Вифлеєм: гостинність арабів та новонароджений Христос, який приймає всіх

29 жовтня 2018, 12:12 | #НеФормат | view photo | 3 |   | Код для блогу |  | 

Ніна Поліщук

Світлини автора

Продовження. Початок: Подорожні замальовки зі Святої Землі (частина 1)

Тель-Авів з неба

Перша ночі. Ізраїльський таксист вже втретє заїжджає не в той провулок і звертає не на ту дорогу. Мене хвилює, що він не знає, з якого боку під’їхати до Вифлеєму. Поки в моїй голові розгорталися детективні сюжети ситуації, в якій ми опинилися посеред ночі, знаходячись в одній з найгарячіших точок світу, таксист таки зупинився біля блокпосту Палестинської держави. На ізраїльській межі – молода дівчина, напевно, моя однолітка. На палестинській території – двоє хлопчаків, схоже, трохи молодші. Обидві сторони бажають «ґуд найт» і усміхаються кожен по-своєму. Ми хочемо пройти просто повз блокпост, але палестинці заперечують, мовляв, тут проїзд тільки для транспорту, а піший перехід збоку. Я дивуюся, бо зараз північ і ніякого трафіку немає, чому так принципово, щоб ми йшли саме пішим переходом? Через декілька секунд я це зрозумію, маневруючи між сміттям і нестерпним смородом людської життєдіяльності, які в буквальному сенсі розлилися між залізними ґратами звивистого пішого переходу.

— Велкам ту Бет-лехем! – вигукує чорнобровий араб, випускаючи хмари кальянного диму. Не знаю, від чого більше розчиняється його обличчя: від напівтемряви, яка відтіняє його смугляву шкіру, від диму кальяну, запах якого наповнює ночі арабських міст, чи від його протяжної та співучої вимови, подібної до молитви муедзина…

Це нічний ринок Вифлеєму. Чесно кажучи, не розумію, наскільки вигідно цим чоловікам простоювати тут, коли всі паломники і туристи вже давно поснули у своїх номерах, або допивають останню чарку ракії в готельних ресторанах. Але, схоже, для арабів завжди цікавіший процес, ніж результат, адже їм набагато приємніше торгуватися, ніж продати товар за початковою ціною. Чоловіки розмовляють між собою, п’ють чай, курять кальян, повільно розкладають товар і знічев’я поглядають на зорі, які тут світять по-іншому. Над цим містом дві тисячі років тому засяяла зоря, що вказувала шлях волхвам і царям, вказувала місце народження Месії, вказувала місце тайни воплочення Бога, який захотів об’явитися в темряві печери, в яслах-годівниці для тварин…

Графіті у Вифлеємі

Наш ґест-хауз знаходиться в центрі міста, до якого ще приблизно два кілометри. Ми роздивляємося велику сучасну стіну плачу – це високий бетонний кордон між Палестиною та Ізраїлем. Численні графіті та арт-об’єкти мовчазно розповідають про життя на пограниччі, про людські почуття, які не може заборонити чи дискредитувати жодна війна, яка, зрештою, теж людська. Ось одна з історій під назвою «Любов»:

Графіті у Вифлеємі

— Мій син закохався в дівчину з Єрусалиму. Йому було складно з нею зустрічатися, бо для цього був потрібен спеціальний дозвіл, але вона приїжджала, щоб бачитися з ним у Вифлеємі. Він не міг отримати дозвіл навідувати її навіть тоді, коли вона захворіла. Після чотирьох років вона померла. Її останньою волею було, щоб мій син ніс її труну на похороні. Він намагався отримати дозвіл, щоб здійснити останню волю своєї дівчини, але отримав відмову. Він вирішив їхати до Єрусалиму без дозволу. Ізраїльські солдати схопили його, побили до напівсмерті та протримали у в’язниці 30 днів. Він пропустив похорон, отримав нервовий зрив і був хворий протягом двох років, — зі свідчення Елен з Beit Jala.

Таких історій на вифлеємській стороні десятки, на ізраїльській  – все чисто і сіро-бетонно, як і обличчя прикордонників, які ніколи не усміхаються. Часто на путівниках Вифлеєма можна побачити одне з міських графіті – це білий голуб, зодягнений у бронежилет. У цього голуба теж зелена гілка в дзьобі, як і в того, який сповістив Ноєві, що вже є суша, на якій можна розпочинати нове життя. Коли нове життя почнеться на цій землі? Коли люди покладуть зброю та каміння з обидвох сторін?

Графіті у Вифлеємі

Поки в моїй голові народжуються нові питання, на нічній вулиці зупиняється авто і двоє хлопчаків шкільного віку питають, чи нам не потрібна допомога. Ми заперечуємо, кажемо, що все гаразд, прокручуючи десь у підсвідомості історії про бандитські райони великих міст, страшилки, які ми чули про арабів і багато чого іншого. Хлопці навіть не думають залишати нас самих на порожній вулиці міста, обнесеного мурами. Вони усміхаються і запевняють, що не скоять ніякої кривди, а просто хочуть допомогти. Ага. О другій ночі. Просто допомогти. Я мимоволі загострюю нюх і з подивом зауважую, що алкоголю зовсім не чути. Ясно, вони, мабуть, під дією наркотиків. А потім я пригадую слова моєї доброї подруги: «Не заважай людям роботи добрі справи». Гаразд, ми таки сідаємо в машину до незнайомців-арабів, які підвозять нас до хостелу. Коли ми виходимо з машини і дякуємо, то вони теж виходять, бо хочуть впевнитися, чи ми потрапимо до нашого місця ночівлі. Ну що ж, стукаємо в двері, дзвонимо у дзвінок, телефонуємо за номером, але двері так ніхто і не відчинив.

— Не турбуйтеся, сідайте у машину, зараз ми знайдемо вам місце для ночівлі, — каже один молодик і ми, майже не вагаючись, повертаємося до машини і зачиняємо за собою двері.

— Чому ви такі люб’язні з нами? – цікавлюся я.

— Для нас це нормально, не хвилюйтеся, ми не хочемо вам зла, ми тільки хочемо вам показати гостинність Палестини, ми любимо наших гостей і справді вважаємо, що вони від Бога, — відчувши мою пересторогу, відповідає інший хлопець.

Ми об’їздили чотири готелі, де всі номери були зайняті. Хлопці навіть телефонували (посеред ночі!) до одного з власників готелів, який був їхнім знайомим, і просили, щоб дали нам прихисток. Врешті-решт, дорогою до п’ятого готелю, один з наших помічників сказав, що коли вже і тут не знайдеться для нас місця, то він запрошує на ночівлю до батьківського дому. Але саме в готелі Марії (точної назви не пригадую, але хлопці називали його так) місце було. Ми обмінялися контактами у Фейсбуці, де я вже згодом побачила, що один з хлопців прислуговує в мелькітському храмі. Тобто ці два араби у Вифлеємі ходять до такої ж греко-католицької церкви, як і ми в Україні.

Навіть зараз, коли пригадую цю першу ніч у місті, на окраїнах якого забажав народитися Ісус Христос, я не можу надивуватися тому чуду, яке сталося через цих двох підлітків, хлопців, які стали ангелами-охоронцями. Можливо, і ці ангели колись одягнуть бронежилети, як той голуб на стіні, як сотні інших ангелів, яких бронежилети не спасли, яким не вдалося одягнути бронежилети на серця, як не вдалося синові Елени, котрий не потрапив на похорон своєї дівчини…

Літургія в мелькітській церкві

Вибір піти на Kітургію до мельхітської церкви не був випадковим, бо на Святій Землі хотілося відвідати греко-католицький храм. Ми прийшли десь за двадцять хвилин до початку Літургії і випадково зустріли арабського хлопчика, який із захватом запропонував піднятися на дзвіницю церкви. Дорогою до дзвіниці виявилося, що він дзвонар і прислуговує у храмі, де служить його дід. Коли я запитала, чи він хоче бути священиком у майбутньому, цей веселий хлопчина без сорому чи довгих роздумувань відповів: «Why not?!». На жаль, я не пригадую імені нашого проводиря, але його гостинність не знала меж. Він ледь не підстрибував, коли розповідав про Вифлеєм, про свій народ, про монастир і церкву салезіан навпроти їхнього храму, про святині, які знаходяться на палестинській території. Коли прийшов час бити у дзвони на Літургію, то він запропонував нам це зробити.

Дзвони розтікалися ранковим містом, витікаючи до палестинської пустелі, де колись молилася св. Марія Єгипетська, а задовго до неї і багатьох інших пустельників, там постив св. Іван Предтеча… Дзвони лунали, а я згадувала тих ангелів, яких Господь послав уночі, щоб знайти нам ночівлю. Таких ангелів він посилав Товії, Марії, жінкам-мироносицям, які бігли до Христового Гробу…

Вид з дзвінниці

У церкві було десь до 20 людей, відчувалася сильна спорідненість між ними. Дяк протяжно співав священний текст Літургії, а діти тримали Розп’яття, два свічники. Священик зробив малий вихід, обійшовши увесь храм, буквально кожного обкаджуючи святим ладаном. Літургія йшла розмірено арабською і грецькою мовами. Було таке враження, ніби я відчувала густину молитви, настільки все органічно поєднувалося – спів, молитва вірних, молитва священика, благословення, кадження… Коли прийшов момент Причастя, то двоє прислуговуючих розгорнули між священиком і причасниками велику матерію багряного кольору на випадок, якщо якась частичка святих Тіла і Крові Господньої упаде. Священик причащав руками, повільно витягаючи великі частички з чаші.

Церква зі середини

Проповідь

Парафіяльні діти

Парафіяльна кава

Після Літургії отець підійшов до нас і запросив на спільну каву. Коли ми прийшли, то там були усі вірні. Люди розмовляли, сміялися, хтось з них приготував традиційні домашні солодощі, хтось заварив арабської кави. Священик поцікавився, звідки ми, а коли дізнався, що з України і ходимо до греко-католицької церкви, то пригадав, що співслужив у нашій церкві в Люрді (Франція). Хіба наше серце тоді не палало?..

З мельхітським священиком

Селфі біля Христових ясел

До храму Різдва Христового була досить довга черга, але вона швидко просувалася. Серед туристів і паломників було багато китайців. Звично бачити багато китайців-туристів в інших країнах, але як паломників… У храмі знову було багато різних черг до святинь, найдовшою, звичайно, була черга до печери Різдва Христового. Нам не було куди поспішати і хотілося просто побути в цьому храмі, помолитися. Попри галас та напруження, яке завжди відчутне в чергах навіть до найбільших святинь, у храмі панував тихий і невидимий спокій. Скільки молитов у ньому прошепотіли, скільки подій тут відбувалося, скільки він бачив перебудов і змін настоятелів, але не втратив спокою.

Ми підійшли ближче до іконостасу, наскільки нам дозволяли канатні огорожі, почали молитися. Якийсь старенький священик спостерігав за нами, а потім підійшов і тихенько відхилив канат, щоб ми увійшли до центру храму під куполом. Ми подякували і продовжили молитву, через деякий час священик повернувся і дав папір для інтенцій, просто так, не вимагаючи якоїсь фіксованої плати. Пізніше до нас підійшов гід і запропонував свої послуги, серед яких також пропозиція швидше пройти чергу і потрапити до печери Різдва Христового. Та ми відмовилися, бо не поспішали. Тоді з нами напівукраїнською та напівросійською привітався арабський гід у вишиванці. Подиву не було меж! Виявилося, що він колись дуже давно служив у армії десь у Львівській області, чи навіть у Львові – не пригадую. Почувши нашу мову, він зрозумів звідки ми і захотів допомогти нам, провівши просто до ікони Вифлеємської Божої Матері, що біля самого входу до печери Різдва.

Вифлеємська Богородиця

Вифлеємська Богородиця

Це неймовірно, але я дуже хотіла потрапити до цієї ікони і навіть не уявляла, що це може статися так легко і випадково, адже усі інші паломники платили немалі суми, щоб пройти без черги, або простоювали години. Ця ікона одна з небагатьох, де Богородиця виразно усміхається. Попри загальне напруження перед входом до печери, біля Марії з Христом на руках буквально розливалося світло. Настільки мирно було просто дивитися їй в очі, у той час, коли довкола чулися сварки різними мовами, хто перший заходить, хто кого і куди пхає і тому подібне. Якісь групи, щоб заглушити ці сварки, починали співати побожні пісні, які, напевно, вони частенько чи зрідка співають на своїх домашніх парафіях.

Нас мов потоком внесло до печери, де колись юрмилися Йосиф з Марією та Христом, пастухи та їхні тварини, царі та волхви, і небесні сили. Зараз тут стоїть один «вартовий» араб, який стежить, щоб люди не затримувалися біля зірки, яка позначає місце народження Христа, довше, ніж на одне прикладання та одне фото. Це майже схоже на конвеєр, де люди заходять з однієї сторони, зупиняються, а потім виходять з іншого боку.

зірка Різдва Христового

Мене підштовхнули до зірки, але майже відразу довелося вставати. Ще дорогою до печери я думала, якби там залишитися на довше, але не знала як саме, адже звідти відразу треба виходити. І тут я встаю і просто відходжу в бік, сідаю на якийсь приступок якраз навпроти зірки. Араб ніби не помічає мене і продовжує підганяти інших паломників. Пробувши біля місця народження Христа близько години, мені відкрилося якесь неймовірне відчуття того, що Христос усіх приймає. Смиренно і з великою любов’ю. Американці, китайці, росіяни, німці, французи і ще багато інших – усі люди тягнулися до цього місця, чи їх тягнуло. Хтось подолав сотні кілометрів, хтось – тисячі, хтось з вірою, а хтось із цікавістю, хтось сварився у черзі, а хтось молився вервицю.

В печері

Так багато причин і мотивів, чому ці люди потрапили туди саме в той день і як це потім відгукнеться в їхньому житті, навіть якщо вони того не зауважать. Нікого не вразила блискавка на місці, бо він чи вона негідно приступили до святині, ніхто не почав битися в конвульсіях чи випромінювати видиме світло в молитовному екстазі. Христос так мирно і любляче приймав усіх, дозволяв кожному бути біля нього таким, яким він чи вона є зараз, був колись чи буде потім. Христос приймає усіх, попри те, що «усі» не можуть прийняти один одного…

Чистота сердець і бруд вулиць святих міст та навпаки

У нашому житті так багато протилежностей існують поруч. Інколи навіть здається, що їхнє існування не буде повним один без одного. Наприклад, як ми зможемо відрізнити білизну білого, якщо ніколи не побачимо присутності чорного в темних кольорах, як зможемо подякувати за добре слово, якщо не відчували болю від образливих розмов, зрештою, як розпізнаємо гріх, не пізнавши благодаті очищення? Власне, я зараз кажу про святу чистоту у святих храмах і бруд міст, в яких ці храми стоять. Як цю святу чистоту подарувати світу, що поза стінами святинь? Чому благодать ніби «затримується» у своєму видимому прояві? За це треба молитися і над цим варто працювати.

Базар

Ми йшли по одній з другорядних вулиць великого паломницького міста усього християнського світу. На цій вулиці був ринок, ми оминали сміття між нашими ногами і міцніше притискали до себе гроші, паспорти і особисті речі. Жінки прикривалися хіджабами, чоловіки сварилися за місця збуту, жінки торгувалися за ціни, чоловіки хизувалися заробітком, їхні діти продавали іноземним туристам удвічі дорожчу традиційну випічку з кориці. На цій вулиці перемішалися одяг, іграшки, фрукти, спеції, сандалі (на продаж і на людях). Це був суцільний коридор, з якого не було виходу вбік, тільки прямо. Насамкінець на стіні висіли величезні червоні ведмеді. На цьому закінчився театр-базар і театр абсурду в людських головах, які придумали такі іграшки.

Червоні ведмеді

Цікаво тільки, як цей день провів той чоловік, що опівночі випустив майже пекельні хмари диму і майже по-святому сказав: «Велкам ту Бет-лехем»…

Система Orphus
Рейтинг
0
0
3коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • velovs@ukr.net | 30 жовтня 2018, 09:53
    Коментувати коментар

    І дійсно: колись, урешті-решт, таки має настати той - дуже благословенний і благодатний - час, коли впадуть мури тих кордонів взаємної ненависті і ворожнечі, що нині геть поділяють і, власне, Святу Землю та цілий Близький Схід загалом. І всі тамтешні народи правдиво навернуться і щиро слугуватимуть Господеві. -------- І про цей блаженний час пророче Слово Боже, зокрема, оповідає якраз так. "І Господь явить Себе в Єгипті; і єгиптяни у той день пізнають Господа і принесуть жертви і дари, і дадуть обітниці Господу, і виконають. І уразить Господь Єгипет; уразить і зцілить; вони навернуться до Господа, і Він почує їх і зцілить їх. У той день з Єгипту в Ассирію буде велика дорога, і буде приходити Ассур в Єгипет, і єгиптяни - в Ассирію; і єгиптяни разом з ассиріянами будуть служити Господеві. В той день Ізраїль буде третім з Єгиптом і Ассирією; благословення буде посеред землі, яку благословить Господь Саваоф, говорячи: благословенний народ Мій - єгиптяни, і діла рук Моїх - ассиріяни, і спадщина Моя - Ізраїль" (Іс.19:21-25).

    • velovs@ukr.net | 30 жовтня 2018, 10:15
      Коментувати коментар

      Причому, в цьому біблійному тексті - проектуючи його на сьогоденні геополітичні реалії - під цими узагальнюючими термінами "Ассирія" і "ассиріяни", напевно, слід розуміти ті сучасні країни і народи, які розташовані і мешкають на північ і схід від Святої Землі. ----------- Крім того, хочеться вірити і надіятися, що колись у майбутньому подібне Боже "благословення" прийде і настане і в тому - дещо іншому і теж вельми важливому стратегічному - духовно-цивілізаційному та геополітичному регіоні, що також розташований "посеред землі". Й у серцевині якого нині мешкає народ святого і славного Господнього ІІ Єрусалима - Києва. Тобто це - Україна та її людність! І які - разом з довколишніми народами - аналогічно: "пізнають Господа" та "навернуться до Господа" і "будуть служити Господеві". Амінь. :)

    • velovs@ukr.net | 30 жовтня 2018, 13:39
      Коментувати коментар

      Разом з тим, як видається, оті - кардинальні духовно-цивілізаційні та геополітичні - в бік НАВЕРНЕННЯ до Господа та, відповідно, повного й остаточного ПРИМИРЕННЯ і ВЗАЄМОПОРОЗУМІННЯ між тамтешніми державами і народами - зміни і, зокрема, в цих обох найважливіших - "серединно"-перехресних регіонах світу зможуть відбутися лише в контексті певних умов. І, щонайперше, коли, як про це пророче акцентував ще Сам Ісус, припиниться "потоптання Єрусалима язичниками" - як того, що на Святій Землі, так і над берегами Дніпра. Тобто коли вже "скінчаться часи язичників" (Лк.21:24). Іншими словами: коли до Божого "спасіння" остаточно "ввійде повна кількість язичників", разом з якими і "увесь Ізраїль спасеться" (Рим.11:11,25,26).

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти