Українське православ'я: спроба футурологічного етюду

28.04.2020, 08:26

Дійовими особами нашої футурологічної розвідки стануть нині діючі в Україні Православні Церкви та усе релігійне середовище України в цілому, а також світове Православ’я, Українська держава, українське суспільство та зовнішні чинники, що впливають на ситуації в українському православ’ї

У житті сучасної України є безліч проблем і з часом їхній перелік лише збільшується. Навіть в умовах пандемії, економічної кризи, війни та багатьох інших негараздів, що спіткали Україну, проблема українського православ’я не здається дрібною та невиразною. Попри поліконфесійність та багатонаціональність нашої країни, православ’я було і залишається духовно-релігійною основою її історичного буття та підмурком економічних, політичних, організаційних, морально-етичних і багатьох інших визначальних характеристик українського суспільства. Тому для усіх нас, хто вважає Україну своєю Батьківщиною і пов’язує з нею і лише з нею свою долю і долю своїх дітей, важливо мати візію розвитку православної церкви в Україні.

Православ’я в Україні має довгу і важку історію, однак не вона є предметом нашого теперішнього розгляду, хоча зрозуміло, що без неї (історії) давньої, середньовічної, історії нового часу та новітньої, ми не зможемо розставити усі необхідні акценти у майбутньому. Історія православ’я в Україні буде присутня у наших роздумах лише імпліцитно. Ми ж почнемо відлік часу з тих данностей, що складають реальну картину сьогодення. До цього місця, як говорить біблійний персонаж, допоміг нам Господь, або як любить казати перший Президент України: «Маємо те, що маємо». Звідси подивимося у майбутнє і спробуємо змоделювати його образ.

Дійовими особами нашої футурологічної розвідки стануть нині діючі в Україні Православні Церкви та усе релігійне середовище України в цілому, а також світове Православ’я, Українська держава, українське суспільство та зовнішні чинники, що впливають на ситуації в українському православ’ї, а також автор цієї статті, разом із своїми власними роздумами і запозиченнями у розумних людей думками щодо предмету нашого дослідження.

На моє переконання розв’язання цих проблем найрішучішим чином залежить від чесності, професіоналізму і бачення майбутнього тими, хто у даний момент об’єктивно залучений до творення якісних змін, покликаних забезпечити позитивні тренди всередині України та в її позиціях у сучасному світі. Відтак візія, місія і цінності цих людей, стають тим неподільним ядром, яке зможе забезпечити достойний образ майбутнього нашій країні, державі і Церкві.

Ми свідомо не будемо брати до уваги «аргументів» висловлених у стилі «сам дурак», що у сухому залишку нікому нічого не додають, а лише демонструють бажання законсервувати ситуацію та ще на деякий час задурити голову довірливим віруючим. Скажу відверто, що уже на цей час у мене з’являється щось схоже до рвотного рефлексу, коли я читаю про «гоніння на УПЦ» та про УПЦ як «катакомбну Церкву», а також про її «повну незалежність» та «рейдерське захоплення церков», про главу ПЦУ як про «Чокалюка-Думенка, відомого ще як митрополит Епіфаній», про главу УПЦ митрополита Онуфрія як про «очільника УПЦ ФСБ МП» тощо. Масовидність брехні, не може забезпечити її тривалий вплив на великі маси віруючих. Рано чи пізно усе з’ясується і тоді настане гірке розчарування, у першу чергу, для самих брехунів, будь вони найвищими представниками Церков, журналістського чи експертного середовища або, страшно сказати, політиками та очільниками держав. Залишимо все це за рамками нашого нарису.

За нинішніх обставин у майбутньому найскладніша доля чекає на Українську Православну Церкву Московського патріархату. По мірі того, як Українська держава буде зміцнюватися, дорослішатиме українське суспільство, з часом повернуться її території, відібрані і поруйновані агресором та ростиме її міжнародний авторитет, цій Церкві доведеться доконечно визначитися у своїй зорієнтованості на Україну чи Росію. Це відчуватиметься навіть за умови налагодження нормальних відносин між нашими державами і народами. За любих обставин, особливо з урахуванням того, що Церква це, перш за все, народ, в Україні буде українська церква, а в Росії – російська, і тут нічого не зарадить ні пам’ятник Володимиру Хрестителю, встановлений біля московського кремля, ні «Анна Русская» яка насмішила свого часу «невдячного» президент Франції Макрона, ні половці, що хотіли нападать на Москву і не знайшли її на її звичному місці, ні, навіть, розмови про українців і росіян «как единый народ».

У цій справі, звичайно, діятиме чимало чинників, але логіка процесу зрозуміла і ясна. А оскільки на території РФ немає жодного українського храму і навіть на тимчасово окупованих територіях російська влада їх старанно вичищає, логічно думати, що відповідно до міжнародного права Україна колись застосує правило дзеркального ставлення до духовно-релігійних осередків Росії в Україні.

Священноначалля УПЦ МП разом з тодішньою владою України нещодавно втратили чудову нагоду одним рішучим рухом розв’язати багатовікову проблему унезалежнення православних українців, взявши дієву, а головне результативну участь у Об’єднавчому соборі під орудою Вселенського патріарха. Звичайно, що все пройшло б не так гладко як на те сподівалися оптимісти. Однак за сприятливих умов до Об’єднаної церкви від УПЦ МП могла б увійти абсолютна більшість її архієреїв, а відтак один з них очолив би новостворену Церкву, що зробило б процедуру розлучення з РПЦ більш м’якою і зрозумілою усім заінтересованим сторонам. За цих умов постраждалим би виявився лише патріарх Кирило. В реальності ж постраждалими виявилися 12 тис. парафій, тисячі священників і архієреїв. Вийшло так, що російський націоналізм та рафінований церковний консерватизм взяли верх над здоровим глуздом і логікою історичного процесу. Тепер ці свої характеристики УПЦ МП змушена буде лише поглиблювати та демонструвати їх Москві, як це вже стається в церковних оцінках українсько-російської війни як «внутрішнього конфлікту» чи, скажімо, у позиції церкви в часи карантину, коли вона стала одним із найбільших джерел зараження українців коронавірусом. А це вже межує з діями, що мають відповідну оцінку у Карному кодексі України.

При цьому потреба у маскуванні своєї реальної позиції в УПЦ МП буде виринати усе частіше, а відраза до неї (цієї позиції) у народі наростатиме усе більшою мірою. Постійно мімікруючи церква все більшою мірою буде маргіналізуватися, перебираючи на свій бік відверто антиукраїнські сили всередині України та перетворюючись на легальний плацдарм ворожих щодо України елементів. Створити на базі УПЦ МП ще одну церкву із автокефальним статусом вже не вдасться з точки зору церковного права. Залишатися ж частиною Московського патріархату в Україні буде все важче і важче з різних причин і, перш за все, з причин того, що Московська патріархія уже давно перетворилася (а може і не переставала бути) частиною російської державної машини, що нині прагне повного поглинання України Росією. Тому священноначалля УПЦ МП, яка за словами Тетяни Деркач, прагне все більшою мірою демонструвати свій правовий імунітет та державну екстериторіальність в Україні, а насправді разом з верхівкою РПЦ вона знаходиться за канібалістським столом, за яким сучасна агресивна Росія намагається «спожити» Україну.

Цей процес є кінечним і одновимірним, а тому і доля УПЦ МП у майбутньому цілковито залежить від його результату. І як би хто не називав цю церкву (а точніше частину церкви) - УПЦ МП, РПЦУ, просто УПЦ чи, навіть «Найукраїнськіша та найавтокефальніша православна церква», це не змінює суті справи ні на йоту. Вона проводила і буде проводити цілком певну політику в Україні, спираючись на ту частину населення України та її політикуму, які орієнтуються на церковно-політичний конгломерат Росії. При цьому ми завжди пам’ятаємо, що доля УПЦ МП залежить не лише від «вільної гри геополітичного фактору» а, у першу чергу, від суб’єктивної позиції її священноначалля, єпископату та священства. І чим більше УПЦ МП буде переорієнтовуватися з Москви на Київ, тим серед православних українців все менше ставатиме «просто православних», тобто віруючих, які соромляться своєї приналежності до УПЦ МП.

Другою вершиною українського православного трикутника є Православна Церква України, яка кількісно і за хронологією утворення поступається УПЦ МП, однак за значущістю саме вона є лідером в українському православ’ї, оскільки є визнаною світовим православ’ям Православною Церквою українського народу. В даному випадку ми не братимемо до уваги той факт, що ПЦУ визнана не всіми Православними Церквами, однак при цьому пам’ятаємо, що всяка дорога має початок, а відтак і кінець, а це означає, що повне визнання ПЦУ не за горами, а з церковної точки зору воно вже є.

ПЦУ у своїй розбудові зіткнулася із безпрецендентним опором з боку РПЦ та УПЦ МП. Картину цього опору можна було б виписати у найжахливіших тонах і хоч вона далеко не завершена, ми все ж бачимо в кінці ідилічну пастораль, на якій усі православні українці моляться Господові разом, дякуючи Йому, у першу чергу, за те, що Він руками Вселенського Патріарха Варфоломія повернув усім українцям можливість легітимно належати до Вселенської Церкви та об’єднає усіх православних в Україні в одну Єдину Помісну Православну Церкву.

Однак реальна картина поки-що суттєво відрізняється від ідилічної. На хвилі ентузіазму і, будьмо справедливі, на базі підтримки тодішньої влади, ПЦУ почала швидко приростати новими парафіями, що бажали перейти від УПЦ МП до нової церкви. Однак ні сама ПЦУ, ні влада не надали тоді достатньої уваги юридично-правовому завершенню процесу цих переходів громад УПЦ МП до ПЦУ, які до того ж часто супроводжувалися поділом громад, що міняли свою юрисдикцію. При цьому, як і слід було очікувати, даному процесові протидіяла і самі РПЦ та УПЦ МП. Окрім цього помітну дезорганізацію у процес формування ПЦУ вніс її почесний патріарх Філарет, а згодом і нинішня влада, що клялася у своїй нейтральності, а зайняла позицію активної хоч і скритої протидії розбудові новоствореної церкви.

За таких обставин само собою постало питання про те, що б могло забезпечити подальше перетікання парафій від УПЦ МП до ПЦУ, адже втрати понесені ПЦУ на етапі першої хвилі ентузіазму щодо появи української церкви є величезними і фактично безповоротними. Ентузіазм, як відомо, є річ виключно дієва, однак крихка та недовговічна. Будемо вважати, що вона практично вичерпалася, а коли поновиться і чи поновиться взагалі – невідомо. Очікувати чергової хвилі ентузіазму, склавши руки, недоречно. Натомість треба діяти активно, і одразу у кількох напрямках.

По-перше, ПЦУ слід по справжньому українізувати свою Церкву. Хай пробачить мені священноначалля ПЦУ за певний гротеск у моїх словах, але відмінивши сулок, як атрибут архієрейських «доспіхів» та внісши незначні корективи у деякі богослужбові тексти ПЦУ, навіть і за умови продовження цієї роботи, нескоро доб’ється відродження особливостей українського православ’я, а відтак і зростання симпатій до ПЦУ. Ці її зусилля можуть легко перекриватися елементарним бажанням віруючих тихо молитися у своєму храмі незалежно від юрисдикційної приналежності їхніх парафій.

При цьому, як нам видається, пропозиції з українізації Церкви викладені свого часу у т. з. «10 тезах для ПЦУ», не прийшлися до вподоби керівництву ПЦУ, а особливо ті з них, що торкалися відродження «народоправ’я» в церкві, посилення контролю за фінансово-господарською діяльністю парафій та Церкви загалом, конструкції і діяльності центральних органів церковної влади і, зокрема її Священного Синоду тощо. Воно і зрозуміло – краще гордитися цими рисами церковної демократії читаючи церковно-історичні розвідки, такі приміром, як багатотомник професора Івана Власовського. Демократія це завжди складно, краще дезавуювати сулок, а все решту залишити так, як і було у двох колишніх зліпках з РПЦ, якими являлися як УПЦ КП, так і УАПЦ.

Усі ми добре розуміємо, чому так не прижилися у церкві поради авторів згаданих «10 тез для ПЦУ». Можна погодитися з тим, що ці поради несуть певні складнощі у життя Церкви і можуть виконуватися поволі, по мірі зміцнення ПЦУ, так сказати у стратегічній перспективі. Але чому ж нова Церква так повільно стає дієвим фактором життя українського суспільства?

Відтак побачимо, що розвиток суспільно-значущої діяльності ПЦУ є другою підвалиною, на якій може постати нова хвиля переходів парафій УПЦ МП до нової Церкви. УПУ МП у своєму нинішньому стані не підтримує українства у його найширшому розумінні, бо орієнтується на «русский мир». Її повною мірою не цікавить ні українське суспільство, ні наша держава, ні реформи, що покликані зміцнити Україну, а от для ПЦУ, як української за своєю суттю Церкви, це повинно бути цікаво. Відтак вона повинна була б прагнути не просто до розвитку традиційних ділянок соціально-значущої роботи, а до суспільного лідерства у найбільш важливих ділянках життя нашого народу, активно осмислювати зміни, що відбуваються у нашому суспільстві і конкретно орієнтувати віруючий люд у питання адміністративної, медичної, освітньої, земельної та інших реформ. І не боятися при цьому говорити правду у вічі в т. ч. і нинішній владі, як це робить, скажімо, УГКЦ та значна частина протестантів.

Мені вже доводилося говорити про те, що досить неважко визначити такі ділянки суспільної активності церкви, які зразу ж привернули б до неї загальну увагу і перетворили б ПЦУ на найпомітнішу фігуру суспільного життя України. При цьому від священства та церковного активу будуть вимагатися лише організаційні зусилля, а від церковного керівництва відповідні домовленості з центральними органами влади та владою на місцях.

Звичайно, що тут ідеться про часи які настануть у посткарантинний період. Церква могла б і мала б стати лідером у реалізації серйозних програм з упорядкування сіл, селищ і міст; наведенню ладу на місцевих кладовищах; збереженню природи та боротьби з пожежами; відродження разом з освітніми закладами позашкільної освіти дітей; створенню системи підтримки стариків, немічних, інвалідів, сиріт і вдів тощо. Тоді люди бачитимуть, хто любить цей народ і хто прагне процвітання Україні. А там до зусиль ПЦУ змушені будуть підключитися і віруючі УПЦ МП які того і дивись у процесі реальної співпраці «непомітно загубили» б згодом оте «МП», яке не дає їм подивитись на Україну як на свою країну, а змушує вдивлятися в далину як Ілля Муромець, з думкою про те, що десь там за далями та лісами блисне двоголовий орел «старшого брата» і заклює наш Тризуб, чи як писав поет березовий сік розмиє калиновий колір української свободи.

ПЦУ на усіх рівнях своєї ієрархії має бути ближчою до народу та його інтересів, лише у такому випадку люди масово підуть до неї. До її безсумнівних переваг мають належати освіта духовенства, його відкритість до людей, особливо, до молоді та здатність жити у такому ж рівні комфорту, у якому живе народ. Якщо духовенство ПЦУ буде намагатися повторювати окремі зразки поведінки духовенства РПЦ/УПЦ МП і змагатися між собою за побутові переваги та розкіш, Церкві не варто розраховувати на успіх. В цьому сенсі нещодавно мене вразила інформація про те, що один парафіяльний священник підбив вартість одягу та священничих атрибутів одного відомого «ченця». Навіть знаючи дещо із фінансового життя церкви я не хотів вірити, що в умовах сучасної бідності величезної більшості православного священства т. з. церковного пролетаріату, (за визначенням Юрія Чорноморця), хтось із вищого духовенства ризикне одягнути на себе близько 200 тис. євро. Це вже свідчить не про втрату частиною «князів церкви» межі розумних потреб, а про порушення відчуття реальності та девольвації ролі самої Церкви як суспільного інституту. Не будучи прихильником формування загального церковного бюджету на великих міських площах, як і державного – парламентськими ночами, хочу висловити певні перестороги для ПЦУ аби вона не брала у цій справі за зразок для себе УПЦ МП, оскільки остання засвоїла найгірші зразки демонстрації своєї фінансової зверхності над народом. Натомість у ПЦУ є усі можливості мінімізувати цю дистанцію і виховати своє духовенство у дусі заповідей Христа. Саме за таких умов, з нашої точки зору, може настати друга і остання хвиля переходів парафій УПЦ МП до ПЦУ, а ці дві Церкви об’єднаються в Єдину Помісну Православну Церкву – лідера духовного життя православних українців.

Саме з урахуванням цієї кінцевої мети, на моє переконання, ПЦУ повинна була б виступити ініціатором відміни закону про переіменування УПЦ. У силі слід було б залишити заборону для участі останньої лише у капеланській роботі аби бути певними того, що наших воїнів-захисників не будуть переконувати у тому, що війна на Сході України є нашим внутрішнім конфліктом, а герої є по обидві сторони фронту. В решті ж питань віруючий народ здатен розібратися сам. Православна Церква України так само як і УПЦ МП просто не потребують таких незграбних «правових милиць», підсунутих їм свого часу. ПЦУ, натомість, повинна розвиватися як духовний лідер нації, що здатен зрозуміти і публічно жорстко не карати ту частину свого народу, який тимчасово потрапив у релігійно-ідеологічні тенета недругів.

ПЦУ також має зосередитись не лише над своїм визнанням з боку інших Православних Церков, але і над ідеями «українського екуменізму», «єднання Церков Володимирового Хрещення» та власного представництва у міжнародних релігійних і не лише релігійних організаціях. Це слід зробити для цементування української політичної нації, взаємної підтримки в обороні релігійних цінностей у сучасному соціумі та обстоювання українських, у першу чергу, інтересів на міжнародній арені.

Хай пробачиться мені це ідеальне конструювання, але я упевнений у тому, що бажання бачити Церкву саме такою або ще кращою, є не лише у мене а, перш за все, у самої Церкви і у тих людей, які присвятили себе служінню Господу або просто моляться Йому.

Третя вершина українського православного трикутника – УПУ КП, відродження якої прагне Патріарх Філарет, видається сьогодні найменш перспективною. З урахуванням усього комплексу історичних, еклезіологічних, та організаційних факторів, а також особливостей взаємовідносин Києва і Москви як духовно-релігійних осередків, можна стверджувати, що ця Церква не має чітко визначеної перспективи та відповідної соціальної бази для росту у майбутньому. «Відроджений» у такий спосіб Київський патріархат нині відіграє роль штучної перепони для консолідації українського православ’я і здатен лише бути тимчасовим прихистком для єпископів та священників, виведених за штат з інших церков та ряду осіб, які заробляють гроші, прославляючи колишні звитяги Святійшого. Щоправда донині ця роль УПЦ КП була реалізована лише частково, оскільки для кожного, хто захоче скористатися цією гаванню, треба буде вибирати між канонічним статусом та статусом особи, яка знаходиться поза спілкуванням із Вселенським Православ’ям.

Крім безпосередніх фігурантів українського православ’я на його майбутній образ мають вплив, як вже зазначалося, світове православ’я, наша держава та українське суспільство.

Світове православ’я впливає і впливатиме на ситуацію в Україні шляхом визнання/невизнання ПЦУ, визначенням і поширенням у світі інформації про реальний еклезіологічний статус УПЦ МП та Київського патріархату тощо. Відома омманська зустріч, ініційована Москвою через посередництво Єрусалимського патріарха, уже визначила основні тренди у цьому питанні. Москва вже близька до повного вичерпання своїх можливостей по стримуванню визнання ПЦУ іншими Церквами. Ізоляціонізм РПЦ у світовому православ’ї перетворюється на несприйняття політики Церкви навіть у правлячих колах Росії, що воліють бачити РПЦ впливовим гравцем у світовій політиці, а не внутрішнім набундюченим суб’єктом, що прагне продати свій ізоляціонізм та ексклюзивність. Участь же УПЦ МП в цьому процесі є виключно уявною, оскільки у міжцерковних справах чують голос РПЦ, а не УПЦ МП, що є частиною Російської церкви в Україні. Відтак очевидно, що визнання ПЦУ іншими Церквами лише справа часу (сподіватимемося, що ненадовго) та мудрої поведінки священноначалля ПЦУ.

Українська держава/влада, якщо вона українська, а не імітує це своє українство, повинна була б стати на захист українських церков, особливо ПЦУ та УГКЦ, як таких, що за своєю природою прив’язані до українського народу. Однак при цьому фаворизуючи їх держава як мати повинна пам’ятати, що УПЦ МП є також українською церквою, але такою, що з незалежних від неї причин потрапила під згубний вплив недружньої до України церкви.

Держава мала б прагнути до об’єднання усіх трьох православних церков саме з причин того, що усі вони є українськими, хоч у даний момент і у різній мірі. Для політичного керівництва держави у кінцевому підсумку не важливо хто очолить об’єднану церкву. Головне щоб вона була єдиною. Що ж до прикордоння то тут ще довгий час, як уже зазначалося, можуть зберігатися парафії інших церков. У цій справі головне це дзеркальне ставлення до існування таких парафій, заснованих на іншій етнічній основі в Україні, так як і для українців у інших країнах.

Медіаторська функція держави у об’єднанні трьох церковних структур є неоціненною, так само як і економічне сприяння відходу українських православних від Росії, у першу чергу, шляхом рішучого зменшення критичної залежності наших церков від відповідних виробництв на території Росії. Поле ж спільної роботи для цих церков в Україні є практично безмежним. Його повинні добре бачити фахівці, яких держава наймає для розв’язання проблем, що існують у сфері міжконфесійних та міжетнічних відносин. І, насамкінець, ще одна важлива деталь – держава за рахунок правильно організованої роботи з церквами, повинна виховувати в них повагу до державних законів при цьому не втручаючись у внутрішні справи Церков. Це закладе глибоке порозуміння у відносинах між державою і церквою та поширить солідарну відповідальність за долю українського народу та рядопокладеність усіх юридичних осіб, незалежно від їхнього ставлення до релігії.

Функціонування Православних Церков в Україні та подальше становлення Єдиної церкви тією чи іншою мірою відображається в українському суспільстві, адже самі ці Церкви є складовою нашого громадянського суспільства. Церква як інститут є водночас і суб’єктом і об’єктом цього суспільства, а відтак і його відображенням. Попри загальновизнаний інфантилізм громадянського суспільства в Україні ми інколи спостерігаємо сплески активного впливу окремих його елементів на перебіг тих чи інших процесів у суспільстві. На відміну від них Церква впливає на стан суспільства слабо. Та ж православна проблематика хвилює доволі вузьке коло осіб, поступаючись суспільній активності багатьох громадських організацій, починаючи, скажімо з волонтерського руху і закінчуючи проблемною Євросилою. Відтак українським церквам аби виконати роль співробітників Бога по удосконаленню Його творіння, слід уже було б відійти від відомого соціального міфу про неучасть Церкви у політиці. Навпаки, цю участь пора формалізувати і посилити.

Православні церкви в Україні, а надто Єдина Помісна Православна Церква, появи якої ми рано чи пізно очікуємо, заслуговує на одне з чільних місць у суспільному житті України як за історичною тяглістю та масовидністю, так і за здатністю генерувати суспільну мораль та утверджувати справедливість. Ці чесноти можемо віднести до усіх релігійних організацій, яким небайдужа доля України та українського народу. Тому нині, як вважає значна частина експертного середовища, настає час свідомого творення політичної організації на базі суспільного середовища, що симпатизує релігійним цінностям в усіх сферах життя. Очевидно, що фермент християнського бачення розвитку економіки, культури, політики, механізмів розподілу та перерозподілу суспільних багатств, пріоритетності спільного блага тощо значно посилили б виховний вплив Церкви на суспільство. Відтак очевидно настав час для Церкви не просто підтримувати чи відкидати ту чи іншу політичну силу, а утворити власну, скажімо соціально-консервативного спрямування, що могла б також позитивно вплинути на об’єднання православних в Україні, а відтак і на зміцнення самої України на користь її народу.

Р.S. На цю тему я хочу висловитись окремо, оскільки вважаю її надважливою як для церковного середовища, так і для України, її розвитку та процвітання.

Віктор Бондаренко

Фейсбук-сторінка, 27 квітня 2020