Допоможіть зібрати кошти для лікування Ангеліни Костюк

23 листопада 2017, 12:18 | Допоможіть дитині | 2 |   | Код для блогу |  | 

Допоможіть Ангелі Костюк

Нелегка ноша хворобливого янголяти

Хотіла б я пташкою бути
Та в небо крильми полетіти,
Щоб там, в небесах, все забути,
Що тут довелось пережити.

Допоможіть Ангелі КостюкЦі рядочки – із вірша тринадцятирічної Ангеліночки Костюк із села Великі Зозулинці Красилівського району. Здавалося б, що може пережити дитина за такий короткий поки що вік? Та, на жаль, Ангеліночці та її родині й справді довелося пережити дуже багато, зазнати чимало горя, сьорбнути, щоб аж захлиснутись ним, розпачу. Важка підступна недуга, що скувала дитяче тільце чи не одразу після народження, ніби влаштувала страшну гру на витривалість. За своїми, односторонніми, правилами. Дівчинка не раз опинялася на грані між життям і смертю: лікарі, виходячи з реанімаційних палат, не раз гірко мовили батькам, що не знають, чи врятують їхню кровиночку — чи зможе ослаблений організм виборсатися вкотре, ніяких гарантій не давали, жодних надій не вселяли… Скептики настирно рекомендували відмовитися від дитини, а мама з батьком і рідні, під лікарнею фактично живучи, плакали, вірили і молилися. Благали, щоб врятував Всевишній ледь жевріюче життя…

«Нічого уже не питаючи, люди просто сунули чоловіку в руки гроші»

«Чому ви не питаєте, хто у вас?» — здивовано поцікавився лікар у пологовому відділенні райлікарні Альону Костюк як тільки-но заплакало-закричало новонароджене немовля. «Бо я знаю, хто у мене. Ангеліночка!» — впевнено відповіла щаслива породілля, хоча коли жодного УЗД робила, стать дитини не питала. «Мені, — розповідає Альона Анатоліївна, — якраз перед пологами наснилося, що народжу дівчинку і що звати її буде Ангеліночка. Сон був настільки якимось справжнім…».

Вдома на сестричку чекали два братики — 4-річний Миколка і 3-річний Дмитрик. Дівчинка додала ще більше радості у щасливе розмірене сімейне життя родини Костюків.

«Ангеліна народилася з вагою 3 кілограми, 600 грамів і зростом 54 сантиметри, — пригадує жінка. – Розвивалася нормально. Тож ніщо не віщувало біди. …У чотири місяці дівчинка захворіла – стала кашляти».

Три тижні в районній лікарні той кашель лікували, та краще дитині не ставало. Відправили в обласну. Потім – в реанімаційне відділення. Діагнозу все ніяк встановити не могли, а дитина тим часом уже була в коматозному стані. Викликали професорів з Києва, перепробовували усілякі ліки, навіть такі, котрих на людях ще ніхто не застосовував…

Київські професори і хмельницькі лікарі винесли діагноз-вирок – муковісцидоз. «Його, той діагноз, так довго встановити не могли, тому, що на той час хворих на цю недугу в Україні були одиниці, їх і зараз небагато, — змахує пекучу сльозу Альона Анатоліївна. – А у Ангелінки ще й важка форма – змішана кишково-легенева, — і жінка старається без складної медичної термінології пояснити сутність цієї хвороби: Вона виникає через мутацію гена і характеризується важкими порушеннями функцій органів дихання і шлунково-кишкового тракту. Немає ферментів перетравлення їжі, тому слина в’язка, її не можна відкашляти, вона забиває бронхи, легені, трахею… А у шлунку їжа застоюється, бродить…».

Довгих півтора місяці реанімації. Тричі лікарі виходили і казали, що цей день у житті їхньої дівчинки напевно стане останнім. «Я ночувала під реанімацією, — плаче мама. – Зрідка могла впроситися, аби пустили хоч глянути на свою кровиночку. А чоловік приїздив щоранку брав все новий і новий список з ліками, купував їх та їхав додому, щоб назавтра знову з грішми приїхати. А якщо на вечір або вночі знову треба було якісь ліки, я йшла в аптеку. Там мене уже знали і, я вдячна цим людям, навіть паспорта в заставу не вимагаючи, давали ліки без грошей, чоловік вранці гроші віддавав, а я ввечері знову набирала… А були медикаменти, які замовляли в Росії й Білорусі. Ми витратили всі свої заощадження, хоч жили небідно. Господарство усе спродали. Батьки, мої і чоловікові, теж, що могли, віддали й продали. Родичі, знайомі допомагали і люди з села. Попервах, односельці, бачачи, що Микола приїхав від нас з лікарні, розпитували, що там і як. А потім, — жінка втирає сльози, — уже, просто співчутливо заглядаючи у чоловікові згорьовані очі, мовчки сунули в його кишеню гроші на лікування донечки».

«Я винесла з реанімації свою донечку»

Ангеліні було півроку, як виписали її додому. «Малесеньке зболене тільце… Кісточки, обтягнуті шкірою, — з болем мовить Альона. – Важила вона тоді 2,5 кілограма. Страшно було. А вдома – жодного дня без ліків. Та серце уже зігрівала надія».

У рік і два місяці – знову потрапили до обласної лікарні. Почала прогресувати кишкова-шлункова форма хвороби, бо легеневу трішки приглушили. І знову, плаче жінка, між життям і смертю, і знову ледь не втратили вони свою Ангеліночку. Знову важкезних півтора місяці лікування. «Вона була у дуже важкому стані, — не перестає плакати жінка, очі котрої ось уже тринадцять років не просихають від сліз. – Вся мікрофлора вбита, адже від народження жодного дня без антибіотика. Дитина не росла, не набирала вагу». Необхідні медикаменти доставляли зі столиці гелікоптером. А це – величезні гроші. «Де кошти брали, я уже й не знаю, — міркує Альона Анатоліївна. – Господь, до котрого молитися не переставали, допомагав і добрі люди».

«Хочу до Бозіної хати»

Ангеліні півтора року було, як повезли її батьки до Почаєва. «Мамо, я хочу ще до Бозіної хати», — сказало дорогою додому сповнене вражень дитя. І з тих пір два-три рази на рік стараються батьки возити донечку у це святе місце. А хвороба? Вона не відступала, ні. Але трішки послабила свою хватку.

Коли донечці три роки сповнилося мама вийшла на роботу. Працює Альона Анатоліївна вчителем у Великозозулинецькій школі. А батько ж роботу, а працював Микола Адамович у цій же школі різноробочим, змушений був залишити, бо довелося і заробітчанського хліба скуштувати у пошуках коштів на лікування донечки, а потім – по догляду за нею перебував. Адже дитині в садочок не можна, бо треба було уникати будь-якого навіть натяку на інфекцію.

«Ми її до першого класу на руках носили, — розповідає жінка. – Вона малесенька була, покручені ніжки… Не вистачало кальцію… Буває, піде гратися з дітками. Вони побіжать, граючись, залишивши її позаду. Воно, бідне, хоче бігти за ними, впаде і плаче: «Мамо, я так хочу бути така, як усі».

Окрім поїздок до Почаєва, Ангеліна змалку закохалася у книжку. Дуже любила дитячі віршики. Їй достатньо було один раз прочитати, як вона уже вивчала його. У чотири рочки дівчинка знала букви і складала їх у склади. А ще, пригадує матуся, дуже любила бувати у лісі. Саме на лісовій галявині п’ятирічна Ангеліна склала свій перший віршик. «Він, ніби фонтан, просто вилетів з неї, — розповідає Альона. Спочатку я не придала цьому значення. Самі розумієте, не до віршиків нам було. А потім вона почала прокидатися серед ночі і казала: «Мамо, пиши». Біля мене завжди лежали блокнот і ручка. І вона диктувала мені вірші, промовляючи їх досить швидко, навіть не задумуючись».

Потім в одному із своїх творінь дівчинка напише, що їй явилася Божа Матір, котра сказала, що знає про її нелегкі страждання, чує її молитви і нагороджує її великим даром – зцілювати своїми віршами людей.

«І саме оце віршування дає донечці сили та стимул жити», — стверджує Альона Анатоліївна. Ще двічі дівчинку витягували з того світу лікарі в обласній лікарні – у 2003-му й 2008-му. Скільки пережити довелося тоді – одному Богу відомо. Скільки безсонних, сповнених сліз і гіркої безвиході ночей провела мати біля лікарняного ліжка своєї дитини. А кошти на лікування дівчинки збирали уже й школи району, й церкви, й автостанції, й автосалони…

Та й, констатує Олена Анатоліївна, лікарі попадалися добрі. Як от пульмонолог дитячої обласної лікарні Лілія Василівна Маркова. Вона ретельно вишукувала дівчинці ліки, рекомендувала й нетрадиційну медицину. І саме Лілія Василівна, взявши у блідої обезсиленої пацієнтки зошит з віршами і показавши його усім лікарям відділення, сказала, що такі талановиті вірші мусять побачити світ.

Лікар познайомила родину з Оленою Уманець. «Це проста жінка, якій не байдуже чуже горе, — розповідає Альона Костюк. – Вона купувала за свої гроші нам ліки, подарувала свій комп’ютер. І саме вона понадсилала вірші Ангеліни в ЗМІ. Першими їх надрукували «Подільські вісті». А тоді, у 2008-мім, — пригадує Альона Анатоліївна, — якраз святкували 50-річчя обласної дитячої лікарні. Ангеліночка написала вірш про лікарню й лікарів і… з катетерами у руках, зовсім квола, читала його зі сцени обласної філармонії».

Та ж Олена Уманець порадила Ангеліні взяти участь у Всеукраїнському конкурсі «Диво-дитина». Відіслали вірші й документи. Пройшли всі етапи. Їх запросили на фінал! І тут, слухаючи сповнені болю і одночасно такої любові до життя глибокі й не по роках дорослі вірші, плакали, аплодуючи стоячи, не лише глядачі, а й журі, головою котрого була Ольга Сумська. «Я ще не чула таких талановитих віршів!» — захоплювалася народна артистка України. І юна поетеса отримала гран-прі у номінації «Найтворчий».

За одержану премію (3,5 тисячі гривень) десятирічна дитина купила… мобільний телефон, письмовий стіл, стілець і двоповерхове ліжечко – облаштовувала свою кімнату.

Angelina2.jpg

«Хочу, щоб вийшла моя збірочка»

Після цього Всеукраїнського конкурсу обдаровану дитину стали запрошувати на районні й обласні конкурси-змагання. Тож позаду уже чимало перемог і дипломів і навіть поїздка до «Артеку». Попереду, звісно, ще більше. В обласному центрі дівчинку нагородили ноутбуком і принтером. А ще того ж року дівчинку запросили взяти участь у зйомках передачі «Віра. Надія. Любов», що на каналі УТ-1. «Про що ти мрієш?» — запитали там Ангеліну. «І вона вперше в житті, — дивується мати, — бо завжди казала, що мріє одужати і бути такою, як усі, на наш подив сказала: «Я мрію, щоб вийшла збірочка моїх віршів». «Збірочка буде!» — запевнила директор благодійного фонду «Мистецький арсенал». Передачу знімали у грудні, — веде далі жінка, а першого червня, на День захисту дітей, нам надіслали 150 примірників збірочки Ангеліниних віршів «Я – україночка», 92 твори увійшло до неї. А ще сто примірників розповсюдили у Києві. Я вам не можу передати тієї радості! Їй не було меж! Ангеліна буквально ожила. Збірочки свої майже всі пороздаровувала. І відтоді – з головою у вірші. І, Богу дякувати, з тих пір у лікарнях майже не лежимо. Лише раз на рік, щоб прокапатися.

Олена Уманець, на прохання Ангеліни, відшукала адресу Андраніка Алексаняна. Дівчинка не раз зачаровувалася його феноменальним голосом з екрану телевізора і дуже хотіла з ним познайомитися. «Я написала Андраніку листа, — розповідає героїня нашого сюжету. – А він з батьками приїхав до мене в гості! Привіз подарунки, величезний букет, торт… Ми з ним зараз – дуже гарні друзі. А у 2009-му Андранік запросив нас з мамою на чергові свої виступи у Києві. Це була незабутня поїздка! – емоції переповнюють Ангеліну. – Він познайомив мене з Віталієм Козловським, Оленою Вінницькою, ЕL Кравчуком, В’ячеславом Узелковим… А Амадея Лопеса так розчулили мої вірші, що він… взяв мене на руки».

«У дарунок – Даринка»

…Лікарі радили, аби Ангелінка навчалася за індивідуальним графіком. Втім, вона вперто хотіла дитячого спілкування, бути серед однолітків, такою, як усі. І батьки наважилися – віддали її у перший клас звичайної школи у рідному селі. Кволе дівчатко навчилося сприймати насмішки однолітків і, так би мовити, гризло граніт науки. А ще дуже хотіла займатися музикою, тож возили її батьки до райцентру на музичні заняття. Хвалили Ангеліну тамтешні педагоги, стверджували, що неабиякі здібності дівчинка проявляє. Та, зізнається мати, далеко добиратися й шкільні уроки доводилося пропускати, тож відмовилися від цієї затії.

І хоч через хворобу багато доводиться пропускати, вчиться тепер уже семикласниця добре, любить співати і танцювати. Та найбільше захоплення, звісно, вірші. «Пише, — каже мати, — і вдень, і вночі. Зараз один вірш, бо великі стала писати, народжується за три-чотири ночі. У багатьох з них – червоною ниткою проходить головне – звернення до Бога, мовляв, «Якщо Ти дав мені життя, то не відбирай, я ладна на будь-які випробування». Ангеліна часто, прокидаючись вранці, каже, що розмовляла з Божою Матір’ю. Я не знаю, чи сниться їй це, чи ввижається, чи, може… У доньки уже більше півсотні нових віршів, і вона мріє про другу, ілюстровану, збірочку».

«Мамо, я дуже-дуже хочу сестричку Даринку, — не раз просила-клянчила Ангеліночка. – Ну, будь ласка, братики уже великі, вчитися підуть. Я хочу, щоб у нас хтось був. Не хочу бути одна». І прохання це переросло у невідступну ідею.

«Коли я була вагітна, — розповідає Альона Анатоліївна, — Ангеліна постійно приносила мені щось смачненьке. Я не хочу, доню, просила її. «А це – не тобі, це – Даринці». «А якщо буде братик?». «Ні, буде Даринка. Я знаю!». Ще не було сестрички, а Ангелінка їй уже стільки віршів присвятила.

У 2010-му народилася Даринка. Як дві краплі води, на Ангелінку схожа. І за характером така ж, зізнається мати, за всіх переживає, про кожного думає. Їй, Дариночці, зараз 2,5 року. Вона у садочок ходить. «Прийде Ангелінка зі школи, — розповідає Альона Анатоліївна. — Бліда, як стіна, виснажена, втомлена. Приляже, а Даринка уже біля неї. І так обійме, і так пригорне, і поцілує. «Агеліноцко, сестлицко, со тобі плинести, со тобі дати?» І не відходить мале від неї. Разом вони танцюють, співають, грають на клавішному інструменті. Та й хлопці мої за сестрою – горою. Миколка уже в Кам’янець-Подільській аграрній академії навчається на економічному факультеті. А Дмитро у Хмельницькому ВПУ здобуває спеціальність муляра і зварювальника. Весь час про Ангелінку піклуються. Дмитро цього літа на заробітках в обласному центрі був. Із зароблених 1500 гривень, — мати знову не може стримати сліз, — лише 300 гривень собі залишив. «А ці, мамо, хай будуть на ліки Ангеліні», — сказав беззаперечно. Я пишаюся своїми хлопцями, вони у мене молодці, дуже добрі, співчутливі й трудолюбиві. По господарству все допомагають, адже у селі роботи – хоч відбавляй».

«Мамо, а я проснуся вранці, у мене буде завтра?»

«До першого класу, — розповідає Альона Анатоліївна, — ми носили доньку на руках. До восьми років я заколисувала її, бо вона боялася сама спати. Вона й зараз присовує розкладне крісло до нашого ліжка і засинає, тримаючи мою руку. Так, каже, їй спокійніше. «Якщо я тримаю твою руку, мамо, — повторює Ангеліна. – Я знаю, що завтра проснуся і все буде добре».

Лікарі не беруться робити ніяких прогнозів. Спочатку стверджували, що з такою недугою живуть до восьми років, потім, казали – до 11. Та, Богу дякуючи, ці складні етапи Ангеліна переросла. Її зцілили її ж диво-вірші й відчуття того, що вона приносить своєю творчістю користь суспільству. А ще – постійні щирі молитви батьків і бабусь з дідусями. Вона знає тепер, що житиме довго, бо ж планує вступати до вишу, виступати на великій сцені.

От тільки дещо переймається, що маленька, у свої тринадцять, котрі святкуватиме 30 листопада, має 127 сантиметрів росту й важить 28 кілограмів. Втім, вірить, що до випускного цей недолік виправиться.

«Знаєте, — плачучи розповідає мати Ангеліни. – Так боляче чути від своєї дитини: «Мамо, а я вранці проснуся, а у мене буде завтра?». Так важко усвідомлювати, що я не знаю, чим, не можу їй допомогти. І так хочеться зробити і дати їй більше, ніж я можу. А Ангеліночка, — втирає жінка пекучі сльози, — ніби поспішає жити. Я ладна б свій будь-який орган віддати, аби хтось погодився зробити таку пересадку, і щоб вона допомогла. Я б везла її в Німеччину, Ізраїль, будь-куди. Та поки що ця недуга не виліковується. А так важко жити, ніби на пороховій бочці: ти розумієш, що вибух неминучий, але молишся, щоб… відстрочити. Я нічого не хочу, лише б моя дитина була жива».

Жодного дня не обходиться Ангеліна без ліків. Креоном, щоправда, зараз уже держава забезпечує. А ось антибіотик – теж щоденний (!) супутник й медикаменти, що підтримують печінку, нирки, серце… купують батьки. Ангеліна отримує пенсію по інвалідності, та її й на третину ліків не вистачає, про щось інше уже не кажучи.

А Ангеліночка, до прикладу, дуже хоче мати вдома Інтернет. Адже голова обласного товариства інвалідів, котре юна поетеса теж представляє на різноманітних всеукраїнських конкурсах (до слова, на кожному з них зал, плаче і аплодує стоячи), Анатолій Савчук створив школярці її сторінку в Інтернеті. А у неї стільки друзів у всіх куточках України! І спілкуватися з ними у соціальних мережах Ангеліночка може лише у школі і, звісно, по мобільнику. «Я не маю за що провести додому Інтернет, — зітхає Альона Анатоліївна. – Ліки багато тягнуть. А ще ж хоч елементарний одяг, продукти харчування. І – два студенти вдома».

Втім, якихось матеріальних статків Костюки й не просять. Молять Бога лише про одне, аби дарував здоров’я Ангеліночці. А вона – мріє тішити своїми віршами людей, видати ще одну збірочку, виступати на сцені, побувати за кордоном, закінчити виш і знайти хорошу роботу і, як кожна дівчинка, коли виросте, мати хорошу сім’ю.

«Я виступатиму на сцені, а зароблені гроші віддаватиму на сиротинці! – щиро каже маленька україночка. — Тільки на ліки собі залишу, а решту віддам знедоленим».

Леся САДОМСЬКА

4149499102477492

Благодійні кошти для лікування Ангеліни Костюк

Система Orphus
Рейтинг
0
0
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • В. Ясеневий | 10 грудня 2017, 17:46
    Коментувати коментар

    А може вона щасливІША ЗА НАС УСІХ???вІД СЕБЕ ДУМАЮ, ЩО ТАК. ВОНА Ж БЕЗГРІШНА!А я???Колись багато з нас хотіли б помінятися з нею її земною долею, але...Щирі і слізні співчуття ВАМ батьки і рідні АНГЕЛІНКИ. Пробач і мені дорога Божа дитинко , що замало молився за тебе...

  • Taras Antoshevskyy | 10 грудня 2017, 10:23
    Коментувати коментар

    На превеликий жаль, дівчинка вже відійшла до Господа...

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти