Українська Греко-Католицька Церква. Історія (до 1772 р.)

15 серпня 2011, 13:45 | Конфесії, релігійні організації | 0 |   | Код для блогу |  | 

Українська Греко-Католицька Церква – одна з гілок Київської Церкви, яка у 1596 році відновила повну єдність із Римським Апостольським Престолом. На сьогодні УГКЦ є найбільшою Східною помісною Католицькою Церквою у світі.

Історія

Початки християнства в Київській Русі

Створення Київської митрополії в складі Константинопольського Патріархату наприкінці Х столітті долучило Русь до християнської цивілізації, а головним чином — до візантійського східнохристиянського світу. На момент офіційного прийняття християнства як державної релігії на територіях древньої Київської держави вже існували християнські осередки, хоч деякі з них і занепали. Найперш нагадаємо, що про поширення християнства серед скіфів та сарматів вказують Отці Церкви: Іоан Златоуст, Атанасій Великий, блаженний Єронім. А також про існування Сурозької і Готської єпархій (остання заснована приблизно між 672-753 роками), представник якої, єпископ Херсонесу Дорантського (επίσκοποϛ Χερσώοϛ τήϛ Δόραντοϛ) Георгій брав участь у Трулльському Соборі в 691-692 роках. Значно ближчим історично до Київської держави був факт хрещення князя Аскольда, зафіксованого у візантійських хроніках, яке, ймовірно, відбулось у 860-х роках, за Патріарха Фотія. Окремою віхою є хрещення київської княгині Ольги, за припущеннями, у 957 році в Константинополі. За часів князівства Ольги в Києві з церковною місією також перебував латинський єпископ Адальберт, який прибув на Русь для проповіді християнства — сама Ольги просила про це східнофранкського короля Оттона І. (Римські місіонери і пізніше прибували в Київ, а після прийняття християнства у 1000 році делегація з Рима привезла мощі святих Віта, Аполінарія, Бенедикта для київських храмів.) Через негативне ставлення до християнства сина Ольги Святослава поширення Євангелія на території Київської Русі було призупинене. На момент офіційного прийняття християнства князем Володимиром Великим ще не відбулось розриву євхаристійної єдності між Константинопольською Церквою і Римською. Тому нова Київська митрополія перебувала в єдності як з матірною Константинопольською Церквою, так і з єпископом Рима.

Давньоруський період. Між Сходом і Заходом

Розкол між Західною Церквою і Східною не одразу відобразився у стосунках Києва з іншими християнськими центрами. Ще перед 1054 роком митрополит Київський Іларіон († 1088) у своєму творі «Слово про Закон і Благодать» засвідчив: Київська Церква усвідомлювала, що Вселенська Церква — це об’єднане східне і західне християнство. Про це свідчить згадка про Рим у творі митрополита: коли він перераховує апостольські кафедри, пригадує і «римську сторону», яка «хвалить похвальними голосами Петра і Павла» [1]. Митрополит Іларіон підкреслює єдність віри Київської Церкви із Заходом та Сходом: «Той (св. Константин. – Авт.) у еллінів і римлян царство Богу покорив, а ти (св. Володимир. – Авт.) між руссю: вже бо й у них, і у нас Христос царем зоветься» [2].

Інформація про розкол між Константинополем та Римом прийшла на Русь завдяки візантійцям, які очолювали митрополію. Однак навіть грек за походженням митрополит Іоан ІІ в 1087 році ввів на Русі свято перенесення мощей св. Миколая Чудотворця у Барі, яке на Заході було встановлене Папою Урбаном ІІ. Митрополит Іоан обмінювався листами і з антипапою Климентом ІІІ, який перед тим прислав на Русь свого посланця і лист митрополиту. Іоан ІІ звертає увагу на різницю в Символі Віри, опрісноки та інші обрядові особливості в традиції Західної Церкви і водночас говорить про Петра як главу апостолів. У полеміці греків і латинян того часу тема примату наступника Петра практично не звучала, головним каменем спотикання були питання походження Святого духа та дрібні обрядові різниці [3].

Глибше усвідомлення розколу між Сходом і Заходом у Київській Русі з’являється не раніше другої половини ХІ — початку ХІІ століття, коли була написана «Повість временних літ». У ній вже звучать певні антиримські закиди, які проектуються на події 988 року, коли св. Володимир запроваджував християнство на Русі. Завдяки грецькому духовенству, яке прибувало в Київську Русь, у літературу цього часу ввійшли всі основні тези східно-західної полеміки, яка тривала вже кілька століть.

Попри це, перші століття після 1054 року вирізняються спільним прагненням віднайти єдність християн Сходу та Заходу. Щодо київського християнства, то у 1245 році, після зруйнування Києва ханом Батиєм, «Архиєпископ руський» Петро Акерович брав участь у Ліонському Соборі й служив разом із іншими єпископами та Римським Папою Іннокентієм IV. Його участь у Соборі була значною мірою політичною – йшлося зокрема про оборону християнських народів від монгольської навали, але сам факт участі руського єпископа свідчить, що відчуття спільності між Сходом і Заходом ще не затерлось до тієї міри, як це відбулось згодом.

З середини ХІІІ століття до середини ХIV більшість земель Київської Русі увійшли в склад Великого князівства Литовського. Галицькі землі належали Польській короні, а північно-східний край поступово перейшов під владу Московського князівства. Таким чином, частини Київської митрополії опинились фактично в трьох різних політичних формуваннях.

Після перенесення осідку київського митрополита спочатку у Володимир-на-Клязьмі (митрополит Максим, 1299), а потім у Москву (митрополит Петро, 1326) на землях Київської Русі, які увійшли у склад Литовської держави, місцева політична еліта прагнула забезпечити незалежний від митрополита у Москві церковний провід. Відбувалось це шляхом переговорів із Царгородським Патріархом. Однак ця кампанія не була успішною, оскільки Константинополь прагнув зберегти єдність руської митрополії. На початок XIV століття також припадає утворення окремої Галицької митрополії, яка існувала зі значними перервами протягом XIV-XV століть.

У 1418 році на Констанському соборі, організованому Західною Церквою, частину Київської митрополії (ту, яка перебувала у Великому князівстві Литовському) представляв митрополит Григорій (Цамблак). Його обрали православні єпископи в Польсько-Литовській державі на Соборі в Новогрудку 1415 року, без згоди Константинопольського Патріарха і в конфлікті з митрополитом Київським Фотієм, який сидів у Москві. Існують свідчення, що Григорій виступав за проведення об’єднавчого Собору Римської та Грецької Церков. А в московських джерелах його відверто називають уніатом поруч із митрополитом Ісидором (про якого мова піде нижче). Свого часу митрополитові Григорієві зачитували анафему в Неділю торжества православ’я. Хоча переконливих свідчень, що він такий прийняв єдність із Римом, немає [4]. Контакти єпископів Київської митрополії з Римською кафедрою були радше епізодичним, аніж систематичним явищем. Центром тяжіння митрополії і далі залишався Константинополь.

Ферраро-Флорентійський Собор

Ситуація в Київській митрополії кардинально змінилась після Ферраро-Флорентійського об’єднавчого Собору в 1438-39 роках. Після смерті 1431 року в Москві Київського митрополита Фотія новим митрополитом було наречено єпископа Іону, який, однак, не поїхав у Константинополь для затвердження. А в 1435 році в Царгороді на Київську кафедру було призначено Ісидора, який прибув на Русь 2 квітня 1437 року, а через п’ять місяців із делегацією з Київської митрополії вирушив на Собор в Італію [5]. На Соборі Київський митрополит виступив одним із найпалкіших прихильників єдності Східної Церкви із Західною. Об’єднавчий Акт підписала вся східна делегація, крім митрополитів Марка Ефеського та Ісаї Ставропільського. Ісидор підписав унійний Акт як митрополит Київський і прокуратор Антіохійського Патріарха [6].

Дорогою в Москву митрополит видав кілька послань, у яких популяризував унію Сходу та Заходу серед сербів, румунів, греків. Перший спротив він зустрів у середовищі польських римо-католиків, які, з одного боку, відмовлялись визнавати в Східній Церкві рівноправну сестру, а з іншого — виявляли прихильність до опонентів Папи Євгенія IV, що зібрали Собор у Базелі (1431-1437) [7].

 Русини привітно зустріли митрополита, зокрема, князь Олелько в Києві видав грамоту, в якій підтверджував права Ісидора, а 5 лютого 1441 року Акт Флорентійської унії було зачитано в київському соборі Святої Софії.

19 березня цього ж року митрополит прибув у Москву, де відправив Літургію в соборі московського Кремля, згадавши Римського Єпископа. Це викликало сильне невдоволення, його було ув’язнено. Згодом митрополит Ісидор зміг утекти і через рік дістався до Італії, де отримав титул кардинала. Потім він повернувся в Константинополь, брав участь в його обороні 1453 року й ледь не загинув. Після чого поїхав до Рима, де й помер.

За таких умов та за наполягання московського князя Василія ІІ 1448 року митрополитом було обрано Йону Рязанського, без дозволу Константинополя [8]. У відповідь Константинопольський Патріарх Григорій ІІ дозволив призначення Папою Пієм ІІ на Київський престол митрополита Григорія Болгарина. Однак з документів зрозуміло, що його юрисдикцію було окреслено межами митрополії, яка входила до Польщі та Литви, без ілюзій, що Флорентійська унія може бути прийнята в Московському князівстві [9]. Константинопольський Патріарх Діонісій І вже не був прихильником унії, але прийняв митрополитом Київським Григорія Болгарина і заохочував московитів визнати його митрополитом. Проте в Москві цих дій не визнали, а наступник митрополита Йони, Феодосій, перестав використовувати в титулі «Київський». Отож у післяфлорентійську добу остаточно завершується поділ Київської митрополії на власне Київську та Московську.

У Київській митрополії, однак, унійні прагнення остаточно не згасли. Вже наступник Григорія, митрополит Мисаїл, написав у 1476 р. соборний меморіал «Вселенському Папі» Сиксту IV, в якому він висловлює свою шану Римському єпископу та пише про необхідність поєднання Східної і Західної Церков [10]. А в 1500 році інший руський митрополит Йосиф І Болгаринович (1497-1501), наслідуючи митрополита Мисаїла, звернувся із листом до Папи Олександра V (1492-1503). Він визнав свою вірність Флорентійському Соборові. За кілька років перед тим він звернувся до Константинопольського Патріарха Нифонта ІІ щодо Флорентійської унії, на що останній відповів: «Так, як ти вірно зберігаєш єдність з престолом Нового Риму, так зберігай і єдність з Апостольським Престолом старого Риму… я також наказав грекам, які живуть у Венеціянській Республіці, нехай вони моляться разом з латинянами, але і щоб вони трималися свого східного обряду. Тримайся свого рідного обряду і ти» [11]. Автентичність цього листа до кінця не доведена, однак унійні прагнення Йосифа сумніву не піддаються. І незважаючи на них, він був поставлений Патріархом на Київську кафедру.

Берестейська унія

Після падіння Константинополя у 1453 році Царгородські Патріархи потрапили в залежність від ісламського правителя і мусили сплачувати податок султанові за затвердження на патріарший престол. Така процедура породжувала серйозні зловживання з боку самих православних. Із 1463 по 1466 рр. п’ять Патріархів або самі подали у відставку, або були усунені. Загалом у другій половині XV століття Патріархи змінювались 18 разів, у XVI столітті — 22 рази, а у XVII столітті — 54 рази [12]. В середовищі православних панувала деморалізація та корумпованість. Наприкінці XVI століття Патріарх Єремія (Транос) намагався реформувати Патріархат, щоб вивести його з занепалого стану.

Не краща ситуація склалася в Київській митрополії, де світська влада дуже часто надавала єпископські кафедри, незважаючи, чи мав кандидат для цього достатній моральний і богословський рівень. Перевага надавалась тим, хто міг краще пролобіювати своє призначення. Дуже часто на кафедри поставляли мирян, які часом так і залишалися в світському стані, продовжували жити колишнім життям. До Тридентської реформи Західної Церкви надто світський спосіб життя можна було побачити і в середовищі римо-католицького вищого духовенства [13]. Однак після поширення протестантизму та започаткування реформи в Католицькій Церкві оновлення, яке настало в середовищі римо-католиків, дуже швидко спричинило разючий контраст між католиками та православними Київської митрополії, яка перебувала на межі інституційного, морального і культурного занепаду [14]. На XVI століття припадає також період практично повного унезалежнення митрополії від Царгородських Патріархів, які жодним чином не дбали про стан дочірньої митрополії. На українських землях та в Московії грецькі єрархи з’являлись здебільшого для того, щоб отримати пожертви.

В цей час у Київській митрополії почав розвиватися мирянський братський рух. Братства вирішили передовсім підняти освітній рівень та розвинути книговидавництво. Великою мірою братства завдячують своїм натхненням ідеям європейської Реформації. У 1589 році Київську митрополію відвідав Патріарх Єремія, який перед тим, після шести місяців ув’язнення в Москві, підвищив Московську митрополію до рангу Патріархату. В Речі Посполитій Патріарх Єремія усунув Київськогот митрополита Онисифора Дівочку за двоєженство перед прийняттям сану. Єремія поставив нового митрополита, а також призначив одного з єпископів своїм екзархом і таким чином створив незрозумілу єрархічну структуру в митрополії. Одним із революційних рішень Патріарха було визнання права за братствами контролювати діяльність єпископів. Останнє рішення зі зрозумілих причин викликало невдоволення єпископату митрополії. Тоді як братчики стали щораз більше обстоювати зв’язки з Царгородом, єпископат усвідомив необхідність реформування внутрішнього життя, в тому числі з поверненням до справедливого місця єрархії, притаманного Православній Церкві, на відміну від європейських реформаційних зразків.

В той сам час оновлена після Тридентського собору Римська Церква змогла вийти із конфлікту з Реформацією з новими силами, потужним розвитком освіти та нових форм християнської побожності, пожвавлення місіонерської діяльності тощо. В другій половині XVII століття широку полемічну активність щодо Київської Церкви розгорнули польські єзуїти, зокрема Петро Скарга, який закликав до прийняття єдності православними, незважаючи на позицію Константинополя. Фундаментом для такої єдності, зокрема, папський легат А. Поссевіно бачив об’єднавчий акт Флорентійського Собору.

За умов внутрішньої кризи Константинопольської Патріархії та Київської митрополії зокрема, епізодичних дій Патріарха Єремії, які порушували традиційний устрій Православної Церкви, доволі переконлива полеміка з боку єзуїтів і упосліджений статус єрархії та самої Церкви в католицькій державі наштовхнули у 80-90-х роках XVI століття руську шляхту та єпископат на ідею стати на шлях змін у житті Київської Церкви. Для подолання внутрішньої кризи та зовнішніх викликів (Реформація, посттридентський католицизм, утиски Руської Церкви в Речі Посполитій), на які митрополія не могла дати адекватних відповідей, спершу князь Костянтин Острозький, а згодом увесь єпископат митрополії зупинилися на тому, щоб об’єднатись із Римською Церквою. Починаючи з 1590 року, в Київській Церкві відбулось кілька Соборів, на яких розглядались різні проблеми внутрішньоцерковного життя, а також викристалізувалась ідея унії з Римом. Вже у червні 1590 року Львівський єпископ Гедеон Балабан, Луцький — Кирило Телецький, Пінський — Леонтій Пельчинський і Холмський — Діонісій Збируйський підписали декларації про готовність до об’єднання з Римом. У 1593 році до них приєднався новий єпископ Іпатій Потій, освічений архиєрей, який став головним натхненником Берестейської унії. 27 березня 1594 року в Сокалі руські єпископи знову підписалися за унію. Не підписав один, і’мя якого на сьогодні невідоме.

У своєму меморандумі єпископи звертають увагу на неспроможність грецьких Патріархів захистити митрополію перед натиском Реформації, відсутність освіти для полеміки з реформатами, нарікають на здирництво греків, які оббирають митрополію, а також висувають низку вимог щодо об’єднання. Передусім це збереження всього традиційного укладу Східної Церкви, досягення рівності з єрархією римо-католиків, зокрема, право мати місця в сеймі. Вони також ставили умову, щоб руських єпископів висвячував Київський митрополит, а не Патріарх. Щоб це відбувалось з благословення Папи і без оплати [15]. Згодом з цих умов було сформовано Берестейські артикули, які були прийняті єпископатом у 1595 році. В цьому ж році єпископи Балабан і Михайло Копистенський відійшли від решти і відмовились від ідеї унії. Так само відійшов і Костянтин Острозький. Восени 1595 року єпископи Потій і Терлецький прибули до Рима і визнали своє бажання унії з Римським Папою. А на Соборі в Бересті 6-10 жовтня 1596 року п’ять єпископів на чолі з митрополитом Київським прийняли унійну угоду, затверджену Папою Климентом VII 23 грудня 1595 року.

Унійний Собор проходив в кафедральному соборі Іпатія Потія, а в той сам час в іншій частині міста, в домі знатного антитринітарія, відбувався протилежний, антиунійний Собор. На ньому були присутні знатні руські магнати, міщани, духовенство, представники братств, протестанти, архимандрит Києво-Печерського монастиря (який спершу був за унію, а потім став проти), князь Острозький та представник Царгородського Патріарха, грек Никифор, який не був ані священиком, ані єпископом, але мав грамоту протосинкела і екзарха від Патріарха Єремії, видану у 1592 році (на момент Берестейського Собору Патріарх Єремія вже помер). Інший екзарх, Терлецький, єпископ Луцький, був на боці унії і брав участь у проунійному Соборі. На антиунійному Соборі був представник Александрійського Патріарха Кирило Лукаріс, який згодом став Царгородським Патріархом, а також єпископи Львівський Гедеон Балабан та Перемишльський Михайло Копистенський. Склад учасників цього зібрання тільки зміцнив проунійних єпископів у їхньому намірі довести справу церковного єднання до кінця. В їхніх очах антиунійний Собор уособлював усе те, на що вони неодноразово вказували як на причини негараздів у Руській Церкві: панівну роль магнатів у церковних справах, непослух братств, втручання греків з непевними повноваженнями в управління Київською митрополією, руйнівний вплив протестантів, зокрема антитринітаріїв [16]. Антиунійний Собор оголосив про позбавлення сану єпископів на чолі з митрополитом, однак статус грека Никифора був такий, що навіть серед учасників Собору були сумніви, чи він має право накладати будь-які санкції на руських єпископів.

Проунійний Собор завершився проголошенням унії та забороною в служінні для Балабана і Копистенського. 15 грудня польський король Сигизмунд ІІІ визнав чинними рішення Берестейського Собору і недійсними ухвали антиунійного Собору.

Католицька Церква на момент підписання руськими єпископами Берестейської унії мала вже значно іншу еклезіологію, ніж гадали єпископи Київської митрополії. Якщо українсько-білоруські єпископи вважали, що їхня митрополія вступає в єдність із Римською Церквою-сестрою зі збереженням всіх своїх прав і привілеїв, то в Римі це розуміли як повернення єпископів-схизматиків у лоно Церкви. В Римі відкидали рівність Київської і Римської Церкви, а еклезіолог Х. Сарагоса відкидав будь-яку можливість висунення попередніх умов (Артикули Берестейської унії) єдності тими, які бажають повернутися в спасительне лоно Христової Церкви. Відповідно в своїй буллі Magnus Dominus Папа Климент VIII ніяким чином не згадує про Київську митрополію, ані про соборне рішення єпископату митрополії щодо унії з Римом.

Постберестейська доба

Після смерті митрополита Михайла Рогози митрополичу кафедру зайняв єпископ Іпатій Потій. Для останнього унія з Римом не була чимось, що суперечило традиції Київської Церкви, а в своїх історичних дослідженнях він показував, що прагнення єдності між Київською Церквою і Римською серед руського єпископату завжди були. Зокрема, він публікує лист митрополита Мисаїла 1476 року, про який ішлося вище. Польська влада в свою чергу не давала однозначної відповіді на суперечки, які виникли в зв’язку з Берестейською унією. Розуміючи, що певна частина населення не підтримала унії (те, що єпископи працювали над об’єднанням з Римом таємно від вірних, стало однією з найбільших слабин цього об’єднання), світська влада не бажала дратувати будь-яку зі сторін. У 1607 році сейм схвалив статут братств, а король Сигизмунд ІІІ підтвердив, що всі сани і володіння Руської Церкви будуть надаватись лише представникам «давньої грецької релігії», не уточнюючи про кого йдеться — унітів чи дезунітів [17].

Після смерті Іпатія Потія у 1613 році Київську митрополію очолив Йосиф-Велямин Рутський (1574-1637). Серед основних своїх завдань Рутський вбачав піднесення освітнього рівня духовенства, реформу монастирів, яку він провів у 1617 році. Суттю реформи було об’єднання всіх монастирів в одну структуру (на зразок західних орденів) на чолі з протоархимандритом. Цей рік фактично можна вважати датою створення Чину святого Василія Великого (василіани). Реформа велику увагу приділяла також богословській освіті монахів. Саме завдяки освіті Рутський хотів підняти Київську Церкву до рівня Латинської, щоб убезпечити Церкву від переходів в латинство.

На початку XVII століття в Київській митрополії залишився тільки один єпископ, який не прийняв унії – Єремія Тисаровський у Львові, який замінив на цій кафедрі Гедеона Балабана (пом. 1607 р.). Ще перед хіротонією він обіцяв прийняти унію, однак після висвячення відмовився.

Поділ Київської митрополії

У 1620 році Єрусалимський Патріарх Феофан ІІІ дорогою з Москви, під захистом козаків і зокрема гетьмана Сагайдачного, в Києві таємно висвятив нову єрархію на чолі з митрополитом для всіх єпархій Київської Церкви, які займали унійні єпископи. Митрополитом став Іов Борецький. Таємне висвячення паралельної єрархії Київської Церкви викликало протест з боку польської влади, однак король не пішов на конфлікт, оскільки потребував допомоги козаків [18]. Навіть латнські єпископи готові були пожертвувати унійною митрополією задля державних інтересів, щоб прихилити на свій бік козаків.

У 1623 році у Вітебську було вбито унійного архиєпископа Полоцького Йосафата Кунцевича, особа якого по сьогодні залишається найбільш контроверсійною для українських греко-католиків і православних. Для греко-католиків він святий, для православних — ворог Церкви. Обставини його життя і вбивства великою мірою досліджені, позбавлені конфесійних міфів, однак залишаються надбанням вузького кола науковців. У церковній літературі ж надалі панують полемічні оцінки.

Вбивство архиєпископа Йосафата мало доволі значний резонанс в обох частинах Київської митрополії. Його опонент по Полоцькій кафедрі з православного боку відвідав східні патріархати. Занепад, продажність, а також поширення єретичних учень у Православній Церкві на Сході утвердили його в переконанні про доцільність єдності Київської митрополії з Римською Церквою. Тому після приїзду додому він перейшов в унійну митрополію. Конфлікти 20-х років водночас підштовхували обидві сторони шукати порозуміння. Його бажала і світська влада. Саме на цей час припадає кілька об’єднавчих спроб обох частин Київської митрополії, які, однак, не увінчались успіхом, з одного боку, через неможливість дійти до порозуміння з православними, з іншого — через іншу екклезіологічну парадигму, яка панувала в Римській Церкві. Рим був проти того, щоб представники унійної митрополії вступали в богословські дискусії з православними, залишаючи цю прерогативу Вселенському Собору, а також посилаючись на рішення Флорентійського Собору, де всі суперечки було вирішено. Через ці причини зокрема не відбувся спільний Собор у Львові у 1629 році.

Після смерті Іова Борецького у 1631 році православну митрополію очолив Ісайя Копинський, а після нього — митрополит Петро Могила. А у 1632 році польський сейм прийняв «Пункти примирення підданих Корони і Великого Князівства Литовського руської нації і грецької релігії». В них, зокрема, було остаточно визначено поділ Київської митрополії на унійну і православну та гарантувалась кожному свобода віросповідання, в тому числі православні отримали гарантії свого вільного існування та майнові запевнення.

На часи митрополитів Петра Могли і Рутського припадають чергові спроби досягти порозуміння між двома частинами Київської Церкви. В цей період зароджується ідея Київського Патріархату, який би однаковою мірою був незалежний і від Константинополя, і від Рима. Про це свідчить зокрема і меморіал [19] митрополита Петра Могили, надісланий до Рима, в якому розвивається така форма устрою Київської Церкви [20]. Католицька еклезіологія на той час не допускала такої моделі єдності, яку запропонував митрополит Петро Могила. Рим не надто підтримував і попередню ініціативу унійного митрополита Рутського із заснування спільного Патріархату Києва для об’єднання розділеної Київської митрополії [21].

Після повстання Богдана Хмельницького у 1648 році й договору з Росією у Переяславі (1654) український православний митрополит Сильвестр Косів опинився в складній ситуації. Вище керівництво православної митрополії та духовенство, розуміючи наслідки союзу з Росією в церковній площині, стали в опозицію щодо Московської Церкви. Наступник Косова – Лазар Баранович — був висвячений ще в Яссах, а не в Москві. А за життя Юрія Хмельницького в нових артикулах, наданих російською владою, вже зазначалось, що митрополит Київський повинен підпорядковуватись Московському Патріарху. Таким чином після політичного союзу, а фактично окупації, Росія прагнула поширити владу і на Київську митрополію. Московська влада в Києві не допускала митрополитів у місто, а призначила місцеблюстителя митрополичого престолу. Після кількох десятиліть Київська православна митрополія таки була підпорядкована Московському Патріарху в 1685 р., за митрополита Гедеона Четвертинського, а згодом за винагороду це перепідпорядкування визнав і Царгородський Патріархат у 1686 році.

Унійна Київська митрополія у XVIII столітті

Повстання під проводом Богдана Хмельницького завдало значного удару Київській унійній митрополії. З одного боку, було вбито багато представників духовенства, а все майно на лівому березі Дніпра відібране, з іншого боку, ці процеси перекреслили на майбутнє будь-які можливості порозуміння між двома частинами колишньої Київської митрополії. Наступного удару унійній митрополії було завдано після входження московських військ на литовські землі за часів царя Алєксєя Михайловича. Було вигнано та вбито багато василіанських монахів, представників білого духовенства. Згодом Річ Посполита відвоювала частину земель у Московського царства, однак всі свої кафедри унійна митрополія так і не змогла відновити.

У 1677 році до унії таємно приєднався Львівський єпископ Йосип Шумлянський, а в 1679 році єпископ Перемишльський Іннокентій Вінницький. Унія у Львівській (1700), Перемишльській (1693) та Луцькій (1702) єпархіях була прийнята не поспіхом, тривалий час єпископи пояснювали духовенству і знаті необхідність такого кроку. Після переходу західних єпархій в унію московський цар Петро І ввів війська в межі Речі Посполитої з метою схопити митрополита Лева Заленського. 11 липня 1705 року в полоцькому монастирі цар сам порубав шістьох монахів та повісив ігумена. Петрові не вдалося схопити митрополита, однак було ув’язнено волинського єпископа Діонісія Жабокрицького, який і помер в тюрмі. За кілька років після цих подій ті, хто ще залишався вірним Православній Церкві в Речі Посполитій, все більше схилялись до унії. А у 1708 році до унійної митрополії приєдналось Львівське ставропігійне братство, у 1712 р. — Почаївський монастир, а у 1721 р. — Крехівська обитель.

За часів митрополита Лева Кишки у 1720 році відбувся митрополичий Собор у Замості. Собор увів поминання Папи Римського на Літургії, постановив вживати filioque у Символі Віри, а також заборонив причастя у православних. Синод також увів низку латинських практик у богослужіння унійної митрополії, звернув особливу увагу на освіту священиків, зокрема в галузі морального богослов’я та катехизації мирян. Частина рішень була спрямована на підсилення внутрішнього порядку в митрополії. Рішення Замойського Синоду, на якому був присутній Папський нунцій Єронім Грімальді, були затверджені Римським Престолом та у 1724 році офіційно видані латинською мовою.

Після Лева Кишки митрополитом став Атанасій Шептицький, який провів низку внутрішніх реформ та заснував нові семінарії. Після нього митрополію очолив Флоріан Гребницький.

В середині XVIII століття Російська імперія неодноразово намагалась вплинути на релігійну політику Речі Посполитої з метою відновлення там православних єпархій, а відповідно і свого впливу на них. В 60-х роках за активного впливу Російської імперії вибухнуло повстання під назвою «Коліївщина». Під проводом Максима Залізняка, колишнього послушника з православного Мотронинського монастиря, повстанці вчинили погроми поляків, євреїв та унійного духовенства. Особливо великомасштабною була різня в Умані. Повстання, крім провокації з боку Росії, мали і внутрішні причини — упосліджене становище українців у Речі Посполитій порівняно з поляками.

Всіх унійних священиків на правобережній Україні після повстання було замінено православними, а після входження російських військ (на територію Речі Посполитої вони увійшли для придушення повстання гайдамаків, оскільки імператорка Катерина заявила, що не підтримувала повстання Максима Залізняка) імператорка Катерина наказала переводити всі парафії в православ’я, а священиків, які не бажають переходити, арештовувати. Тільки на Київщині було відібрано 1200 храмів. Після першого поділу Речі Посполитої (1772) практично у всіх регіонах (східнобілоруські землі), які відійшли до Російської імперії, унійні парафії здебільшого насильно були переведені у підпорядкування Петербурзькому Синоду. Вийшла заборона на друк книг. Право їх видавати мали тільки синодальні типографії. Паралельно з парафіями закривались монастирі, а василіанам заборонялось проповідувати. Церква втратила близько 145 монастирів. У 1795 р. Катерина ІІ скасувала унійні єпархії, а митрополита Феодосія Ростоцького за його вибором було відправлено в Петербург (він міг обрати й Рим, але хотів бути ближче до пастви), де він помер у 1805 році [22].

Життя унійної київської митрополії на землях Російської імперії тимчасово змінилось за часів імператора Павла І, який виступив проти насильницького приєднання унійних парафій до православ’я та відновив Київську унійну митрополію. Багато вірних, яких насильно перевели у Православну Церкву, повертались назад. Було відновлене існування трьох єпархій у межах Росії: Полоцької, Луцької і Брестської. Однак наступний російський імператор Олександр І намагався втручатися в життя як унійної митрополії, так і Римо-Католицької Церкви. Зокрема, у 1806 році він призначив Іраклія Лісовського митрополитом. Було також утворено колегіальні органи управління для католиків обох обрядів у межах імперії. Окремо існував департамент для латинського і для східного обряду. Однак ні Лісовський, ні його наступник Григорій Коханович не були офіційно визнані Римським Престолом (Лісовський вважався адміністратором митрополії). Водночас митрополія постала перед загрозою переходу в Латинську Церкву, до чого закликали латинські єпископи. Однак стараннями Лісовського і його наступників цього вдалось уникнути. Так само Лісовський послідовно захищав автономію Київської митрополії, що не знаходило на той час співчуття в Римі.

Наступник Григорія Кохановича, Йосафат Булгак, так само, як і його попередники, не був визнаний у Римі митрополитом. Булгак був тільки апостольським легатом і останнім Главою унійної Церкви на території Російської імперії. За його часів і за сприяння державної влади з середовища унійного духовенства виділився священик Йосип Семашко, один із аудиторів унійної колегії, яка і керувала митрополією, а її члени були лояльні до російської влади. В 1827 році Семашко розробив план переходу унійної митрополії на православ’я та подав на схвалення імператорові Миколі І, який, на відміну від його попередників, уже не ставився до уніатів терпимо. План полягав у поступовому підведенні обрядової практики митрополії до синодальних стандартів, а також в реформі адміністрації митрополії. Пропонувалось скасувати митрополії і лишити дві єпархії, а управління ними зосередити в руках людей, вірних державі. Водночас Семашко ревно боровся проти поширення впливу василіанських монастирів. У 1829 році він був рукоположений на єпископа Мстиславського за рекомендацією Святішого Синоду РПЦ. В 1831 році у василіан відібрано Почаївський монастир, а в 1832 році було ліквідовано новіціат. У 1834 році на Брестську кафедру було рукоположено однодумця Семашка Антонія Зубка.

Методи, розроблені Йосипом Семашком, не були надто успішними, однак після смерті Йосафата Булгака, який рішуче противився переходу в Православну Церкву, активісти з боку митрополії і державна імперська влада перейшла до рішучих дій. В села, де були уніатські парафії, ввели війська, непокірних священиків депортували в Сибір, а частина погодилася на приєднання. 12 лютого 1839 року в Полоцьку три єпископи — Семашко, Зубко та Василій Лужинський — офіційно проголосили про приєднання до РПЦ. Всім незгідним священикам вони заборонили служіння. Таким чином унійна митрополія на території Росії була остаточно ліквідована.

Холмська єпархія в межах Варшавського королівства не була скасована у 1839 році. Однак після польського повстання російська влада взялась рішучіше за ліквідацію і Холмської єпархії. Керувати єпархією було призначено проросійського священика Войніцького, якого не було визнано в Римі, а натомість призначено Михайла Куземського. Останнього російська влада арештувала і відправила в Галичину. На його місце знову було призначено москвофіла з Галичини Маркела Попеля, який запроваджує поминання Святішого Синоду і скасовує поминання Римського єпископа. У 1874 році в селі Пратулині церковна громада, не бажаючи приєднання до православ’я, не хотіла впустити до храму призначеного Попелем священика. У відповідь військові, які прибули до села, відкрили вогонь, під час якого 13 осіб загинуло, 180 поранено, а 580 вивезено до Сибіру. Всі, хто загинув, були канонізовані Католицькою Церквою як мученики 6 жовтня 1996 р.

Проте в кінцевому підсумку були зібрані підписи за перехід Холмської єпархії в РПЦ. Офіційне приєднання відбулось 11 травня 1875 року. Щоб замінити незгідних священиків, з Галичини прибуло близько 200 галицьких москвофілів.

Примітки

  1. «Слово про закон і благодать» пер. В. Крекотня // http://litopys.org.ua/oldukr/ilarion.htm «Хвалить же похвальними голосами Римська сторона Петра і Павла, бо од них увірувала в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія, й Ефес , і Патм — Іоанна Богословця, Індія — Тому, Єгипет — Марка. Всі краї, і городи, і народи почитають і славлять кожний свого учителя, того, що навчив їх православній вірі».
  2. Там само
  3. Епископ Иларион (Алфеев) Православие. Том I М.: Издательство Сретенского монастыря, 2008. — с. 106
  4. Киевский митрополит Григорий Цамблак (Очерк его жизни и деятельности) // Богословский вестник 1895. Т.3. №8. С. 157-199
  5. Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. — Львів: Ін-т історії Церкви, Львів. Вид-во Львівської богословської академії, 2000. С. 59
  6. Там само.
  7. Там само
  8. Епископ Иларион (Алфеев) Православие. Том I М.: Издательство Сретенского монастыря, 2008. с. 139
  9. Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. — Львів: Ін-т історії Церкви Львів. богословської академії, 2000. С. 63
  10. Гриневич В. Минуле залишити Богові. Унія та уніатизм в екуменічній перспективі. – Львів: Свічадо, 1998. С. 50
  11. Dr. Ivan Marković OFM conv.«Cesarizm i bizantinstvo u poviesti Iztočnog Raskola», Tisak Dioničke tiskare, Zagreb, 1891, с. 540-541
  12. Борис Ґудзяк «Історія відокремлення: Київська митрополія, Царгородський Патріархат і ґенеза Берестейської Унії» // http://www.ichistory.org/ukrsite/download/Kovcheh_1_2.pdf
  13. Там само.
  14. Там само.
  15. Там само.
  16. Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. — Львів: Ін-т історії Церкви Львів. богословської академії, 2000. С. 306
  17. Софія Сеник «Українська Церква в XVII столітті» // http://www.ugkk.de/uploads/media/Geschichte_UGKK_im_XVII_Jahrhundert.pdf
  18. Там само.
  19. Київський митрополит Петро (Могила) про єдність Київської Церкви // http://theology.in.ua/ua/bp/theological_library/theological_doc/ecumenical_doc/40519/
  20. Анатолій Бабинський «Чи справді ідея «подвійної єдності» виникла у мелькітів і була перейнята українськими греко-католиками. Відповідь на статтю прот. Миколая Данилевича» // http://theology.in.ua/ua/bp/discussions/theme/40471/
  21. Там само.
  22. Архиєпископ Ігор Ісіченко. Історія Христової Церкви в Україні. – Харків, Акта, 2003. 268 с.
Система Orphus
Рейтинг
0
1