Український "медіа-базар" і "ларьок" релігійної журналістики на ньому
Травень у РІСУ став своєрідним майданчиком для висловлення думок на тему “релігія і мас-медіа”. А тепер проную вашій увазі певен „мікс” всього сказаного. Даруйте, якщо акценти виставлені не так, як вважаєте ви. Зрештою, це може стати нагодою для продовження розмови.
Хто є хто?
Насамперед, визначимось з поняттями: є релігійний журналіст, а є журналіст, який працює в конфесійному ЗМІ. Релігійний журналіст – спеціаліст, який готує матеріали на релігійну тематику для світських медіа. Тобто це певна спеціалізація, так само як, наприклад, спортивна чи економічна. Його цільова аудиторія – це аудиторія того ЗМІ, в рамках котрого представлена інформація.
Журналіст, який працює в конфесійному ЗМІ – спеціаліст, який допомагає Церкві (релігійній організації) використовувати мас-медіа для її основної місії. А таким чином, він інформує про життєдіяльність цієї організації, поширює її віровчення, сприяє, в першу чергу, зміцненню комунікації між членами даної релігійної спільноти, які і є його цільовою аудиторією.
Універсальне і спеціальне
„Церковна журналістика – це звичайна журналістика. Що я всім і намагаюся довести”, — говорить Василь Анісімов, керівник прес-служби УПЦ (МП). Тобто у будь-якій сфері журналістики діють універсальні правила. Головне з цих правил – „не фальсифікувати факти”, як висловився в інтерв’ю РІСУ Вахтанг Кіпіані, відомий український журналіст. Іншими словами – бути правдивим і об’єктивним. А також володіти “ремеслом” та дотримуватись професійної етики.
То було про універсальне, а тепер про спеціальне.
Журналіст, який працює з релігійної тематикою у світському ЗМІ
— зобов’язаний неупереджено подавати факти, незалежно від своїх симпатій чи антипатій. “Як людина я маю право на емоцію, але як фаховий журналіст я не маю права відібрати в читача можливість отримати цю інформацію і зробити власні висновки” (Вахтанг Кіпіані);
— не обов’язково має бути віруючим. У першу чергу, він повинен мати знання;
— повинен не забувати, що релігійні питання вимагають більш делікатного підходу, ніж, приміром, економічні чи політичні.
Журналіст, який працює в конфесійному ЗМІ
— має припинити робити свою роботу “на колінах”, а професійно підходити до завдань. „Бажано, щоб стиль конфесійної періодики відповідав часу – був легким, доступним для широкої аудиторії, щирим, як сьогодні кажуть, „без пафосу”. Публікації мусять бути цікавими, розумними, якщо читачам пощастить, то й мудрими. Усе це можливо лише за наявності професійної підготовки конфесійних журналістів. Читачі втомились від аматорської журналістики” (Алла Бойко, доктор філологічних наук, професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, експерт з релігійної журналістики);
— навчитися співпраці з іншими, т.зв. нішевими ЗМІ, своїми колегами, бо „як будемо сприймати один одного, як конкурента, то лишень втягуватимемо один одного до котла, не даючи змоги піднятися вище” (о. Артур Колодзейчик, керівник відділу медіа-освіти в Європейському Центрі Комунікації і Культури, Варшава).
Церковна тематика у світських ЗМІ. Є добра новина і погана, яку подавати першою?
Гаразд, спочатку про добре
Справжню вартісність чогось можна побачити лише в порівнянні. Погляд, так би мовити, збоку представимо думкою Артема Скоропадського, російського журналіста, який кілька років працював в Україні кореспондентом газети „Коммерсантъ-Украина”: „Отношение (до релігійної тематики в українських ЗМІ), надо сказать, самое замечательное. Когда я переехал в Киев в 2005 году, я был удивлен тем, как украинские средства массовой информации (неважно, газеты это или телевидение) подробно рассказывают о церковной тематике и сколько времени этому уделяется. В России, где я жил всю сознательную жизнь, такое представить сложно. Это в очередной раз свидетельствует о том, что утверждение о большей религиозности украинцев по сравнению с россиянами абсолютно правдивы и справедливы. При этом, церковная жизнь показывается со всех сторон, а не как в России — только с официозной”.
А тепер про погане
Є один анекдот про „номінального вірянина”, який „як не прийде до Церкви —там завжди яйця святять”. Ось за таким принципом і працює більшість наших світських медіа. Тобто активізація їх до висвітлення релігійної тематики зростає напередодні свят. Ще б пак! Як не помітити настільки вагомих подій у суспільстві – адже це вихідні і черговий привід для святкування. І там уже немає значення, чи народився Христос у той день, чи воскрес. Непогано можна „стравити” публіці і церковний скандал. А ще ліпше – міжцерковний. Така ж подія як ніщо інше показує громадськості правду-матір – ось які вони ці віруючі „святі і Божі”! Одним словом, як сказав Василь Анісімов: „Злостивості, до того ж безглуздої, більше, ніж достатньо. Хоча багато пишеться просто через незнання”.
Тут варто процитувати і вже згаданого Вахтанга Кіпіані: „Є публікації, від яких за голову хапаєшся. Наприклад, недавні публікації газети “Дело” про “сектантів”. Як на мене, це примітив. Потік цих публікацій у непрофільній газеті, некоректність висловлювань і оцінок, на мій погляд, є професійною помилкою редакторів і журналістів видання. Вони образили багатьох віруючих, які не несуть відповідальності за окремі прикрі випадки, які бувають у кожній без винятку спільноті, зокрема й Церкві. Адже прикрі випадки педофілії в Католицькій Церкві не можуть говорити про всю Церкву. А наявність у православного владики „мерседеса” аж ніяк не свідчить про те, що всі батюшки „жирують”. Я вважаю, що до питань Церкви і віри потрібно ставитись з більшим рівнем внутрішньої культури, ніж коли ми пишемо на інші теми”.
Але! „Вміли, кумцю, зготувати, не вміли подати”
Звичайно, лише наїжджати на журналістів не слід. Адже їх постійно кидають з однієї передової на іншу. В наших редакційних умовах рідко хто закріплюється в одній темі, наприклад релігійній, і може глибше копнути, щоб зробити добрий матеріал. Тому церковні прес-служби повинні виходити їм назустріч. Варто максимально підготувати інформацію і покласти в доступному місці – на офіційному сайті. Коли проходить прес-захід, написати прес-реліз і вручити власноруч кожному „бійцю пера”. Зробити доступними „архи-чини”. А коли вже і в такій ситуації не попливе об’єктивний потік інформації, то гуртуватися зі своїми колегами з інших прес-служб і впливати на керівництво тих злостивих медіа, чи заводити “чорні списки” непрофесійних і злоязиких.
Отже навичок культури співпраці потребують обидві сторони.
„Церковна (релігійна) журналістика все ж таки має свій „ларьок” на українському медіа-базарі”
Так охарактеризував ситуацію з релігійними медіа в Україні бр. Юстин Русін, священик Ордену Братів Менших Капуцинів, продюсер мультимедійної студії CLARA STUDIO.
Тобто релігійні медійщики небагато, але продукують. Є високі оцінки деяких з них. Не буду конкретизувати, бо РІСУ не робила власних досліджень. Але наші гості називали конкретні ресурси. Та, варто зазначити, що оцінка тих медіа трапляється доволі суб’єктивною, адже в основному люди керуються принципом “що до серця лежить, або не лежить”. Василій Анісімов назвав це “простором понять”, в якому кожен з нас існує: хто в моєму “просторі” – тому дефирамби, хто поза ним – достойний гнилих помідорів.
Природно, що ЗМІ релігійного характеру наразі мають лише “ларьок”, адже “розвиток конфесійної преси у нас був припинений на сході України у 1918 р., а на заході – у 1939 р. У радянські часи виходив лише один, суворо цензурований часопис”, — констатує Алла Бойко. – Традиції релігійної публіцистики, яка існувала в Україні з 1860 р. сьогодні лише відроджуються. Зараз більшість конфесійних ЗМІ, та й переважна більшість публікацій з релігійної тематики знаходяться в Україні на аматорському рівні. Але питання про серйозну конфесійну журналістику порушено, інтерес до неї є і у фахівців, і в суспільства. Є потреба в якісному інформаційному продукті, значить, треба його „готувати” і „ подавати””.
Вчитись, вчитись і ще раз вчитись
Як бачимо, наш славний Кобзар правий: “Якби ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя…” Майже кожен з травневих гостей РІСУ робив акцент на необхідності навчання людей, поставлених глаголити до громадськості через медіа. Причому вчитися треба і тим з нас, хто працює в конфесійній пресі, і тим, хто у світській.
„Церковным журналистам не хватает умения находить интересные темы и увлекательно их „продавать”, то есть оформлять: делать интригующее начало, привлекательный заголовок. Будь моя воля, я бы всех сотрудников церковных пресс-служб отправлял бы на практику в Рейтерз, BBC или по крайней мере в журнал „Корреспондент”.
А светским журналистам не хватает вежливости и религиозной грамотности. Многие не знают, чем священник отличается от диакона, а солея – от паперти. Это можно простить, если было хотя бы желание разобраться в вопросе” (Артем Скоропадський).
Колеги, не розслабляймось – роботи непочатий край
А зараз, шановні — ярмарок ідей! Під час травневих веб-конференцій та інтерв’ювання фігурувало питання “які релігійні медіа-проекти варто було б представити українському читачу, слухачу і глядачу?”. Ось, що ми назбирали (не густо, але цікаво):
„Гадаю, що Україна доросла до створення світського релігійного місячника, який міг би мати кілька десятків тисяч читачів. Цю функцію багато років виконував редагований Віктором Єленським журнал “Людина і світ”. Таке видання повідомляло б про головні події в житті всіх церков і конфесій, а також було б майданчиком для дискусій та місцем для анонсування нових фільмів, книжок, дисертацій, розвідок, знахідок. Такі видання є в багатьох країнах світу. Такий журнал мав би бути й компетентним, і популярним” (Вахтанг Кіпіані)
„Я вважаю, що зараз не вистачає формату кольорового тижневика, який писав би про всі важливі події в країні з християнської точки зору. Щось на зразок „Ньюзвіку” чи „Кореспондента”. (…) Зараз не вистачає портретів цікавих священників чи ченців, нарисів про відродження монастирів чи храмів, про соціальну діяльність Церкви.(…) Журналіст має показати, що Церква – це свобода. Наприклад, зробити матеріал про мову богослужіння. Є священики, які вважають, що перекладати службу російською чи українською – це гріх. Є протилежні точки зору – наприклад, єпископ Тульчинский Іонафан вже переклав літургію українською і служив українською. Можна зробити інтерв’ю з двома такими людьми й показати, що в Церкві головне — стати ближче до Спасителя і можна мати різні точки зору на практику служби, але належати до однієї Церкви. Крім того, не вистачає агіографічної літератури, написаної нормальною, живою мовою (Влад Головін, православний журналіст, працює в світських ЗМІ, автор кількох десятків публікацій на сайтах www.orthodoxy.org.ua, www.kiev-orthodox.org, представник відомого російского місіонерського журналу „Фома” в Україні).
Народний мікрофон
Можливість висловитись на оголошену тему РІСУ надала кожному бажаючому. На сайті було створено спеціальний майданчик “Релігія і мас-медіа в Україні: проблеми взаємовідносин”. Як видно, сама назва задала тон — тут можна було сказати своє “фе” і назвати проблему по імені. Цікаво, що думки, якими поділилися читачі, звучали в унісон висловленим і під час веб-конференцій та інтерв’ювання. А саме: обурення через некомпетентність тих, хто пише у світських ЗМІ, а також невдоволення солодкістю і однобокістю конфесійних медіа. Можна сказати, що побажання публіки вмістилося в трьох словах особи, що назвала себе Пресвітеріанином: “Объективности, сбаллансированности и компетентности!!!!»
Добре, що існує таке критичне ставлення. По-перше, це виявляє “пробіли” в роботі журналістів (і світських, і конфесійних) та заохочує до активізації і вдосконалення. А по-друге, це виявляє нову незаповнену нішу, яка, здається, так і волає: “Подайте у цікавий формі і ми з радістю це споживатимемо!”
Світлана ЯРОШЕНКО
київський кореспондент РІСУ
