у складі Йосифа Тукальського, Ю.Хмельницького, Г.Гуляницького до себе на нараду. Після лю­б'язної і фальшивої розмови на них при виході вже чекала варта, щоб відправити до Варшави. Звідти заарештованих без будь-якого розсліду­вання й суду було кинуто до Марієнбурзької фортеці. Івана Виговського в цей час підступно захопив у Корсуні полковник Каховський. Через кілька днів Виговській був розстріляний.

Після такого самочинства П.Тетеря був спокійний за Винницько­го, який став єдиним митрополитом Київського престолу. Хто знає, скі­льки б просидів у Марієнбурзі Йосиф Тукальський, коли б його не зві­льнив Петро Дорошенко, новий гетьман Правобережної України. Під час одного з селянських заворушень військо П.Тетері було розбите отама­ном В.Дрозденком в 1665р. Тетеря втік до Варшави, а гетьманом від того часу було проголошено Петра Дорошенка. Він заплатив за опального пастиря життям кількох отаманів. Але й цього для короля було замало: він вимагав каяття Тукальського. Після важких роздумів, з великим мужнім характером, з вірою в Бога і вірністю Україні, митрополит звернувся до Яна Казимира з листом, а в душі боровся і відстоював Святе Православ’я. 1666р. Київського митрополита Йосифа Тукальського було випущено на волю.

Однак по приїзді до Чигирина, гетьманської резиденції П.Доро­шенка, Йосиф Тукальський не поспішав виконувати взяті перед королем зо­бов'язання. Він зближається з новим гетьманом і бачить в ньому не лише свого однодумця, але й активного поборника незалежної України. Петро Дорошенко також добре розумів, кого він прихистив. Йосиф Тукальський тепер постійно живе у Троїцькому монастирі, що стає відтоді центром не лише церковного, але й політичного життя в Україні. Перед гетьманом і митрополитом стояло одне питання: як далі існувати Ук­раїні, затиснутій з обох боків державами-агресорами. З мужнім й вольо­вим твердим характером, митрополит Йосиф душевно роздумував за долю Святого Православ’я, а найбільше за неньку Україну, яку він хотів бачити тільки незалежною від Сходу і Заходу. Багато патріотичних про­повідей на духовну тему було написано митрополитом, в яких він закликав духовенство і вірних до боротьби і захисту знедоленої України, яку він дуже любив.

Петру Дорошенку, а тим більше Йосифу Тукальському, який пережив усі жахи польської  “опіки", орієнтація на Яна Казимира була неприйнятна.

Але не було в них симпатій і до Росії, яка підірвала Андрусівське пе­ремир'я 1667р.

Час проходив, потрібно було боронити Україну, воцерковлювати лю­дей, скріпляти духовність, і мало часу залишалось для життя церковно­го. Політична церковна гра відводила ієрарха від істини, і тому ви­мушено приходилось займатись політичними справами.

Отже, крім двох варіантів між Росією і Польщею, виникає третій (турецький) варіант. Хоча Йосиф Тукальський і зрозумів, чого він вартий, але заперечувати гетьману, який вбачав у цьому єдиний вихід, митро­полит не хотів. Боротися одна з двома агресорами знесилена Україна була не в змозі. Крім того, митрополит сподівався, що в цій ситуації він матиме підтримку Константинопольського Патріярха. Остання обставина, очевидно, була вирішальною.

1668р. Йосиф Тукальський посилає до Константинополя брацлавського протопопа Романа Ракушку-Романовського з проханням визначитись в Україні з митрополитом. Під тиском турецького султана патріярх Мефодій видає йому грамоту, якою утверджує Йосифа Тукальського в митро­поличому сані й забороняє при цьому іншій особі називати себе Київсь­ким митрополитом. З цього часу (так званий) митрополит Варшави Анто­ній Винницький змушений був розпрощатися з титулом митрополита Ки­ївського, Галицького і всієї Русі й повернутися до своєї кафедри в Перемишль, де розпочав активну боротьбу зі своїм суперником - уніатсь­ким єпископом Терлецьким. Отже, на Правобережній Україні, нарешті, утвердилась влада єдиного духовного правителя -  митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського.

Авторитет Тукальського зміцнюється, з ним починає рахуватися київське духовенство, де він має опору в особі архимандрита Лазаря Барановича. Доказом того, що митрополита Йосифа визнало своїм законним і бажаним правителем духовенство Східної України, є не тільки листи церковних осіб (Лазаря Барановича, Інокентія Гізеля), а й те, що свя­щеники Лівобережжя йшли висвячуватися саме до нього. Так відомо, що майбутній митрополит святитель Димитрій Ростовський в 1669р. одержав від Йосифа Тукальсього хіротонію ієродиякона.

В той час, коли Йосиф Тукальський приїхав до Чигирина, на Ліво­бережжі гетьманував Іван Брюховецький, а Православною Церквою керував єпископ Мефодій, давній противник Йосифа. Обидва були ставленики Мос­кви й ретельно виконували всі її накази. Івана Брюховецького народ не любив за його зрадницьку політику, і невдовзі на Східній Україні почали спалахувати повстання. Щоб уникнути небажаних наслідків, гетьман їде до Російського царя і просить прислати в Лівобережні міста воєвод і військо, а в Київ - митрополита з Москви. Цей план викликав глибоке невдоволення українського народу і .духовенства, яке з'явилось до воєводи Шереметьева з протестом: " як­що вже бути митрополиту Московському, а не нашому, і якщо приїде до нас у Київ з Москви митрополит, ми не вийдемо до ньиго, краще смер­ть прийняти, ніж допустити Московського митрополита."

Звичайно, активні дії київських церковників відбулися не без порад Йосифа Тукальського, котрий мав чимало прихильників.

Хороші духовні проповіді митрополита, натхнені патріотизмом, пробуджували народ і приводили до рішучих дій проти Московського церковного керування.

Однак поведінка Московського митрополита викликає осуд украї­нського духовенства. Йосиф Тукальський, як духовний батько-настав­ник, що відстоює своє Українське Православ’я, просить у гетьмана Доро­шенка допомоги і захисту. Невдовзі гетьман Дорошенко кинув Мефодія до чигиринської вязниці. Тукальський послав до нього монаха, який від імені свого архипастиря вимагав архиєрейську мантію і при цьому сказав: "Ти був єпископом недостойним: по-перше, тому що потиснув руку Московського Патріярха, а по-друге, що служив Російському ца­реві і не бажаєш добра гетьману Дорошенку й митрополиту Йосифу." Після втрати єпископського сану Мефодій був відправлений до Уман­ського монастиря, звідки втік до Київа. Тут він знову був схоплений за наказом воєводи П.Шереметьєва й вивезений до Москви, де помер у Новоспаському монастирі.

Настав мир і спокій, сповнилась воля Божа, якої довго просив митрополит Йосиф, який був мужнім характером і великим церковним діячем і захисником Українського Православ’я. Духовний борець, так його називали на той час у Церкві. Була почута молитва митрополита Богом і сповнилося його бажання про незалежну духовну Україну, яку він дуже любив і за яку щиро молився.

Не встиг митрополит Йосиф заспокоїтися після усунення Мефодія, як з'явився інший претендент на Київську митрополію в особі Львів­ського єпископа Йосифа Шумлянського, якого підтримував Польський король. Та Петро Дорошенко й цього разу захистив свого однодумця і друга: він схопив Шумлянського в Могилеві-на-Дністрі й кинув його до тієї ж вязниці, де сидів Мефодій. Однак Тукальський умовив геть­мана випустити авантюриста, який після того вже ніколи не посягав на митрополичу кафедру.

Проте стосунки між Росією і Україною дедалі більше ускладнюю­ться, і цар шукає примирення: він відряджає послів до гетьмана Доро­шенка. Йосиф Тукальський, який завжди був головним радником, духовно підтримував Петра Дорошенка. Гетьман в одній зі своїх ві­дозв до київського воєводи писав з цього приводу: "Козаки лише тоді ударять чолом під високу руку московського государя, коли він не буде засилати в українські міста своїх воєводів та інших фіскальних людей, не збиратиме податки, не порушуватиме козацькі вольності й визнає Петра Дорошенка володарем обох сторін Дніпра." Та Москва не пого­дилась на ці умови, і боротьба продовжувалась.

Нове пробуджування Заходу й намагання, що Київ мав остаточно перейти до Польщі. Це питання тоді бентежило всю Україну, бо це місто для віри мало велике значення тоді, так само і тепер.  Говорили на той час, куди Київ - туди Україна. Тому багато хто вважав, що краще Київ віддати Росії, ніж католицькій Польщі. В цій ситуації хороші спогади в митрополита стались з монастиря, де він був єпископом Біло­руським і Могилівським, що йому далась в ознаки Берестейська унія, яка нападала на Православ'я.

Митрополит Йосиф переконує гетьмана Дорошенка та інших політич­них діячів, що Київ має бути самостійний. Передача його Польщі озна­чала би трагедію для всієї України. На Глухівській Раді було виріше­но просити царя не віддавати полякам цього православного міста. Були суперечки щодо церковної ієрархії. Лазар Баранович, наприклад, просив Російського царя на випадок переходу Києва до Польщі затвердити рези­денцію митрополита у Чернігові.

Йосиф Тукальський і Петро Дорошенко робили все можливе, аби Києвом не заволоділи поляки. Як зазначив потім Лазар Баранович, Україна зобовязана саме цим двом політикам, що Київ не було віддано Польші. Не випадково Петро Дорошенко сказав Московському послу: “Я не бажаю християнського кровопролиття, погоджусь бути під рукою великого государя; ми голову зі своїм військом покладемо, а Київ полякам не віддамо.”

Після приєднання Києва до Росії Тукальський і Дорошенко звертають свої погляди на Москву. Але при цьому наполягають на послідовному дотриманні тих угод, які були вироблені на Переяславській Раді 1654 р. Крім того  Йосиф Тукальський просить російського царя повернути йому Київ і висловлює побажання, щоб і весь православний народ Правобережної України, який зазнав весь тягар польського поневолення, приєднався до Росії.

Однак голос Йосифа Тукальського та його однодумців у Москві не почули. Цар не довіряв Дорошенкові, не вірив і Тукальському. Відмова була аргументована такою причиною: московський и польський уряди домовилися скликати з’їзд послів, де йтиметься мова про Київську митрополію. Йосифа Тукальського мали повідомити про наслідки домовлености. Але цей з’їзд і не збирався порушувати питання, яке хвилювало не тільки митрополита, а й усіх православних України.

На той час Йосиф Тукальський жив то в Чигирині, то в Корсуні, то в Каневі, виконуючи свої пастирські обов’язки. Польща полювала за ним, а Москва продовжувала вважати його зрадником. Тукальський це знав, але він знав і те, що мусить служити лише своїй Вітчизні  - Україні, для якої поклав усе своє життя. В листі до Опанаса  Ордін-Нащокіна, російського державного діяча, він писав: ”Боляче душі моїй! Як можу називатись я пастирем, коли розгублено стадо! О, хай забере його Творець, який спокутував своєю кров’ю!”

Не можна обминути увагою й турботу митроп. Тукальського про науку й освіту, зокрема Київську колегію. Звичайно в добу руїни освіта, наука й культура переживали тяжкі часи. Однак Тукальський в міру можливого намагався відроджувати духовне життя в Україні. Коли в 60-тих роках була знищена Київська колегія, відновлювати її взявся  ректор Варлаам Ясинський. Він звернувся до християнської благочинности всіх поборників  української освіти. Йосиф Тукальський з радістю відгукнувся. У своєму листі до ректора він писав, що хоча він і бідний, але віддає свої статки (подаровані Дорошенком на його утримання) для підтримки цієї святині.

Знесилений нерівною боротьбою з ворогами, пастир - страдник і мученик, - поступово наближався до заходу свого життя. Він розумів, що його митрополича влада трималася на шаблях Дорошенка та його твердій вірі в Бога, й падіння гетьмана буде і його кінцем. Невдовзі Тукальський тяжко захворів, і 5 серпня 1675 р. останній митрополит Української Православної Церкви відійшов у вічність. Навіть у свій передсмертний час він думав про Вітчизну й ім’ям Божим закликав П. Дорошенка відійти, нарешті, від турецького султана і тільки власними силами рятувати Україну.

Спершу Тукальський був похований у Троїцькому монастирі в Чигирині, де й жив, але 1675 р, перед турецькою навалою, за наказом ієромонаха Макарія Русановича тіло митрополита було перенесене до Преображенського монастиря, що біля Лубен. Коли після Полтавської битви цей монастир відвідав Петро І, він наказав гробницю Тукальського  замурувати у стіну. Навіть мертвий він не давав спокою російським самодержцям. Вони його люто ненавиділи.

Зате співвітчизники, його сучасники глибоко шанували Йосифа Тукальського. Лазар Баранович після його смерті написав чудову епітафію, в якій у високих поетичних образах змалював праведне життя митрополита, його любов до України, до рідної Церкви та боротьбу за її незалежність.

Такий вірний син, пастир-страдник Української Церкви за волю України, як митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський, після належних опрацювань і досліджень його життя комісією по канонізації, має право бути прославленим Церквою земною.

Є надія, що Освячений Помісний Собор УАПЦ прийме по цьому питанню своє святе рішення.

 

 

доктор Роман Максимович

Форми присутности Української Автокефальної Православної Церкви в світовій православній спільноті

Ваше Блаженство! Високопреосвященні і Преосвященні Владики, всечесні отці, браття й сестри! Святий Соборе!

“Сьогодні ласка Святого Духа нас зібрала, і ми взявши Хрест Твій Святий взиваємо: Осанна на висотах! Благословенний хто йде в ім’я Господнє” (Стихира на "Господи взиваю...").

Зібралися на цьому Святому Соборі... дією Святого Духа. Ми повинні, як люди віруючі, правдиві християни, зважити, що в цьому приміщенні, на такому високому християнському форумові, неможливе легковажне вживання слів та висловів, бо над нами і між нами є дія Духа Святого. Гірко, що вчора з уст Його Блаженства потрібно було почути нагадування членам Собору, що ми зібралися під дією Святого Духа, Котрий керує нашим Собором. Важливість і святість нашого зібрання ми повинні собі усвідомити, перейнявшися святістю цієї події, і з маловірних людей, з песимістів, які сумніваються в Божій допомозі нашій справі, в ласці Божій для діянь нашого Собору, перетворитися в адептів тої Святої справи, яка називається входження Православних українців в канонічний зв’язок з Православною Ойкуменою.

8.02.2000р. на останній зустрічі Святішого Патріярха Димитрія з духовенством і вірними Української Автокефальної Православної Церкви (а тут є ті отці і делегати Собору, що чули слова влад. Патріярха Димитрія) блаженноспочилий Первоієрарх просив нас про те, що ми повинні боротись за канонічне визнання і євхаристійне єднання зі всіма православними Церквами.

На цьому Соборі неодноразово наголошувалось про особливий зв’язок Православної Церкви в Україні з Вселенською Царгородською (Константинопольською) Патріярхією. Історично основні віхи в житті нашої Церкви пов’язані також з Антіохійською Церквою (приїзд Патріярха Іоакима в 1583 і надання Ставропіґії Львівському Братству), Єрусалимською Церквою (відновлення православної ієрархії в 1620 році в Києві).

Система Orphus
Рейтинг
0
0