Чим може митрополит Андрей Шептицький збагатити сьогодні наш день?

23 грудня 2019, 14:06 | Суспільство-дайджест | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Іванна Подольська

Інститут лідерства та управління УКУ / Сайт УКУ, 20 грудня 2019

Саме таке питання ставили перед собою учасники дискусії, що відбулась у рамках презентації книги «Дороговкази лідеру: думки митрополита Андрея Шептицького» у Київському центрі УКУ. Неабияка актуалізація науки Митрополита у сьогоденні може стати міцною опорою для розвитку сучасного шкільництва, політики, культури та навіть економіки і бізнесу. Про це говорили упорядники книги, представники сучасної інтелектуальної еліти України: Наталія Бордун – засновниця та директорка Інституту лідерства та управління УКУ; Мирослав Маринович – проректор із питань призначення та місії УКУ; Оксана Руда – член оглядової ради Української академії лідерства, доцентка кафедри психології та соціології Київського міжнародного університету; Наталія Оніпко – засновниця та президентка Благодійного фонду «Запорука»; Ярослав Юрчишин – експерт у галузі адвокації та боротьби з корупцією, заступник голови політичної партії «Голос». 

За словами Наталії Бордун, у книзі «Дороговкази лідеру…», що нещодавно побачила світ у видавництві Українського католицького університету, упорядники зробили все, щоб пронести думки Митрополита крізь час та зробити їх зрозумілими і доступними кожному. «Ми дозволили собі та взяли на себе відповідальність трішки осучаснити мову Митрополита Андрея. Цитати у книзі мають певні зміни в порівнянні з оригінальним текстом. Але це зроблено лише для того, щоб стали зрозумілішими слова, які в українській мові уже не використовуються у повсякденному вжитку. Попри те, до кожної цитати є посилання  на оригінал – для читачів які прагнуть достовірності, – зазначає директорка Інституту лідерства. – Захоплює, як одна людина могла бути такою багатогранною і талановитою. Ми розуміємо, що Митрополит не міг бути абсолютним професіоналом в медицині, бізнесі, банківській справі і разом з тим залишатись видатним душпастирем. За його діяннями і наукою ми бачимо систему. Систему, з якої кожен може взяти те, що промовить до нього».

І справді, послання митрополита Андрея Шептицького по-різному резонують у кожному, хто знайомиться з його наукою та життєвим шляхом. Але завжди і практично для кожного таке знайомство закінчується внутрішніми змінами, духовним оновленням та прагненням дізнатись та зробити більше, змінити щось на краще.  

Мирослав Маринович: Шептицький є постаттю, яка супроводжує мене все життя і щораз більше в нього входить. Я весь час зрівнюю свої дії з його рекомендаціями, адже Митрополит Андрей страшенно сучасний. Це дивовижно, як він міг бути таким близьким до нас в епоху, коли уми завоювали дві в принципі тоталітарні та авторитарні ідеології. Спочатку це була соціалістична теорія, що поставала як остаточне викривлення комуністичної теорії, а потім – різні націоналістичні рухи. Можна багато дискутувати про відмінності між ними. Але я б назнавав це – «захопленням твердою рукою». Адже і там, і там є ворог, якого треба знищити – тобто, мій виграш означає його програш. І там, і там є елемент боротьби – чи то класової, чи то національно-патріотичної. І ось в тій епосі, де ці ідеології тотально панують над умами людей, з’являється постать, яка говорить прямо протилежні речі. Замість класової боротьби він пропонує формулу: «Віддати кожному те, що йому належиться, кожне його право пошанувати – це підстава всякого ладу, до якого веде наука Церкви». Можна лише собі уявити як сприймалися ці думки Митрополита у ті часи. Навіть Іван Франко сказав фразу, яка сьогодні виглядає на грані кумедності: «Його терапевтичні погляди застаріли на ціле століття, коли й не більше». Але Шептицький – це скарб, який зараз викликає щораз більше інтересу. Міняється оптика суспільства і конфесійні моменти, які заважали сприймати Шептицького правильно, трошки відходять вбік. Колись ми з Євгеном Глібовицьким у Дніпрі презентували книгу про Шептицького для групи бізнесменів середньої ланки. Це були незнайомі між собою люди, які спершу дуже зацікавлено слухали, а потім ще годину після закінчення зустрічі, із захопленнямобговорювали все почуте.  Бізнес є дуже важливим для нашого суспільства. А Шептицький відкривав нові бізнесові моделі. Зараз ми відчуваємо, що формули Митрополита стосовно будь-якої сфери суспільства є справедливими у сьогоденні. На підтвердження цього у мене є три важливі ілюстрації – слова Митрополита Андрея стосовно хвилюючих нині питань. 

Наприклад, успіх. Це природньо у нашому світі – хотіти успіху.  Це важливо для кожного з нас, а особливо для молоді. Але зараз більшість людей вважає, що жити чесно – це собі на шкоду. Відповідно через те успіху досягають шляхом обману, імітації, маніпуляцій, підкупу та інших злочинів. Ми маємо достатньо прикладів, щоб зрозуміти, що це є зліпком нашої реальності. Митрополит Андрей Шептицький говорить: «Все це є погибельний шлях. На такому шляху ти принесеш тільки шкоду для свого народу і для себе самого».  Він пояснює: «Не дайтеся спровокувати до ніяких незаконних поступків. Це ж інтерес наших ворогів: намовити наших людей до нерозважливих кроків, які могли б, а то й навіть мусили би стягнути на наш народ великі шкоди. Не дайтеся баламутити людям, які представляють Вам неначе обов’язковими деякі злочини проти Божого Закону. Пам’ятайте, що ніколи [нічого] корисного для свого народу не осягнете через супротивну Божому Законові поведінку!» Тут мені особливо цінне останнє речення. Воно мало б висіти у Верховній раді, у президентському палаці, у кожній школі, у кожній сільраді. Адже це квінтесенція усього, що Шептицький говорив – те, що ми здобуваємо з порушенням Божого Закону є Пірровою перемогою. Думаю, приклад радянської влади тут достатньо переконливий.

Також Митрополит вчить нас, як розпізнати поганого лідера. В посланні «Як будувати рідну хату» є  одне місце, яке мені звучить, як Lacrimosa Моцарта, як поступ смерті. Якщо ці слова прикласти до нашої реальності, то можна зрозуміти наскільки Митрополит Андрей сучасний у своїх висновках. Я маю на увазі місце, де йдеться про самолюбство: «… замість дбати про загальне добро, вони шукають заспокоєння свого власного самолюбства … мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публічну «опінію загалу», яку самі через пресу викликають і обробляють … гаслами, які не раз цілком оперті на обмані й домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівності, а переваги слабших і менше здібних…» Він також пише про примхливість і схильність до насильства: «Розважливість заступають демагогічними закликами, волю заступають пристрастю, пристрасть доводять до шалу, всяке право заступають силою, зі своїх примх роблять обовʼязкові для всіх закони, оборонців права і справедливості представляють фанатиками. Ніякої обʼєктивної критики не зносять». Тут виділяється і схильність до ворожнечі: «Вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим не обмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської особи, безнастанним топтанням усяких її прав, безмірним хотінням у все вмішуватися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть щодо братів і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх супротивниками називають». Розуміємо, що у процесі такої діяльності відкидається Божий закон: «Бога відрікаються, Церкви не признають; моральністю для них сваволя, законом для них безправство». 

Якщо це переформулювати сучасною мовою, то ми маємо такі ознаки поганого лідера: ставить свої особисті чи партійні інтереси понад інтересами держави; поширює брехливу інформацію і маніпулює медіа; вдається до популізму, тобто маніпулює людською свідомістю; демагогічно зловживаючи популярними гаслами, розбурхує суспільні емоції на догоду своїм інтересам; підриває верховенство права, нав’язуючи вигідні собі закони і дискредитуючи правозахисників; нетерпимий до критики навіть збоку свої прихильників; не спроможний до праці в команді; зневажає людську гідність і порушує права людини; прагне власного багатства і вдається до хабарництва; зневажає закон і мораль, не визнає релігійної свободи. Добрий лідер – це все навпаки – він уникає всіх цих пасток. Звідси мені очевидно, що Шептицький у своїх поглядах абсолютно є нашим сучасником.

Третій важливий момент, який ми можемо побачити у текстах митрополита Андрея Шептицького – це формулювання концепції влади. Лідерам це просто необхідно знати, адже лідер – це людина, яка вибилася в очільники та отримала певну владу. По-перше, Митрополит Андрей каже, від Бога походить лише та влада, яка є служінням, а не пануванням. Ми ж пам’ятаємо слова апостола Павла про те, що вся влада від Бога. По-друге, за концепцією Шептицького, влада має спиратись на моральний закон, основою якого є закон любові: «Якщо хочете, щоб підлеглі Ваші підкорялися Вам і Вас любили, то Ви перші виявляйте любов!» Я сам не раз був свідком того, як влада реалізувалась через твердий кулак і приниження підлеглих – у цьому керівник бачив свою силу. Але це прямо протилежне тому, чого нас вчить Митрополит. Він також говорить, що влада не сміє видавати накази, які суперечать Божому Закону, а якщо вона все-таки це робить, то християнин зобов’язаний слухатися Бога, а не владу. І це дуже важлива теза. Бо ж ми відповідальні за себе. Нас судитимуть не за те, що хтось зобов’язав чи спонукав нас зробити, а за те, що ми зробили. Якщо ж говорити про межі влади, то посттоталітарний керівник почувається у безпеці тільки тоді, коли йому підконтрольні усі сфери. Часто цією спокусою тотального контролю у нас зловживають. У Шептицького легко можна знайти ілюстрацію того, що згодом у католицькій доктрині здобуло назву принципу субсидіарності. Це означає віддавати на нижчі рівні влади право діяти тим, хто спроможний ту чи іншу функцію виконати. Не варто братися за все і прагнути контролювати все.    

Доки ми не змінимо нашу ціннісну платформу, ми у кращому випадку будемо працювати вхолосту, а в гіршому – взагалі можемо нашкодити. Ми можемо запозичувати різні технології, але поки  що людський матеріал їм не відповідає. Зараз ми борсаємось у людській неадекватності певного рівня цінностей, але це не перший такий випадок в історії. Вихід цієї ситуації завжди один – з’являється критична маса людей, які кажуть, що їм набридло так жити і вони встановлюють нову панку життя. Спершу, дивлячись на них, люди показують пальцем біля скроні, потім їх починають ненавидіти. Адже, щоб подолати супротив – потрібна жертва. А потім вони стають привабливими для молоді, яка шукає у цьому світі справжніх шляхів. Тільки через практику життя, боротьбу, жертовність здобувається нова модель життя. Однак, не можна змінити все разом. Але можна багато чого змінити, надихаючи  ентузіастів, які створюватимуть плацдарми та демонструватимуть через жертовність, що ця нова медаль може бути успішною.

Оксана Руда: Шептицький не просто розповідав, якою має бути освіта – він багато робив для її розвитку. Він дбав про фінансування для шкіл, дбав про те, щоб при монастирях відкривалися дитячі садочки, дбав про те, що ми зараз називаємо професійно технічною освітою, тобто про старшу профільну школу. Він також мріяв про відкриття Українського католицького університету і дуже багато уваги приділяв просвіті та розвитку культури в Україні. У свій час Митрополит Андрей уже говорив про те, про що для нас тільки зараз стало пріоритетним – про  освіту впродовж життя і про те, що цей шлях треба починати ще до того, як дитина піде у школу. Якщо згадувати про реформу освіти, то знаходимо такі слова у Митрополита: «Давайте молоді таку просвіту, яка навчила б їх не лише теорії, а й практики життя. Учіть їх жити. Звертайте їхнє бажання й охоту до того, що є підставою багатства й народної сили. Нехай молодь вчиться любити свою землю, нехай вчиться при ній працювати, нехай майбутні покоління візьмуть у свої руки торгівлю і промисел, бо завжди слабким є суспільство, що свого промислу не має; убогим є суспільство, в якому торгують чужинці. Не те суспільство щасливе й багате, яке має численних теоретиків, а те, яке в кожному напрямі є самодостатнім. Виробляйте в молоді самостійність, індивідуальність, учіть їх розраховувати більше на себе, ніж на інших, не оглядатися на поміч уряду і [свого] краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного буття…» Дуже багато сенсів ми знаходимо у цій цитаті.  Думаю, кожен почує тут те, що для нього є важливим у житті. Але місточком до сьогодення є акцент на тому, що знання мають мати прикладне значення.

Сьогодні у просвіті активно обговорюють  результати моніторингового дослідження PISA. Це тести, у яких беруть участь 15-річні підлітки у багатьох країнах світу. У процесі вивчаються і порівнюються навички дітей. Дослідники співставляють багато різних умов, серед яких виявляють ті, що впливають на якість навчання – від соціального статусу і місця проживання до наповненості класу. Базовий рівень грамотності у PISA визначається як рівень мінімального оволодіння змістом галузі і мінімальної сформованості у вмінні самостійно мислити. Там визначались читацька, математична і природознавчо-наукова грамотність. Отже, серед українських підлітків 25, 9% не досягли навіть базової читацької грамотності, 36 % не досягли базового математичного і 26, 4 % – не досягли базового природничо-наукового рівня грамотності. Сьогодні  підліткам складно практично мислити, розуміти відомі їм категорії в новому контексті, висувати припущення. В результаті досліджень виявилось, що менше 4 % підлітків сьогодні мають стійкі навички критичного мислення, вміють висувати гіпотези, знаходити інформацію з контексту, робити припущення і узагальнення, вибудовувати концепцію. Ось чому настільки важливо сьогодні давати практичні навички під час навчання. «Те суспільство щасливе і багате, яке в кожному напрямі є самодостатнім» – тут мається на увазі розвиток науки, нових технологій, багатьох галузей економіки… Саме про це ми повинні дбати в Україні, щоб побудувати щасливе суспільство.

Колись, маючи щастя спілкуватись з Блаженнішим Любомиром Гузаром, я почула від нього такі слова: «Школа – це не місце, де діти здобувають знання. Найперше школа – це місце, де кожна дитинка вчиться бути частинкою спільноти». З цього приводу у митрополита Андрея Шептицького є влучна порада: «Коли б Ви, любі браття, зуміли добре, по-Божому, жити в єдності і взаємно собі помагати в своїх громадах, то така єдність замінила б Вам велике-велике майно! Тоді кожний дбатиме про добро всіх так, як усі дбатимуть про його добро, на засаді «один за всіх, а всі за одного». Така громада – це справді один «великий чоловік!» Ось так у всьому зможете дійти до кращого ладу, але тільки через християнську любов.» Це той важливий напрямок в освіті який ми мусимо зараз розуміти – формування спільнот. Через формування спільнот постають країни.  Тут маємо чудовий приклад Ізраїлю, де через спільноту і загал збудували державу. Як на мене, то у нас тими спільнотами завдяки яким повстане Україна і стане щасливою та розвинутою, є зараз УКУ, Академія Лідерства, Пласт. І школа має стати тим місцем, де на ціннісній основі діти вчитимуться формувати такі спільноти. 

У самому процесі навчання найперше відіграє роль праця вчителя. Та важка щоденна праця, яка часто достойно не поцінована, якої не завжди видно, але вона є найважливішою. «Служба любові, мої дорогі, не знає лаврів доти, доки жертва ще не повна, а жертва однієї хвилини не заступить довголітньої мурашиної праці. Не зривами однієї хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертвами аж до крові та смерті багатьох поколінь рухається народ. І легше часом кров пролити в одну хвилину ентузіазму, ніж довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і переносити спекоту дня, і жар сонця, і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір’я своїх, і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів перед перемогою ані винагороди перед заслугою!», – казав Митрополит Андрей. Коли ми зі студентами Інституту лідерства розробляли стратегію змін в системі освіти, то молодь зійшлась на тому, що перш за все маємо змінити систему підготовки вчителів, їх мотивації і цінностей, які вони сповідують та ретранслюють своїм учням. Як на мене, то сьогодні не відбувається того, що завтра мало б принести ці зміни. Йде перебудова в системі структури освіти і її наповнення. Але стосовно підготовки вчителів, то робиться не достатньо. «Виробляйте в молодих почуття справедливості і совісної праці», – читаємо у Шептицького. І це саме те, що ми маємо формувати в процесі освіти.

Ярослав Юрчишин: У нашому суспільстві рівень недовіри до політиків є не набагато більшим, ніж рівень недовіри у самому суспільстві і це насправді велика проблема. Ми засадничо не довіряємо, хоча Андрей Шептицький вчить нас якраз засадничо довіряти. Краще помилитись в довірі, ніж продукувати недовіру. Це один з найглибших моментів його вчення для мене. 

До цієї книжки я йшов через іншу книжку: «Андрей Шептицький і гра з нульовою сумою». В процесі звикання до того, що доведеться бути політиком, в мені зрезонувало кілька речей. Коли ми беремо на себе певні зобов’язання, то  часто бачимо скільки ми робимо не усвідомлюючи, що інші цього не бачать. Це наше життя, наші переживання, наша жертва. Власне у Шептицького в декреті про євангельські ради є така цитата: «Можна би зібрати всі ті й іще багато інших порад науки Христа і висловити їх одним реченням: «Добровільно брати на себе більше, чим обов’язок, у кожній справі шукати якнайбільше духовної досконалості, або найповнішої жертви зі себе». Лідерство – це служіння до жертовності. Дуже часто здається, що тебе не доціновують, що не довіряють, що щось не так. Але ми працюємо не для гарної оцінки чи сприйняття. Ми це робимо тому, що ми по-іншому не можемо. Власне, зараз на цьому у політиці намагаються найбільше маніпулювати: говорять про служіння, не служачи. Ніби щось роблять, а насправді просто самостверджуються. І в цьому велика різниця між тим, що пропонує Шептицький у лідерстві (служіння, добровільна і щораз більша пожертва) і тим, свідками чого ми є зараз.

В політиці з Шептицьким легше, бо він пояснює таку цікаву річ, як правила дискусії. У посланні «До православних Архиєреїв у справі порозуміння українців різних віросповідань», тобто в апріорі конкуруюче середовище, він каже: «Я переконаний, що дискусія обовʼязково потрібна навіть і для мінімального порозуміння. Йдеться лише про те, щоб ця дискусія не затруднила порозуміння, тобто щоб була ведена так чемно і з такою любов’ю до ближнього, аби ніхто не міг чутися ображеним». А тепер згадаймо, чого ми, коли дискутуємо, пріоритетно хочемо? Ми хочемо бути почутими. Але ми не хочемо почути іншого. Ось це величезна проблема. Кожного разу, починаючи дискусію, ми уже переконані у власній правоті.  В політиці це веде до того, що ми не бачимо шляхів, а бачимо лише результат. Та дуже часто шлях, яким до нього потрібно йти, може знівелювати результат. При цьому ще не факт, що проблема вирішиться – може виникнути ще більше проблем. Власне дискусія не є комунікацією. Ми зараз часто говоримо, що уряд не комунікує. Уряд просто не слухає. Політики одразу перескакують на процес прийняття рішень, не порадившись з тими, хто ці рішення буде виконувати чи на кого ці рішення будуть впливати. Таким чином, ми перетворюємо дискусію на комунікацію – доведення власних позицій. Те, що говорить Шептицький для мене червоною лінією іде в книзі про гру з нульовою сумою. Це те, що потрібно вміти чути і розуміти. Особливо, коли ти з цим не погоджуєшся. Правила діалогу роблять легшим не лише політичне життя. Коли бачачи, що люди, на твою думку роблять якісь помилки, варто намагатися зрозуміти їхню мотивацію. Коли мотивація хороша – на цьому етапі можна  знайти спільну мову. Якщо ми думаємо лише про комунікацію і спілкуємось на рівні інтересів – тут можна знайти спільну мову тільки на невеличкий проміжок часу, коли ці інтереси співпадають. Політика ніколи не буде ціннісною, якщо там не будуть домінувати люди, для яких цінність не гасло, а – повсякденне життя. Навряд чи їх підсвітлюватимуть телеканали, якими володіють не ціннісні люди. Читаючи Шептицького, постійно можна знайти актуальні речі, які, на жаль, є симптомами сучасності. Навряд чи нам вдасться змінити політику настільки якісно за невеликий період часу. Але, маючи ціль, шлях та адекватний аналіз того, що треба робити – це можна робити. 

Глибина Шептицького насправді закладена в його біографії. Коли паралельно з працями читати біографію і бачити, що окрім філософії людина встигала стільки всього робити, то розуміємо, що його жертовність – не просто красиві слова. 

Також Шептицький постійно закликав гуртуватися, підтримувати один одного. Навіть критикуючи людей за їхні політичні вчинки чи заяви, все одно продовжував підтримувати їхні ініціативи. 

Митрополит Шептицький може дати натхнення будь-кому і у будь-якій сфері. Об’єднані чимось базовим, до прикладу, навколо християнських цінностей, такі люди на лідерських позиціях дадуть нам хорошу перспективу на майбутнє. 

Колись 12 маргіналів змінили хід історії. Не всі пішли за Христом, як за Сином Божим, бо не всі у це вірили. Хтось вважав його чарівником. Але це була справді цінна зміна, яка перемагала тодішній світ і давала перспективу. Наше середовище просто недостатньо кількісно представлене, щоб здійснювати якісні зміни. Певні дослідження показали, що молодь не потребує лідера як ментора. Але вона потребує рольової моделі. Тож якою вона буде? Пласт дає хорошу модель, базис для молоді – не залежно від того, де вони опиняться – пластуни горді з того, що вони українці. Але, щоб маргінали перестали бути маргіналами, поки вони вірять у свої цінності – ці цінності треба євангелізувати, розповідати про них, постійно стверджувати. Це праця не на рік і не на два. Це тяжка робота на величезну кількість років. Але вона приноситиме максимальне задоволення не від чогось матеріального, а від відчуття зреалізованості  і жертовності, про яку говорив Шептицький. 

Наталія Оніпко: Часи, у які жив Шептицький, були геть  не простими. Це був період двох світових війн і за цей час сім разів змінювався уряд. Але своєю правдою і відповідальністю за свій народ він заслужив повагу українців. А чужі уряди його боялися. Коли прийшов фашизм, Папа Римський навіть намагався трохи тримати нейтралітет у цьому питанні, а Шептицький не боявся говорити правду. Я дуже здивована, як ця людина у такі важкі часи змогла стільки зробити. Мова йде і про духовні, і про матеріальні надбання. Я думаю, що освіта була для нього пріоритетною, адже Митрополит багато допомагав талановитим дітям. Однак, він «давав вудку, але не давав рибу». У кожному його вчинку прослідковується чіткий бізнес-підхід. Наприклад, коли митрополит Андрей давав стипендію на навчання талановитим дітям – він сам перевіряв їхні успіхи. А тих, хто отримує допомогу, він вчив не зловживати нею, а вчитися і ставати економічно незалежними. Щоб люди не звикали, що їм постійно хтось щось винен. Та разом з тим, він завжди залишався надзвичайно людяним. Кажуть, що коли Митрополит заходив у сиротинець, то після бесіди з ним діти починали називати його татом. А дітей не обманеш. Однак, ця людина справді жила соціальними проектами. «Фонди, віддані на піднесення культурного життя і науки є не видатками, а інвестиціями, які приносять велику користь», – казав Митрополит.  Саме він започаткував перший церковний український музей і віддав туди експонати з власних колекцій. Також Митрополит підтримав театр. Феноменальною є його участь у розкопках Галича – древнього центру Галицького князівства. Таким чином, він доказав полякам, які це заперечували, що у ХІІ ст. Україна уже існувала на цій території. Він завжди знаходив способи піднести нашу країну, показати її значимість і допомогти людям це зрозуміти і повірити в це. Однак, коли Митрополит відкрив народну лічницю – медичну установу для львів’ян і галичан, отримати допомогу там могли люди усіх національностей і всіх віросповідань. Така толерантність, вміння залишатися людиною у часи, коли твою націю пригноблюють, багато вартує. До речі, усі кошти, які Митрополит вкладав у свої проекти на користь громади – це були його власні статки. Сам він вів дуже аскетичне життя, а до багатих звертався так: «Будьте ощадливими, але не скупими. Ви, багаті, пам’ятайте, що добра які посідаєте, маєте від Бога. А Бог наказує давати милостиню. В годину смерті з цілого майна залишиться лише те, що ви дали убогим».

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Рокитне | 30 травня 2020, 07:10

      Уже ж писали що давно вже вивезли. А тепер знову вивозять. Значить нас в новостях раніше обдурили. А де гарантія що і це правда.

    • Рокитне | 30 травня 2020, 07:04

      Є всякі пастирі і пресвітери, у всіх конфесіях і церквах. Тому міліонерів священників у селах і в містах наврядчи дуже багато.

    • Рокитне | 30 травня 2020, 06:48

      Звичайно це поодинокі випадки. Навіщо мусульманам України себе так підставляти.

    • Рокитне | 30 травня 2020, 06:45

      Думаю кожна конфесія в Україні має своїх прихильників з поліції, прокуратури, суддівства і отримували підтримку незважаючи на закон.На цей раз спіймано від МП.

    • enzian | 30 травня 2020, 06:36

      Інформація може. а ДЕЗінформація - не може.

    Популярні статті місяця