Церква та преса: тонкощі євангелізації

22.12.2010, 13:18

Засоби масової комунікації – газети, журнали, ТБ, радіо, мережа Інтернет тощо – у свідомості християнина мали б асоціюватися з безмежними можливостями євангелізації у медіапросторі. Проте чи так це насправді? І як на свої власні ЗМІ дивиться Церква, яка також видає не лише праці видатних богословів або літургійні книги?

Засоби масової комунікації – газети, журнали, ТБ, радіо, мережа Інтернет тощо – у свідомості християнина мали б асоціюватися з безмежними можливостями євангелізації у медіапросторі. Проте чи так це насправді? І як на свої власні ЗМІ дивиться Церква, яка також видає не лише праці видатних богословів або літургійні книги?

Найбільш лаконічним документом про «права та обов’язки» щодо ЗМІ для католиків римського обряду є Кодекс Канонічного Права, для католиків східних обрядів – Кодекс Канонів Східних Церков. В них обох ми знаходимо розділ «Засоби суспільної комунікації, зокрема книги", який досить детально описує правила поводження зі ЗМІ у Церкві. Що цікаво, Католицька Церква одразу наголошує на різниці термінів: зауважте, йдеться про засоби суспільної комунікації, а не масової інформації (пор.Декрет Другого Ватиканського Собору про засоби соціальної комунікації Inter Mirifica, «З-поміж дивовиж», 2). На українських землях слово «масовий» занадто вже нагадує радянські часи і тоталітарний режим, і недарма. За часів Союзу ЗМІ були найвпливовішим засобом пропаганди, через який десятки мільйонів людей могли з радістю та сміхом переглядати комедію про сите й щасливе життя в колгоспі, тоді як їхні співгромадяни в той же час пухли і вмирали від голоду. Від впливу інформації на свідомість не втечеш, проте слово «комунікація» має зовсім інший відтінок: те, що ми нині звикли називати ЗМІ, коректніше було б визначити як засоби суспільного спілкування. Тоді відтінок «масовості» зникає, так само як і присмак маніпулювання, що його так чи інакше має абревіатура «ЗМІ». На жаль, і сьогодні світські ЗМІ часто хочеться перейменувати в ЗММ – засоби масової маніпуляції. Добре, що бодай у Церкві розроблено механізм того, як не дозволити засобам суспільної комунікації стати засобами маніпуляції, і називається цей механізм церковною цензурою.

Цензор: оборона віри та вірних

Як слушно стверджує канонічне право (кан. 823 ККП), аби зберігалися в непорушності істини віри та добрі звичаї, пастирі Церкви (насамперед єпископи. – Прим.авт.) зобов’язані та мають право слідкувати за тим, щоб друковане слово або використання ЗМІ не спричинювало збитку вірі чи звичаям вірних Христу. Крім того, пастирі повинні та мають право вимагати, щоб на їхній розгляд виносилися друковані католиками видання, які стосуються віри та звичаїв, а також засуджувати твори, які здатні нашкодити істинній вірі та добрим звичаям. Цей духовний контроль може здійснювати як окремий єпископ, так і помісне зібрання владик (наприклад, Конференція Єпископів України, Синод Єпископів УГКЦ тощо). Що ж до цілого народу Божого, то такий контроль здійснює відповідно верховна церковна влада. Певна річ, єпископ власноруч не зможе дати оцінку всім творам, що стосуються віри та моралі та видаються у його дієцезії, – для цього йому може просто забракнути часу. Тут з’являються церковні цензори: відповідно підготовлені та освічені люди, які кваліфіковано та обґрунтовано висловлюють свою думку щодо конкретного твору, що має прямий стосунок до віровчення, або, тим більше, буде прямо використовуватися з катехитичною чи душпастирською метою. Особлива увага тут завжди приділялася католицькій літературі та друкованій пресі. Можна також зустріти визначення «церковний консультант», обов’язки якого аналогічні обов’язкам цензора.

Цензор мусить відмовитися від власних смаків та вподобань, аналізуючи текст. По суті, його аналіз стосується лише відповідності католицькому віровченню. Єпископи мають право визначити перелік цензорів для дієцезії/єпархії, відбираючи їх за такими критеріями:

– відмінні знання у царині богослов’я;
– абсолютна відданість вченню Церкви;
– розсудливість.

Цензор або комісія цензорів мають відповідну підготовку та діють виключно в інтересах Церкви. Наприклад, при випускові книжки для широкого кола читачів єпископ може лише ознайомитися з письмовим відгуком (!) цензора на книжку, і тільки після цього він має дати обґрунтоване пояснення щодо випуску/затримки цієї літератури. Цензура в такому разі виконує ту ж само функцію, що й держстандарт і контроль у харчуванні: так забезпечується «їжа», яка в жодному разі не призведе до «ускладнень зі здоров’ям» та повністю відповідає вимогам людського «організму», адже тут ідеться про духовний стан та розвиток людини. Натомість твір, шкідливий з погляду віровчення, – гнилий плід, інструмент духовної спокуси. Кінець кінцем, він може стати навіть причиною відпадіння людини від віри. Власне такі «гнилі плоди» і мають відбирати й засуджувати церковна цензура та єпископат.

Кожен католик, який хоче видати книжку, що стосувалася би питань віри та моралі, а також добрих християнських звичаїв, має звернутися з готовим текстом до свого єпископа-ординарія або до єпископа того місця, де він збирається видавати книжку. Це ж стосується, як сказано в кан. 824 ККП або кан. 654 ККСЦ, будь-яких друкованих творів на відповідні теми, призначених для широкого загалу. Причому члени монаших орденів та конгрегацій мають отримати такий дозвіл спочатку від своїх настоятелів – до них Церква висуває серйозніші вимоги.

Світські ЗМІ: зона небезпеки

Церква є свідома того, що її діти потенційно можуть також співпрацювати зі світськими ЗМІ, більшість яких сьогодні явно не стоять на варті віри та добрих звичаїв, скоріше нападають на них. Це можуть бути не лише прямі антицерковні публікації – зараз, навпаки, існує певна мода на все «таємне та непізнане», в тому числі багато журналістів якраз таки вихваляють церковні спільноти у своїх публікаціях, хоча роблять це час від часу суто «на замовлення».

У сучасній Україні небезпека здебільшого криється в езотеричних (окультних) публікаціях, рекламах «цілительок від бога» Марусі та Фросі, псевдофілософських роздумах про фен-шуй тощо. І якщо поряд із таким з’являється публікація вірного Христу, то на це має бути справедлива й розумна причина, виправдана та обґрунтована. Духовенство або монашество взагалі має отримати на таке дозвіл місцевого єпископа-ординарія. Можна зауважити, що свідомий віри християнин-католик, який працює у ЗМІ, що видає антицерковні публікації, хоч би це були видавництво, газета, журнал або інтернет-сайт, мав би замислитися над концепцією своєї роботи: на чому він заробляє свої гроші?

Комунікація у парафії: підстави доброго апостольства

Що ж до організації парафіяльного користування засобами комунікації та книжками, то тут варто звернути увагу на суто літургійні книги; видання та друковані твори, призначені для катехизації; а також на літературу або образи, які продаються чи роздаються як дар при храмі або каплиці. Святе Письмо або його переклади християни можуть видавати лише затверджені Апостольським Престолом або Конференцією/Синодом Єпископів. І тільки такі видання Святого Письма можуть використовуватися у катехизації та реалізовуватися у парафіяльних кіосках чи магазинчиках. Богослужбові книги, молитовники, катехизми та катехитична література мають бути затверджені місцевим єпископом-ординарієм. Підручники, пов’язані з вірою та мораллю, мають бути затверджені Церковною Владою. При тому рекомендується, щоб вони все ж виносилися на суд місцевого ординарія. Щодо церковних кіосків, то обидва кодекси є згідні між собою: в них мають з’являтися лише такі книжки або інші друковані твори, які є затверджені правомочною церковною владою. Звісно, йдеться про твори, що стосуються віри та звичаїв. Також варто спостерігати за іконографічною продукцією та образами, їх також слід перевіряти на відповідність вірі та добрим звичаям.

Критерії розпізнання

Отже, щоб визначити католицьке видання або засіб комунікації, варто користуватися кількома критеріями:
– суть опублікованого стосується питань віри, моралі або добрих звичаїв у спосіб, згідний з навчанням Церкви;
– є дозвіл на публікацію від відповідної церковної влади: єпископа-ординарія, Конференції Єпископів або Синоду;
– видання має цензора або церковного консультанта, призначеного відповідною Церковною Владою;
– на початку видання є напис «дозволяється друкувати» (лат. imprimatur) та реквізити єпископа, який дав дозвіл. Можуть бути написи «за дозволом Церковної Влади" або nihil obstat (тобто немає помилок щодо віри та моралі) з реквізитами цензора. Є також книги або преса, де на початку міститься благословення єпископа та його реквізити.

В Інтернеті варто звертати увагу на визначення «офіційний сайт» Церкви або монашої конгрегації тощо, також перевіряти подані координати: вже сьогодні в Україні діють численні деструктивні секти псевдо-католицького походження. Ці буцімто католицькі сайти, на жаль, можуть посилатися на офіційну ієрархію, і навіть під ім’ям Папи або єпископа поширювати якісь нісенітниці. Проблема доктринальної чи канонічної автентичності інтернет-матеріалів зараз досліджується Церквою, але чіткі критерії ще важко визначити; тож у всесвітній мережі треба бути особливо уважним.

***

Вимоги до католицьких засобів суспільного спілкування є детальні та серйозні, адже йдеться про духовну їжу для дітей Церкви, яких ніхто не має права нагодувати отрутою. Ми бачимо: той, хто пише (і автор цієї статті пристосовує це також до себе), має відповідати за кожне слово, адже воно стане або поживою на шляху читачів до Бога, або каменем на шиї автора, що посмів спокусити свого читача. Будь-яка публікація має будувати Церкву, бути маленькою духовною цеглинкою у великій будові Божого Царства. Наважуючись писати, варто думати про тих, до кого пишеш: чи наміром від початку є бажання духовно збагатити свого читача, чи ставка йде на черговий «само-піар», самоствердження будь-яким чином? Адже найважливіший критерій звертання до спільноти Церкви, любов, не зносить ані єдиного фальшивого слова. І гине від зречення відповідальності.

Фелікс Кульпа, Католицький Вісник

Фелікс КУЛЬПА, Католицький Вісник // CREDO