Як святі отці до школи ходили

1 вересня 2017, 09:00 | #НеФормат | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

І знову 1 вересня, і знову мільйони дітей йдуть до школи, а за ними батьки та вчителі. Напевно, більшість з них вже 1 вересня очікують на кінець травня, коли прозвучить останній дзвінок. І звісно, що далеко не всі дуже прагнуть після літньої свободи сідати за парти і щось там вчитися. А чи хотіли йти до школи ті, які нині самі вчать — науку духовну, тобто священики? Редакція РІСУ звернулася до знайомих кліриків з трьома запитаннями: 1. Як Ви були ще школярем, чи хотіли Ви йти 1 вересня до школи? 2. Які Ваші найцікавіші спогади зі школи? 3. Чи загалом Ви були добрим учнем, якщо щиро? І ось що вони нам розповіли.

Єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ владика Володимир (Груца) добре вчився, але міг щось і «вчудити» у школі. Тому зараз любить зустрічатися з однокласниками, бо мають що згадати. «З великим сумом проводив останні дні серпня, але радо йшов 1 вересня до школи і чекав наступних канікул. Я щойно зараз усвідомив, що 1 вересня є початком підготовки до наступних канікул, — щиро зізнається владика. — І ще я дуже любив п’ятницю чи суботу. А в останній день перед канікулами ми могли в класі щось "вчудити". Ще до нині не можу цього зрозуміти. З радістю ми зустрічали вчителя, який оголошував, що не буде уроків, бо ідемо до колгоспу збирати картоплю.

Важко себе оцінити, але казали вчителі, що я був добрим учнем. Стараюся кожного року і при кожній можливості зустрітися з однокласниками. Ми маємо про що поговорити, а найчастіше пригадуємо про "немудрі" речі, які ми робили. Чомусь це найбільше запам'яталося. Вміємо з себе сміятися. Також стараюся при кожній нагоді, коли вступаю на стежки дитинства, відвідати на цвинтарі могили вчителів. Тоді найбільше пригадуються їхні слова, настанови. Часто цінуємо людей щойно тоді, коли їх втратимо».

Олександр Гросс у шкільні часиПастор Німецької євангелічно-лютеранської громади в с.Петродолинське на Одещині Олександр Гросс почав ходити до школи у Ставропольському краю на Північному Кавказі, а вже завершував навчання в Україні. «Чи я хотів йти до школи? Мабуть в різні роки це було по-різному. Залежало від того, що на мене там очікувало. Алє якщо загалом, то не горів бажанням. Я навіть свій день народження (31 серпня) через це не дуже чекав, бо на наступний день до школи, — признається щиро він. — Але спогади в основному дуже добрі. Ми мали дуже класних вчителів. Двох пам’ятаю особливо. Володимира Ілліча, не Леніна. Він був істориком і міг говорити 90% часу на уроці. Треба було лише задати йому на перших хвилинах цікаве запитання. Ми готувалися до цього, бо тоді була шикарна історична розповідь. Це Вчитель з великої літери. Другою була наш класний керівник. Неймовірно талановита людина, яка "їла" книжки. Викладала літературу. Ми сиділи весь урок і слухали переказ книжок. Якщо це був останній урок, то могли і залишитися ще на годинку. Взагалі всі шкільні роки були дуже творчі. І це в селі. Просто треба мати справжніх вчителів.

А учнем я був хорошим, активним, відповідальним. Добре вчився, брав участь у всіх можливих рухах. А тоді було багато чого. В нас вдома ще була велика "тачка" і ми їздили з нею по селі і збирали металолом, макулатуру тощо. І наша купа зібраного під школою завжди була найбільша. Їздили збирати врожай винограду. Це був класний час для мене».

Голова інформаційно-видавничого центру, священик кафедрального собору Волинської єпархії УПЦ Київського Патріархату о. Віталій Собко добре вчився, мусів бути відповідальним, бо серед вчителів були його батьки. Але зізнається, що ідеальним учнем не був. «Мені як школяреві частково хотілося йти до школи. Заради того, що там було багато цікавого для мене у людях і в предметах. Але немало було такого, що відбивало бажання навчатися, багато зайвого. Найцікавіші спогади здебільшого такі, що безпосередньо з навчанням не пов’язані. Наприклад, спілкування з деякими вчителями, однокласниками та позакласні заходи. Я змушений був бути добрим учнем, адже серед моїх учителів були мої батьки  Проте, реальним відмінником я не був, лінувався вчитися і деколи порушував поведінку», — також щиро ділиться спогадами про школу о. Віталій.

Школа в с. Жилівка Новоселицького р-ну Чернівецької обл., де вчився о. Віталій

Священик Георгій Лобанов з Чернігівська єпархія УПЦ до школи на 1 вересня йшов по-різному. «У молодших класах не сильно замислюючись над тим, що вже скінчились канікули, бо в школі тоді ще не було такої великої нагрузки, як сьогодні для дітей. У середніх класах 1 вересня очікував із жалем про те, що літо скінчилось та гуляти часу буде менше, У старших класах я більше думав не про те, що з 1 вересня потрібно буде навчатись, а більше про те,що я буду робити після закінченння школи. А найцікавіші спогади зі школи особисто для мене — це відношення вчителів, коли вони передавали свій особистий життєвий досвід, тоді було по справжньому цікаво. Загалом я відверто був добрим учнем, не відмінником, нажаль, але, як говорять, "хорошистом" — і в оцінках, і в поведінці. Серед однокласників з поведінки я був найкращим, але розумію, що до оцінки відмінно я не дотягував. А в питанні оцінок за навчання теж дещо лінився, вчителі допомагали, підтягували. І після того, як поступив до духовної семінарії, я зрозумів, що оце вже почалось справжнє навчання, а у школі, то було "не бий лежачого"».

А о. Андрій Дудченко, священик Свято-Преображенського храму УПЦ в Києві, у школі любив не всі предмети, наприклад, не любив писати твори, але у 9-му класі видавав рукописну газету. Андрій Дудченко у випускному класі«До школи хотів йти у перший клас, а потім, якщо не помиляюся, то тільки у дев'ятий і далі. Всі інші класи мене не особливо радували, хоча вчився я на відмінно, — розповідає о. Андрій. — Не радували насамперед ті предмети, які вимагали особливих обдарувань, як то малювання чи особливо фізкультура, яка давалася мені доволі тяжко. Також майже завжди важко було писати твори з літератури. Програма з української літератури в радянській школі була побудована так, щоб відбити всяке бажання цю літературу читати. Хоча вчителі у нас були добрі. У восьмому класі школа мені нарешті сподобалася, бо з'явилися друзі в класі. Тож останні роки вже хотілося йти до школи. Загалом думаю, що я був добрим учнем, і не тільки в навчанні (закінчи школу з золотою медаллю), а й у поведінці. Хоча ніколи не був суспільно активним. У десятому класі видавав власну рукописну газету та поширював їі серед учнів класу. Учителі знали про це. Тому коли одного разу на дошці оголошень з'явилася листівка проти директорки, вона вирішила, що автором є я - син учительки математики! Не впевнений, що мені нарешті вдалося спростувати це. Загалом я вдячний усім вчителям, які витрачали на нас свої сили й таланти і не тільки передавали знання, а ще й учили дорослішати. Мати моя, як я сказав, була вчителем, і я з дитинства знав, яка це каторжна праця, тому недарма у вчителів така тривала відпустка».

А ось священик УГКЦ з Дубно о. Роман Бобесюк з радістю йшов 1 вересня до школи. Правда, любив не так вчитися, як через вікно дивитися. «Для мене 1 вересня завжди згадується з ранішньою прохолодою, холодною росою, стиглими яблуками і зустріччю з друзями. А ще мені дуже подобалось заходити у клас, який після літа дихав ще свіжою фарбою і шкільна дошка виблискувала зайчиками, які бігали по ній. Завжди любив сидіти біля вікна і мріяти, — розповідає він. — Дивився як вітер колише віття дерев, яке навіювало спокій і лишній раз зауваження вчителів, щоб був уважний. А ще згадуються чорнобривці, на яких полюбляли сидіти бджілки. Звичайно, що ми полювали на бджіл, але не чіпали їх. Завжди ловили трутнів і гралися ними під час уроків. Як згадую це все, то дивуюся як вчителі нас терпіли. Одні пояснювали, що так робити не можна. Від інших навіть діставав указкою по плечах. А коли жалівся батькам, то ще й від батьків діставав штурханців. Мене розкололи і заборонили сидіти біля вікна, бо цілий урок сидів, мов загіпнозований від побаченого у вікні.

А ще 1-го вересня любив як дзеленчав дзвінок, яким дзвонили першокласники. Він звіщав про ще одне літо, яке відходило у приємних спогадах і нагадував про навчання, яке чекало попереду. Кожної перерви по декілька раз навипередки міряли довжину коридору. Коли ж була велика перерва, то навідувалися до шкільного садка, де ласували стиглими яблуками і грушами. Особливо запам’ятався колір коричневих рук, якими лущили горіхи.

Щодо навчання, то любив вчитися, але не завжди. Все залежало від вчителя як він пояснював матеріал. Деякі вчителі пояснювали певні предмети із цікавістю і зупинялися на самому цікавому. І коли приходив додому, то завжди шукав продовження і мандрував сторінками підручника. Якщо було замало підручника, то біг у бібліотеку, де шукав те, що мене цікавило. Домашнє завдання завжди робив на коліні, бо ніколи не було часу. Адже треба і риби наловити, і корову пригнати, і з друзями пограти, і трохи пакості наробити. :)

Ось таким я був учнем. Сьогодні схиляю голову перед вчителями і бажаю їм терпеливости і повне серце любові. А учням бажаю черпати знання, бо саме вони є основою в подальшому здобутті фаху».

о. Роман у першому класі

Натомість, завідувач Відділу зовнішніх та міжнародних звязків УЦХВЄ пастор Юрій Кулакевич любив 1 вересня і йти до школи. «Як це не дивно може здаватися, але хотів йти до школи. Не пам'ятаю року, коли б мав інший настрій щодо 1 вересня чи іншого дня, — каже речник Церкви християн-п’ятидесятників. — Якось простіше тоді все це відбувалося, чи як...

Як у всіх, напевно, були цікаві викладачі. Наш математик Петро Васильович, дай Бог йому здоровя, був спецом. Його математичні головоломки з сірників та іншого підручного матеріалу я і своїм дітям та студентам пропонував не раз. Мовники Лідія Олександрівна та Валентина Іванівна тоді, за радянських часів, ненав’язливо плекали в нас любов до рідної мови та народу. Вони ж ризикнули мій твір про те, на кого я хочу бути схожим, повезти в район як найкращий. Памятаєте, є таке завдання вже в старших класах, де майже всі пишуть про те, що хочуть бути схожими на свою маму або вчительку. Я ризикнув написати, що мій ідеал — Ісус Христос. Твір читали перед усім класом. Ну, а все інше можна згадувати тільки з учасниками тих подій. 

Якщо щиро, я був дуже добрим учнем. Оцінки мав хороші, на конкурси й олімпіади їздив. Старостою класу регулярно обирався. Біда тільки, що мав завжди "незадовільно" за поведінку — бо був з сім’ї віруючих батьків. Ну, такі тоді були правила, що поробиш. Коли запитував вчителя у 3 класі, чому так, він навіть не знав, що мені сказати. Недавно, ще бачив ці табелі у мами — все 4 та 5 і "незадовільно" за поведінку. Отаким я був "щирим" учнем».

Непростим учнем був священик УПЦ з Вінничини о. Роман Загоруйко, який також про школу згадує позитивно. І він щиро розповів, як з однокласниками «викрадали» автомобіль вчителя. «В різні періоди по-різному я ставився до 1 вересня і навчання загалом. Наприклад, у початкових класах після дитячого садочка (який я дуже не любив) чекав початку навчання з нетерпінням, щось в школі було для мене незвідане і дуже цікаве. П'ятий клас був для мене переломним періодом, адже від однієї вчительки ми перейшли під "опіку" багатьох педагогів, і не завжди хотілось взагалі йти до школи. Але вже старші класи були для мене набагато веселіші, своя компанія друзів у класі, спільні інтереси, музика, шкільні дискотеки».

З цікавих моментів у школі священику важко виділити щось конкретне. «Але все ж є одна ситуація, яку хотілось би згадати... Це був 10 клас, після уроку англійської мови ми були дуже сердиті на вчителя, тому що майже весь клас отримав по 1 балу за відповіді біля дошки. Зрів план помсти, і от один однокласник запропонував сховати автомобіль вчителя. Але не думайте, що ми взламували двері машини і без ключа її заводили. Ні! Ми (приблизно 9- 10 хлопців) її (жигулі-«копійка») просто перенесли руками до воєнного містечка метрів за 50 від школи — це, звичайно, був і сміх, і сльози. :) Вчитель шукав своє авто десь годину, а ми спостерігали з вікна спортзалу і тішились. Потім радості було менше, особливо, коли прийшлось повертати жигуля на своє місце. Але Станіслав Йосипович (так звали вчителя) виявився нормальним чоловіком і навіть не поскаржився дирекції».

Як виявилося, отець Роман був «незручним» учнем у школі, як сам каже: «Загалом я був дуже незручним і набридливим учнем, зі мною важко було тому, що я не стільки знімав верхи і робив пакості, а скільки зривав уроки незручними запитаннями по матеріалу і протестом проти всілякої несправедливості в школі та незрозумілих для мене нововведень. Але у принципі вчитись я любив, брав участь в олімпіадах, писав вірші та жарти для КВК».

Роман Бобесюк з однокласниками на уроці Допризивної підготовки юнаків

А у відомого військового капелана, блогера і священика УПЦ КП о. Костянтина Холодова спогади про школу негативні. Бо вчився він за часів СССР. Священик щиро визнає: «Був поганим учнем. До школи не любив ходити. Перше вересня – це була трагедія. Радянська школа – це була наруга над особистістю. Я її не сприймав разом з усіма її атрибутами: жовтенятами, піонерами, сантрійками, ланковими, вожатими тощо. Єдиний позитив — спілкування з ровесниками і друзями. Але коли над тобою тяжіє виховний елемент ЦК компартії України, якось не дуже приємно. У ті часи у школах дозволялося застосовувати фізичні покарання, директор за вухо нас тягав, на лінійках були публічні приниження. Але коли вступив до медучилища і став студентом, все змінилося. Зараз інша освіта, інші вчителі, інші підходи».

Головний рабин Києва та України Релігійних організацій прогресивного юдаїзму Олександр Духовний також не любив ходити до радянської школи, але був там активістом. «До школи йти не хотів. Хотів ще літа, канікул, спілкування з друзями в селі... Я навчався в чотирьох різних школах. Але були друзі, з якими я продовжував і зараз продовжую спілкуватися, — згадує рабе Духовний. — У школі 44, де вчилась Герой України підпільниця Таня Маркус (про яку ми навіть і не знали під час навчання), був відкритий перший в Києві шкільний музей Леніна, де я, піонер Шурік, був екскурсоводом. Це допомогло мені розвинути красномовність, а згодом і здібності комсорга. Вчитися любив, ніколи не був відмінником навчання, але в атестаті про середню освіту — всі найвищі бали. Золоту медаль не дали, тому що єврей. Не жалкую за медаллю, жалкую, що шкільні роки закінчилися швидко» :)

Олександр Духовний у 10 класі

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти