Звернення Предстоятеля ПЦУ до українського суспільства
Дорогі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Добрий вечір!
Сьогодні він справді добрий!
Я зворушений, що стільки людей відгукнулися і прийшли сюди, на нашу зустріч, щоб ми всі разом могли поговорити про нашу Церкву, про її майбутнє, про Україну. Про речі, до яких спонукає нас християнська любов і служіння ближнім.
Всі ми у цій залі – різні. Кожну людину створив Бог як унікальну особистість. Саме тому ми можемо відрізнятися у поглядах і переконаннях, у смаках, у своїх зацікавленнях, у ставленні до політики та в багатьох інших речах. Бог наділив нас різними талантами, які ми реалізовуємо в різних сферах. Але разом з тим всі ми як діти Божі – єдине ціле. Усі ми – брати і сестри між собою. Всі ми – єдина людська родина. Також усіх нас, незалежно від місця народження чи того, живемо ми тут або за тисячі кілометрів звідси, єднає любов до України, небайдужість до її сьогодення і майбутнього.
В історії, з якої ми всі виходимо, все було, як було. Там були сторінки страждань і перемог, страшних випробувань і мучеництва, розділень і протистояння, але також – єднання і поступу, славних звершень і героїзму. Там були сумні й радісні моменти. І навіть якщо б нам хотілося, ми не можемо змінити те, що вже сталося, але ми маємо вплив на те, яким шляхом підемо далі. І я хочу сказати, що ми будуємо Церкву, яка приймає людей такими, якими вони є, щоб дати кожному можливість і засоби бути кращими; Церкву, яка не ставить перешкод на шляху до Бога, а запрошує всіх переступити поріг храму; Церкву, яка будується на любові.
Православна Церква України відкрита для всіх. І це, як кажуть молоді люди, – наша головна «точка відмінності», point of difference.
Церква має і хоче бути там, де в ній є потреба: в центрі заможного Києва і в бідній околиці маленького містечка; на шумній вулиці мегаполіса й у малій сільській громаді; на Донбасі й Галичині, над Дніпром і в Криму, на Закарпатті й на Одещині, де я народився, та на Буковині, де я зростав; серед багатих і бідних; серед тих, хто набирає номер телефону, натискаючи кнопки, водячи пальцем по гладкому екрану чи навіть крутячи диск. Всюди, де є віра, і всюди, де є люди, які ототожнюють себе з Православною Церквою України.
Сьогодні ми перебуваємо в ситуації, коли соціологічні опитування говорять про належність до помісної Православної Церкви України більшої кількості людей, ніж існує наших парафій, до яких вони можуть прийти. Більшість бар’єрів – це штучні перепони. Вони створені для того, щоб провокувати конфлікти, щоб розділяти людей. Ми бачимо, як майстерно розставляють ці пастки.
У своєму служінні ми не можемо відповідати силою на силу, ненавистю на ненависть. Наш шлях – це шлях не заподіяння кривди, а шлях прощення й побудови довіри. Це – довгий шлях, який для цілої помісної Церкви може тривати довше за життя кожного з нас, але це той шлях, який нам вказав Господь Ісус Христос і на який Він нас благословив.
Рік тому ми відновили єдність та продовжили свій поступ. Це – шлях, розпочатий саме на цих Дніпровських пагорбах, де ми зараз є з Вами, святим Володимиром Великим понад тисячу років тому. Це – шлях, який переривався, але не припинявся.
Мене було соборно обрано першим Предстоятелем всеправославно проголошеної, визнаної автокефальної Православної Церкви України, але до мене на цій кафедрі було понад сто Київських ієрархів. Рік тому наша Православна Церква посіла своє місце в Диптиху як автокефальна, а отже сама несе відповідальність за своє служіння й за свої рішення. Ці рішення за своїм впливом і наслідками виходять далеко за межі храмів. В Україні Церква становить частину центральної опори суспільства. Автокефальна Українська Церква ніколи не була загрозою для українського суспільства, але Церкву, яка втрачала свою києвоцентричність, українську ідентичність, перетворювали на інструмент в руках імперської держави.
Україна мусить захищати себе від агресії. Сотні капеланів із Православної Церкви України служать серед українських військових, які захищають Україну. Наші священники там, де є біль, там, де є виклик, там, де є потреба у благодійності чи милосерді. Вони розділяють зі суспільством його тривожні й радісні миті. Вони мають бути залученими в життя людей і розуміти його у всій багатоманітності.
Як створити щасливу й міцну сім’ю, знайти своє покликання і збудувати кар’єру, дати раду ОСББ, як чинити з ринком землі, вести сімейний бюджет, сплачувати податки, служити в армії, готуватись до ЗНО, їхати на заробітки і повертатися додому? Це все – питання, які турбують українців. Церква не може і не має підміняти їхні рішення і не може бути експертом у кожному з питань, але Церква може і повинна бути поруч як порадник, як друг, як наставник і пастир.
Наше завдання – духовно виховати людину, через таїнства очистити людську душу, допомогти у власному житті втілювати Закон Божий, щоб не через страх, за наказом чи примусово, але в силу набутого духовного досвіду та осягнутих знань людина й суспільство знаходили правильні відповіді на питання, які їх турбують.
В історії України важко знайти інституцію, яка була б прихильнішою до українського народу, ніж автокефальна Українська Церква. Вона як любляча мати розкриває свої обійми для всіх своїх дітей.
Втім, Церква актуальна не тільки в розрізі традиції. Відкрита Церква була і може бути центром зустрічі географій, часів і світів. Православна Церква України – це можливість взаємодіяти зі співбратами з інших Православних Церков, адже ми – місцева частина єдиної Христової Церкви. Слово «євхаристія», що перекладається з грецької мови як «подяка», визначає принципи спільного служіння, спілкування між Церквами в єдності віри й таїнств.
Ми сьогодні висловлюємо нашу вдячність найперше Матері-Церкві Константинопольській, другому за честю Олександрійському Патріархату, Церкві Еллади, монастирям Святої Гори Афон за це єднання та підтримку. Віряни Православної Церкви України цього року здійснювали численні паломницькі поїздки.
Це – відновлення зв’язків, які в часи святих князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого відкрили нашим предкам скарби духовної й матеріальної культури греко-римського світу; зв’язків, які продовжилися через братські школи, через академії, засновані святими князем Костянтином Острозьким та митрополитом Петром Могилою.
Церква була основним носієм міжнародних зв’язків задовго до появи слова «глобалізація». Сьогодні визнання Православної Церкви України – це процес, який однаково плідно тривав минулого року до та після політичних виборів і який продовжується далі, бо цей процес – духовний, а не політичний, хоч він має для України також і політичний вимір, стверджуючи її ідентичність та суб’єктність.
Це – лише початок. Минулої осені я їздив до Сполучених Штатів Америки, де отримав премію патріарха Афінагора з прав людини. Медійний, фаховий та політичний інтерес, з яким зустрічали Православну Церкву України в США, означає розуміння важливості ролі нашої Церкви в житті українців, а отже і для майбутнього України та Європи.
І у Вашингтоні, й кілька днів тому в Києві ми зустрічалися з Державним секретарем США Майком Помпео, говорили про права тих, хто опинився під гнітом окупації в Криму й на Донбасі, про права всіх людей, а не лише тих, хто ходив би до наших храмів. Це – ще одні відкриті двері Церкви, зокрема для складних процесів творення миру, звільнення з чужинницького полону в’язнів та полонених, деокупації та реінтеграції.
Православна Церква України – це Церква, яка проходить всі випробування разом зі своїм народом; це Церква, яка в момент, коли наша країна потрапила в біду, має бути і є з народом. Високий рівень довіри до Церкви також означає високий рівень відповідальності. Церква розділяє мрію кожного українця та попередніх поколінь – побачити Україну як місце гідного й щасливого життя для кожного, але дорога до цієї мрії лежить через щоденну працю, через, як казав Вінстон Черчилль, «кров, працю, сльози та піт». Хоча він це говорив про війну із зовнішнім ворогом 80 років тому, проте для Церкви таке бачення завжди є актуальним, адже боротьба зі злом у самих собі та в навколишньому світі – наше щоденне завдання.
Церква має порушувати питання, як стан нашої душі впливає на те, як працюють наші руки чи голови. Наскільки ми чесні та сумлінні? Наскільки продуктивні? Чи ми можемо краще? Чи ми спроможні до більшого? Чи ми можемо досягати висот не в режимі героїчних зусиль, а спланованих щоденною працею? Церква має вплив на те, як формується культура поведінки в усіх сферах життя, і має бути активнішою в цій царині.
Після багатьох десятиліть і навіть століть зневіри, мародерства, незахищених прав маємо почати вчитися вкладати зусилля в довшу перспективу, бути стратегічнішими, робити свою роботу якісніше, дбати про кінцевий результат. Наші двері відкриті, зокрема для непростої розмови про нас самих, про те, як вийти з інерції страждання, призвичаєності до болю, тяглої травми, очікування зради.
Одна з найскладніших розмов, які є і які чекають на нас попереду, – це розмова про цінності сім’ї та родини. Я чую багато закликів до захисту сімейних цінностей, і вони резонують у моєму серці. Водночас маємо розуміти, що цінності не створюються директивно і не захищаються лише нормативно. Вони виховуються і вони переживаються як досвід. Якщо людина зазнавала наруги в сім’ї, то складно буде говорити їй лише про зміцнення сім’ї як найбільшої цінності.
Ми маємо зрозуміти, як захистити любов і гідність у сім’ї, як не зневажити таїнство Шлюбу, як допомогти сім’ям зміцнити фундамент їхньої безпеки. Демографи кажуть, що криза низької народжуваності та високої смертності в Україні стає викликом міцності для самої Української держави. Нас більше не 52 мільйони. І хоч ми не можемо сказати точного числа, ми маємо перервати імперську російську й радянську спадщину ставлення до людського життя як до витратного ресурсу.
Кожне життя – дар Божий, і його поява та зростання в мирі й благодаті можливі тоді, коли є любов. Міцна сім’я – це також повага людей одне до одного, це постійне думання про благо іншого, це емоційне здоров’я, це добра фізична форма, це відсутність залежностей і зловживань. Говорити про сім’ю можна і треба, розібравшись в контексті сучасного суспільства. Тоді стане зрозуміло, де міграція є справді трудовою, а де спробою втечі від самого себе. Як зробити так, щоб діти не росли без опіки батьків? Як зробити так, щоб батьки не боялись появи дітей, не боялись втратити себе в турботах, не боялись втрати якості життя, не боялись відповідальності і не тільки в сімейних справах?
Церква відкрита для розмови та обміну думками, маючи свій голос і свою позицію.
Мрії багатьох українців про швидкий достаток часто є реакцією на страх бідності. За останні десятиліття мільйони українців безперечно покращили свої побутові умови, хоча за багатьма показниками ми ще далеко позаду від найбільш розвинених країн світу. Комунальні квартири, відсутність і недосяжність елементарних побутових речей, рівність у злиднях, в яких ще 2 – 3 покоління тому жили мільйони українців, відходять в минуле так само, як прання руками чи відсутність доступу до радіо, телебачення чи телефону. Більшість українців мають одяг чи взуття, про які могли б тільки мріяти попередні покоління, харчуються продуктами, про які не знали їхні предки.
Соціологам українці кажуть, що стають заможнішими, але далі оцінюють свій стан, як соціально вразливий. Ми маємо почати говорити про те, як навчитись визнавати зміни, які відбуваються всередині і довкола нас самих; як припинити бездумно накопичувати; як не ставати залежними від атрибутів статусності; як бути самодостатнішими і вміти отримувати радість від простих речей; як не зневажати любов через яскраві упаковки.
Наша Церква відкрита до діалогу з пораненими душами, до того, щоб із Божою допомогою кожна людина змогла віднайти себе, плекати найкраще та боротися проти гіршого.
Інший бік вразливості – спроба захистити себе через статус. Прагнення будь-що досягти влади часто є реакцією на вразливість. Тоді влада сприймається не так, як про неї навчає Господь, тобто стає пануванням, а не служінням. І йдеться не про поодиноких людей, а про узагальнений виклик, що впливає на весь комплекс відносин держави й громадянина. Влада як панування, деспотизм замість лідерства не має перспективи іншої реакції народу, ніж революційний опір, Майдан. А суспільство сьогодні в тому стані, коли воно не може собі дозволити без фатальних наслідків проходити через нові потрясіння, нові жертви, нові силові протистояння, навіть із благими намірами.
Це означає, що час переосмислити лідерство як служіння, як свій внесок у спільну справу. Як полегшити служіння тим, хто прагне служити? Як захистити лідерство, не зневаживши тих, хто не може чи не хоче бути лідером? Як вчасно виявляти сваволю і не дозволяти їй ставати загрозою? Церква відкрита до діалогу й до пошуку кращих відповідей.
Це – частина тих викликів, які ми маємо перед собою, але за ними будуть наступні. Що стане з кліматом і природою? Як не марнувати енергію? Як навчитись не шкодити довкіллю? Як берегти ресурси, тобто як виконати наш обов’язок, даний Творцем, піклуватися про природу, користуючись із її багатств, а не зажерливо нищити її? Як думати про сталість, дивитися вперед на роки і прораховувати свої кроки? Це – часті тривоги молодих людей, які остерігаються, що саме їм доведеться мати справу з наслідками рішень попередніх поколінь.
Україна з її мальовничими чотирма порами року, родючими землями, чистою водою, лісами і степами – це райський куток порівняно з багатьма країнами світу. Як не занапастити це все, не втратити родючість, красу і розмаїття? Як не втратити свою землю, але дати землі родити? Як жити в новому укладі меншим громадам, які будуть більш урбанізованими у способі життя і дозвіллі?
Церква – не експерт із екології чи економіки і не прагне ним стати, але Церква бачить важливість цих тем, їх моральний вимір, який є у сфері її відповідальності, а тому відкрита, щоб бути місцем зустрічі для експертів, підприємців, фермерів чи мешканців громад, які шукають відповідей.
Ці та інші проблеми турбують кожного, хто замислюється над тим, як вони впливають на наше життя.
Яка роль Церкви у вирішенні цих питань?
Спроби політизації, інструменталізації Церкви для вирішення якихось одноденних завдань, намагання лише користатися з авторитету й можливостей Церкви, але не слухати і не чути її вчення звужують релігійне життя до сфери приватного і насправді залишають суспільство сам-на-сам із загрозами.
Нам потрібна інша Церква, Церква, яка відіграє важливу, унікальну роль в житті суспільства, водночас залишаючись в рамках духовної, а не політичної сили, ширшої за ідеологічні рамки, не обмеженої логікою політичної боротьби чи бізнес-інтересів. Це – Церква з активним життям парафій, які водночас становлять і базову ланку, і публічне обличчя церковного життя.
Це – Церква, яка є місцем щирої молитви. Це – Церква з монастирями, із сучасними православними освітніми закладами й фундаціями, які зміцнюють Церкву та допомагають їй бути частиною суспільного діалогу. Це – Церква, в якій відбуваються чесні й відверті розмови. Це – Церква, яка розбудовує себе і світ довкола себе. Це – помісна Церква, яка любить і навчає любити свій край. Це – Церква, яка проповідує любов і словами, і самим життям.
Це – Церква, яка має голос, і він кличе: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6: 36), «будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5: 48). Лише власними зусиллями не здатні ми досягти цього, але, як сказано у Писанні, «неможливе для людей – можливе для Бога» (Лк. 18: 27).
Йому слава на віки віків!
