Інший Мелітополь. Отець Петро

28 березня 2020, 18:54 | Суспільство-дайджест | view photo | view video | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ukraїner, 28 березня 2020

Мелітополь сьогодні більш відомий як місто черешень і заводів, які за радянських часів забезпечували роботою регулярні потоки робочих-переселенців з інших регіонів країни, а нині майже всі закрилися. Маркером міста також свого часу були кримінальні угруповання, що слугували вартовими на шляху з материкової частини України на Кримський півострів. Але десять років тому до Мелітополя приїхав Петро Креніцький, греко-католицький священник, який започаткував у місті соціальні ініціативи, що сформували нову спільноту. Цей текст є одним із небагатьох винятків із наших правил, адже зазвичай ми не пишемо про релігійні організації. Втім історія отця Петра — приклад успішної трансформації міста зсередини, яким варто поділитися.

Отець Петро Креніцький приїхав до Мелітополя взимку 2010 року. До того 17 років служив на Закарпатті: у Тячеві та навколишніх селах. Там він ініціював будівництво понад тридцяти церков і вже мав велику спільноту вірян. Коли у районі трапилася повінь, частина мешканців втратили житло.

Кілька сімей з пастви отця Петра переїхало на запрошення родичів на Приазов’я, до села Орлове, що неподалік Мелітополя. Невдовзі закарпатці покликали до себе й отця, аби розбудовувати громаду вже на новому місці.

Так Петро Креніцький приїхав «на чисте поле, на нову пригоду». Ями на дорозі до пустиря, на якому згодом постала його перша церква, Петро власноруч закладав битою цеглою, аби там можна було проїхати. Сьогодні за його ініціативи у Мелітополі та навколишніх селах діють храми, притулки, благодійні їдальні, соціальні та навчальні програми для молоді.

Починати на Приазов’ї Петру довелося з нуля. Разом із ще кількома священниками він звернувся до сільського голови в Орловому з проханням виділити їм ділянку під церкву:

— Перше ми купили цю хату. Там була така розвалюха непридатна, а тут були такі «врем’янки», гаражі. І перше літо жив тут, у такій «врем’янці». Це було таке, майже шафа. Зимою тут були дрова, а навесні я собі пристосував, щоб тут жити.

Згодом разом із кількома волонтерами отець облаштував церкву в Орловому. Відтоді почала формуватися спільнота, до якої поступово долучалося все більше волонтерів та священників на місцях:

— Ми з Карпат привезли дерев’яну церкву і встановили її в Орловому за 19 днів — і слава богу. Там є тепер другий священник, він там служить. Так само, слава богу, починав в Приморську: там побудували церкву, тоже дерев’яну, вже і там є священник. І на багатьох місцях тут, в Запорізькій області, коли починали так, з нуля, але що вже є, передали й іншим священникам. Ми маємо, як я, сотрудника, і ще один диякон, надіємось, що і він буде тут з нами допомагати тягнути. Наше служіння має бути в команді.

Петро вирішив залишитися у Мелітополі. На Закарпатті, за його словами, на той момент було достатньо священників, які опікувалися вже згуртованою громадою, зі спільними цінностями та традиціями. На Приазов’ї ж таку громаду треба було лише створювати:

— Церква — це одне. Але їй потрібен священник. Будівля — це мало. Як не я — то хто?

Діяльність священника не обмежилася власною паствою — він поступово почав формувати спільноту з місцевих мешканців:

— Коли приїхав в Мелітополь — нікого не знав, але прагнув бачити тих, хто потребував підтримки. Я не шукав, вони самі зустрічалися. Так починав від трьох людей стареньких, а потім так, поволі.

Після Орлового вже у самому Мелітополі звели церкву, а згодом церкви облаштували і в інших навколишніх селах. При церквах відкрили притулки, благодійні їдальні, започаткували навчальні програми для підлітків та студентів.

Мелітополь. Притулок та благодійна їдальня

Першою з ініціативи Петра Креніцького в Мелітополі постала церква Різдва Пресвятої Богородиці. Її, як і більшість церков, спільнота будувала з нуля:

— Коли я приїхав сюди, то в першу очередь викупили ми цю ділянку, а тут був забор. Всюди — такі різні сараї. Ну, і так, крок за кроком, багато чого робили. Покриття робили, і поволі, поволі. Спершу був лише брезент такий, перекриття.

Згодом навколо церкви облаштували зелену зону і дитячий майданчик, а також посадили фруктові дерева на місці засохлих:

— Великий плюс того, що тут є сад. Для дітей це є взагалі щось дуже велике. Ми звертаємо увагу на це, щоб сад був і більш продуктивний. Після служби тут можна вийти, черешні подзьобати, поспілкуватись і в такий спосіб релаксувати. Потім є вже абрикоси, потім — виноград, потім — груші. То завжди є щось і подарувати, чим поділитися.

Зараз при церкві діє притулок для тих, хто тимчасово потребує житла через складні життєві обставини. У притулку є кімнати для сімей, а є окремо — чоловічі та жіночі. Є також кімнати, де можна приймати відвідувачів.

Із появою першої греко-католицької церкви у менш релігійному порівняно із Закарпаттям Мелітополі міжконфесійної боротьби не сталося. Втім, під час Революції Гідності, за словами отця, були погрози від місцевих мешканців:

— Ноччю приходили, будили мене п’яні тітушки, погрожували. Я, поки міг, то ще їх нагодував, вислухав, вислухав всі погрози. Агресію, зло можна подолати лише добром. Любов — сила, яка перемагає все.

На базі церкви тут діє ще низка спільнот. У спільноті «Лицарі Колумба» — чоловіки, що допомагають неповним сім’ям або ж людям із обмеженими фізичними можливостями посильною фізичною працею: заготовка дров, ремонтні та будівельні роботи, догляд за городом, господарством тощо. Також є спільнота жінок «Матері в молитві», де жінки допомагають одна одній, організовують спільні зустрічі та інші заходи. Для дітей та молоді діє осередок «Пласту», де вони проходять навчання, вишкіл та мають спільне дозвілля.

Також при церкві відкрита безкоштовна їдальня, де готують обіди для місцевих безпритульних та багатодітних родин. Іноді розділити трапезу приходить 40–50 людей, в холодну пору охочих ще більше. Готують обіди місцеві волонтери, а продукти та консервацію передають з усієї України, найбільше — із Закарпаття:

— Зимою дуже багато людей приходило. Бувало, і до 80 ходить кожного дня, коли дуже холодно. Правда, цю зиму вже і місто пішло назустріч з тим, що відкрили нічліжку в лікарні. І тепер боремося за це, щоб вона була відкрита постійно.

Втім, поки що міська влада дозволяє такі нічліжки лише на холодний період. Решту часу люди, які не мають власного житла, продовжують жити на вулиці. У той час як в лікарні, наприклад, можна скористатися душем, на вулиці вони позбавлені цих мінімальних зручностей:

— Бувало так, що, наприклад, наша молодь ліпила вареники. Ми приходили і приносили їм (безпритульним. — ред.) вечерю. Вони себе почували людьми — хтось щось зробив для них. Багато доброго можна було зробити. Ну, а коли наново на вулицю, то, значить, ти нікому не потрібний.

Отець згадує, що під час спільних зібрань та святкових частувань особливо помітно, наскільки, насправді люди потребують відчуття родинного кола:

— На Святвечір включали колядки — це було надзвичайно емотивно. Декотрі так плакали, як малі діти, що і їсти не могли: було треба їм потім запакувати їжу. Багато з них мали батьків, які їх народили, але інколи і родини немає. У них раніше ніколи не було святкового столу, вони не пам’ятають такого. І це був такий позитивний шок.

Разом із отцем Петром у парафії у Маріуполі, Нижніх Сірогозах та Нововасилівці служать отці Олександр Богомаз та Леонід Бізунок. Олександр, або отець Сашко, як його тут всі називають — колишній вчитель історії, який вивчився і отримав духовний сан саме тут, під керівництвом отця Петра. Олександр змінив професію та дещо лишилося незмінним — він, так само як і у часи вчителювання, багато уваги приділяє роботі з дітьми та молоддю і є для них справжнім другом та авторитетом.

Леонід Бізунок приїхав на Приазов’я з Луганська кілька років тому, аби перечекати війну, і сподівається, що після її закінчення, він зможе повернутися в український Луганськ і правити службу вже там.

Петро Креніцький разом із помічниками створив чималу спільноту, яка тепер постійно поповнюється та ініціює нові соціальні проєкти:— За ці роки, що я тут, народилася така сім’я, спільнота віруючих, як сім’ї дружні. Думаю, що вдалося створити таку спільноту людей, які можуть підтримати, яким не байдуже. Я бачу, що можемо разом багато доброго зробити.

Можливості для міста

За словами Петра, той Мелітополь, який він побачив, вперше приїхавши сюди у 2010-му році, дуже відрізняється від того міста, яким він поступово стає:

— Моє перше враження було, що це є таке сіре місто, яке не мало нічого. Ці сірі будівлі, цегла, без кольорів. Було таке враження, що десь як в тюремну зону зайшли, і тут таке місто, яке не мало належного центра, дороги розбиті. Там, де тепер наша церква, я сам цеглу бив, щоб ями засипати, щоб можна було проїхати. Вже не можна було об’їхати ті ями, настільки це було таке жахливе. І всюди була корупція. Не можна сказати, що тепер все ідеально, але є таке враження, що світає. І світанок — вже на краще.

У Мелітополі досить багато вихідців із заходу України. Опинялися тут через політику радянської влади, внаслідок депортації із забороною повертатися на батьківщину. Ще одна причина переселень — пошук роботи у промисловому центрі, на заводах:

— Мелітополь є інтеркультурне місто, багато національностей, люди з усіх куточків світу. Не тільки України. Так що є багато переселенців з Західної України, ті, які корінні греко-католики.

З огляду на те що відновлення діяльності місцевих заводів та фабрик видається майже неможливою ідеєю, Петро Креніцький бачить інші можливості для розвитку міста й регіону в цілому:

— Можливість ще є — туризм. Це є зона близько моря, і влітку тут тисячі людей знаходять працю. В одній Кирилівці за сезон є понад три мільйони відпочиваючих. І це є інвестиції, з яких може жити і місто, і цей край. І це розвивають, і шукають спосіб як, а це тішить, що можемо бачити не лише тих, хто ворують, а тикають пальцем на інших, але тих, що стараються щось робити. Хоча в цьому середовищі інколи їм опускаються руки. Стільки заатакувань, я це прекрасно розумію, і тому стараємося підтримувати тих людей, що намагаються робити оцінку, і підтримувати цю самооцінку у них, щоб з цієї дороги, як наступили, щоб не зійти.

Місто трансформується, і ці зміни стають все більш помітні, особливо коли покращується якість життя містян, каже отець:

— Наприклад, школу відремонтували от «а» по «я». Це прекрасно. Це була така стара гарабурда, руїна, а її підняли. Зараз лікарню ремонтують, працюють, кипить робота. Всюди, всюди відчутно, що тут з цієї такої ще посткомуністичної руїни починає кипіти життя. Це дуже симпатично. Я не знаю, чи є ще таке місто. Я думаю, що в України ще Мелітополь буде на першому місці — щодо позитивних змін. В такому темпі.

Спільнота у селах

Діяльність місцевої греко-католицької спільноти не обмежується Мелітополем. Підтримують за можливості всіх у ближніх селах: Лазурному, Полянівці, Нижніх Сірогозах, Снігурівці та інших. Спільнота реставрує старі та будує нові церкви, відкриває притулки, волонтери допомагають по господарству тим, хто тимчасово не може поратися, людям з інвалідністю чи неповним сім’ям:

— Бути людиною — це наша ціль. Це наше багатство — бути людиною, яка любить, яка має відкриті очі і серце.

Нещодавно греко-католицька спільнота завершила відновлення будівлі німецької кірхи у селі Снігурівка, у закинутому приміщенні якої тривалий час було звалище сміття, яке сюди звозили звідусіль. За радянських часів тут був склад, спортивний клуб тощо. Церква не функціонувала вже дуже тривалий час. Волонтери почистили будівлю та територію від сміття та заростів, зробили дах, вікна, відновили підлогу, а з часом — іконостас. Влітку 2014 року церкву освятили на честь святого Іллі.

Також побудували нову церкву у селі Лазурне, де зараз часом править служби отець Петро.

У Нижніх Сірогозах та Лазурному діють два притулки — Доми милосердя, де живуть переважно літні люди, безпритульні:

— В кожному селі треба мати такі Доми милосердя, бо ніколи не знаєш, хто в якій ситуації опиниться. А це є така підтримка, допомога, що є тут такий заклад. До нас вже зголошується море людей, які тут хотіли би бути.

Окрім притулку для літніх людей і безпритульних, в Лазурному також облаштоване спільне житло для неповних та багатодітних сімей. Цей проєкт тут називають «Містечком надії»:

— Тут живуть ті, що жили в страшних умовах, не мали стріхи над головою. Тут (в селі. — ред.) хати і квартири дешеві, тому можна придбати, але, з іншої сторони, треба шукати спосіб, як їх поставити на ноги, якусь роботу дати.

Побудова спільноти та допомога місцевим жителям, молоді, сім’ям у складних життєвих обставинах потребують можливостей для реалізації у селах. А це — навчальні заклади, робочі місця, соціальний захист та розбудова регіональної інфраструктури. На Приазов’ї, як і в решті регіонів України, населення намагається виїхати з сіл до великих міст саме через наявність там таких структур. Це призводить і до перенесення у міста середнього та дрібного підприємництва, а заразом — до закриття дитсадків, бібліотек, будинків культури. Отець Петро та його спільнота намагаються створювати такі можливості на місцях:

— Вони, ті села, є депресивними, село якби вимирає. Наприклад, у Полянівці є і магазин, і вода, є умови, але роботи немає. Це наступне завдання переді мною, як помогти тим людям. Така моя мрія в цьому році — відкрити тут маленьку хлібопекарню. Тоді хоча б двоє людей мали би тут роботу.

Не рідкість тут — багатодітні сім’ї, які стикаються із проблемою алкоголізму, або ж такі, які кидає один із батьків. За таких обставин тут намагаються допомогти матеріально, створити умови, які дозволяли б зберігати сім’ї, формувати в них нові стосунки. Усе це, каже Петро, — без насильства, примусу та очікувань:

— Людина має свою дорогу, а важливе є, що як зробити то добро, яке я на даний час можу зробити і повинен зробити на цьому місці. Бо як сам себе накрутити такими планами, що: а, прийшов — на, вже будеш то-то-то робити, то це маніпуляція людьми. Люди не є шашки, з якими можна погратися. Треба це зрозуміти і не вимагати від людини це, що вона на даний час, на даному етапі не може зробити.

Попри те що допомагати тут готові завжди, намагаються все ж, щоб просити — не ставало постійною звичкою місцевих:

— Ми так намагаємося [дітям] дати велосипеди, щоб активно використати час і відпочинок, і в кіно зводити. Тільки-но треба руку тримати на пульсові, щоб не переросло це в таке вимагательство — «ви мусите». А це є таке — синдром жебрацтва, коли ти повинний бути постійним спонсором. Виховувати — це означає й навчитися говорити «ні».

У спілкуванні з людьми отець найдужче цінує постійну включеність у момент. Скаржиться, що за сучасними ґаджетами люди часто перестають цінувати живий контакт:

— Я живу тоді, коли я бачу людей і можу з ними прожити і зав’язувати контакти. А як не живу, лише виживаю, коли завжди щось спішуся, бо я нікого не бачу, не чую. Коли дивишся в очі дітей — я повністю для них. Це що мені голову прошивають думки, так, є потрібні і гроші. І потрібне — і обід, і вечеря, і ліки потрібні, але це все не важливіші від цього, щоб бути з людиною.

...

Повністю читайте на сайті ukrainer.net

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Halo | 30 травня 2020, 12:27

      Хороша агітація проти РПЦ в Україні

    • Halo | 30 травня 2020, 12:14

      Непервершений спіч для заснування чергової секти.

    • Halo | 30 травня 2020, 12:04

      Схоже, збочення н6е приносять належного прибутку, додався антисемітизм...

    • Halo | 30 травня 2020, 12:01

      Маячню Задорнова тре додати, бо звичайна неоязичницька ахінея не досить авторітетна.

    • fedirtsiv | 30 травня 2020, 11:46

      Чи духовенство готове бути сучасним за формою? Позбутися мамони та культу храму, позолоти в інтер*єрі та посуді, розцяцькованих одеж, які нагадують жіночі плаття? Хоче позбутися фарисейства,

    Популярні статті місяця