Андрій Куликов: «Журналістика є таким самим ремеслом, як випікання хліба чи шиття чобіт»
Ведучий «Свободи слова» на ICTV – про журналістику в Україні, її співвідношення до влади, духовну діяльність та взаєморозуміння між поколіннями.
До Львова на медіа-конференцію «Церква в інформаційному суспільстві» Андрій Куликов прибув як речником. Говорив про етичні стандарти журналістики в контексті України та поділився власним досвідом, охарактеризувавши його як «історію професійних провалів». Своїми думками про небезпеку для журналістів у сьогоднішній Україні, ефективність навчання поза університетом відомий українському глядачеві журналіст Андрій Куликов поділився з «Духовністю».
– На медіа-конференції Ви говорили про журналістську етику і мораль та наводили багато прикладів із власного життя. І в мене виникло запитання щодо духовності журналістів. Яким критеріям повинен відповідати релігійний журналіст, коли з одного боку «професіоналізм», а з іншого – певні християнські моральні цінності? Можливо це призводить до роздвоєння людини?
– Я не є релігійним журналістом, тому мені важко говорити. Думаю, що журналісти однакові по суті, де б вони не працювали. Особисто не працював ніколи у релігійній організації чи релігійній пресі або радіо. Щоправда, читав, слухав і бачив по телебаченню чимало. Дещо із того, а особливо на телебаченні, вражало мене примітивністю, бо було просто відзнятою проповіддю або відправою в якійсь церкві, і все. Не думаю, що це робили професійні журналісти. А з іншого боку припускаю, що людина може бути не релігійним журналістом, але робити твір чи матеріал, який не суперечить християнській моралі. Можна також показати релігійних людей, маю на увазі не священиків, а людей звичайних, які вірують, оскільки вони зрозуміліші іншим. І мені здається, такі журналісти навіть більше роблять ніж формально релігійні журналісти.
– Тобто, Ви думаєте, що непрактикуючий християнин може зробити добру новину?
– Так. Цілком припускаю. Тому що серед непрактикуючих християн є чимало людей, які силою того, що вони є професіоналами в своїй галузі чинять добро. Я проти ідеологізації журналістської діяльності, однак це не означає, що активно проти, зокрема її релігіїзації. Вважаю, що по суті журналістика є таким самим ремеслом, як випікання хліба, шиття чобіт. Необов’язково бути християнином і тим більше практикуючим християнином, щоб шити гарно чоботи.
– Як Ви вважаєте, чи сьогодні в Україні журналістика є «четвертою владою»?
– Я в принципі проти того, щоби журналістику називати «четвертою владою». А тим більше робити з неї «четверту владу». Знаєте чому? Особливо за тих умов, коли влада в країні мало кого влаштовує. Якщо ми є «четвертою владою» – це означає, що ми вписані в систему цієї влади, а також, що з трьома іншими гілками, тобто з трьома іншими владами несемо відповідальність за те, що коїться несправедливо в суспільстві. Ми повинні нести відповідальність як журналісти, але б я волів нести її окремо, відповідати за вчинки нашого цеху. І якщо журналісти є «четвертою владою» в цьому суспільстві, то вони обслуговують три інші влади. Я також, насправді, не прихильник терміна «сторожовий пес демократії». Бо «сторожовий пес демократії» частіше сидить на ланцюгу, якої б довжини цей ланцюг не був. А от «місток або сполучник» між різними верствами суспільства, більше пасує.
– В Україні є явище, яке називаємо «олігархічний плюралізм». Як можна його подолати?
– Одним із засобів подолання цього явища чи виправлення становища є створення суспільного мовлення, яке б не залежало від олігархів. Водночас переконаний, що немає людей, які б не були здатні змінюватися, зокрема змінюватися в той бік, який ми вважаємо позитивним. Я не ідеалізую жодного із, так званих, олігархів, політиків чи, не з так званих, журналістів. Але я особисто зазнавав значних змін у своєму світогляді. Бачив багатьох людей, які переходили ці зміни. Тому знаю, що це можна робити. Наполегливо працювати, не втрачати надії, здобувати нові і нові знання. І коли вдасться домогтися такого стану, що оці медійні концерни стануть більше засобом здобуття прибутку ніж засобом забезпечення впливу багатих. Тоді життя в нас буде набагато краще.
– У журналістику приходять молоді люди дуже часто заради слави, заради грошей. Не думаючи про терни, хочуть до зірок. Що Ви можете порадити тим, хто починає себе в журналістиці?
– Мають бути зразки, які не треба наслідувати, але, які треба мати в умі для того, щоб зробити не гірше, на тому ж професійному рівні.
– Я маю на увазі молодих людей, які приходять у журналістику до кінця не розуміючи, які труднощі вона несе в собі. Коли є певний стереотип, образ зірковості. Але ж, крім того, існує багато небезпек.
– Ми часто так думаємо і реально є небезпека для журналістів. У нас, ми знаємо, і вбити можуть, і покалічити, і з роботи вигнати. Але наша професія, на відміну від інших, містить дуже багато моральних пасток, у які ми можемо втрапити. Тому що маємо справу з людськими долями і повинні говорити, нести людям точну інформацію, – технічно це – правда. А нас часто намагаються купити, залякати, піддобритися. Оскільки багато з нас мають малооплачувані роботи, працюють у негідних умовах, залежать від волі власників чи редакторів, беремо гроші не там, де їх законно брати. Поступаємося принципами заради того, щоб написати так, як комусь подобається. І оце насправді велика моральна пастка для журналістів. От у цьому, мені здається, в нас три найголовніших небезпеки. Перший варіант – поступитися «душею», тобто собою, другий – це справді загроза фізичного насильства аж до загибелі. І третій – це, ота пастка, про яку я говорив, не бачити світу поза журналістикою і до кінця днів працювати на якомусь мінімально прийнятному або нижче середнього рівні, коли, можливо, краще було б водити трамвай.
– Якою є взаємодія між творчими поколіннями в журналістиці. Мають сьогодні молоді люди достатньо сил, щоб творити нове майбутнє для України?
– Бачачи і маючи справу з молодими людьми, спостерігаю, якщо вони не знають чого хочуть, то активно шукають і з’ясовують. І я бачу не одну і не одного з молодих людей, які здатні, хочуть, будуть і вже працюють на майбутнє своє, своїх близьких і всієї країни. В мене немає сумнівів. Питання в тому, що і в нашій професії і в принципі у суспільстві є проблема із забезпеченням взаємодії, між поколіннями зокрема. І от, скажімо, за всієї страшної заідеологізованості радянської журналістики була позитивна риса (принаймні мені таланило – я її бачив), вдумлива робота редакторів з молодими. Не завжди було так, що ти зобов’язаний писати на славу комуністичної партії. Було: «А тут краще інформацію подати в такий спосіб, а тут так. А чому ти не поговорив з тією людиною?». Я коли прийшов на свою першу роботу, мій редактор не просто казав цей матеріал піде або не піде, а сідав зі мною і ретельно пояснював, як він вважає, було б краще написати. До того ж, підкреслюю, як він вважає. Тобто, він допускав, що може в цьому сенсі помилятися. Навчання відбувалося в повсякденному спілкуванні.
Коли я був редактором, то намагався так само працювати із тими, хто приходив на роботу. Не раз переконувався, коли викладав в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що навчання на виробництві набагато ефективніше, ніж в університеті. Але за умови, що у старших є час і бажання допомагати молодшим, а в молодших є бажання навчатися в старших. У цьому сенс. І при тому ще мають бути партнерські стосунки.
Розмовляла Марія Дмитрів
