Архиєрей Єдиної Соборної Христової Церкви

Заповіт Патріярха Мстислава дуже чітко й виразно застерігає від розколів і протистоянь, від творення нових доморощених “церков”, не визнаних ніким і ніде в світі. Він напучував будувати єдину Помісну Церкву “на засадах чесности і чистоти перед Богом і народом нашим” . Він застерігав: “Не судім один одного, а працюймо на щастя і добробут Батьківщини та її людей” .

Послання до клиру й мирян Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ з нагоди 105-річчя від дня народження Святішого Патріярха Мстислава

Готуючись до вшанування десятої річниці упокоєння Святішого Патріярха Мстислава, ми сьогодні зупиняємося в роздумі над 105-річчям від дня народження нашого визначного земляка. Він народився наприкінці ХІХ ст., в час дії Емського указу і Валуєвського циркуляру, коли щойно зароджувався український визвольний рух. А на схилі віку Патріярх устиг благословити відроджену національну державу, звернувшись до співвітчизників із закликом: “Будьмо в цю вирішальну добу дисциплінованими носіями ідеї християнської України” .

Недалекоглядні або й ворожі Патріярхові історики інколи зображують його цілком світською людиною, політиком у рясі, котрий дбав більше про національну ідею, ніж про церковне життя. Так, Патріярх пройшов сувору школу боротьби за самостійну Україну – і під час визвольних змагань, і у польському парламенті. Він мав непересічний талант організатора: умів проводити збір коштів, здійснювати видавничі проекти. Завдяки йому постав “український Єрусалим” у Саут Бавнд Бруку (США). Він чудово налагоджував стосунки з чиновниками й парламентарями. Але його суспільне служіння зростало на міцних християнських коренях, виплеканих у родинах Скрипників і Петлюр, і мало добре відчутний євангельський зміст.

Патріярх Мстислав, духовний лідер українського православного зарубіжжя, а потім і спільноти УАПЦ в Україні, ніколи не відчував себе самодостатнім у власному етнічному закутку. Репрезентуючи Православну Церкву на Другому Ватиканському соборі, спілкуючись із Вселенськими Патріярхами Афінагором і Димитрієм, вітаючи з інтронізацією Патріярха Варфоломея, він бачив себе повноправним членом єдиного православного єпископату, архиєреєм Єдиної Соборної Христової Церкви, хоч за його життя формального євхаристійного спілкування українських Церков діаспори зі вселенським православ’ям ще не настало.

Заповіт Патріярха Мстислава дуже чітко й виразно застерігає від розколів і протистоянь, від творення нових доморощених “церков”, не визнаних ніким і ніде в світі. Він напучував будувати єдину Помісну Церкву “на засадах чесности і чистоти перед Богом і народом нашим” . Він застерігав: “Не судім один одного, а працюймо на щастя і добробут Батьківщини та її людей” .

На жаль, його заклики лишилися “голосом волаючого в пустелі”. Відстань між українськими Церквами в діаспорі, УАПЦ в Україні, УПЦ-МП та УПЦ-КП лише зростала після упокоєння Святішого Патріярха Мстислава. І все ж події 1995 року – входження УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі під омофор Вселенського Патріярха, поєднання українських православних єпархій в США, утворення єдиної постійної конференції українських православних єпископів – стали підставою для надії. Надії на те, що під благословенням Церкви-Матері наша спільнота поєднається в канонічно визнаній і авторитетній у світі Церкві. Ця надія вела Патріярха Димитрія в передсмертну прощу до США взимку 1998-1999 рр. і рухала його рукою, коли він заповідав після своєї смерти не обирати окремого предстоятеля УАПЦ в Україні, а визнати єдиним главою Церкви канонічного наступника Патріярха Мстислава – блаженнішого митрополита Константина. І Помісний Собор 2000 р. частково виконав патріярший заповіт, прийнявши митрополита Константина за духовного опікуна УАПЦ.

Тим часом від смерти Патріярха Димитрія не вгавали спроби повернути УАПЦ на згубний шлях самодостатнього існування з безконтрольним єпископатом і пристосовницькою суспільною позицією. Зневага до блаженнішого митрополита Константина виявлялася у відмові поминати його ім’я на богослужіннях, в іґноруванні його повноважень. Це стимулювалося войовничою ворожістю щодо “американського митрополита” з боку прихильників “російського вектора” в державній політиці України та відкритою боротьбою Московського Патріярхату з втручанням в українське церковне життя Константинопольської Церкви-Матері.

9 квітня – напередодні 105-річчя народження Патріярха Мстислава, в день відправи утрені з покаянним каноном прп. Андрія Критського, – єпископат УАПЦ в Україні вчинив фатальний крок. Митрополит Мефодій, підтриманий рештою архиєреїв, фактично прголосив відновлення цілковитої самостійности в управлінні УАПЦ, руйнуючи систему управління Церквою, що склалася з 2000 р. УАПЦ, яка завдяки патріярхам Мстиславу й Димитрію почала входження до світової православної спільноти, знов намагаються занурити в ізольоване провінційне животіння. Такий статус є згубним для Церкви. Адже поза Єдиною Святою Соборною Апостольською Церквою немає спасіння, немає і не може бути правдивих Церков. Шлях самоізоляції – це для Церкви шлях самознищення.

Ми всі важко пережили за минулі роки тягар розколу. Його наслідком стали постійні чвари, нові й нові поділи, змагання в підлабузництві щодо влади, брак місійної ревності, перетворення священиків на світських ділків, втрата Церквою її природного пастирського покликання. Християнське сумління не дозволяє мені далі бути співучасником цих безчинств.

Не маючи певності в канонічній правосильності зібрання, що пройшло в Києві 9 квітня, я відмовився брати участь у його проведенні та пояснив свої мотиви в надісланому заздалегідь членам Патріяршої Ради обіжнику та в рапорті блаженнішому митрополитові Константину. В разі одержання письмових звинувачень від учасників зібрання я готовий відповісти на них. Але знаю, що справжні джерела звинувачень мають політичний характер і пов’язані з різницею в наших поглядах на стосунки Церкви й держави, Церкви й політичних партій, УАПЦ і вселенського православ’я.

Я став єпископом на поклик Патріярха Мстислава й намагаюся вчитися в нього бути свідомим своєї архипастирської місії в Христовій Церкві. І за 37 років життя мирянина, і за десять років архиєрейства я наробив чимало помилок. Я готовий покаятися в них, так, як робив це в покаянному листі до митрополита Константина 7 березня 2002 р. Але покаятися перед канонічною церковною владою. Примножувати ж своїми діями церковні розколи, брати участь у нових самочинних угрупованнях, хай навіть і підтримуваних владою та Московським Патріярхатом, я категорично відмовляюсь. Лишаюся при цьому вірним сином Української Автокефальної Православної Церкви, визнаю над собою юрисдикцію блаженнішого митрополита Константина як канонічного спадкоємця митрополита Полікарпа, митрополита Ніканора, патріярха Мстислава. Молюся словами Євангелія: “Щоб були всі одно” (Ін. 17:21). І вірю, що моя молитва лунає суголосно молитві слуги Божого повікнезабутнього Патріярха Мстислава.

† Ігор
Архиєпископ Харківський і Полтавський
10 квітня 2003 р.