Некомфортні мотиваційні книжки. 6 історій, які потрібно знати

6 червня 2018, 12:58 | #НеФормат | 0 |   | Код для блогу |  | 

Христина Содомора

“Читання не завжди повинно приносити задоволення”, — якось сказав мій знайомий. Читання цих книжок тим паче не принесе вам задоволення... І це добре. Іноді варто читати незручні й некомфортні книжки. Бо таке життя — часто некомфортне, а іноді й страшне. А тим паче, коли це життя під час війни.

Щоразу, завершуючи кожну із книжок, про які мова далі, ловила себе на тому, що не могла одразу братися за наступне чтиво. Неможливо отак раптово перемкнутися зі складних тем. Неможливо вимкнути вже запущений процес катарсису. Бо як інакше назвати той стан і ті зміни, які відбуваються завдяки таким книжкам? Тому, сподіваюся, зайве пояснювати саме такий заголовок підбірки саме цих книжок.

Прімо ЛімоПрімо Леві. Чи це людина

Переклад з італійської Мар'яни Прокопович. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. - 272 с.

Одне із психологічно найважчих читань. Передовсім тому, що це автобіографія. Автор перебував 11 місяців у концтаборі Освенцима. Один з небагатьох, які вижили.

Хоча тут достатньо детальних описів табірного життя, суворого режиму, жорстоких правил, але це не текст, сповнений відрази до тих умов, огиди до тих в'язнів і ненависті до тих німців і режиму. Це радше текст-досвід про людину. Про ту межу, за якою вона перестає (чи може перестати) бути людиною. Врешті, про той історичний час, що має стати пам'яттю для всього людства.

Не йдеться про антисемітизм, про ненависть до євреїв, які безумовно є конкретним історичним контекстом. Але в цьому творі найперше важить глибина — сама екзистенція людини, можливість людини стерти іншу людину з лиця землі. Йдеться про ідеологію, що затьмарила мізки Європі. А точніше, одну з ідеологій, просто найяскравішу.

Тому цю книжку треба читати. І щоб знати, що саме і як відбувалося: як виглядали табори смерті, в яких умовах страждали й помирали люди. Але також, щоб стати ланкою в ланцюгу пам'яті, щоб знати, на що спроможна людина. Немає меж жорстокості, немає меж стражданню, але й немає меж людській доброті за таких умов.

“Персонажі, описані на цих сторінках, не люди. Їхня людськість глибоко похована, або ж вони самі її поховали під кривдами зазнаними і завданими іншими”.

Не варто боятися читати цю книжку — це не жорстокий твір. Це книжка-досвід, реальний і відносно свіжий. Єдине — ви точно не зможете читати її, попиваючи каву чи заїдаючи навіть сухарем. Принаймні я не змогла. І це добре...

Іда Фінк. ПодорожІда Фінк. Подорож

Переклад з польської Наталки Римської. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. - 256 с.

Подорож сестер-єврейок зі Збаража до Німеччини. Подорож, здавалося б, щоразу, на кожному перепинку — з останнім квитком в одну сторону. Не обов'язково переповідати зміст подорожі, він очевидно важкий і страшний.

Але цей роман, на відміну від інших романів про єврейські гетто і загалом про той час, зовсім неемоційний. Іда Фінк, уродженка Збаража, лише переповідає, і то доволі сухо, все те, що трапилося. Тут і самі герої наче не прописані так, щоб їх собі уявляти. Підозрюю, це навмисно і свідомо. Адже кожен єврей чи єврейка мали свій єдиний уніфікований шаблон — точніше, тавро! Тож обидві сестри — це збірні безликі образи.

У романі немає жодних психологічних замальовок, емоцій та переживань. Нічого, що взагалі здатне виманити сльози читача. Здається, що психіка сама заблокувала все те, що може мати прояви бодай якоїсь людяності. Людськості. І від цієї жорстокої в сенсі беземоційності оповіді врешті проймає холодом і щемінням десь глибоко у грудній клітці.

Лише дочитавши, починаєш у такому руслі розмірковувати про цей роман. Саме ж читання не видасться надто динамічним чи розважальним чи захопливим. Але до кінця роману з'являється щораз більша втома і прагнення дочитати — позбутися цієї подорожі, вийти з потяга і попрямувати додому, до мирного дому. Бо це болючі сторінки історії. Навіть якщо тепер доводиться переживати їх лише на сторінках книжки. Але цей біль повинен боліти. Кожного. Щоб ніколи знову....

Джон Бойн. Хлопчик у смугастій піжаміДжон Бойн. Хлопчик у смугастій піжамі

Переклад з англійської Віктора Шовкуна. Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. - 192 с.

Коли в книжках на тему війни, гетто чи концтаборів повідається про дітей, це вдвічі важчі тексти. Хоча повість “Хлопчика у смугастій піжамі” одразу й не назвеш важкою. Тут немає жорстокості, опису нелюдських умов табірного життя, тут взагалі події відбуваються по ту, неєврейську, сторону колючого дроту. Важкою ця книжка стає власне після прочитання, коли нахлинають роздуми про той час і нездатність осягнути того звірства, того контрасту поміж німцями та євреями... Поміж одними й іншими, незалежно від раси, національності чи релігійної приналежності, — якщо віддалятися від конкретного контексту.

Отже, німецький хлопчик Бруно, батько якого отримав підвищення по військовій службі, переїжджає з сім'єю в Освенцим. Тобто про назву концтабору я лише здогадуюся із гри слів: назви місця в романі “Геть-Звідси”, яке співзвучне з Аушвіц (тобто Освенцим). Так само і Фурор — Фюрер та ін. Бруно починає товаришувати зі Шмулем, єврейським хлопчиком. Спілкуються через колючий дріт, їхня дружба щораз міцніє, хоча класично для таких романів відбувається зрада — з боку Бруно.

Але ніщо так не зворушує в цій оповіді, як Шмуль: його глибока доброта, безумовне пробачення зради, можливе хіба серед дітей, які ще не усвідомлюють всіх жахіть, в яких живуть, які ще здатні бути людьми.

Повість про стосунки між людьми різного соціального статусу, різних чинів і різного віку, які живуть разом у концтабірному містечку, провокує на пошук власної людяності, яка часто блукає за нормальних зовнішніх обставин, коли жодних перешкод немає.

Однозначно важлива книжка для кожного. Навіть для тих, хто боїться читати про концтабір, а тим паче про дітей в концтаборі. Бо вона не про концтабір і не про дітей — вона про нас, про Людину, про виклик.

Марцін Щигельський. Ковчег часуМарцін Щигельський. Ковчег часу або Велика втеча Рафала із колись крізь тоді в тепер і назад

Переклад з польської Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2016. – 232 с.

1942 рік, Варшава, німецька окупація. Дев’ятирічний Рафал живе з дідусем у польському гетто. Історія невигадана, побудована на реальних подіях. Щоб врятувати онука, дідусь продає свою скрипку, тобто свій інструмент заробітку. Рафалові доводиться втікати з гетто, і саме на цьому шляху починається етап виживання. А вижити зокрема допомагає хлопчикові відомий роман “Машина часу” Герберта Уеллса, який двічі за різних обставин потрапляє до рук хлопчикові. Зрештою, сам “Ковчег часу” – це певна алюзія на Уеллса.

Цікаво, динамічно, але водночас моторошно. Переплетіння суворої реальності і світу дитини зворушують, лякають, тривожать. Тому повість не лише для дітей, однолітків Рафала, а для дорослих. Як нагода крізь призму дитячого світосприйняття поглянути на історію, на своє життя. Врешті, всі ці книжки — це книжки про нас самих.

Якісна художня розповідь, захопливість сюжету та документальне історичне тло — цього більш ніж достатньо, щоб рекомендувати книжку всім. Тим паче, повість здобула чимало нагород. Це та книжка, в якій мораль невидима, а реалії життя – повчальні.

Віктор Франкл. Людина в пошуках справжнього сенсуВіктор Франкл. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі

Переклад з англійської Олени Замойської. Харків: Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2016. - 160 с.

Мабуть, найвідоміша і найпопулярніша книжка в цьому списку. Написана на основі власного досвіду австрійського психотерапевта, який пережив концтабори Дахау та Освецима під час Другої світової війни. Тільки цей факт уже вимагає якоїсь невимовної поваги до такої книжки. Тим більше, що написане не зводиться до переказування жахіть, що там відбувалися, а містить набагато глибшу основу. Врешті, досвід Франкла ліг в основу логотерапії, чому присвячена половина цієї книжки (логотерапія зосереджується на сенсі людського існування та його пошуку людиною, на волі до сенсу життя).

Автор дає психологічний аналіз стану людини в таборі. Його цікавить людська душа, той нефізичний рівень, на котрому вершиться боротьба в умовах тілесних катувань. Врешті, чому декотрим вдається дійти до кінця, остаточно не зневіритись, що практично неможливо в таких жорстоких умовах.

Текст заторкує спершу здебільшого емоційниц рівень. А далі влучає у саме серце. Тут багато роздумів про внутрішню свободу, про сенс життя і сенс стражданя, про любов.

За словами самого автора, він не писав цю книжку, щоб здобути славу (врешті, спершу книжка планувалася видаватися анонімно), а щоб “показати читачу конкретними прикладами, що життя має потенційний сенс за будь-яких обставин, навіть за найбільш жалюгідних”.

Книга невелика за обсягом, можна прочитати за один вечір. І можна її рекомендувати не лише тим, хто втратив віру в життя чи страждає депресивними настроями, а насправді всім.

Тод Штрассер. ХвиляТод Штрассер. Хвиля

Переклад з англійської Володимир Панченка. Київ: Рідна мова, 2017. - 136 с.

Один із найвідоміших і найгучніших соціальних експериментів учителя історії Рона Джонса в американській школі в 1960-х роках. Якщо хтось не читав книжки, то мабуть мав нагоду подивитися відому екранізацію.

Суть експерименту — показати істинну природу нацизму. Учні, які на першому уроці про Другу світову ставили безліч питань, як могло таке жахіття і засліплення трапитися у цивілізованій європейській країні, врешті самі повторюють покроково зародження ще однієї тоталітарної організації “Хвиля”. Лише коли експеримент переходить усі межі здорового глузду, виникає загроза. І тут справді хочеться назвати цей роман повчальним. Повчальним для людства.

Книжка невелика, читається швидко. Але швидко не відспускає. Сувора лаконічність викладу лише додає контрасту сюжету — тобто реальності, що стала сюжетом. Тобто на позір безневинному експерименту у школі, що довів учням, якими жорстокими вони можуть стати. Всупереч власній волі чи то добровільно? Власне. Коли колективний азарт, відчуття спільності й сили переходять межу, — тоді можливо все.

Опісля зникають зайві запитання, мовляв, як людина могла допустити такі жахіття в історії людства? Як німці піддалися впливу Гітлера, впливу ідеології? Але ж не в конкретній нації справа. Справа в засобах, якими досягнуто мети. Ті, хто вчора воювали проти фашизму, сьогодні самі можуть опинитися по ту сторону ідеології — з іншою назвою, іншим фюрером та під іншими гаслами. І навіть з добрими і благородними цілями. Але суть одна.

Отже, сильно, вкотре актуально, спонукально до роздумів.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти