Переможець: Штрихи до портрета отця Миколи Радецького

07.05.2010, 12:51

Як часто ми, звичайні люди, не встигаємо або й не знаходимо вчасно потрібних слів, щоб висловити свою подяку комусь дуже важливому, без кого не мислимо свого життя. І як часто буває вже запізно. Ми втрачаємо дідів, батьків, учителів. І потім подумки сваримо себе за недалекоглядність і душевну черствість. Сьогодні я спробую зробити той крок, про який мріяла давно і яким хочу перед Богом і людьми висловити свою безмежну любов і щиру повагу до людини, яка стала у моєму житті однією з найважливіших.

Алла Диба (Гоцик),

вчений-літературознавець

Знаю цю людину від народження. Отець Микола – улюблений брат мого батька Георгія та його рідного брата Володимира, він – улюбленець усієї нашої великої родини. Не дуже-то часті приїзди Радецьких з Києва до Бучі завжди були для нас великим святом. І не тільки симпатичні, символічні подарунки так радували нас. Ми намагалися побільше приглядатися до дядька-священика, прислухалися до того, про що і як він говорив, навіть у чомусь доброму наслідувати його.

А одного не дуже доброго Першотравня він по-справжньому врятував мене, одинадцятимісячну, від вірної смерті – тут знадобилася не лише його вірна подруга-молитва, але й професійні медичні знання і вміння. Мої батьки, викликані телеграмою-блискавкою, наступного ж дня приїхали з далекого російського Іванова, де тоді служив батько-офіцер, до самої смерті не втомлювалися вдячно згадувати про це.

Я вдячна отцю Миколаю й за те, що він мене, однорічну, хрестив (а тітонька-матушка Катерина і кращий друг батька Володимир стали тоді хрещеними батьками). Він хреститиме пізніше і мого брата Сашка, і моїх діток, і племінника Костю, ставши для усього нашого роду духовним наставником. І завжди разом із татом, своїм улюбленим братом, із мамою і матушкою-хрещеною вів мене життям, радів моїм успіхам, розділяв мої болі і втрати, молився за мене, заспокоював, дарував надію. З роками я все більше розуміла, що отець Микола Радецький – це та людина про яку в екстремальних ситуаціях кажуть: «От із ним я пішов би в розвідку».

Дядечкова мама, бабуся Анна Радецька (з дому Будкевичів) доживала віку у нас в Бучі, у своєї сестрички Людмили. І рідні й знайомі не раз, дивуючись, зауважували, як ми з сестрою Наталочкою Радецькою схожі на мою бабусю, і як я, мала, дружу з її бабусею. Сьогодні, відвідуючи своїх бабусь на старому бучанському кладовищі, я завжди згадую щасливі часи безтурботного далекого вже дитинства. Дитинства, якого я собі не уявляю без дядечка Миколи та його сім’ї. Моя юність також освячена щасливою присутністю отця Миколи – щоразу, йдучи після роботи на лекції в університет, я заходила до Володимирського собору, зустрічала там дядька, одержувала його благословення, й весело бігла далі, до свого жовтого корпусу.

Моє щастя завжди було і є освяченим доброю усмішкою отця Миколи, мої плани і мрії зазвичай узгоджувалися з батьками і з ним, моє здоров’я вимолювалося і ним, бо він завжди знав, коли я десь у лікарні чи у мене якась біда. Й молився за мене. Значний особистісний і духовний вплив має отець Микола на формування моїх дітей, особливо на сина Юрія. Поруч із рідним дідом двоюрідний дідусь Микола не втомлювався слідкувати за духовним зростанням хлопця. І подальше синове заглиблення у християнство відбулося багато в чому завдяки отцю Миколі Радецькому.

Люблять бувати у дідуся Колі й мої малі онуки. І коли старенький усміхається до них, гладить по голівках, щось ласкаво шепоче, то це для них найщасливіші хвилини життя. Так невимушено й трепетно пульсує в нашій родині отой славнозвісний зв’язок поколінь, про який дехто так плачеться, що він, бачте, давно вже втрачений. І без якого нема ні окремої сім’ї, ні громади, ні цілої держави. Немає ні духовності, ні надії на щасливе завтра.

Дуже цікаво було завжди спостерігати за батьком та його братами, наприклад, за святковим столом. Звичайно ж, мама готувала якісь смачні традиційні родинні страви, пекла пироги, варила компот, виставляла на столи домашній сік. Тато приносив своє фірмове виноградне вино. А дядя Володя також традиційно приходив з пляшкою коньяку. Але потім і на наступне свято ми бачили на столі той же, так і не відкоркований коньяк, те ж ледь почате вино. Але розмови, пісні, танці, вірші, святкові стінгазети, навіть самодіяльні спектаклі, ми пам’ятатимемо завжди. Дядько Коля починав спільну трапезу молитвою. І навіть ті люди – родичі чи гості, – хто не дуже-то вірив у Бога чи ще не прийшов до нього, смиренно слухали, бо все те, безперечно, об’єднувало й об’єднує нашу родину Гоциків – Каневських – Радецьких, давало й дає нам можливість відчути себе сильними й щасливими поруч із нашими батьками й дідами.

Коли свято закінчувалося, і всі роз’їзджалися хто у Київ додому, хто на роботу, мама цілувала й хрестила кожного, бажаючи добра. А ми і далі з нетерпінням чекали,коли ж до нас знову приїде наш незвичайний дядько.

Не раз і не два за найрізноманітних обставин зустрічалася я з прихожанами мого дядька – часто й зовсім незнайомими людьми, які, не змовляючись, захоплено розповідали мені про свого священика. Ставили його мені і всім у приклад. Я ділилася цим вдома з рідними, і вони були разом зі мною щасливі тим, що у отця Миколи такий незаперечний авторитет, така душевна симпатія, такі незаперечні чесноти. А багато про що тоді я ще не знала і не могла навіть здогадуватися. Згодом з’явилося немало питань, на які я не мала відповіді. Наприклад, чому його брати воювали, а він опинився в селі під Фастовом на окупованій території?

Виявляється, юний Микола тоді закінчував Київський медичний інститут, вже працював на швидкій допомозі, аж тут фашисти рушили на Київ. До останнього рятував поранених, а про евакуацію, власне, й мови не було – звичайні мешканці українських міст і сіл були приречені залишатися на окупованій території, що потім ще десятиріччями відлунювало в їхніх біографіях.

А, залишившись, мусив жити і виживати хоч якось. Тим паче, маючи матір, дружину й маленького синочка. Отже, Микола Григорович Радецький, може, спершу й вимушено, але рукоположився й незабаром із родиною виїхав до села Пришивальня, що на Фастівщині. Чому лікар, а пішов саме у священики? Чому не Київ, а якась Пришивальня?

Пришивальнею звалося рідне село Миколи Григоровича. Тут пройшло його дитинство, тут служив його батько-священик Григорій Радецький. Звідси маленького, хворобливого Миколку повезли до Києва на навчання. Тато вніс з морозу якийсь великий пакунок, поставив на стіл у кімнаті вчительки й почав розмотувати-розв’язувати. З-під тих дивовижних обладунків з‘явився хлопчик. Так Катруся Анновська – донька Миколчиної вчительки – вперше побачила свого майбутнього чоловіка, у парі з яким проживе довгих сім десятиліть.

Це та Пришивальня, у церкві якої довго правив Миколин батько. Саме тут хлопець пройшов усі етапи воцерковлення, навчившись від батька усім премудрощам і свого власного майбутнього фаху. Тут, ще зовсім малим, бачив, як нова радянська влада позбавляла їх рідного дому, як закривали церкву, а священика з родиною виганяли геть, конфіскувавши все нажите. Над ними тоді змилостивилися якась прихожанка, забравши їх до своєї хати. Але батька ще й заарештували, звинувативши в несплаті якихось податків, та що могла платити людина, у якої забрали дім, город, роботу, заборонивши виконувати те, чому він вчився, чому присвятив себе? Найпарадоксальніше те, що 1937-го отцю Григорію пригадають те, що за два десятки літ перед тим він «вже заарештовувався, він вже не платив податків, він начебто вже був проти радянської влади»!.. За що й розстріляли.

Син багато років по тому болючо чекатиме реабілітації батька. Онук намагатиметься відновити дідову церкву (на жаль, не встиг – хвороба й передчасна смерть не дали завершити задуму), почувши в один зі своїх приїздів до Пришивальні те, що її мешканці вважають свого отця Григорія святим: «Він же своєю мученицькою смертю нас усіх захистив – більше ні в час репресій, ні в ту страшну війну ніхто з односельців Радецьких серйозно не постраждав!..».

Хіротонію о. Миколи звершував в Андріївському соборі єпископ Полікарп (Сікорський). Все своє життя українець о. Микола Радецький пишався, що у священики його посвятив архієрей із Константинопольського патріархату. Не дивлячись на критичне ставлення Московського патріархату до єпископ Полікарпа, після повернення радянських влади, ніхто не ставив під сумнів його свячення. Отже, о. Микола опинився в становищі багатьох священиків на окупованій території, але не в такій трагічній як у героя фільму «Поп». Хоча допомагати і звичайним людям, і партизанам довелося багато.

Отож приїхали Микола, Катерина і Юра Радецькі до Пришивальні. Чи була з ними у той момент і вдова отця Григорія Анна Василівна, я не знаю. Микола Григорович почав відправи у батьковій церкві. А одночасно до нього, як до лікаря, зверталися люди. Часто приходили й партизани з проханням порятувати пораненого товариша. Удень – молитви, вночі – з Божою поміччю – операції. Коли і як відпочивав? Як приховував від зайвих очей свої непрості звитяги? Що думав, як потерпав за свою родину у тих лещатах обов’язку?

І чи простішими були післявоєнні роки цього лікаря-священика? Адже, успішно пройшовши повний курс медінституту, навіть одержавши направлення на роботу, Микола Радецький свого диплому так і не побачив, бо на завершальному етапі йому не дозволили скласти випускний іспит з історії КПРС. Пізніше викладач розпачливо говорив йому: «Ви були моїм найкращим студентом, але мені заборонили хоча б намагатися будь-яким чином вплинути на ситуацію». Значні проблеми з одержанням вищої освіти були і у дітей отця Миколи – сина Юри і дочки Наталочки – вони також підпадали під жорстокий гриф «священицької нелояльності» у суспільстві «рівноправних».

А десь року 1957-го, йдучи Хрещатиком, отець Микола зустрічається зі своїм партизанським командиром. І той з подивом дізнається, що їхній партизанський лікар жодних пільг чи нагород не має. Скоро у Радецького вже були свідчення побратимів-партизан, але сам статус учасника війни Микола Григорович одержав тільки у 1970-х. Пам’ятаю, як приїхала до Радецьких в гості, а отець Микола виніс зі своєї кімнати якісь папери, показував, одночасно радіючи і плачучи: «Вони визнали, визнали!..». Для нього це було дуже важливо, адже набридло боятися. Боятися за себе, за дітей, постійно чекати, що тебе знову зухвало запитають: «А що ти там поробляв на окупованій території?!..».

До 60-ліття Перемоги йому навіть додому привезуть і вручать Орден Ярослава Мудрого. А ще у митрофорного протоієрея Миколи Радецького, крім митри й двох хрестів, є Орден Князя Володимира. Він колись навіть їздив у складі радянської делегації до ООН, зустрічався із самим Генеральним Секретарем У Таном. Уся родина тоді щиро раділа й переживала за отця Миколу.

Служив Микола Радецький не тільки у Пришивальні, у 1946 – 1950 і ще раз пізніше на Приорці, двічі на Солом’янці, на початку 1960-х у Троїцькому храмі, в кінці 1960 – у 1970-ті правив у Володимирському Соборі, довший час був його настоятелем. А закінчував своє священицьке подвижництво у Хресто-Воздвиженській церкві на Подолі.

Отець Микола – надзвичайно талановита, інтелігентна, всебічно обдарована людина. У родині його знають, наприклад, як дуже дотепного письменника-гумориста. Маючи той беззаперечний письменницький дар, отець Микола часто виступав з дуже цікавими, змістовними, мудрими проповідями. За інших обставин він міг би набагато більше зреалізуватися й у галузі красного письменства – писати богословські (й не тільки такі) книги, виступати з лекціями, робити радіо- і телепередачі. Але священикам його покоління це було набагато менш доступно, ніж сучасним молодим.

Незважаючи на постійно велике навантаження по службі, він завжди велику увагу приділяв своїм рідним дітям і нам, племінникам. Навіть разом з ними випускав родинний журнал. Був добрим автомобілістом, і навчив цьому дітей. Як захоплено розмовляв із братами на «залізячні» (за маминим висловом) теми!..

Людина дуже толерантна, мудра, впевнена у своїх силах, але неагресивна. Думку свою завжди міг пояснити переконливо, аргументовано, ненав’язливо. Голос м’який, якийсь теплий, рідний, разом із тим достатньо рішучий. Погляд очей уважний, доброзичливий, трохи наче з хитринкою. Приємна зовнішність, охайні зачіска й невеличка борідка. Охайність в усьому.

Матушка Катерина була трохи наче більш суворою, стриманою жінкою. Але як дорого важило її добре слово, ласкавий доторк, щира порада!.. Так само надзвичайно близькими для мене були і є мої сестри, а серед них найстарша – Наталочка Радецька. А ще її (і мій) старший брат Юра – мандрівник, романтик, найцікавіший у світі оповідач (як і його батько, отець Микола), Юра, якого нам сьогодні так не вистачає поруч – він залишив цей світ майже одночасно з матір’ю, яка його безмежно любила.

Завжди тепло і затишно поруч із дядьком Миколою, але трохи страшнувато наче. Страшно щось зробити не так, сказати щось невпопад, бо відчуваєш поруч неабияку людину, перед якою незручно бути гіршим, ніж він чекає від тебе. Йому віриш, у нього намагаєшся вчитися. Його любиш, бо він вартий твоєї любові й поваги. Він – особистість, він – рідна людина, він – переможець. І у фашистському пеклі, і за будь-яких інших випробувань він вродливий і сильний, мабуть, тому, що він завжди у згоді з самим собою і з Богом.

Можна тільки уявити собі, як непросто жилося-служилося дядькові Миколі в радянський час, після репресій і воєн, які тільки ускладнювали життя звичайної людини, тим паче того, хто ризикнув прийняти в ті роки священицький сан. Як він оминав усе це підводне каміння, як пережив статус сина репресованого і «якогось неправильного, неофіційного» партизана? Коли ми питали про це у тата, батько віджартовувався: «А наш дядько Коля у найглибшій кишені своєї ряси ховає партквиток!». Але це були, звісно, смішки, бо ходінням до партії в нашій родині ніхто не захоплювався, кар’єри не намагався робити, та якщо й досягав якихось професійних вершин, то тільки глибокою освіченістю й сумлінною щоденною працею, як дядько Володя Гоцик – близько чотирьох десятиліть головний інженер заводу «Ірпіньмашторф».

Про величну, подвижницьку офіру свого життя отець Микола не розбазікує на усіх перехрестях. Часто, спостерігаючи за ним, ми якось інтуїтивно вгадуємо, бачимо, розуміємо, що для нього Віра, Церква, Сім’я, яким присвятив себе. Він – людина, яка гідно пройшла жорстоку бійню тієї страшної війни, бувши за суттю своєю пацифістом-миротворцем. Він стільки усього тяжкого побачив і спізнав у житті, ніколи не сприймаючи силових методів дії на людей і обставини. Не зачерствів душею, не здичавів. А ще завжди вчасно вмів відчути, зрозуміти власні помилки й прорахунки. І покаятися за них. Про щось важливе, сокровенно-священне тільки іноді, начебто мимохіть міг прохопитися словом: «Свою Україну я добре знаю і люблю». Ці слова стали важливим рефреном його життя. Він служив людям, Богові і Батьківщині щодня у церкві, він служив їм своїм воїнським подвигом у лихолітті Другої світової, він тяжко переживав розбрат між українцями, між конфесіями. З болем розповідав про загибель митрополита Володимира Романюка, не побоявся супроводжувати в останню путь тіла привезених з далеких таборів письменників і вчених Стуса, Литвина й Тихого. А його родина була на тому похороні за півчих. Подібних прикладів, мабуть, могло б бути немало. Мені чомусь здається, що, якби років з двадцять тому таким мудрим людям, як Радецький, судилося б реформувати українські релігійно-церковні справи, ми не мали б такого тяжкого результату, як сьогодні.

Із незмінною вдячністю отцеві Миколі мені хотілося б зробити спеціальне наукове дослідження про великомученика з Пришивальні – отця Григорія Радецького. Вже розшукала в архіві слідчу справу діда Григорія. Вже торкнулася тих страхітливих пожовклих сторінок з досить безглуздими, як на сучасне сприйняття, звинуваченнями й вироками, з несусвітними доносам и й непоправними наслідками. Наш обов’язок (в першу чергу нащадків родини) пам’ятати про цю людину й не допускати в подальшому подібних дикунських втрат. Збережи нас, Боже, від тиранії, бездумної сваволі й знавіснілого божевілля в суспільстві!..

Сьогодні 93-річний отець Микола Радецький, позбавлений старечими немощами активного спілкування й натхненних богослужінь, доживає віку, оточений вдячною любов’ю й турботою доньки, зятя, невістки й цілого грона онуків і правнуків. Він і зараз, як і раніше, для нас гідний приклад порядності й благочестивості.

З роси Вам і з води, отче Миколо, старійшино нашого роду, звитяжце і переможце!