Скандали довкола Папи: пошук істини чи антицерковна кампанія?

15.10.2010, 13:20
Скандали довкола Папи: пошук істини чи антицерковна кампанія? - фото 1
В даному огляді ми хотіли б згадати про основні моменти медіакампанії проти Папи, яка розгорнулася в ЗМІ з початку березня 2010 року, і дати оцінку тому, що в цих стрічках новин сприймає масова аудиторія за переконливі докази і серйозні факти.

Інтернет-видання «Ратцінгер-інформ», 20 квітня 2010 року

Переклад з російської Ігоря Скленара

Факти проти аргументів. Розслідування

Незвичайне піднесення, з яким Венедикта XVI зустріли жителі Мальти, 94% яких є католиками, не виправдало скептичних прогнозів деяких ЗМІ, зокрема, британських. Вони твердили про можливі масові акції протесту на острові у зв’язку з приїздом Папи. Ці акції мали би порушувати, як це відбувалося й в інших випадках, тему сексуального насильства над дітьми з боку деяких католицьких священиків.

Мовби маючи намір компенсувати хибність прогнозів щодо акцій протесту, деякі поважні агентства новин публікували в Інтернеті фотографії, на яких зображені прекрасні епізоди папського візиту на Мальту. Проте з вражаючою наполегливістю додавали до опису кожної з тих фотографій свого роду мантру: «Візит Венедикта XVI був затьмарений скандалом, пов’язаним з сексуальними домаганнями до дітей з боку католицьких священиків» або «Папа заявив жертвам священиків-педофілів, що він особисто відчуває «сором і сум».

Подібного роду шпильки можна було зустріти в більшості повідомлень засобів масової інформації про візит, так що могло скластися враження, ніби папа поїхав на Мальту виключно заради того, щоб зробити таку заяву. При цьому практично ніхто не згадав про реакцію самих потерпілих (на даний час їм виповнилося майже 40 років) на слова Святішого Отця. Так, один з учасників зустрічі стверджує, що розмова з папою «принесла мир в наші серця», а Йозеф Магро, один з найбільш відомих потерпілих, заявив, що в результаті цієї зустрічі він примирився з Церквою.

Безсумнівно, подібна тенденційність багатьох відомих (і не дуже) засобів масової інформації та їх прагнення будь-якою ціною пов’язати ім’я Папи з гучними скандалами, має свої причини, а проте виявлення та аналіз таких причин зараз не cтосується теми статті. В даному огляді ми хотіли б згадати про основні моменти медіакампанії, яка розгорнулася в ЗМІ з початку березня 2010 року, і дати оцінку тому, що в цих стрічках новин сприймає масова аудиторія за переконливі докази і серйозні факти.

 

Мюнхенська справа

Стартувала ця медіакампанія в англомовному світі завдяки публікації статті в «Нью-Йорк Таймс» від 12 березня, автори якої Ніколас Куліш та Рахель Донаді повідомляли про те, що в 1980 році Мюнхенська архиєпархія погодилася прийняти якогось священика, іменованого «о. Х.». Він раніше служив в єпархії Ессен, але був звинувачений в сексуальних домаганнях до дітей. Архиєпархія направила його на курси примусової терапії, а згодом допустила його до виконання священичих обов'язків. Проте в 1985 році «о. Х.», справжнє ім'я якого – Петер Хуллерманн, був знову помічений у подібних злочинах і цивільний суд зобов’язав сплатити штраф в сумі 1000 американських доларів та присудив 18 місяців умовного ув’язнення.

Пікантність цій ситуації додавав той факт, що головою Мюнхенської архиєпархії в той час був архиєпископ Йозеф Ратцінгер, який займав цю посаду з 1977 року. У зв'язку з цим журналісти покладали всю відповідальність за сумнівне рішення прийняти негідного священика на майбутнього Папу.

Трохи раніше ця ж тема вже була піднята німецькою газетою «Süddeutsche Zeitung».

У відповідь на ці звинувачення керівництво архиєпархії опублікувало заяву, в якій детально висвітлювалась суть питання. Дійсно, о. Хуллерманн був прийнятий в Мюнхенську архиєпархію в 1980 році, і в тому ж році керівництво архиєпархії разом з тодішнім архиєпископом Йозефом Ратцінгером прийняло рішення направити священика на курс лікування, надаючи йому в цей період парафіяльний будинок, але не дозовляючи виконувати священичі обов’язки. Однак, всупереч цьому рішенню, генеральний вікарій архиєпархії Герхард Грубер дозволив залучати о. Хуллермана до виконання душпастирських обов'язків. У 1982 році (тобто вже після того, як Ратцінгер обійняв пост префекта Конгрегації віровчення в Римі) Хуллерман був переведений на парафію Графінг-Мюнхена, де також виконував душпастирські обов’язки аж до 1985 року, коли йому були пред’явлені нові обвинувачення.

Коментуючи дану ситуацію, колишній генеральний вікарій архиєпархії Герхард Грубер заявив: «Повторне залучення о. Х. до пастирських обов’язків було серйозною помилкою. Я несу повну відповідальність за це. Я глибоко шкодую, що внаслідок цього рішення могли бути вчинені злочини щодо молодих людей, і прошу вибачення у всіх, кому нанесли рани».

Таким чином, саме по собі рішення про прийняття священика в єпархію для проходження лікування не може розглядатися як щось екстраординарне і помилкове, оскільки існуюча тоді практика не допускала якихось негайних і незворотніх рішень в тому, що стосується клерикального статусу священиків. Та й покарання застосовувалися, як правило, зі збереженням цього статусу. Священик не розглядається Церквою як чиновник, якого одним розчерком пера можна відправити у відставку. Позбавлення духовного сану може бути тільки результатом серйозного і всебічного розслідування, на час якого священику можуть заборонити служити або, принаймні, відсторонити від душпастирської праці.

Помилковим було саме рішення про допуск священика до пастирського служіння, однак подібні кадрові питання в таких великих єпархіях, як Мюнхенська архиєпархія, як правило, не розглядаються самим єпископом. Тому особиста участь Йозефа Ратцінгера в призначеннях «о. Х.» на парафіяльні місця вельми сумнівна, тим більше, що така участь повністю заперечується як в заяві архиєпархії, так і в свідченні Герхарда Грубера, а відомостей, які доводять протилежне, не існує.

Однак роз’яснення, зроблені архиєпархією, не були сприйняті серйозно засобами масової інформації, які підхопили скандал. Навпаки, вони були розцінені як спроба перенести відповідальність з Папи на його колишніх підлеглих. Факти і аргументи, які суперечать запропонованій читачам версії подій, або спотворювали і подавали у вигідному світлі, або просто ігнорували. Доброю ілюстрацією недбалого ставлення до фактів з боку журналістів може служити публікація в італійській газеті «La Repubblica», автор якої, використавши образний вислів «холодний баварський ранок» 15 травня 1980 року, коли «в багатому Мюнхені, на Рохусштрассе, 5» було прийнято рішення про прийняття в архиєпархію о. Хуллермана, стверджує, що на засіданні керівництва дієцезії «крім інших, випадково був відсутній нинішній секретар Папи Генсвайн». Відомий ватиканіст Андре Торніеллі іронічно пропонує автору свою допомогу в здійсненій ним «скрупульозній реконструкції» тих давніх подій: можливо, о. Генсвайн того ранку 15 травня «випадково був відсутній» тільки через те, що в той час був ще семінаристом в дієцезії Фрайбург-в-Брайзгау (федеральна земля Баден-Вюртемберг), а священиком він став лише чотири роки опісля, в 1984 році. Можливо, не був присутній він на цьому засіданні ще й тому, що секретарем Ратцінгера він став лише в 2003 році, тобто через 23 роки після засідання, в якому він «випадково» не брав участі.

Стаття в «Нью-Йорк Таймс» послужила поштовхом для цілої низки публікацій, серед яких особливу скандальну популярність здобув вкрай агресивний матеріал представника руху «Нового атеїзму» Крістофера Хітченса під назвою «Грандіозне католицьке замовчування: для них погано пахне вся кар'єра Папи». Написаний автором у кращих атеїстичних традиціях памфлет містить звинувачення Католицькій Церкві чи не у всіх смертних гріхах людства, а відповідальність за них, як особисту, так й «інституційну» покладається безпосередньо на Венедикта XVI.

Хітченс звинуватив Ратцінгера в тому, що, будучи префектом Конгрегації віровчення, він у 2001 році нібито розіслав єпископам «конфіденційний» лист, в якому погрожує їм відлученням від Церкви в тому випадку, якщо хтось з них розкриє факти «насильства і знущань» над дітьми з боку католицьких священиків. Крім того, Хітченс звинуватив кардинала Ратцінгера в тому, що той встановив 10-річний термін давності для подібних злочинів, і такий термін розпочинає точку відліку з того моменту, коли жертві виповниться 18 років. Автор названої статті розглядає це як «перешкода правосуддю».

Грунтовну відповідь на ці звинувачення дав у своїй статті колишній канадський офіцер поліції Шон Мерфі, який раніше займався розслідуванням справ, пов’язаних зі звинуваченнями католицьких священиків у сексуальному насильстві. Статтю Хітченса він кваліфікував як «повний абсурд», а висунуті звинувачення в ній називає помилковими.

Так, лист, який Хітченс називає «конфіденційним», насправді був опублікований Ватиканом, в тому ж 2001 році з'явився його англійський переклад, а принаймні з 2005 року його латинський оригінал доступний на офіційному сайті Святого Престолу. І за цей час його вже неодноразово «виявляли», «відкривали громадськості» або «оприлюднили» численні репортери до Хітченса.

Встановлення терміну давності, яке, згідно з Хітченсом, мало на меті перешкоджати правосуддю, насправді стало збільшенням терміну, який існував раніше. Подібні ж терміни існують й в цивільному кримінальному законодавстві, при чому у взаємозв’язку зі справами такого характеру вони часто були невеликі, що ускладнювало розслідування таких злочинів. Нововведення, зроблені кардиналом Йозефом Ратцінгером, істотно полегшували процедури церковного розслідування.

Що ж стосується наведених Хітченсом «цитат» з того самого листа кардинала Ратцінгера, в яких він нібито погрожує відлученням тим, хто посміє розкрити відомості про випадки насильства з боку священиків, то вони від початку і до кінця є фальсифікацією, при цьому несвідомою. Текст, який цитував Хітченс – це зовсім не лист Ратцінгера з 2001 року, а інструкція «Crimen sollicitationis» (1962 р.), затверджена Папою Іваном XXIII, яка встановлювала процедуру розслідування найтяжчих порушень церковної дисципліни. У листі Ратцінгера міститься лише одне згадування цієї інструкції, з зауваженням того, що в даний час ці норми переглядаються.

Цитата ж Хітченса є вирваною з контексту і переплетена з його власним коментарем; тоді як в цьому документі початку 60-х років йдеться лише про необхідність надзвичайно ретельного розслідування таких серйозних справ, які найчастіше пов’язані з таємницею сповіді, за порушення якої і належить покарання у вигляді відлучення від Церкви. Про жодне відлучення за розкриття відомостей про насильство над дітьми з боку священиків там не йде мова, навпаки, інструкція не тільки говорить про обов’язок повідомляти такі відомості єпископу, але і накладає автоматичне відлучення від Церкви на тих, хто свідомо цього не робить.

Варто відзначити також, що в цивільному судочинстві справи настільки делікатного характеру нерідко супроводжуються вимогами секретності і нерозголошення, щоб уникнути як можливого несправедливого обвинувачення сумлінних людей (що, на жаль, траплялося дуже часто і в справах зі звинуваченнями католицьких священиків), так і з метою захисту приватного життя й жертв насильства.

 Як бачимо, «новий атеїзм», який проголосив Хітченс, несуттєво відрізняється у своїх методах від старого; брехня, фальсифікація і наклеп у боротьбі з Церквою до цього часу є кращою зброєю для людей, які вважають себе її непримиренними ворогами.

 

Справа Мерфі

Наступним етапом звинувачень на адресу Папи стала стаття Лаурі Гудстейн в тій же «Нью-Йорк Таймс», в якій автор стверджував, що кардинал Ратцінгер перешкоджав розслідуванню справи американського священика о. Лоуренса Мерфі, якого звинувачували в насильстві над дітьми. Ця справа була пов’язана з розслідуванням звинувачень в сексуальних домаганнях до дітей з боку о. Мерфі, який в 1963-1974 рр. працював директором школи для глухих в м. Сент-Френсіс (штат Іллінойс). Його усунули від обов’язків після звинувачень у зловживаннях і його справа розслідувалася цивільною владою, але не завершилася обвинувальним вироком. Через десятиліття, в 1995 році, з боку жертв надійшли нові звинувачення, пов’язані з тими ж подіями, і за рішенням архиєпископа дієцезії Мілуокі проти о. Мерфі розпочали церковний судовий процес, який, однак не був доведений до кінця через смерть обвинуваченого в 1998 році.

Автор статті на підставі судового звіту справи п’ятнадцятилітньої давності щодо подій сорокалітньої давності спробував ввести в цей скандал Папу Венедикта XVI, звинувативши його в тому, що на посаді префекта Конгрегації віровчення в 90-х роках XX ст. він нібито перешкоджав цьому процесу і забороняв розголошувати будь-які деталі. Стаття отримала цілком очікуваний резонанс в ЗМІ, він був значним, тому що на телевізійних ток-шоу обговорювали й таке питання: чи Папа повинен в цій ситуації подати у відставку? В зв’язку з цим прес-служба Ватикану виступила з досить докладним роз’ясненням цього випадку. Керівник прес-служби Святого Престолу о. Федеріко Ломбарді розповів, що в середині 1970-х років деякі з жертв о. Мерфі повідомили про його зловживання цивільній владі, яка провела розслідування цієї справи в той же період. На сайті архиєпархії Мілуокі наголошується, що восени 1973 року про зловживання було повідомлено в поліцію штату Мілуокі, яка, проте, повернула справу на розгляд місцевій владі Сент-Френсіса. Ніяких цивільних позовів у той час пред’явлено не було. У той же час звинувачення були доведені до відома архиєпископа Вільяма Казинса, який очолював в той час архиєпархію. Cвященика Мерфі усунули з парафії 18 травня 1974 року.

У вересні того ж року цього священика перевели в єпархію Сьюпіріор. Цивільний позов був поданий проти архиєпархії Мілуокі щодо о. Мерфі в 1975 році і був залагоджений в 1976 році.

 Отець Ломбарді зазначив, що «Конгрегація віровчення була проінформована про цю справу лише близько 20 років опісля». Звіт справи з трибуналу архиєпархії Мілуокі, опублікований в «Нью-Йорк Таймс», свідчить, що тодішній архиєпископ Ремберт Уікленд, який врешті подав справу до відома Конгрегації, почав отримувати листи в 1995 році, які містять звинувачення на адресу о. Мерфі.

21 грудня того ж року архиєпископ розпорядився почати розслідування справи. Коли стало очевидно, що звинувачення швидше за все правдиві, а також що вони є доволі серйозними і включають посягання навіть в сповідальниці, архиєпископ Уікленд прийняв рішення передати справу до ватиканської Конгрегації віровчення (очолював її тоді кардинал Йозеф Ратцінгер). Саме до її  компетенції належать справи про зловживання таїнством сповіді.

Мабуть, найрозгромнішим матеріалом щодо цієї справи стала стаття о. Томаса Брандейджа, раніше колишнього судового вікарія єпархії Мілуокі. Він очолював процес у справі о. Лоуренса Мерфі. Отець Брандейдж переконливо і беземоційно, що властиво справжньому каноністу, не тільки доводить несумісність звинувачень на адресу кардинала Ратцінгера, але й звинувачує "Нью-Йорк Таймс" у звичайній несумлінності, простому недбальстві та фальсифікації.

Перш за все, за твердженням о. Томаса, протягом обговорення всієї цієї справи жодне інформагентство не спробувало зв’язатися з ним, щоб дізнатися хоч якісь подробиці процесу, з якого вони мали намір зліпити скандал світового значення, при цьому враховуючи те, що о. Брандейдж є найпоінформованішою особою в цій справі.

Крім того, «Нью-Йорк Таймс», а після нього ще більше сотні видань цитували слова о. Томаса, достовірність яких ніхто не спромігся перевірити. Тим часом священик стверджує, що документ, з якого вони були взяті, написаний від руки, а почерк цього рукописного документа належить невідомій людині, але в жодному разі не йому самому. «Тричі перевіряти будь-яку цитату вчать студентів-першокурсників в школі журналістики», – наголошує о. Томас, а в даному випадку автори матеріалу в «Нью-Йорк Таймс» не знайшли для цього часу, що яскраво свідчить про їх мету – непроведення серйозного розслідування та пошук істини, а швидше за все розповсюдження «смажених фактів».

Що стосується участі кардинала Ратцингера у всій цій справі, то, на думку о. Томаса, припускати про таку участь не існує жодних підстав. Це пов’язано з тим, що до 2001 року розгляд справ про сексуальні зловживання щодо підлітків належав до компетенції Римської Роти, а не до Конгрегації віровчення, яку очолював тоді кардинал Ратцінгер. Саме в Римську Роту йшли апеляції на ці справи і залежувалися там довгі роки. Якраз після того, як в 2001 році ця компетенція була передана в Конгрегацію віровчення, справи подібного характеру стали розглядатися швидко, неупереджено і з належною повагою до всіх сторін, залучених в процес. Як сам о. Томас, так і його численні колеги-каноністи, не сумніваються, що ці позитивні зміни є особистою заслугою кардинала Ратцінгера.

Другою важливою публікацією, яка проливає світло на цю історію, стала стаття о. Раймонда де Суза в «National Review». В ній він звертає увагу на два основних джерела історії в «Нью-Йорк Таймс», обидва з яких навряд чи можна вважати такими, які заслуговують довіри з боку читача.

Перше джерело – це адвокати, які ведуть справи проти архиєпархії Мілуокі, а один з них, скандально відомий Джеффрі Андерсон, подав також позов до Верховного суду США проти Святого Престолу. Ці адвокати мають матеріальну зацікавленість в цій справі, а тому не можуть розглядатися як неупереджена сторона.

Друге джерело – колишній архиєпископ Мілуокі Ремберт Уікленд, який є найбільш дискредитованим єпископом в Сполучених Штатах. Він  відомий через погане ведення справ про сексуальні зловживання в той час, коли керував архиєпархією Мілуокі, а також через розтрату 450 тисяч  доларів з єпархіальної скарбниці, які він заплатив своєму коханцеві-гомосексуалістові, що його шантажував.

Відомо, що він давно був озлоблений на те, що за своє погане управління архиєпархією втратив довіру Папи Івана Павла II і кардинала Йозефа Ратцінгера, задовго до того, як стало відомо про те, що він платив своєму таємному коханцеві грошима парафіян. Очевидно, що це джерело ще менше заслуговує довіри.

Сама ж Лаурі Гудстейн, автор публікації в «Нью-Йорк Таймс», після виходу в минулому році автобіографії опального архиєпископа, написала досить співчутливу статтю, в якій заперечує найсерйознішы звинувачення, які висувають Уікленду.

«Можна припустити, що погані джерела все ж повідомляють правду», – пише о. Раймонд у своїй статті. – Проте скомпрометовані джерела мовби закликають до того, щоб їх ретельно дослідили». Насправді ж відбувається все навпаки – по всьому світі редактори новин просто передруковують матеріали «Нью-Йорк Таймс», не звертаючи уваги на їх нефаховість.

Глибоке дослідження представлених на сайті «Нью-Йорк Таймс» документів повністю збігається з тим, про що говорив о. Федеріко Ломбарді. Йдеться про те, що церковний судовий процес проти о. Мерфі ніколи не припинявся. Насправді, він був лише призупинений за кілька днів до смерті священика. Судячи з документів, кардинал Ратцінгер ніколи не приймав рішень в цій справі. Його делегат архиєпископ Тарчізіо Бертоне вважав за необхідне провести повноцінний канонічний процес, однак, переконавшись у поганому стані здоров’я обвинуваченого, запропонував в якості найоперативнішого рішення відсторонити о. Мерфі від будь-якого служіння.

Крім того, згідно з канонічними приписами того часу, основна відповідальність за ведення справ про сексуальні зловживання лежала на місцевих єпископах. З 1977 року така відповідальність за накладання покарань на о. Мерфі покладалася на архиєпископа Уікленда, проте аж до 1996 року він не зробив нічого в цьому напрямку. Саме з цього моменту до справи підключилося відомство кардинала Ратцінгера, але воно в свою чергу жодним чином не перешкоджало судовому процесу на місцевому рівні.

 

Справа Кізла

Мабуть, найбільш безпідставною і курйозною історією стала стаття Джилліана Флаккуса, опублікована агентством Associated Press. Вона вийшла під назвою «Майбутній Папа зупинив педофільський процес» і грунтувалася на листі кардинала Ратцингера єпископу Оклендської єпархії в США. Документ, власноруч підписаний кардиналом Йозефом Ратцінгером в листопаді 1985 року, був складений латинською мовою. Тому журналістам довелося шукати тих, хто допоможе їм зрозуміти зміст таємного паперу, і за цією допомогою в перекладі ватиканського документа, написаного канцелярською латиною, вони чомусь звернулися до філологів-класиків. Потім, на підставі отриманого перекладу і не спробувавши проконсультуватися в експертів, вони зробили висновок, сформульований в заголовку статті.

Згідно з тим, що зумів зрозуміти з роздобутого документа Джилліан Флаккус, кардинал Ратцінгер у відповідь на прохання єпископа Оклендської єпархії «позбавити сану» священика Стівена Кізла, якого звинувачували у сексуальних домаганнях до дітей, заявляє, що заради блага Вселенської Церкви це є недоцільно. Адже ретельний розгляд справи вимагає тривалого часу, а поки що слід супроводжувати священика Кізлу батьківською турботою, роз’яснивши йому причини такого рішення Конгрегації. Іншими словами, майбутній Папа відмовив єпископу в його проханні справедливо покарати злочинного священика позбавленням сану.

 Однак до подібного висновку могла дійти лише людина, яка абсолютно не розуміє канонічного права, розподіл компетенцій в структурах Католицької Церкви, а також не знає церковної латини або намагається аналізувати не цілком достовірний переклад. Саме кричущий непрофесіоналізм і недотримання стандартів журналістського розслідування стало причиною чергової антипапської фальшивки, яка послужила, однак, приводом для нової хвилі істерії в світових ЗМІ.

Про що ж насправді йде мова в документі? Єпископ, який звернувся до Конгрегації віровчення, насправді не просить покарати о. Кізлу «позбавленням сану», а просить про диспензу (звільнення) «від всіх священичих обов’язків», про яку, як випливає з документа, просить сам о. Кізла, оскільки в документі він названий «прохачем» (orator). Справа в тому, що до недавнього часу навіть повне позбавлення духовного сану не звільняло священика від обов’язку дотримуватися целібату, і про диспензи від такого обов'язку священик повинен був особисто просити єпископа, а єпископ звертався з цією справою до Риму. Відповідь Конгрегації, підписана Ратцінгером, мало чим відрізнялася від відповідей в десятках і сотнях подібних справ: як би не хотів священик полишити все одразу і одружитися або якось ще впорядкувати своє життя, все ж таки, крім його власних побажань необхідно враховувати і добро Церкви, щодо якої він прийняв деякі зобов’язання. Тому такий крайній захід як позбавлення духовного сану застосовують лише після детального розгляду всіх обставин, а звільнення від обов'язку целібату надають після закінчення деякого встановленого терміну (в той час він надавався зазвичай не раніше, ніж прохачеві виповниться 40 років, а о. Кізлі на момент прохання було 38). Причини, якими обгрунтовувалось прохання, були визнані досить серйозними (gravis momenti), однак Конгрегація не вважала за можливе не враховувати негативні наслідки, які після надання такої диспензи може спричинити для спільноти віруючих, особливо беручи до уваги молодий вік прохача (attenta iuvenili praesertim oratoris aetate).

Іншими словами, невідомо, що ще накоїть цей прохач, якщо відпустити його у вільне плавання. Як бачимо, там де журналіст Флаккус вбачає страх розголосу і скандалу, насправді має місце турбота про те, щоб не залишити без нагляду і піклування потенційно небезпечного для громади і самого себе клірика. Крім того, як вже не раз ми зазначали, до 2001 року в компетенцію Конгрегації віровчення взагалі не входив розгляд справ про сексуальні домагання щодо дітей. Тому цей аспект справи просто не міг  розглядатися кардиналом Йозефом Ратцінгером в 1985 році. Його відповідь стосувалася саме прохання священика про звільнення від священичих обов'язків, а не необхідного для нього покарання.

Саме причини відмови Конгрегації в проханні рекомендує роз’яснити Кізлі кардинал Ратцінгер (apte patefaciendo rationem agendi huius Dicasterii), не забуваючи при цьому супроводжувати його батьківською турботою. Оскільки, як це не видасться дивним світському журналісту, священик (та й будь-який християнин) повинен залишатися для єпископа сином, в якій би безодні гріха він не опинився. При цьому така відповідь Конгрегації ніяк не обмежувала керівництво єпархії, яке могло без жодних перешкод, хоч і не позбавляючи духовного сану, заборонити негідному священику служити і позбавити його всіх душпастирських обов’язків, що було зроблено ще до цього листування.

Це була справа, в якій священик просив звільнити його від обітів, а Ватикан, який був завалений подібними запитами в період 70-х років 20 ст., бажав ретельно розглядати всі подібні справи. Одним словом, якщо ви шукаєте докази «кризи сексуальних зловживань в Католицькій Церкві – ця справа зовсім не підходить для цього».

 

 Загроза арешту

Найабсурднішим епізодом розгорнутої проти Венедикта XVI медіакампанії стала скандальна ініціатива двох британських атеїстів – Річарда Докінза і вже згадуваного Крістофера Хітченса, які заявили про намір ініціювати арешт папи Римського під час його вересневого візиту до Великобританії. Підставою для такого арешту мав би послужити позов, поданий юристами – однодумцями британських авантюристів, Джеффрі Робертсоном і Марком Стівенсом. Автори цієї ідеї стверджували, що можливість арешту папи під час його переїзду Великобританією нібито надає той факт, що Ватикан не є членом ООН, а лише постійним спостерігачем при цій міжнародній організації, і це нібито не дає папі права користуватися дипломатичним імунітетом, незважаючи на те, що візит носить державний характер. Звинувачення, яке мали намір пред’явити Венедикту XVI атеїсти – це приховування випадків педофілії серед священиків, яке вони кваліфікували як «злочин проти людства».

Однак авторитетні британські юристи піддали різкій критиці цю ініціативу, назвавши її абсолютно недієвою, оскільки вона не має жодних юридичних підстав. Крім того, вони побачили в ній розпалювання ворожнечі на релігійному грунті, що по суті є кримінальним злочином. Тому згодом Докінз вважав за краще дистанціюватися від цієї акції, приписавши її авторство Хітченсу, а той, у свою чергу, також пояснив свій вчинок бажанням лише «налякати» Папу і змусити його скасувати запланований візит до Великобританії.

Тим не менше, сама ідея можливості заарештувати папу Римського припала до смаку багатьом засобам масової інформації, які повідомляли про неї з відтінком явного співчуття.

 Парадоксально, але замість того, щоб підтримати папу Венедикта XVI, який, ще будучи кардиналом, більше за інших докладав зусиль для того, щоб боротися з недугою, яка проникла також і в Церкву, багато ЗМІ вважають своїм обов’язком розшукати хоч найменші сліди невдалих, на їх погляд, рішень майбутнього папи, щоб на їх основі роздути скандал і маніпулювати громадською думкою. Очевидно, що за всіма цими незграбними спробами очорнити папу криється аж ніяк не любов до істини і бажання відновити справедливість, а різке і неприховане несприйняття Церкви та цінностей, які проголошуються нею.

Немає сумнівів, що пошуки невтомних борців з папою продовжаться, і агентства новин представлять нам ще не одну подібну «сенсацію». Проте відрадно те, що навіть у добу масової інформації є ще досить багато людей, у яких власна думка грунтується на здоровому глузді, а не з допомогою заголовків на передовицях впливових газет.