Різдво як торжество дивацтва
Правдивим світлом був той, хто освітлює кожну людину, що приходить на світ.
Ів. 1:9
Пастухи, що полишили свою роботу, щоб вклонитися дитині; мудреці, що подолали сотні або тисячі кілометрів з цією ж метою. Чудні! Не такі як всі! Заманулося їм вклонитися карапузові... Ну що може бути більш чудним і безглуздим в очах нормальних пересічних?
Звісно, для нас сьогоднішніх все здається очевидним і природнім, тому що ми з року в рік читаємо одні й ті ж фрагменти, наперед знаючи весь сценарій подій, знаємо хто програє і хто переможе, що погано, а що добре, і «як треба правильно думати». Ми з ентузіазмом знаходимо себе в позитивних героях Євангельської історії. Що ж, такою взагалі є властивість статичного сприйняття світу: він передбачуваний. А ось життя непередбачуване і динамічне, воно трапляється без попередження і сценарій в ньому неможливо перегорнути наперед.
Ті, що прийшли до Немовляти, звісно, й думки не мали про те, що в майбутньому буде і приборкання морського шторму, і безліч незручних моментів, що руйнують як очікування інших людей, так і соціальні норми (напр., зцілення в суботу) і звичний уклад речей (напр., вигнання з Храму торговців, які там були завжди), і безліч абсолютно незрозумілих речей і ситуацій, коли навіть ми сьогоднішні просто знизуємо плечима. Напевно, у кожного, хто усвідомлено і щиро читав Євангеліє є як свої улюблені епізоди, так і ті, які викликають подив, які бентежать і які ми не розуміємо, вважаючи за краще ніби залишитися в стороні.
Для тих, хто прийшов тоді, факт поклоніння дитині був сам по собі дивним і не-нормальним. Мені здається, що ця подія промислительно підкреслює руйнування стереотипів – мертвих кліше і трафаретів – в ім'я торжества справжньості, того простого «як є». Не йди за натовпом, тому що все так роблять, тому що це звично і нормально, але поглянь всередину себе і спробуй себе розкрити і знайти цілісність, порівнявши з тією самою справжньою і цільною Людиною. Спаситель народився в світ, ставши новим мірилом. Але не мірилом «правильності» або «нормальності», тому що Христос не був ані «правильним», а ні «нормальним» з точки зору пересічних людей того часу, а мірилом правди і цілісності. І це було абсолютно незрозуміло Його сучасникам.
Хто Він? Це питання постійно звучить впродовж всього земного життя Христа. Коли Він увійшов в Єрусалим, все місто заметушилося, напевно почалися фантазії, домислювання й плітки (куди ж без них), і всі дружно запитували: хто Цей? (Мт. 21:10). Задають це питання і зовсім випадкові люди (Мт. 8:27), і Його віддані учні, які проводять з Ним багато часу (Мр. 4:41) і Його вороги – фарисеї – люди надзвичайно «нормальні» і «правильні », «ті, що міцно стоять в істині», як сказали б сьогодні (Лк. 26:63). Це ж питання цікавить і податкового клерка Закхея (Лк. 19:3), і світську владу – царя Ірода (Лк. 9:9) і римського намісника Понтія Пілата (Ів. 18:33). І кожен з них напевно бачив те, що хотів бачити або – навпаки – те, чого боявся, заповнюючи своєю фантазією ті чи інші порожнечі в знанні про Нього. Через дві тисячі років нічого не змінилося: люди так само продовжують заповнювати порожнечі на свій розсуд, виходячи з власних бажань або страхів. Хтось в Ньому бачить не просто суддю, але істеричного жандарма і садиста, який ненавидить тих чи інших, що підстерігає і бажає покарати всіх за все. Хтось бачить його союзником у власній «праведній боротьбі» проти особистих ворогів. Комусь близький образ поміщика і рабовласника, якому б добре віддати свою свободу тим чи іншим чином. А хтось бачить Його байдужим і відчуженим, тим, хто все схвалює і всьому піддакує.
Втім Христос сам відповідає на питання хто Він, ким Він хоче бути: «Я не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить його господар; вас же назвав я друзями» (Ів. 15:15). Ми часто забуваємо про те, що Христос сам побажав бути для нас Другом, не суддею, не поміщиком, не співучасником і не мовчазним перехожим, а саме Другом – тим, з ким радісно бути разом, з ким можна бути цілком собою і разом з ким можна розкриватися. Ймовірно, у кожної людини є особливо цінний друг, з яким можна бути на одній хвилі, з яким будь-яка нещирість і неправда – неважливо наскільки мала, красива або «на благо» – дисонує, сприймається як приниження. Якось арх. Іоанн (Шаховський) сказав, що «правда більш дорогоцінна, ніж все, що може бути придбано через її зраду». І особливо сильно це відчувається з близькими друзями і з Другом Христом.
І ось зараз ми стоїмо поруч з Немовлям, яке прийшло в світ, щоб стати нашим другом. Це своєрідний початок шляху дружби. І, як відбувається з людьми, яких ми вперше зустрічаємо в житті, багато в чому саме від нас залежить – чи стане ця людина для нас близьким другом, чи лишиться поверхневим приятелем, з яким ми спілкуємося лише час від часу, випадково перетинаючись, або ж зовсім виявиться якимось відстороненим чиновником, якого «треба боятися», на кшталт того, що зображено в оповіданні Чехова «Товстий і Тонкий». Ми не знаємо, що сталося з кожним з тих, хто тоді прийшов вклонитися Христу, і як змінилося їхнє сприйняття. Ймовірно, хтось був осміяний за своє дивацтво, хтось розчарувався, хтось відійшов – мовчки або ж голосно ляскаючи дверима. Що ж, це шлях кожної людини і тут немає ніякого єдиного трафарету. Але ми знаємо, що зовсім не «правильність» і не «нормальність», а саме їхня щирість, їхнє дивацтво, їх не-боязнь бути іншими, не такими як всі, привели їх до Христа, який є життя (Ів. 14:6). Напевно, в цьому і є секрет. Життя – там, де є щирість, де є справжність. Без них все відмирає, без них наблизитися до життя просто неможливо, якими б красивими не були слова, яким би суворим не було б дотримання правилам.
І ось зараз кожен з нас підходить до Немовляти зі своїми дивацтвами і своїми думками, зі своїми сценаріями і рішеннями, які нам доведеться приймати. Нехай же Христос – Спаситель світу і спаситель кожної людини, народиться в ці дні в душі кожного з нас, вказуючи нам шлях, і по-дружньому підказуючи нам рішення. Той, з ким ми завжди зможемо поговорити, як з дорогим другом, і правдивий справжній голос якого почути. І нехай у нас вистачить мудрості не заглушати Його голос своєю самовпевненістю, своїми нескінченними монологами або існуючими інструкціями, в яких завжди все ясно і зрозуміло і в світі яких Співрозмовник виявляється зайвим. Нехай у нас вистачить мудрості і щирості серця почути Його, розпізнати в обставинах, людей – близьких і далеких, приємних і не дуже, і навіть в тваринах, через яких Він вирішить звернутися до нас! Зрештою, згадаймо, що Бог говорив і через ослицю (Чис. 22). Що може бути більш дивним?
Христос Народився!
