ЙОСИФ (Сліпий) (1892-1984)

28 листопада 2011, 12:10 | Персони | 0 |   | Код для блогу |  | 

slipyj.jpgПатріарх Йосиф (Сліпий-Коберницький-Дичковський) народився 17 лютого 1892 року в заможній християнській родині Івана Коберницького-Сліпого та Анастасії Дичковської в селі Заздрість (нині Тернопільська область). «Сліпим» почали кликати діда Йосифа і згодом це прізвисько перейшло на сина, а також стало частиною вже офіційного прізвища внука – Йосифа Сліпого. Початкову освіту він здобував спершу в рідному селі (1898-1901), а згодом продовжив навчання в Тернополі, де у 1911 році отримав атестат зрілості з класичних (гуманітарних) наук.

Після навчання в Тернополі Йосиф продовжив філософські студії у Львові. Після розмови з митрополитом Андреєм Шептицьким у тому ж 1911 р. вступає до Львівської семінарії Святого Духа. За сприяння митрополита вже на початку 1912 року продовжив навчання в богословській колегії Канізіанум в Інсбруку (Австрія), де у 1916 році захистив докторську працю «Поняття про вічне життя в Євангелії і в І Посланні св. апостола Івана».

30 вересня 1917 року в Унівській Лаврі митрополит Андрей Шептицький, щойно повернувшись із російського полону, рукоположив Йосифа Сліпого у священичий сан. Після висвячення священик Йосиф повернувся до Інсбрука, де у 1920 році захистив габілітаційну працю «Тринітарне богослов’я візантійського Патріарха Фотія». Після навчання в Австрії Йосиф Сліпий продовжив вивчати богослов’я в Римі у Східному Папському Інституті, в Університеті св. Томи (Анжелікум) та в Папському Грегоріанському Університеті. Після двох років навчання, у 1922 році, він здобув ступінь «Magister Aggregatus» за працю «Про принцип спірації у Пресвятій Трійці».

З 1922 року о. Сліпий розпочав викладацьку діяльність у Львівській семінарії Святого Духа як професор догматики. Заснував і став головним редактором часопису «Богословія». У 1925 році став ректором семінарії, а у 1929 році очолив новостворену Львівську Богословську Академію. Заснував Богословське Наукове Товариство, яке згуртувало науковців Греко-Католицької Церкви. Очолював видання багатьох наукових збірників: “Праці Богословського наукового товариства”, “Праці Греко-католицької богословської академії”, “Аскетична бібліотека Греко-католицької духовної семінарії”, газет: “Дзвони”, “Нива”, “Мета”. Був членом кураторії Української національної галереї у Львові, з 1930 року – дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

О. Йосиф брав участь у наукових конференціях у різних країнах Західної Європи. Брав участь в екуменічних конгресах у Велеграді, Празі, Пінську, а також організовував конгрес у Львові у 1936 році. З 1935 року був крилошанином собору Святого Юра. Йосиф Сліпий володів німецькою, англійською, французькою, італійською, грецькою та латинською мовами.

Після окупації Галичини радянськими військами у 1939 році, митрополит Андрей, вбачаючи в цьому можливість поширення УГКЦ на всю територію України, а також на всю територію Радянського Союзу, призначив кількох екзархів, які повинні були піклуватись вірними на цих територіях. О. Йосиф отримав призначення екзарха Великої України. Пізніше митрополит Андрей Шептицький, бажаючи забезпечити провід Церкви після своєї смерті, отримав згоду від Папи Пія ХІІ на висвячення о. Йосифа Сліпого єпископом-помічником із правом наступництва Львівського митрополичого престолу. Таємна хіротонія відбулась 23 грудня 1939, у свято Непорочного зачаття Діви Марії. Отець-митрат Йосиф Сліпий отримав титул архиєпископа Серрейського.

Після смерті митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року, єпископ Йосиф Сліпий став митрополитом Галицьким, Главою УГКЦ. А 11 квітня 1945 року був заарештований радянською владою. 12 квітня його переправлено до Києва. Одночасно з арештом митрополита було ув’язнено також інших єпископів Греко-Католицької Церкви. Таким чином, Церква залишилась без єпископів.

Після довгого слідства Митрополита Йосифа Сліпого було звинувачено в антирадянській діяльності і співпраці з фашистськими окупантами. Суд призначив йому покарання – 8 років ув’язнення. У процесі підготовки приєднання УГКЦ до Російської Православної Церкви радянські спецслужби неодноразово пропонували митрополиту Сліпому зректися єдності з єпископом Рима та перейти в Православну Церкву, але він відмовився.

Після суду Митрополита Йосифа переправили спершу до Новосибірська, звідти - в табір Маріїнськ, а у 1947 році його перевели до табору у Кемеровській області, селище Маріїнськ. Унаслідок численних переводів Йосиф Сліпий перебував у багатьох таборах: у Печорах (120 кілометрів від Північного Льодовитого океану), в Інті, знову в Боїмах, у Потьмі в Мордовії.

У 1953 році закінчилось восьмирічне ув’язнення, і митрополита було переведено до Будинку інвалідів. Перед тим його було перевезено до Москви, де він мав зустрічі з офіцерами КГБ, які намагались через нього налагодити зв’язки з Ватиканом.

Згодом його було його знову було перевезено на заслання в Сибір в село Маклаково, де Йосиф Сліпий перебував в більш гуманних умовах до 1957 року, коли його знову засуджено до сімох років ув’язнення.

Перебуваючи у в’язниці, Митрополит продовжував піклуватись про свою переслідувану паству, час від час таємно переправляючи свої послання, а також листуючись з поодинокими особами в Україні. Римський апостольський престіл також слідкував за подіями в Радянському Союзі та намагався підбадьорити ув’язненого Митрополита. Так, у 1957 році, з нагоди 40-річчя священичих свячень, Папа пій ХІІ надіслав Митрополиту Йосифу привітання, в якому висловив вдячність митрополитові за те, що той став гідним «терпіти образи заради Христа».

На початку 60-х років активне зацікавлення долею ув’язненого глави УГКЦ виявив Папа Іван ХХІІІ, який розпочав підготовку до ІІ Ватиканського собору. Задіявши всі можливі дипломатичні зв’язки, Римська апостольська столиця таки домоглася звільнення Митрополита (до цієї акції долучився президент Америки Дж.Ф. Кеннеді). 12 січня 1963 року рішенням Верховної Ради СРСР митрополита Йосифа Сліпого було звільнено. З умовою, що він покине Радянський Союз.

Йосиф Сліпий спершу не бажав покидати СРСР і залишати свою паству, а також шукав можливості поїхати до Львова. Після категоричної відмови Митрополиту в можливості поїхати в Україну, він таємно в готельному номері висвятив на єпископа УГКЦ о. Василя Величковського і доручив йому провід УГКЦ. 4 лютого 1963 року Митрополит разом із представниками Ватикану відбув до Рима. Увечері 9 лютого Митрополит Сліпий прибув на станцію Орте, біля Рима. На наступний день відбулась зустріч Митрополита і Папи Івана ХХІІІ.

У жовтні 1963 року Йосип Сліпий вперше виступив на ІІ Ватиканському Соборі з промовою, в якій він закликав піднести Києво-Галицьку митрополію УГКЦ до гідності Патріархату. А 23 грудня 1963 року Апостольська столиця, на запит митрополита Йосипа, чи митрополит Галицький має гідність Архиєпископа, відповіла ствердно і таким чином визнала, що УГКЦ є не митрополією а Верховним Архиєпископством, згідно з новою термінологією. На той час Йосип Сліпий був єдиним Верховним Архиєпископом у цілій Католицькій Церкві.

Свою діяльність у Римі архиєпископ Йосип Сліпий зосередив над всебічним розвитком життя УГКЦ у світі. Головну діяльність він скерував на створення освітніх осередків, зокрема, Католицького Університету ім. Климента Папи Римського у 1963 році (філії якого згодом утворилися у Вашингтоні, Лондоні, Чикаго, Філадельфії). УКУ видав понад 200 наукових праць, 14 томів Monumenta Ucraine Historica, та 22 томи часопису «Богословія», 15 томів творів Йосифа Сліпого та 53 томи творів з історії України, Церкви, культури, мистецтва, літератури. 25 січня 1965 року Папа Павло VI надав Йосипу Сліпому титул кардинала.

У Римі Йосиф Сліпий також організував будівництво собору Святої Софії, який був освячений Папою Павлом VI 28 вересня 1969 року. Сліпий відновив видавництво журналу “Богословія” (з 1963), журналів “Дзвони” (з 1976) та “Нива”. У 1964 започаткував видання “Благовісника Верховного Архиєпископа візантійсько-українського обряду”. Він також заснував монастир о.Студитів у Кастель-Гондольфо біля Рима. Підтримував діяльність Українського Вільного Університету у Мюнхені (Німеччина). Викупив у Римі храм св. Сергія і Вакха та розвинув там українську парафію.

Водночас Йосиф Сліпий не покидав думки про піднесення УГКЦ до гідності Патріархату Наполегливі спроби досягнути патріархального устрою розпочалися близько 1969 року, коли вже почали офіційно в документах говорити про потребу цього статусу з одного боку, а з іншого – Синод єпископів УГКЦ і Йосиф Сліпий написали кілька звернень до Папи Павла VI з проханням надати УГКЦ статус Патріархату.

Головною метою Йосифа Сліпого в діаспорі було об’єднання всіх українських греко-католицьких структур під керівництвом Синоду і Глави Церкви. На підтримку Сліпого постає мирянський патріархальний рух, який своєю метою ставить цілеспрямоване сприяння і допомогу в утвердженні патріаршого устрою в УГКЦ. До патріархального руху долучались і священики, з 1967 року рух почав видавати журнал «Патріярхат». Багато для патріаршого устрою УГКЦ зробили окремі єпископи, але не всі підтримували Йосифа Сліпого в його діяльності, оскільки мали інше бачення розвитку УГКЦ в діаспорі.

Діяльність Йосифа Сліпого, його візити до українських осередків у світі викликали невдоволення у римській Курії, оскільки це перешкоджало діалогу Римо-Католицької Церкви з Московським Патріархатом, а також Рим боявся неконтрольованості рухів в УГКЦ, які могли розколоти Церкву. Через це Главі УГКЦ заважали проводити Синоди УГКЦ, а згодом відвідувати вірних поза межами Італії. Це викликало серйозні хвилі невдоволення в середовищі українців греко-католиків, передовсім у середовищі світового патріархального руху.

У 1975 році отець Іван Гриньох на Літургії вперше назвав тоді вже Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого Патріархом УГКЦ. І з цього року сам Йосиф Сліпий почав підписувати документи як Патріарх. Він вважав, що необхідно жити патріархальною гідністю, щоб вона була визнана Римом та іншими Церквами, застосовуючи не церковно-правовий, а історичний аргумент: Церква спочатку мусить дозріти як структура до патріархальної гідності, почати вважати себе патріархальною Церквою, відтак інші визнають її Патріархат.

Папа Павло VI аргументував відмову в наданні патріаршого статусу тим, що цей Патріархат перебуватиме поза територією України.

Розуміючи загрозу для Церкви в Радянському Союзі, у 1977 році Патріарх Йосиф висвятив на єпископів у монастирі студитів Кастель Гандольфо Любомира Гузара, Івана Хому та Степана Чміля. Вони повинні були в разі потреби потрапити в УРСР і висвятити нових єпископів, якщо в підпіллі перерветься єпископська лінія рукоположень. Папа Павло VI не визнав хіротоній, які були здійснені таємно та без папської згоди.

Останні роки життя Патріарх Йосиф провів у середовищі Католицького Університету і храму Святої Софії в Римі. 7 вересня 1984 року Патріарх Йосиф помер у Римі. Папа Іван Павло ІІ, прощаючись із його тілом в соборі Святої Софії, сказав: «Це був великий чоловік. Він змагався за справедливу справу».

Наступником Йосифа Сліпого став його коад’ютор, призначений ще в 1980 році, - владика Мирослав-Іван Любачівський.

27 серпня 1992 року тіло Патріарха Йосипа (Сліпого) було перенесене з Рима до Львова та перепоховане у крипті собору Святого Юра.

 

За книгою єпископа Івана Хоми "Патріярх Йосиф", "Дон Боско", Л.,2009

Система Orphus
Рейтинг
0
0