Мукачівська Греко-Католицька єпархія

Мукачівська Греко-Католицька єпархія - греко-католицька єпархія знаходиться в межах Закарпатської області України. На сьогоднішній день вона напряму підпорядковується Апостольському престолу. Її окремішній статус історично обумовлений існуванням у відмінних політичних умовах, ніж решта греко-католиків України. Проте з часу проголошення незалежності Української держави було розпочато низку ініціатив, для досягнення повної єдності всіх греко-католиків України. Мукачівська єпархія є матірною для Словацької та Угорської Греко-Католицьких Церков, а також для Пітсбургської митрополії в США та частково для Крижевацької єпархії в Хорватії.

Ранній період історії

Початки християнства на землях Закарпаття відносяться до другої половини ІХ століття та пов’язуються з діяльністю слов’янських вчителів святих Кирила І Мефодія, а більш ймовірно їх учнів [1].Проте не всі дослідники погоджуються з походженням християнства на Закарпатті від кирило-мефодіївської традиції [2]. Вагомий внесок в християнізацію Закарпаття зробили місіонери з Галичини, Київщини та Поділля. Загалом, слов’янське населення краю походить з перед-карпатського регіону та центральних частин сучасної України та постійно поповнювалось за рахунок переселенців. Повне утвердження християнства візантійської традиції на Закарпатті відбулось тільки у ХІ – ХІІ століттях [3]. Однак ще у 1015 році, після міжусобиць спричинених смертю київського князя Володимира Великого, угорський король Стефан І приєднав Закарпаття до Угорського королівства.

Одним із перших і найбільш відомих осередків християнства на Закарпатті став Свято-Миколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачева (заснований у 1360 році). Хоч до XV століття немає писемних джерел, які б підтверджували існування єпископської структури на Закарпатті, проте існувало усне народне передання, що така структура існувала і раніше. В середині ХІІІ століття (1242 рік) Закарпаття зазнало татарської навали, були поруйновані важливі християнські осередки, зокрема, монастир на Чернечій горі. Віднова релігійного життя розпочалось у XIV столітті, зокрема, за панування на цій землі литовського князя Теодора Коріятовича, було відновлено Свято-Миколаївський монастир, а також монастир біля Грушева, який став релігійним центром Мараморощини [4].

Грушівський монастир у 1391 році отримав від Константинопольського Патріарха Антонія IV грамоту ставропігії, а ігумен керував церковним життям на всіх просторах Мараморощини як патріарший екзарх. В той час Грушівським монастирем опікувались волоські воєводи, які були також визначними ктиторами обителі [5].

Проте практично до XVстоліття не можливо встановити чітке юрисдикційне положення закарпатських парафій. Існує свідчення, що паралельно з Грушівською екзархією в Мукачеве був пресвітер, який керував парафіями цього регіону та підлягав владі сербського єпископа [6].

Тільки з 1491 року існують достовірні свідчення про Мукачівського єпископа Йоана, який намагався поширити свою владу на все Закарпаття включно з Мараморощиною. У 1541 році турки розбили угорців під Будою, що спричинило розділ Угорського королівства між османами, Габсбургською династією та Семигородськими угорськими князями, яких Габсбурги завоювали тільки у 1711 році.

Частина Мукачівської єпархії після 1541 року залишалась на території Семигородського князівства, головно осідок єпископа, але західна частина єпископії попала в склад Габсбургської імперії. Під час воєн між Габсбургами та Семигородськими князями мукачівські єпископи здебільшого ставали на сторону австрійської монархії, чим забезпечили собі прихильне ставлення та значні привілеї. Натомість протестантські семигородські володарі, як правило, негативно трактували мукачівських єпископів та підвладних йому християн. У 1551 році влада Мукачівського єпископа поширилась на все Закарпаття. А у 1556 році Грушівський монастир був позбавлений ставропігії і був підпорядкований місцевому єпископу.

Важке становище Мукачівської єпархії особливо загострилось за семигородського господаря, протестанта за віросповіданням, Сигизмунда Ракоці, який обмежував права єпископа та конфіскував матеріальні добра. А згодом він виграв суд у єпископа Василія ІІ та забезпечив собі право самовільно призначати єпископів на Мукачівську кафедру. Такі дії протестантського володаря підштовхнули закарпатських владик просити захисту в Римського престолу.

Ужгородська Унія 1646 року

Разом із натиском протестантизму, до якого належала місцева угорська знать, на Закарпатті свою проповідь посилили римо-католицькі монахи-місіонери. Метою останніх було навернення місцевих східних християн в Латинську Церкву. Таким чином рідна церковна традиція слугувала місцевому населенню не тільки релігійним ідентифікатором, але й національним, оскільки Руська Церква виокремлювала закарпатців в угорському релігійному, етнічному та культурному морі.

Початки унійного процесу тут розпочались також під впливом нещодавньої на той час Берестейської Унії, коли до єдності з Римським престолом прийшла Київська митрополія на чолі з митрополитом Київським. До унійної праці великою мірою долучився граф Юрій ІІІ Другет та запрошений ним на Закарпаття Перемишльський єпископ Атанасій Крупецький (Київська митрополія), де він проводив активну проповідь унії серед місцевого духовенства та монашества.

Перша спроба унії Мукачівської єпархії з Римським престолом відбулась у 1614 році у Красному Броді (сучасна Словаччина), проте вона виявилась безрезультатною, хоч на той час вже 50 священиків були прихильно налаштовані до єдності. Після цієї невдалої спроби до унійної справи долучився Київський митрополит Йосиф Рутський та новий Мукачівський єпископ Петроній, поставлений у 1623 році (раніше усунений з престолу світською владою). Петроній та його товариш Іван Григорович були добре знайомі з унійним рухом та були в дружніх стосунках із Київським митрополитом Йосифом Рутським та Йосафатом Кунцевичем. Разом з тим на Закарпаття митрополит Рутський направив Василія Тарасовича, галичанина монаха-василіанина, який повинен був допомогти Петронію та Григоровичу в підготовці, поясненні серед людей справи унії.

Після Петронія у 1627 єпископом Мукачівським став Іван Григорович, який був висвячений молдавським православним митрополитом в Яссах. Повертаючись з Молдови єпископ Григорович зустрівся з унійним митрополитом Київським Йосифом Рутським та знову обговорив справу єдності Мукачівської єпархії з Римським престолом.

Наступником Григоровича у 1633 році став ієромонах Василій Тарасович. Окрім справи поєднання з Римом, Тарасович ставив собі за ціль звільнити Мукачівську єпархію з-під влади протестантських князів. За що його було ув’язнено у 1640 році, а у 1642 році його було позбавлено права управління єпархією з боку світської влади. У цьому ж році єпископ Тарасович сам приступив до єдності з Римським престолом, а на його місце мукачівський князь призначив о. Івана Юська – противника унії, якими були і світські володарі. Опікуючись західною частиною Мукачівської єпархії, єпископ Тарасович знову був ув’язнений князем-кальвіністом та змушений був зректись унії.

Проте справа поширення унійних ідей була продовжена о. Петром Партеніємта галицьким ієромонахом Гавриїлом Косовицьким в західній частині Мукачівської єпархії. Остаточно унія була проголошена в Ужгороді у 24 квітня 1646 році, коли 63 закарпатські священики у присутності римо-католицького Егерського єпископа Юрія Якушіча визнали свою єдність з Римським престолом. Акт Ужгородської Унії був підтверджений у 1648 році архиєпископом Угорщини Юрієм Ліппаєм та цілим єпископатом Угорщини на соборі в Тирнаві, де був присутній і сам Петро Партеній.

Його у 1651 році рукоположили на єпископа три православні єрархи: Степан єпископ Трансильванії, Савва Бистрицький і Григорій Молдавський. В грамоті поставлення на єпископа Петра Партенія йдеться також про римо-католицького архієпископа Ліппая, що свідчить, що православні єпископи усвідомлювали те, що Петро Партеній є в єдності з Римським престолом, проте це їх не зупинило. За свідченнями православного історика архимандрита Василія (Проніна) єпископи, які рукоположили Петра-Партенія, на той час ще не відчували антагонізму до Римо-Католицької Церкви [7].

Ще перед хіротонією Петра Партенія на єпископа, владика Мукачівський Василій Тарасевич призначив його своїм наступником на закарпатській кафедрі. Проте такий вибір став не до вподоби господарці краю княгині Сузанни Лорантфі, яка назначила свого єпископа Йоаникія Зейкана. Партеній змушений був повернутись до Ужгорода і таким чином Мукачівська єпархія була фактично розділена.

У 1655 році Петра-Партенія Мукачівським єпископом визнав Папа Олександр VII. А після смерті княгині Сузанни у 1660 році, її наступниця, вдова Юрія Раковці, Софія, яка була з католицького роду Баторій, усунула з Мукачівської кафедри єпископа Зейкана, але не визнала прав Петра Партенія на престіл. На її прохання нового єпископа Мукачівського висвятили у Київській митрополії (на синоді у Жировицях 1663 року), проте без входження Закарпаття у склад Київської Церкви, оскільки це була умова княгині Софії. Княгиня наполягала на підпорядкуванні Мукачівської єпархії латинському єпископу Острігома.

Згодом, щоб перешкодити входженню Мукачівської єпархії в Київську митрополію, що розглядалось в Римі у 1664 році, визнала єпископа Петра Партенія законним Мукачівським владикою і таким чином об’єднала єпархію. На той час в єпархії було приблизно 400 священиків, які прийняли унію з Римом і приблизно така сама кількість, які не прийняли. В цьому ж році (1664) Петро Партеній помер і Мукачівська кафедра залишилась вакантною.

В другій половині XVII та протягом XVIII століття римо-католицьке духовенство, головно Егерський єпископ незважаючи на угоди, які були укладені під час підписання унії, почало всіма можливими засобами впроваджувати латинські практики в Мукачівську єпархію з паралельною метою мадяризувати східних християн. Що змушувало писати протести проти діяльності угорського латинського клиру до Рима ще єпископу Петру Партенію.

Період безладдя

Після смерті єпископа Партенія в Мукачівській єпархії почалась доба глибоких непорозумінь щодо того хто має владу призначати єпископа на вакантну кафедру. Оскільки імператор, Острігомський архиєпископ, Папа та місцеві угорські володарі не могли дійти згоди хто має право іменувати Мукачівського єпископа. Місцеве ж духовенство відстоювало власне право обирати єпископа на основі унійної угоди. Цей безлад спричиняв до того, що на Мукачівський престіл одночасно претендувало по два-три кандидати.

Проте тільки у 1689 році на Мукачівську кафедру було поставлено грека Йосифа Де Камеліса (Папа Олександр VIII затвердив його у 1690 році), який боровся за те, щоб вивести єпархію з-під влади Егерського латинського єпископа. Політична ситуація на закарпатських землях знову спричинила чергове непорозуміння у справу номінування на Мукачівську кафедру. Місцевий володар намагався поставити свого кандидата, проте в Римі не погоджувались з цим. В Апостольській столиці вихід з ситуації бачили через призначення на Закарпаття апостольського адміністратора (це тоді позбавляло право робити це місцевих володарів), і таким чином Мукачівська єпархія фактично втратила статус єпископства. Місцеві володарі наполягали на тому, що Мукачево є єпархією і ставили своїх кандидатів. Місцевий клір в свою чергу відстоював право самим обирати собі єпископа.

Після смерті у 1706 році Де Камеліса Егерський єрарх призначив римо-католицького монаха Франціска Раваса керувати Мукачівської єпархією. Останній далі продовжував латинізаційну політику, що спричинило значні протести з боку унійного клиру, який у 1715 році зібрався на соборі в Мукачево і написав протест до Римського престолу проти дій Раваса та не визнав над собою владу Егерського єпископа.

Водночас у 1707 році Папа Климент XI призначив єпископа Перемишльського Юрія Винницького апостольським адміністратором Мукачева.

Після всіх перепитій довкола Мукачівського престолу у 1716 році Київський митрополит Лев Кішка висвятив Юрія Бізанція, який став з благословення Папи адміністратором Мукачівської єпархії. Проте Егерський єпископ не припинив свого тиску на Мукачево і таки добився того, що єпархія почала відзначати свята за латинським календарем. А після 1721 року Мукачівська єпархія остаточно втратила свою незалежність і потрапила під цілковиту владу Егерського латинського єпископа. Такий стан справ не сприяв розвиткові єпархії і через це частина клиру і вірних час від час переходили в Православну Церкву і підпорядковувались Карловацкьому сербському єпископові.

Довший час Марамарошська область залишалась православною, але з часом і там зародились про-унійні рухи, які закінчились унією з Римом. Проте юрисдикція над Марамарошем залишалась спірною аж до 1733, коли там остаточно утвердилась влада Мукачівського єпископа. До того свою владу на Марамарощину простягав і румунський унійний єпископ Фагарашу.

У 1743 році Мукачівську кафедру зайняв єпископ Михаїл Ольшавський, який продовжував відстоювати право єпископства на незалежність від Егерського єпископа, проте не досягнув значних результатів. Ольшавський оскаржував діяльність латинського єпископа перед імператорським двором, який, хоч і прагнув унормувати справи між Мукачівським та Егерським єпископами, зробити цього не спромігся. Тільки у 1764 році доведене до відчаю закарпатське духовенство, скаржачись на утиски з боку латинського кліру, постановило розірвати зв’язок з Егерським єпископом та направили делегацію до Відня.

У відповідь на скарги, імператриця у 1766 році Марія Тереза попросила Римський престіл надати самостійність Мукачівській єпархії. Однак справа зустріла спротив угорського латинського єпископа, тому остаточно була розв’язана тільки 23 березня 1771 року. Таким чином Мукачівська Греко-Католицька єпархія (назва з 1773 року) була канонічно установлена буллою Папи Климента XIV «Eximia Regalium Principium». З цього часу єпархія не підлягала Егерському єпископу, а її очільник підпорядковувався Острігомському архиєпископу, як митрополиту. Першим єпископом став Іван Барадач, обраний апостольським вікарієм у 1768 році.

Самостійне буття та розділення єпархії

У 1773 році Мукачівську єпархію очолив Андрій Бачинський, який у 1780 році переніс осідок єпископа з Мукачева в Ужгород, проте назва єпархії залишилась старою. Саме з діяльністю єпископа Бачинського пов’язують розквіт Греко-Католицької Церкви на Закарпатті. Він став не тільки релігійним провідником греко-католиків краю, але й політичним, оскільки єпископ був членом вищої палати Парламенту.

У 1773 році єпископ Андрій Бачинський розпочав справу зі створення окремої Греко-Католицької митрополії на Закарпатті. Оскільки цей план не вдалось здійснити, в той час знову постала ідея об’єднати Мукачівську єпархію з галицькими єпархіями, на чолі з митрополитом Галицьким, яким повинен був стати сам Бачинський. Однак такий сценарій був неприйнятний для угорців. Цю політику вони всеохопно лобіювали як в австрійських, так і польських колах. Проти Бачинського була проти також львівська капітула. Тому після відновлення Галицької митрополії з правами Київських митрополитів у 1807 році, Мукачівська єпархія залишилась в підпорядкуванні угорського Остригомського митрополита.

У 1818 році було виокремлено Пряшівську єпархію (раніше була Кошицьким вікаріатом), яка стала незалежною від Мукачівської і також підлягала Остригомському митрополиту. Ще раніше, у 1815 році, з Мукачівської єпархії були вилучені румунські парафії та підпорядковані Велико-Врадинському єпископу.

У 1843 році справа об’єднання греко-католиків Галичини і Закарпаття знову стала актуальною. Папа Григорій XVI мав ідею створення Греко-Католицького Патріархату в рамках Австрійської імперії, проте проти цього знову виступило угорське керівництво, як світське, так і церковне. Угорці спротивились створенню навіть окремої митрополії для греко-католиків Закарпаття і наполягали залишити греко-католицькій єпархії в підпорядкуванні латинським митрополитам. Знову справа приєднання Мукачівської єпархії до митрополії в Галичині постала за Папи Лева ХІІІ у 1888 році, проте й цього разу угорські власті разом з латинським примасом гостро виступили проти таких починань, оскільки: «всі стремління, звідкіля вони не приходили б, щоб захитати права мадярської Церкви чи держави, будуть рішуче відкинені» [8].

Паралельно з цим угорці продовжували справу мадяризації єпархії, а з часом визріла ідея створити окрему мадярську греко-католицьку структуру, яка була реалізована спершу у створенні Гайдудорозького вікаріату 20 вересня 1872 року, а на його базі 8 червня 1912 року було засновано Гайдудорозьку греко-католицьку єпархію з осідком в Нієредгазі. Ще раніше угорські активісти закликали очистити церковний календар Мукачівської єпархії від руських святих: свв. Бориса і Гліба, Антонія і Теодозія Печерських, св. Володимира.

З середини ХІХ ст. на Підкарпатській Русі почав поширюватися москвофільський рух. Під його впливом, а також як реакція на політику мадяризації греко-католиків з боку угорської політичної і церковної влади, наприкінці ХІХ столітті на Закарпатті також пожвавився рух за перехід греко-католиків у православ’я. Він відразу зазнавав репресій від світської влади. Епогеєм руху став Мараморошський процес (1903), на якому активістів за перехід в православ’я було засуджено угорськими властями. Але після нього рух за православ’я тільки посилився, а у 1910 році одного з лідерів цього руху Алексія (Олександра) Кабалюка російський єпископ Євлогій Георгієвський висвятив на священика. Після повернення на Закарпаття Кабалюк почав агітувати за перехід, через що угорська влада почала Другий Марамарошський процес (1913), на якому судили самого Кабалюка. З початком І Світової війни рух за православ’я ще більш посилився. Після наступу на Карпати російської армії, угорські власті знову відповіли репресіями проти православних активістів. Остаточно Православна Церква в краї знову постала аж у 1930 році у юрисдикції Сербського Патріархату.

Мукачівська єпархія у першій половині ХХ століття

Після І Світової війни Закарпаття відійшло до Чехословаччини та проголосило автономію на чолі з Центральною Народною Радою, головою якої став греко-католицький священик Августин Волошин. Проте частину Закарпаття (Пряшівську єпархію та частину Мукачівської) словаки взяли під свій контроль без права автономії. Однак в церковному плані Мукачівська і Пряшівська єпархії залишились в підпорядкуванні Остригомського митрополита в Угорщині, а серед духовенства і деяких єпископів були доволі поширені про-угорські погляди. Зі свого боку Чехословацьке керівництво почало чинити тиск на Греко-Католицькі єпархії та на Католицьку Церкву загалом, оскільки намагалось обмежити вплив на місцеве населення зовнішніх факторів, а також підтримував відцентрові сили проти Риму: Православ’я та Гуситську Церкву Чехії.

У 1924 році Мукачівську єпархію очолив Петро Гебей, який зміг значною мірою відновити внутрішнє життя єпархії та унормував матеріальне становище духовенства. Після його смерті єпархію очолив Олександр Стойка, який керував нею до 1943 року.

Пряшівська єпархія в той сам час зазнавала сильної словакізації, оскільки словаки, приєднавши частину Закарпатських земель, намагались поповнити своє нечисельне населення за рахунок 200 000 закарпатців, скасовуючи національні школи та наступаючи на Церкву. Адміністратором-єпископом для греко-католиків у 1927 році став Павло Гойдич, ЧСВВ. Завдяки йому вдалось дещо стримати словацький наступ та унормувати церковне життя. Павло Гойдич також відстоював збереження українських шкіл в Словаччині та заснував українську гімназію.

В цей час як в Мукачівській так і в Пряшівській єпархіях свій розквіт переживає чернецтво, засновується багато нових монастирів та згромаджень.

У 1937 році Рим скасував підпорядкування Мукачівської єпархії латинському митрополиту та підпорядкував Закарпаття напряму Апостольському престолу (надавши фактично статус sui iuris). А у 1938 році в зв’язку з складною політичною ситуацією в Чехословаччині Закарпаття було оформлене в автономну область –Карпатську Україну, яку спершу очолив А. Бродій, а невдовзі греко-католицький священик Августин Волошин.

15 листопада 1938 року Апостольський престіл призначив Крижівського єпископа (Югославія) Діонісія Няраді Апостольським візитатором Карпатської України. Також планувалось заснування Греко-Католицької Митрополії з єпископами в Пряшеві, Хусті та Ужгороді (митрополит). Однак цим планам завадила ІІ Світова війна.

Ліквідація єпархії і підпілля

Закарпаття було окуповане радянськими військами у 1944 році і вже невдовзі приєднане до Української Радянської Соціалістичної Республіки. Мукачівська єпархія опинилась в Радянській державі, а Пряшівська – на території підконтрольної Москві Чехословаччини. Православна Церква на Закарпатті практично відразу була підпорядкована від Сербського Патріарха Московському та стала базою приєднання греко-католиків за схожим сценарієм, як це відбувалось в Галичині.

Мукачівську Греко-Католицьку єпархію від 1944 року очолював єпископ Теодор Ромжа. Радянська влада спершу намагалась примусити переходити в Православну Церкву окремих священиків та конфісковувала майно. Водночас, як і на Галичині, на адресу греко-католиків звучали звинувачення в антирадянській діяльності. 27 жовтня 1947 на єпископа Теодора було вчинено збройний замах, через який він потрапив до лікарні, а 31 жовтня його отруїли радянські спецслужби.

Після смерті єпископа багато священиків зазнали репресій та переслідувань. Вже в лютому 1948 року 28 серпня 1949 року Мукачівська Греко-Католицька єпархія була остаточно ліквідована, частина священиків під тиском приєдналась єпархії Російської Православної Церкви, частина була репресована (128 священиків), інші пішли у підпілля.

Пряшівська єпархія в Чехословаччині була ліквідована за таким самим сценарієм як це вже відбувалось на Закарпатті, а перед тим на Галичині. В Чехословаччині під тиском була створена «Ініціативна група» греко-католицьких священиків, які виступили за приєднання до Російської Церкви. І на зібранні 28 квітня 1950 року греко-католицьке духовенство (5 священиків) і миряни оголосили про скасування Ужгородської унії та приєднання до Православної Церкви. 27 травня влада остаточно постановила ліквідацію греко-католицької єпархії. Єпископа Павла Гойдича було заарештовано та засуджено до посмертного ув’язнення. Помер він в тюрмі в Леопольдові 17липня 1960 року.

Своє життя греко-католики Мукачівської та Пряшівської єпархії продовжили в підпіллі. Тільки на території Югославії легально існувала Крижевацька греко-католицька єпархія, яка була виокремлена з Мукачівської ще у 1777 році. В Сполучених Штатах Америки вихідці з Закарпаття після непорозумінь із греко-католиками з Галичини, головним чином на політичному ґрунті, відділились і у 1924 році для них був заснований окремий Екзархат, який очолив єпископ Василь Такач. У 1969 році Екзархат було реорганізовано в Пітсбургську митрополію з єпархіями Парми і Пассейка.

Вихід з підпілля і сучасний стан

Починаючи з 1949 року Мукачівська греко-католицька єпархія, так само як Українська Греко-Католицька Церква в Радянському Союзі, була поза законом та діяла в підпіллі. Багато священиків було заарештовано і репресовано. Проте єпархія не залишилась без єпископа. Ще перед своєю трагічною смертю, єпископ Мукачівський Теодор Ромжа з благословення Папи Пія ХІІ 30 грудня 1945 року таємно висвятив на єпископа Олександра Хіру. Проте вже у 1949 році його було заарештовано та засуджено до 25 років позбавлення волі. Ув’язнення відбував в ГУЛАЛГу (м. Тайшет, м. Кемерово). Єпископ Хіра вийшов на волю у 1956 році, та одразу повернувся на Закарпаття, де продовжив душпастирську діяльність, висвячував священиків. 7 січня 1957 його було вдруге заарештовано та засуджено на 5 років примусових робіт без права повернення в Україну. До самої смерті у 1983 році жив в м. Караганда, Казахстан. Проте й на засланні продовжував душпастирську діяльність серед численної громади греко- та римо-католиків Казахстану, висвячував священиків. А під час короткотривалої поїздки в Україну 24 серпня 1978 року таємно рукоположив на єпископа Івана Семеді, для греко-католиків Закарпаття. В часі підпілля мученицькою смертю на Закарпатті загинуло 36 священиків.

В часи підпілля також пожвавішали контакти між Мукачівської греко-католицькою єпархією і УГКЦ. Так, підпільний священик Іван Маргітич, у 1987 році був висвячений у Львові на єпископа єрархом УГКЦ Софроном (Дмитерком). А під час перших спроб легалізації греко-католицьких структур в Радянському Союзі єпископи Закарпаття діяли спільно з єпископатом УГКЦ. У квітні 1989 року закарпатські греко-католики почали відкрито служити Літургії на ужгородському кладовищі.

Під час першої поїздки українських єпископів підпільної Церкви до Рима у 1989 році, єпископські повноваження Івана (Семедія), Івана (Маргітича) та Йосифа (Головача) (висвячений на єпископа Іваном (Семедієм) у 1983 році) були підтверджені Папою Іваном Павлом ІІ. Іван (Семедій) став правлячим єпископом Ужгородсько-Мукачівської єпархії, а Іван (Маргітич) та Йосиф (Головач) стали єпископами-помічниками.

Після виходу із підпілля закарпатські єпископи брали участь в засіданнях Синоду УГКЦ[9]. Проте у 1993 році Мукачівська ГКЄ повернулась до прямого підпорядкування Папі Римському в статуcі єпархії sui iuris. У 1995 році за підтримки Ватикану був опрацьований план, згідно з яким Мукачівська єпархія повинна бути піднесена до митрополії та увійти як автономна в УГКЦ, проте він так і не реалізований до сьогодні.

Після виходу з підпілля головною проблемою єпархії стало питання повернення церковного майна, яким структура володіла до 1949 року і яке було передано Російській Православній Церкві. З 440 храмів, які належали МГКЄ до ліквідації, їй було повернено тільки 127. 260 колишніх греко-католицьких храмів держава передала Православній Церкві.

Після відходу від управління єпархією єпископа Іоана (Семедія), 12 листопада 2002 року Папа Іван Павло ІІ призначив о. Мілана Шашіка Апостольським адміністратором Мукачівської єпархії, а 17 березня 2010 владика Мілан був призначений правлячим єпископом.

17 вересня 2011 року Єпископським Декретом преосвященний Мілан Шашік утворив на території єпархії Ужгородський, Мукачівський та Хустський архидияконати. Ще одним Декретом новостворений Хустський архидияконат було піднесено до єпископського вікаріату. Вікарієм став о. Тарас Ловска.

А 19 листопада 2012 року Папа Бенедикт XVI призначив о. Ніла Юрія Лущака, ЧБМ, єпископом-помічником Мукачівської греко-католицької єпархії.

На сьогоднішній день Мукачівська єпархія налічує 415 парафій, в яких здійснює служіння 238 священиків та 25 єромонахів. В єпархії діє Ужгородська Богословська Академія ім. Теодора Ромжі.

За згодою Апостольської столиці апеляційним судом для Мукачівської Греко-Католицької єпархії є митрополичий трибунал Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ.

1. Атанасій В. Пекар «Нариси історії Церкви Закарпаття», — Рим: Analecta OSBM, Серія ІІ, Секція І, 1967. -241 с.
2. Любомир Белей. Мiфи i реальнiсть про перебування св. Кирила на теренахсучасноїУкраїни // http://zakarpattya.net.ua/Gromada/97355-Mify-i-realnist-pro-perebuvannia-sv Доступ 25.06.12
3. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ«Нариси історії Церкви Закарпаття», - Рим: Analecta OSBM, Серія ІІ, Секція І, 1967. - 241 с.
4. Там само.
5. Атанасій Пекар, ЧСВВ «Грушівськиймонастир» // http://osbm.org.ua/v2/index.php?option=com_content&view=article&id=179&Itemid=289Доступ 25.06.12
6. Історія єпархії // http://www.m-eparchy.org.ua/istoriya-eparhiyi/istoriya-eparhiyi.html Доступ 12.12.12
7. Архимандрит Василий (Пронин) «История Православной Церкви на Закарпатье» - Киев, 2005
8. Цит. за В. Пекар, ЧСВВ«Нариси історії Церкви Закарпаття», -Рим:AnalectaOSBM, Серія ІІ, Секція І, 1967. -241 с.
9. Рішення і постанови Надзвичайного Синоду Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у Ватикані в днях з 25 і 26 червня 1990