Українська Автокефальна Православна Церква

20 червня 2011, 13:19 | Конфесії, релігійні організації | 0 |   | Код для блогу |  | 

Українська Автокефальна Православна Церква – одна з гілок Київської Церкви, на сьогодні перебуває у неврегульованому канонічному статусі. Де-факто цей стан є автокефальним, однак він не визнається Церквами Вселенського Православ’я.

Передісторія

З початку свого заснування Київська митрополія перебувала в юрисдикції Константинопольської Церкви, займала 60 місце у константинопольському диптиху. Керували нею поставлені Константинопольським Патріархом греки. Проте вже 1051 року відома перша спроба юрисдикційного унезалежнення Київської Церкви від Царгороду, коли без узгодження з Константинополем на київську кафедру обрали митрополита-русина Іларіона. Так само у 1147 році митрополитом став Климент Смолятич, кандидатура якого також не була узгоджена з Церквою-Матір’ю.

На початку XV ст. київський митрополит-грек Фотій переїхав до Москви, прихопивши з собою церковні цінності, що викликало невдоволення церковної і світської влади. Тоді вирішили його усунути з Київського престолу, а новим митрополитом обрали Григорія Цамблака та скерували прохання до Константинополя про його визнання. Проте під впливом московського князя Василія і митрополита Фотія у Константинополі його не визнали. У відповідь собор руських єпископів у Новогрудку звинуватив Патріарха у симонії і заявив про своє право самостійно обирати митрополитів. Про це рішення повідомили Константинополь, але відповіді не отримали. Тоді єпископи Київської Церкви на наступному соборі у Новогрудку (1415 р.) самі висвятили Григорія Цамблака на митрополита Київського, а у соборному посланні з цього приводу згадали про попередні такі випадки з митрополитами Іларіоном і Климом. Такі дії було названо канонічними (за приклад взято традицію Болгарської Церкви) і такими, що викликані необхідністю. Новий митрополит отримав визнання від великого князя Вітовта, який пояснив у листі Патріарху недоліки митрополита Фотія, зокрема що він порушив обіцянку залишатися правити у Києві. У відповідь сам митрополит Фотій прокляв учасників собору у Новогрудку і самого митрополита Григорія, а на його прохання тодішній Патріарх Евтимій позбавив Григорія церковного сану. Наступний Константинопольський Патріарх Йосиф ІІ також прокляв митрополита Григорія. Повернувся Фотій на київський престол щойно після смерті митрополита Григорія.

У черговий раз питання повної юрисдикційної незалежності від Константинополя було поставлене за часів митрополита Петра Могили (1632-1646), коли Київська митрополія мала права широкої автономії. Однак, починаючи з 1654 року, після підписання Богданом Хмельницьким союзного договору з Московією, церковне життя українців почало розвиватись за тими ж законами, що й суспільно-політичне. Уже 1686 року Київська митрополія була виведена з юрисдикції Константинопольської Патріархії і включена в склад Московської Церкви (на сьогодні ця подія по-різному трактується Московським та Константинопольським Патріархатами. Останній ставить під сумнів канонічність зміни юрисдикції Київської Церкви). Згодом вона втратила всю свою автономію (збереження якої було однією з умов перепідпорядкування) і стала звичайною єпархією РПЦ. У такому становищі Київська митрополія перебувала до початку ХХ століття.

Події в Російській імперії на початку ХХ століття сприяли розхитуванню всіх структур царської влади, зокрема й влади церковної. Оскільки з часу „петровських реформ” Російська Православна Церква втратила патріархальний устрій і стала одним із державних відомств імперії.

На революційний час припадають також і позитивні процеси в самій Російській Церкві. 1917 року відбувся Помісний Собор, на якому відновили патріаршество, що забезпечило РПЦ якісно новий історичний період розвитку в подальші роки. Однак керівництво Російської Церкви не хотіло помічати або реагувало болісно на ті переміни, які вже відбулись або ще тільки набирали обертів в неросійських частинах імперії, як в політичному, так і в церковному аспектах. У Прибалтиці, Грузії та Україні все сильнішими стали голоси про політичну та церковну незалежність від центру Російської імперії. Після здобуття політичної незалежності Естонія 1923 року влаштувала своє церковне життя на правах автономії в складі Константинопольського Патріархату, вийшовши з підпорядкування Російському Синоду. 12 березня 1917 року в Тифлісі Собор грузинського духовенства проголосив відновлення стародавньої грузинської автокефалії.

Подібно до естонського та грузинського народів в той же час українці так само виявили прагнення унезалежнити своє церковне життя від Російського Синоду.

УАПЦ (митрополита Василя Липківського)

На початку ХХ століття в Україні — паралельно з визвольними змаганнями за політичну незалежність — розпочався рух за церковну незалежність. У квітні-травні 1917 року в українських єпархіях відбулись церковні собори. Основна думка, яка їх супроводжувала, було скликання Всеукраїнського Церковного Собору для унормування церковного життя в Україні. Того ж року сформували передсоборну Комісію, головою якої став єпископ Уманський Димитрій. На прохання дозволити проведення Собору з Російського Синоду пролунала відмова. А на початку листопада комісію реорганізували у Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР) під почесним головуванням архиєпископа Олексія (Дородніцина).

Російський Помісний Собор 1917–1918 років впровадив в церковне життя низку життєво важливих реформ. Перш за все – виборність єпископату та надання українським єпархіям прав автономії. Новий Патріарх Московський Тихон благословив проведення Українського Собору. Засідання Собору тривали від 7 до 23 січня 1918 року. Основним питанням, яке найгостріше звучало на Соборі, була незалежність Православної Церкви в Україні. Однак соборні засідання припинили у зв’язку з більшовицькою окупацією Києва.

Після того, як 25 січня в Києві був розстріляний більшовиками митрополит Володимир (Богоявленський), його вікарію – єпископу Никодиму – доручили провести вибори нового Предстоятеля. Офіційним кандидатом став митрополит Антоній (Храповицький). Всупереч тому, що Київський митрополит повинен був обиратись на Всеукраїнському Соборі, а не як київський єпарх, та мав набрати 2/3 голосів делегатів (згідно з постановами Всеросійського Собору 1917-1918 років), єпископ Антоній став Предстоятелем Української Православної Церкви. Українська влада гетьмана Павла Скоропадського, яка очолила країну наприкінці квітня 1918 р., визнала обрання митрополита тільки після довгих переговорів.

Друге засідання Всеукраїнського Собору відбулось влітку 1918 року. Його склад якісно відрізнявся від складу першої сесії Собору. Більшість була проти автокефалії УПЦ. Делегати на чолі з єпископатом випрацювали основні засади автономії УПЦ в складі РПЦ та сформували тимчасовий Синод на чолі з митрополитом Антонієм.

Однак вже у листопаді 1918 р. влада в Києві переходить до рук Директорії. Митрополита Антонія, як противника української національної ідеї, заарештували та переправили в Західну Україну (разом з ним був заарештований митрополит Євлогій (Георгієвський)). 1 січня 1919 року уряд Директорії проголосив автокефалію Української Православної Церкви. Однак відсутність політичної стабільності в країні не сприяла втіленню цієї постанови в життя. Вже в лютому Київ був вдруге окупований російською більшовицькою армією.

Одразу після літньої (другої) сесії Всеукраїнського Собору 1918 року, проукраїнські церковні кола були відрізані від будь-якого впливу на церковне життя і у зв’язку з цим почали діяти самостійно від єрархії.

Перші українські парафії були створені в 1919 році. Завдяки закону, який більшовики видали в лютому 1919 року, про відокремлення Церкви від держави українські громади одержали змогу подавати клопотання про передачу їм церковних споруд, які не перебували у використанні (отримали Микільську церкву, Софіївський Собор, Андріївську церкву та інші). Такі дії українців обурили єпископа Назарія, який на той час заміняв митрополита Антонія (Храповицького), і він видав заборону відправляти богослужіння українською мовою.

Протистояння між проукраїнським священством та єпископом Назарієм (наслідком якого стала заборона в служінні найбільш активних священиків), закінчилось проголошенням новоствореною 1919 року другою Всеукраїнською Православною Церковною Радою (ВПЦР) 5 травня 1920 року автокефалії Української Церкви.

Українізація церковного життя (перш за все переклад богослужінь на українську мову) відразу не отримала підтримки серед єпископату. Це було спричинено послідовною політикою російського Синоду – призначати на українські кафедри виключно проросійських єрархів, які б залишались глухими до прагнень українців.

Від самого початку руху активісти ідеї української автокефалії намагались відшукати прихильного до неї архиєрея. Зростання кількості українських парафій та свідомий рух до юрисдикційної незалежності підсилювали цю потребу. За свідченнями о. Василя Липківського, впродовж 1920 року архиєпископ Полтавський Парфеній, який неформально очолював українські парафії, рукоположив близько 30-ти священиків. Однак прибуття в Київ нового екзарха Михайла (Єрмакова) поставило крапку в відносинах ВПЦР і полтавського архиєрея.

Окрім владики Парфенія, ВПЦР шукала підтримки таких архиєреїв, як Антонін (Грановський), який проживав на спокої в Москві, та єпископ Агапіт Вишневський. Була спроба отримати хіротонію в грузинського католикоса. Однак делегація на Кавказ змогла добратись тільки до Харкова. Врешті-решт під тиском керівництва РПЦ усі єпископи на території України припинили будь-які зносини з ВПЦР.

Для урегулювання церковного життя Православної Церкви в Україні вирішили скликати Всеукраїнський Церковний Собор.

Основними темами Собору, який відкрився 14 жовтня 1921 р., стало проголошення Української Автокефальної Православної Церкви і задоволення потреби в єпископаті, вкрай необхідному для повноцінного життя Церкви. Спочатку прийняли рішення звернутись з проханням про висвячення єпископа для українців до київського екзарха Михаїла (Єрмакова), однак у відповідь пролунала відмова.

Після довгих соборних суперечок вирішили рукоположити єпископа «олександрійським» або «пресвітеріанським» чином (здійснювався в Олександрійській Церкві, за відсутності православних єпископів, пресвітерами і мирянами). 23 жовтня в Соборі Святої Софії після довгої спільної молитви, в присутності великої кількості вірних 30 священиків, поклавши руки один на одного, рукоположили Василя Липківського в єпископи (за іншими джерелами Липківського було рукоположено мощами (рукою) митрополита Київського Макарія). Другу хіротонію (24-го жовтня) єпископа Нестора (Шараєвського) новий єрарх здійснив разом з Собором. До закриття Собору (30 жовтня) рукоположили 11 єпископів, а ще 5 – невдовзі після закінчення Собору. Таким чином Церква одержала єрархію з 18 єпископів.

Нетрадиційність єпископських рукоположень спричинили до того, що вже під час Собору автокефальний рух залишила значна кількість людей. Частина відділилась вже після самої хіротонії Липківського. Окрім хіротоній, діяння та постанови Першого Всеукраїнського Собору також неоднозначні з точки зору православної традиції. Якщо неканонічна хіротонія була кроком вимушеним, то інші постанови Собору — щодо широкої собороправності, еклезіології, шлюбу (дозволявся повторний шлюб для священиків) — були свідомим виходом за межі канонів Православної Церкви.

Загальний наступ на Православну Церкву в СРСР не залишив поза увагою й УАПЦ. Вже в 1923 році почався тиск на цю Церкву (навіть заарештовано Липківського тощо). Проте радянська влада на початках початку загалом лояльно ставилась до УАПЦ виключно з єдиною метою – за її допомогою ослабити «Тихонівську» Російську Церкву. Водночас більшовицька влада сприяла внутрішнім розколам в УАПЦ. Так, в 1924 році було утворено Братство «Діяльна Христова Церква» головою другої ВПЦР М. Морозом, як альтернатива УАПЦ. Братство було цілком підконтрольним радянським органам влади.

Паралельно з УАПЦ (Липківського) в Україні діяла ще одна автокефальна структура – Братське об’єднання Українських Автокефальних Церков (БОУАЦ). БОУАПЦ було створене в червні 1925 року в місті Лубнах на Полтавщині єпископом РПЦ – Полтавським вікарієм Феофілом (Булдовським). Це утворення об’єднало навколо себе ту частину проавтокефально налаштованих вірних і священиків, які негативно поставились до нетрадиційних свячень В. Липківського. Однак внаслідок репресій в 30-х роках об’єднання припинило свою діяльність. Сам єпископ Феофіл в 1942 році приєднався до УАПЦ (Сікорського).

Український автокефальний рух 20-х років, поки він був вигідний більшовикам в боротьбі з Російською Церквою (так само ними підтримувався «обновленський рух» в самій РПЦ), не зазнавав все ж надто сильних утисків з боку влади. Однак, як тільки постала загроза структурного оформлення та інституціювання національної Української Церкви, більшовицька влада посилила репресії. На Другому Всеукраїнському Соборі 1927 року під тиском радянської влади від управління УАПЦ відсторонили митрополита Василя Липківського. Главою УАПЦ став єпископ Миколай Борецький. А через три роки, в січні 1930 року, на черговому Соборі учасниками були висловлені численні самозвинувачення і винесено постанову про самоліквідацію УАПЦ. Усіх архиєреїв УАПЦ, окрім Івана Тедоровича, який перебував на той час в Америці, заарештували.

У 1934 році в УАПЦ відібрали Софіївський собор. Церква як єдине ціле перестала існувати, залишивши малі розрізнені групи, незначна кількість яких через 8 років влилась в УАПЦ Полікарпа Сікорського.

УАПЦ (митрополита Полікарпа Сікорського)

Новий етап історії УАПЦ тісно пов’язаний із автокефалією Православної Церкви в Польщі. На Архиєрейському Соборі 1922 року православний єпископат в Речі Посполитій за підтримки світської влади виступив за доцільність автокефального статусу Православної Церкви в Польщі. Попереднє звернення до Патріарха Московського Тихона не дало позитивного результату (звернення надіслали 1921 року від імені Польського Уряду). Проте автокефалію Польської Церкви визнав Константинопольський Патріарх Григорій VII. Незалежність Православної Церкви у Польщі Вселенська Патріархія визнала на правах Церкви-Матері, яка після спеціального розслідування визнала неканонічним акт переходу Київської Митрополії в юрисдикцію Московської Патріархії у 1686 році. Главою Польської Автокефальної Православної Церкви став митрополит Діонісій (Валединський).

Місцеблюститель Московського патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський) автокефалію Православної Церкви у Польщі не визнав.

У цей час на українських землях Західної України, які після І Світової війни відійшли до Польщі, розпочинається українізація церковного життя. У 1927 році у Луцьку пройшов Український Церковний З’їзд. У волинських парафіях активно впроваджується богослужіння рідною мовою, а також української вимови церковнослов’янських текстів. Розпочинається видання низки церковних газет українською мовою.

Для опіки над українськими єпархіями у 1932 році рукоположили вікарного єпископа Луцького Полікарпа (Сікорського), архиєпископом Волинським став в 1934 році Олексій (Громадський).

Коли у 1939 році згідно з пактом «Молотова-Рібентропа» західноукраїнські та західнобілоруські землі були окуповані радянською армією, а Польща — німецькими військами, Московська Патріархія зажадала покаяння та входження в склад РПЦ єпископів Польської Автокефальної Церкви на окупованих Москвою землях. Цей ультиматум був відкинений єпископами Олександром (Іноземцевим) та Полікарпом (Сікорським). Ці два архиєреї були позбавлені можливості здійснювати свої архипастирські обов’язки. А на їх місце в Москві було висвячено нових єпископів.

А 18 серпня 1941 року, після німецької окупації українських земель, на Архиєрейському Соборі в Почаївській Лаврі за участі тих єпископів, які визнали зверхність Московського Патріархату, архиєпископ Олексій (Громадський) був обраний Главою Української Автономної Православної Церкви в юрисдикції Московського Патріархату (було проголошено відновлення автономії УПЦ, наданої ще Патріархом РПЦ Тихоном). До цієї юрисдикції приєднався також єдиний вцілілий архиєрей на території, яка залишилась після Першої світової війни під радянською окупацією, схиархиєпископ Антоній (Абашидзе).

Польська Православна Церква на окупованій німецькими військами території у 1939 році була підпорядкована архиєпископу Берлінському і Германському Серафиму (Ляде) Російської Православної Церкви Закордонної, який активно співпрацював з керівництвом Райху. Однак вже у 1940 році митрополит Діонісій (Валединський) відновив своє право керівництва Польською Автокефальною Церквою. Того ж року для духовної опіки над українським населенням Холмщини і Підляшшя було рукоположено єпископа Іларіона (Огієнка), а для православних віруючих Лемківщини — архиєпископа Палладія (Видибіда-Руденко).

Утворення Автономної Православної Церкви Московського Патріархату на чолі з архиєпископом Олексієм (Громадьким) не було визнано митрополитом Діонісієм. Не маючи змоги особисто керувати українськими єпархіями через заборону німецької окупаційної влади, 24 грудня 1941 року митрополит призначив архиєпископа Полікарпа (Сікорського) «Тимчасовим адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України». Таким чином на 1941-й рік на території України паралельно діяли дві православні юрисдикції – одна в юрисдикції Московського Патріархату, а інша — під опікою митрополита Польської Автокефальної Церкви Діонісія (Валединського).

З ініціативи архиєпископа Полікарпа та з благословення митрополита Діонісія у лютому 1942 року в Пінську відбулося дві єпископські хіротонії: Никанора Абрамовича та Ігоря Губи. Цього ж року український єпископат провів Собор, який фактично проголосив автокефалію Української Церкви. Однак, на відміну від УАПЦ формації митрополита Василя Липківського, її очолили архиєреї канонічного рукоположення. Главою Церкви став Полікарп (Сікорський), який був зведений в сан митрополита. Цього ж місяця було здійснено хіротонії єпископів: Катеринославського Геннадія, Миколаївського Михаїла, Черкаського Володимира, Мелітопольського Сергія, Лубенського Сильвестра, Переяславського Мстислава, Рівненського Платона та Дубненського В’ячеслава.

У липні 1942 року до УАПЦ приєднались близько 400 парафій Харківщини, Полтавщини та Сумщини, які перебували під опікою Харківського митрополита Феофіла (Булдовського).

Після переговорів, проведених восени 1942 року між єпископами УАПЦ Мстиславом (Скрипником) і Никанором (Абрамовичем) та Главою Автономної Церкви архиєпископом Олексієм, вирішили провести об’єднавчий Собор двох українських православних юрисдикцій. Однак через протидію німецької окупаційної влади, яка намагалась будь-яким чином запобігти утворенню в Україні єдиної централізованої Православної Церкви, та через негативне ставлення «автономного» єпископату до прийняття в УАПЦ духовенства «УАПЦ-Липківського» в «сущому сані», єдності так і не було досягнуто. Архиєпископ Олексій (Громадський) невдовзі відкликав свій підпис під об’єднавчою угодою.

Політика німецької окупаційної влади не була цілковито прихильною до жодної православної юрисдикції. Використовуючи тактику сприяння та стримування, вона стимулювала розвиток УАПЦ, вбачаючи в цьому сильний антиросійський чинник, водночас для стримування «автокефалістів» підтримувала Автономну Православну Церкву.

У 1942 році під тиском радянських органів влади Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви позбавив сану митрополита Полікарпа (Сікорського) та солідарних з ним архиєреїв. Московська Патріархія всупереч церковним канонам i віровченням про неповторність священства як таїнства після радянської окупації України перерукоположила все українське духовенство УАПЦ. Вселенський Патріарх не визнав чинним рішення Собору РПЦ i в 1990 році прийняв в сущому сані єпископів УПЦ в Канаді, а 1995 р. — УАПЦ в США.

Командування Червоної армії негативно ставилось до ідеї незалежної від Московської Патріархії української церковної влади. Тому з наступом радянських військ, щоб уникнути винищення, єпископат УАПЦ перебирається до Варшави. А всі її українські парафії були включені в українські єпархії в юрисдикції Московського Патріархату.

На Вербну неділю 1944 року українська автокефальна єрархія піднесла митрополитові Діонісію, як духовному провіднику автокефальної Церкви в Україні, титул „Патріарха України”. Влітку 1944 року єпископат перебирається до Німеччини, де починається новий етап в історії УАПЦ – у вигнанні.

На 1944 рік в Західній Європі було 12 єрархів УАПЦ. Організація церковного життя відбувалась під проводом митрополита Полікарпа (Сікорського). Від 1953 до 1969 року місце глави УАПЦ належало єпископу Никанору (Абрамовичу). А після його смерті митрополитом УАПЦ став Мстислав (Скрипник).

Після ІІ Світової Війни українські православні парафії в Північній та Південній Америці перебували в різних юрисдикціях. Об’єднати єпархії в єдину структуру УАПЦ вдалось єпископу Мстиславу (Скрипнику). Після низки непорозумінь та переговорів між українськими православними громадами США та Канади в 1950 році єпископ Мстислав став главою УПЦ в США, а на чолі канадської УПЦ став єпископ Польської Автокефальної Православної Церкви Іларіон (Огієнко), який до цього часу утримувався від єдності з УАПЦ. Однак частина православних українців залишилась в юрисдикції Константинопольського Патріархату під омофором єпископа Богдана (Шпильки).

В еміграції у середині УАПЦ відбулось кілька поділів. Так, в 1947 році прихильники церковних реформ УАПЦ (Липківського) зібрались на Собор в місті Ашаффенбург. Вони проголосили відновлення першої УАПЦ – Собороправної. Очолив Церкву єпископ Григорій (Огійчук). Ця структура з часом розділилась на дрібніші групи.

Відродження УАПЦ в Україні

Новий етап історії УАПЦ розпочався 15 лютого 1989 року, коли за підтримки проукраїнських сил у Києві почав діяти ініціативний комітет із відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Його основною метою було відродження УАПЦ та реєстрація громад Церкви. Після того, як 19 серпня 1989 року з юрисдикції Російської Православної Церкви разом зі своєю парафією вийшов протоєрей Володимир Ярема, настоятель львівського храму Петра і Павла, автокефальний рух почав набирати широких обертів. Під час богослужінь на парафіях УАПЦ було прийнято поминати тодішнього Вселенського Патріарха Димитрія.

Відразу розпочались пошуки єпископів для відновленої Церкви. 22 жовтня 1989 р. на Соборі священиків і мирян у Львові було проголошено відродження УАПЦ. Очолив відроджену Церкву позаштатний єпископ Московського Патріархату Іван (Боднарчук) (14 листопада 1989 року він був заборонений в служінні Синодом МП).

На початок 1990 року в УАПЦ перейшло близько 200 галицьких парафій. Зростаюча кількість громад змушувала провід Церкви прийняти рішення здійснити хіротонії нових єпископів. Оскільки залучити до цього процесу архиєреїв УАПЦ на еміграції на той час не було реально, нового єпископа УАПЦ – Василя (Боднарчука) рукоположили Іван (Боднарчук), єпископ Волинський і Рівненський РПЦ Варлам (Ілюшенко), який діяв таємно від Синоду РПЦ, та єпископ Яснополянський Істинно-Православної (Катакомбної) Церкви Вікентій (Чекалін). Як виявилось згодом, останній був самозванцем. Тому всі здійснені за його участі хіротонії були повторені в 1991 році за участі єпископа із закордонної частини УАПЦ Антонія (Щерби).

Загалом весною 1990 року відбулось ще п’ять єпископських хіротоній: Андрія Абрамчука, Данила Ковальчука, Миколая Гроха, Романа Балащука та Володимира Романюка.

5-6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор за участю близько 700 делегатів з усієї України, серед них було 7 єпископів i понад 200 священиків. Собор затвердив факт відновлення УАПЦ i обрав Патріархом Київським i України Мстислава (Скрипника). Також було прийнято Статут Церкви. Сам митрополит Мстислав на цьому Соборі був відсутнім, а своє обрання Патріархом прийняв не одразу. Місцеблюстителем патріаршого престолу в Києві став на той час вже митрополит Іван (Боднарчук).

2 жовтня 1990 року органи влади Української Радянської Соціалістичної Республіки офіційно зареєстрували УАПЦ.

Демократизація політичного життя в Україні сприяла тому, що восени 1990 року митрополит УАПЦ Мстислав (Скрипник) отримав змогу відвідати Україну. 18 листопада 1990 року в Соборі Святої Софії в Києві відбулася iнтронiзацiя його на Патріарха Київського i всієї України.

В Україні Патріарх Мстислав разом з єпископом Вашингтонським Антонiєм (Щербою) рукоположили єпископа Хмельницького Антонія (Фіалко) i єпископа Дніпропетровського Пантелеймона (Романовського).

Після свого короткого перебування в Україні Патріарх Мстислав повернувся в США. Своїм замісником, керуючим справами Патріархії в Києві він призначив єпископа Рівненського Антонія (Масендича). Який згодом був зведений на митрополита Переяславського і Січеславського.

Перебування глави УАПЦ поза межами держави, а також низка внутрішніх непорозумінь та конфліктів в українській частині УАПЦ в 1990-1991 роках, призвела до протистояння всередині неї різних груп та архиєреїв. Це унеможливило для Церкви чітко оформити свою структуру та унормувати церковне життя.

Паралельно з цими подіями в українському Екзархаті Російської Православної Церкви, який на той час отримав назву Української Православної Церкви, відбувались відцентрові процеси від московського церковного центру. Очолював цей рух митрополит Київський Філарет (Денисенко). Підтриманий державним керівництвом України митрополит Філарет розпочав діалог з управляючим справами Патріархії УАПЦ митрополитом Антонієм (Масендичем) про можливість об’єднання в єдину Церкву.

22 травня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський Форум на захист українського православ’я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ i УАПЦ. А 25-26 червня 1992 року в Києві в резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об’єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної Церкви (Московського Патріархату) в єдину структуру – Українську Православну Церкву Київського Патріархату.

Українську Православну Церкву (Московського Патріархату) представляли митрополит Філарет, єпископ Яків (Панчук) та двоє нових архиєреїв – Спиридон (Бабський) і Варсонофій (Мазурак). Зі сторони УАПЦ в Соборі брали участь єпископи Антоній (Масендич), Володимир (Романюк), Роман (Балащук), Софроній (Власов), Роман (Попенко) та Михаїл (Дуткевич).

Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським i всієї України.

Нова Церква була зареєстрована органами влади, а тому скасовувалась реєстрація УАПЦ (юридично вона перестала існувати). Однак частина духовенства та вірних УАПЦ негативно поставилось до утворення нової структури. Пояснювалось це тим, що об’єднавчий Собор та утворення УПЦ КП відбувалось за відсутності Патріарха Мстислава та без його благословення.

Відразу після об’єднання об’єднавчого Собору єпископи УАПЦ – Хмельницький Антоній (Фіалко), Дніпропетровський Пантелеймон (Романовський), Івано-Франківський Миколай (Гроха) і Полікарп (Палахнюк) подали прохання про перехід в РПЦ і були перерукоположені. А єпископ Полікарп зрікся єпископського сану.

Від 1 до 10 липня Патріарх Мстислав перебував з візитом в Україні. Під час зустрічі з колишнім єпископатом УАПЦ він виразив своє невдоволення об’єднавчим Собором та утворенням нової структури – УПЦ КП.

17 жовтня 1992 року глава УАПЦ вивів за штат митрополита Антонія (Масендича) та єпископа Володимира (Романюка).

12 грудня Патріарх востаннє прибув в Україну. Тоді ж — 23 і 24 грудня — в Києві відбулась зустріч із вірними та духовенством, які не визнали об’єднання із частиною УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Філаретом (Денисенком). Участь в нараді взяв і архиєпископ Львівський Петро (Петрусь). Наслідком наради стало звернення Патріарха Мстислава від 24 грудня на ім’я Президента України, Прем’єр-міністра та Генерального прокурора України, в якому він наполягав на незаконності участі частини єпископів і вірян в об’єднавчому Соборі 25-26 червня 1992 року, та порушенні Статуту УАПЦ.

На такі дії Патріарха Архиєрейський Собор УПЦ КП (17 архиєреїв) відреагував постановою від 15 грудня, що жодні дії першоєрарха (Мстислава (Скрипника)) не мають чинності без попереднього узгодження із Синодом. Самого Патріарха Мстислава запрошували взяти участь в Соборі, однак він категорично відмовився.

У відповідь владика Мстислав призначив нового керуючого справами Патріархії УАПЦ архиєпископа Петра (Петруся) та доручив йому скликати в січні 1993 року розширену архиєрейську нараду з метою подальшого врегулювання статусу УАПЦ. Нарада відбулась у Львові 22 січня, але, окрім архиєпископа Петра (Петруся), на ній був присутній тільки єпископ Михаїл (Дуткевич).

У відповідь на дії архиєпископа Петра (Петруся) того ж дня Архиєрейський Синод УПЦ КП позбавив його сану, а також — тих священнослужителів, які намагались відновити діяльність УАПЦ.

11 червня 1993 року в місті Грімсбі (Канада) помер Патріарх Мстислав (Скрипник).

Оскільки в Україні одночасно дві структури вважали його своїм першоєрархом – УПЦ КП та позбавлена реєстрації УАПЦ, УПЦ в США дистанціювалась від обох юрисдикцій. Також американські єпископи відмовили в проханні відновленої УАПЦ взяти участь в нових хіротоніях для України.

З огляду на це надзвичайна Патріарша Рада 11 чеврня 1993 прийняла рішення про рукоположення двох нових єрархів: єпископа Рівненського Феоктиста (Пересаду) (30 червня) і Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка) (12 липня).

Невдовзі після цього відбулось засідання Архиєрейського Собору УАПЦ, на якому прийняли рішення просити священика Володимира (Ярему) прийняти монарший постриг та прийняти єпископські свячення. 23 серпня 1993 року в Петропавлівському храмі Львова архиєпископ Петро (Петрусь) здійснив постриг о. Володимира в монашество з іменем Димитрій. А 5 вересня в Києві Димитрій (Ярема) був рукоположений на єпископа Січеславського. 7 вересня 1993 року на другому Помісному Соборі УАПЦ його було обрано Патріархом Київським. Інтронізація відбулася 14 вересня в церкві Спаса на Берестові.

Паралельно із цим УПЦ КП, яка також вважала своїм главою Мстислава (Скрипника), також провела вибори нового Патріарха України. Від 21 до 24 жовтня в Києві проходив Помісний Собор, на якому главою УПЦ КП було обрано єпископа Чернігівського Володимира (Романюка).

Від початку свого перебування на патріаршому престолі Димитрій (Ярема) розглядав свою місію в подоланні розділення між трьома гілками Українського Православ’я та готовий був скласти свої повноваження задля об’єднання і обрання спільного глави Української Православної Церкви.

Впродовж 1993-1996 років в УАПЦ тривало затяжне протистояння між новообраним Патріархом Димитрієм та керуючим справами Патріархії архиєпископом Петром (Петрусем). Головним чином конфлікт полягав у намаганні єпископа Петра утримувати в своїх руках владу в Патріархії, яку він отримав ще від Патріарха Мстислава.

Наслідком цього стала реєстрація в 1995 році відразу двох Статутів УАПЦ, один з яких подав Патріарх Димитрій, інший — Петро (Петрусь). Обидва Статути були зареєстровані державними органами української влади. Це поклало край нелегальному становищу Церкви, однак вона була зареєстрована як нове релігійне утворення, а не як спадкоємниця УАПЦ 1990 року, як цього прагнув Патріарх Димитрій.

У 1995 році УАПЦ в США з метою врегулювання свого канонічного статусу ввійшла під омофор Вселенської Патріархії. Раніше, в 1990 році, таким шляхом пішла УПЦ в Канаді. Усі єпископи 12 березня 1995 року були прийняті в Константинопольський Патріархат в сущому сані, всупереч практиці перерукоположення, яку застосовувала до автокефальних українських владик Московська Патріархія.

У червні 1995 року Патріарх УПЦ КП Володимир звернувся до глави УАПЦ з пропозицією розпочати об’єднавчий процес між Церквами, а в результаті досягнення домовленостей про злиття двох юрисдикцій сторони домовились зректися патріарших прав та провести вибори нового глави.

Однак ця ініціатива не була реалізована через раптову смерть глави УПЦ КП 14 липня 1995 року.

Відхід Патріарха Володимира спровокував в середині Київського Патріархату активізацію священнослужителів, невдоволених кандидатурою митрополита Філарета (Денисенко) на патріарший престіл УПЦ КП.

Так, 10 вересня 1995 року в Рогатині відбулось засідання благочинних західних єпархій УПЦ КП, на якому прийняли звернення до місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Філарета зняти свою кандидатуру з виборів нового Патріарха, а також розпочати процес об’єднання гілок Української Церкви. Під зверненням також підписали 17 священиків УАПЦ.

Вибори нового глави УПЦ КП відбулися 20 жовтня 1995 року на Помісному Соборі в Києві. Новим Патріархом став митрополит Філарет (Денисенко).

За день до цього, 19 жовтня, група єпископів УПЦ КП: митрополит Івано-Франківський Андрій (Абрамчук), архиєпископ Тернопільський Василій (Боднарчук), архиєпископ Вінницький Роман (Балащук) та єпископ Хмельницький Мефодій (Кудряков) заявили про свій вихід з Київського Патріархату. Після цього в Київському Феодосіївському монастирі відбулась їхня зустріч із єпископами УАПЦ, на якій було прийнято «Акт про об’єднання Церков».

У зв’язку з цим та в надії на об’єднання УАПЦ і УПЦ КП глава Автокефальної Церкви владика Димитрій (Ярема) заявив, що складе свої повноваження задля обрання нового Глави Церкви.

Проти такого об’єднання виступило східноукраїнське духовенство на чолі з єпископом Ігорем (Ісіченко). На зібранні, яке відбулось в Харкові 8 листопада, «Акт про об’єднання Церков» було названо декларативним та таким, що потребує обговорення на Помісному Соборі, який запропонували провести восени або влітку 1996 року.

14 листопада 1995 року єпископи Андрій (Абрамчук), Мефодій (Кудряков) і Петро (Петрусь), не узгодивши своїх дій з Патріархом, провели зустріч з митрополитом УПЦ (МП) Володимиром (Сабоданом). У результаті — утворили спільну комісію двох Церков з метою подолання розколу. Однак представники УАПЦ однією з умов об’єднання ставили автокефалію Української Церкви, на цю умову не погоджувались єрархи УПЦ (МП). Також в процесі перемовин звучала думка про можливість утворення автономної Галицької митрополії на базі УАПЦ, але в складі УПЦ (МП).

Того ж дня в храмі Миколи Набережного відбувся розширений Архиєрейський Собор УАПЦ, на якому були присутні нові та старі архиєреї та прийняте рішення провести 5 червня 1996 року Помісний Собор УАПЦ, на якому зокрема і планувалось обговорення стосунків з УПЦ (МП).

Проте вже 23 листопада 1995 р. у Львові Патріарх Димитрій заявив про неможливість ведення такого діалогу.

6 серпня 1996 року в Києві пройшов Собор, організований колишніми єпископами УПЦ КП та прихильними до об’єднання архиєреями УАПЦ, на якому об’єднаній структурі було надано нову назву — УАПЦ КП.

Патріарх Димитрій не визнав правосильності цього Собору, а у вересні 1996 року через тривале протистояння з єпископом Петром (Петрусем) глава УАПЦ вивів його зі складу єпископату УАПЦ.

Однак протистояння ще більше загострилось внаслідок проведення 18 жовтня 1996 року Собору УАПЦ КП під головуванням єпископа Михаїла (Дуткевича), який заборонив в служінні єпископа Ігоря (Ісіченка), а також на противагу Патріарху Димитрію (Яремі) обрав місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Тернопільського і Волинського Василія (Боднарчука).

Патріарх Димитрій засудив такі дії архиєреїв та призначив 20 жовтня 1996 року керуючим справами Патріархії УАПЦ єпископа Харківського і Полтавського Ігоря.

Як наслідок. єпископи новоутвореної УАПЦ КП 26 жовтня заборонили в служінні Димитрія (Ярему), Ігоря (Ісіченка) та Мефодія (Кудрякова), який перейшов на сторону Патріарха. Новим главою УАПЦ КП було обрано митрополита Василія (Боднарчука).

Проте невдовзі серед єпископів УАПЦ КП відбувся черговий конфлікт в наслідок чого Петро (Петрусь) і Василій (Боднарчук) перейшли в УПЦ КП, а решта єпископів на чолі з Андрієм (Абрамчуком) повернулись під керівництво Патріарха Димитрія (Яреми).

В наступні роки вдалось налагодити внутрішнє життя УАПЦ. Так, 28-29 травня 1997 року було проведено Третій Помісний Собор, який ухвалив нову редакцію Статуту, затвердженого Державним комітетом України в справах релігії 26 серпня 1997 року. Новий Статут закріпляв за відновленою УАПЦ спадкоємство від УАПЦ 1990 року.

27 червня 1997 року Патріарша Рада унормувала єпархіальну структуру. Було визначено території 11 єпархій.

Керівництво Церкви провело низку переговорів з єпископатом УПЦ за кордоном та з представниками Румунської Церкви з метою подолання ізоляції УАПЦ від світового Православ’я.

25 лютого 2000 року на 85 році життя відійшов у вічність Патріарх Димитрій (Ярема).

Смерть Глави Церкви внесла певне збентеження в середовище УАПЦ. Патріарх Димитрій залишив після себе заповіт, в якому йшлося про те, що УАПЦ повинна перейти під омофор митрополита УПЦ в США Костянтина (Багана).

Після смерті Патріарха Димитрія перевагою в один голос місцеблюстителем патріаршого престолу було обрано митрополита Мефодія (Кудрякова). А між УАПЦ і УПЦ в США відновився процес переговорів. Активну роль у цьому процесі відіграло Всеукраїнське братство апостола Андрія Первозванного.

На Помісному Соборі УАПЦ 14-15 вересня 2000 року було вирішено обрати своїм главою митрополита Константина. Проте митрополит на обрання не погодився, аргументуючи це канонічними причинами. Тоді його проголосили „духовним главою” УАПЦ. Предстоятелем Церкви в Україні з титулом митрополита було обрано митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія, а керуючим справами Патріархії УАПЦ архієпископа Ігоря (Ісіченка). За свідченням учасників Собору, на митрополита Константина було вчинено тиск з боку адміністрації Президента України, якій був не вигідний неконтрольований діаспорний владика.

2003 року відповідно до рішення Архиєрейського Собору УАПЦ влада фактично зосередилась в руках митрополита Мефодія, якому було надано титул «Блаженнійшого митрополита Київського та всієї України». Архиєпископ Ігор (Ісіченко) звинуватив митрополита Мефодія та прихильних до нього архиєреїв в самовільному виході з-під опіки митрополита Костянтина і розірвав з ними єдність. Владики відреагували аналогічно і розірвали єдність з архиєпископом Ігорем.

Це поклало початок існуванню двох окремих гілок УАПЦ: Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, на чолі з архиєпископом Ігорем (Ісіченком), яка вважає своїм Главою митрополита Костянтина (Багана) (незважаючи на те, що митрополит Костянтин, як єпископ іншої Автокефальної Церкви (Константинопольської), не може будь-яким чином очолювати окрему автокефальну Церкву) та УАПЦ під омофором митрополита Мефодія (Кудрякова). Львівська єпархія УАПЦ певний час перебувала в самоуправному статусі і не поминала митрополита Мефодія, а поминала Вселенського Патріарха. Особливо активно проти митрополита Мефодія виступало і виступають братства, зокрема, Львівське, яке має статус ставропігії.

2005 року відбулась низка консультацій між представниками УПЦ КП і УАПЦ (Мефодія (Кудрякова)) про можливе об’єднання. Сторони досягли певних домовленостей, але незадовго до об’єднавчого Собору УАПЦ вийшла з переговорів. Мотивацією стало незадоволення умовами об’єднання.

27 грудня 2005 року з боку УАПЦ прозвучала ініціатива відновити діяльність спільно богословської комісії УПЦ (МП) та УАПЦ. Київська митрополія Московського Патріархату позитивно відреагувала на це звернення. Діалог і надалі триває, хоча і безрезультатно.

Також в 2005 році під омофор митрополита Мефодія (Кудрякова) на правах автономії ввійшла Українська Автокефальна Православна Церква – Собороправна Північної і Південної Америки на чолі з митрополитом Михайлом (Явчак-Чампіоном). На сайті цієї юрисдикції митрополит Мефодій іменується Главою УАПЦ у всьому світі.

У 2006 році на базі львівської ставропігійної братської Успенської парафії була спроба створити подвір’я (представництво) Вселенської Патріархії в Україні. Братство це аргументувало тим, що статус ставропігії парафії (тобто її прямого підпорядкування Константинопольському Патріарху), наданий у 1589 році, ніхто канонічно не скасовував.

Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор не бере участі в жодному діалозі і залишається на позиції, що будь-які об’єднавчі процеси в Українському Православ’ї повинні відбуватись за участі Вселенської Патріархії. У квітні 2007 року Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ перереєструвала свій статут (як ХПЄ УАПЦ (оновленої)) щоби не бути залежною від УАПЦ на чолі з митрополитом Мефодієм (Кудряковим). До її складу також увійшли деякі парохії УАПЦ, які територіально мали би належати до інших єпархій УАПЦ. З архієпископом Ігорем підтримують стосунки братства. Він також веде активну екуменічну та наукову діяльність.

Статистика

На сьогодні Українська Автокефальна Православна Церква складається з 11 єпархій, якими опікуються 12 єпископів. У складі Церкви перебуває Екзархія в Західній Європі, яку очолює єпископ Готський і Кафський Пітер Брук Де Траль. Окремо юридично існує Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ.

Станом на 1 січня 2011 року  УАПЦ нараховує  1190 релігійних громад, 9 монастирів, 7 місій, 699 священнослужителів, 7 навчальних закладів, 301 недільну школу, 7 періодичних видань.

Актуальні статистичні дані конфесії можна знайти у розділі “Статистика релігій в Україні”, а перелік відомих РІСУ її веб-сторінок – у розділі “Україна релігійна в інтернет-мережі”

Використані джерела

1. Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и Всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти. 1917-1943 гг. /Сост. М. Е. Губонин. Москва 1994.
2. Архиєпископ Ігор (Ісіченко) Історія Христової Церкви в Україні. Акта 2003.
3. Відкритий лист Комітету захисту Української Автокефальної Православної Церкви до Архієпископа Скопельського Всеволода (Майданського) // http://www.uaoc.info/ua/news/news_/?pid=132 (24 січня 2007)
4. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Київ 1998.
5. Зеньковкий В. Пять месяцев у власти (15 мая - 19 октября 1918 г.) : воспоминания / публикация текста и редакция М.А. Колерова. Москва 1995.
6. Єпископ Олександр (Драбинко). Чому розкольницькі угрупування в Україні звуться неканонічними. Київ 2003.
7. Епископ Александр (Драбинко). Православие в посттоталитарной Украине: вехи истории (Кандидатская диссертація по богословию) (2002)// http://vira.in.ua/kp.htm
8. Інтерв‘ю патріарха Дмитрія (Яреми) // Бюлетень Центру Релігійної Інформації. Львів, 1996, №4 (15), 16-31 березня с. 19-23
9. Липківський В. Відродження церкви в Україні, 1917-1930. Торонто 1959.
10. Лотоцький О. Автокефалія У 2-х томах (Репринт). Київ 1999.
11. Определение „По проекту положення о временном высшем управлении Православной Церкви на Украине» 7(20).09.1918 // 8. Собрание определений и постановлений Священного Собора Православной Российской Церкви 1917-1918 гг. – М., 1994. – с. 15
12. Паньо К. Мотиви та наслідки втручання влади у міжконфесійне протистояння в Україні (українські церкви та релігійна свобода на межі століть). Київ 2004.
13. Переписка по поводу неканонических действий митрополита Иринупольского Константина (Багана) // http://www.mospat.ru/index.php?mid=209 (30 жовтня 2006)
14. Петрушко В.И. Автокефалисткие расколы на Украине в постсоветский период 1989-1997. Москва 1998.
15. Послание Патриарху Афинагору // ЖМП. – 1972. - №5. – С. 7-8
16. Поспеловский Д.Русская православная Церковь в ХХ веке. Москва 1995.
17. Предстоятель УАПЦ відвідав українські парафії у Сполучених Штатах Америки // http://www.uaoc.info/ua/news/news/?pid=154 (15 жовтня 2006)
18. Рішення Синоду з приводу резолюцій Ради Митрополії УПЦ в США // http://uaorthodox.org/article.php?pid=532 (10 травня 2007)
19. Саган О. Вселенське православ'я:суть, історія, сучасний стан. Київ 2004.
20. Шкаровский М. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве (Государственно – церковные отношения в СССР в 1939 – 1964 гг.). Москва 1999. 
21 Модзалевський І. Я давній та відвертий прихильник порозуміння між УАПЦ та УПЦ // http://orthodoxy.org.ua/uk/mejkonfessionalnyy_dialog/2007/03/13/6390.html  (12 травня 2007)

Підготував Анатолій БАБИНСЬКИЙ

Останнє оновлення 23 червня 2009 року

Система Orphus
Рейтинг
0
0