Андрій Юраш: "Якби об’єднання церков було штучним - за втручання держави - воно б вже розпалося"

13 грудня 2019, 09:57 | Суспільство-дайджест | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Соня Кошкіна

"Левый берег", 13 грудня 2019

Релігієзнавець Андрій Юраш очолював Департаменту у справах релігій і національностей Мінкульту упродовж останніх п’яти років і зіграв, без перебільшення, одну з ключових ролей у набутті українським православ’ям суб’єктності. Втім, здобутки і авторитет у професійному середовищі не допомогли йому перемогти у конкурсі на посаду Голови Держслужби з питань етнополітики і свободи совісті – попри те, що упродовж усіх етапів відбору Юраш був очевидним фаворитом. Лише на останньому він несподівано отримав мізерних 0,5 балів за «досягнення результатів». У підсумку конкурс оголосили таким, що закінчився безрезультатно, і оголосили новий.

LB.ua поговорив з Андрієм Юрашем про те, чому чинна владна команда не бажає бачити його на чолі Держслужби з питань етнополітики і релігії – попри те, що його син є нардепом від «Слуги народу», а також про перспективи ПЦУ та релігійну політику держави у нових умовах загалом.

"У “СН” є все – від крайніх націоналістичних поглядів до крайніх проросійських"

Формальним приводом для нашої зустрічі стала ваша участь у конкурсі на посаду голови Державної служби з етнополітики та свободи совісті. Ви до останнього були серед лідерів.

Так, але наразі конкурс зупинений. На мій погляд, через якусь формальну річ. І Кабмін оголосив повторний конкурс.

Вас та вашого головного конкурента Юрія Решетникова на завершальному етапі виключили з конкурсу, відповідно він був оголошений безрезультатним.

Було пройдено три повністю успішних етапи, четвертий видавався мені найлегшим, без жодних не/формальних загроз. Здавалося б, інтерв’ю, розмова – це ж те, чим я займаюся все життя. Тому навіть не міг уявити, що на цьому етапі мені виставлять негативну оцінку.

Поясніть, будь ласка, докладніше читачам, чому цей конкурс є важливим?

Дивіться, це взагалі унікальна річ. Ми майже чотири роки йшли до відновлення окремої державної інституції, яка відповідає за питання релігії і національних меншин. Почали ще де-факто 15-го року. Потім були певні періоди не/формального табу на це питання. У 16 році воно відновилося, а в 17-му з’явилися вже якісь організаційні моменти. Рік тому попередній міністр культури оголосив про рішення з відновлення цієї структури. Причому не просто за накатаною дорогою. Це утворення нової інституції зі збереженням її традицій.

Щоб почати конкретні кроки до інституалізації, було проголошено конкурс (на посаду керівника Служби, – С.К.), аби людина, котра очолить Державну службу з етнополітики та свободи совісті, мала простір для реалізації. Посівши цю посаду, вона фактично буде формальним і неформальним репрезентантом державної політики в двох надзвичайно важливих сферах – сфері взаємин держави з релігійними організаціями (державно-церковні взаємини) і питаннях національних меншин. Обидві для нас є кардинально важливими.

Чи об’єднувані питання нацменшин і церкви. Світське і духовне?

Є різні традиції і звичаї у світовій і міжнародній практиці. Десь вони йдуть абсолютно поруч, як то у Польщі. Українська традиція теж, так склалося, має дуже близьку і потужну сферу перетину обох цих ділянок. За радянських часів, у тому числі і в післявоєнний період існував Державний орган в сфері релігії, але інституцій в сфері національних відносин не було. Вона відновлюється лише після проголошення незалежності, в 90-х роках, та мала різноманітні форми, зокрема у рамках концепції поєднання цих двох проблематик. Було навіть Міністерство міграції, національностей і культів, яке існувало півтора року. Згодом вони роз’єдналися, а з 2007-го знову почали їхню імплеметацію за схемою взаємодії і взаємодоповнення.

Ми думаємо, що тут органічна логіка поєднання. Наведу простий приклад. В Німеччині є чотири офіційно визнані національні меншини. Серед них немає однієї з найважливіших – єврейської. А все тому, що її не сприймають як меншину національну, тобто головним є тут релігійний фактор. І це для мене приклад тих феноменів, де роз’єднати етнічність і релігійність просто неможливо.

Приклад кримських татар теж на стику політики і релігійності. І цим питання доведеться займатися голові Служби з питань з етнополітики та свободи совісті.

Ми й так займаємося проблематикою кримських татар у сфері управління ще Міністерства культури, яке невдовзі буде трансформовано. Як це буде вирішено, коли запрацює Державна служба з етнополітики, я не знаю.

Ми – це хто? Не зовсім зрозуміло.

Департамент у справах релігії та національностей допоки ще чинного, але вже в стадії ліквідації, Міністерства культури, яке органічно входить в Міністерство культури, молоді і спорту.

Є таке державне підприємство «Кримський Дім», яким ми опікуємося… У 2014 році ми почали, а у 2015 завершили написання статуту для цього державного підприємства. Забезпечили процес обрання керівника, співдію у втіленні організаційних заходів, конкретних ідей. Лобіювали постійно збільшення видатків з боку держави. І зараз перебуваємо у повній взаємодії з керівництвом («Кримський дім» очолює Ахтем Сеітаблаєв, Алім Алієв є виконавчим директором).

Окрім того, у 2016 році ми мали зустріч з керівництвом Меджлісу – і Мустафою Джемілєвим, і Рефатом Чубаровим, після якої напрацювали концепцію законодавчих ініціатив, які стосуються саме кримських татар. Протягом півроку ми кинули неймовірні зусилля, організовували за нашого сприяння щотижневі зібрання і вийшли на два законопроєкти. Це – проєкт «Закону про особливий статус кримськотатарського народу»…

Автономія?

Ні, мова йшла саме про народ, кримськотатарський етнос. Політичні питання - це не наша сфера, ми займаємося етнічними. І другим законом, що ми запропонували, був «Про корінні народи України». Взагалі, ми мали ідею в партнерстві з «Кримським домом» створити і розвинути «Дім національностей».

Щодо корінних народів, в інтерв’ю LB.ua керівник представництва президента в Криму Антон Кориневич говорив, що таких народи три – караїми, кримчаки і кримські татари.

Так.

І основною вимогою кримських татар ще з 60-х років є надання кримськотатарської автономії у складі України. Питання складне для будь-якої влади. Чинна не є виключенням.

Це складне, системне політичне питання. І мова йде саме про Крим, а не материкову Україну. Про визначення цього статусу для півострова як території, де відбувся етнопроцес, усі процеси, пов’язані із колись існуванням державності кримських татар, розвитку всіх елементів їхньої культурної, релігійної чи будь-якої іншої самобутності. Тому тут, звичайно, кримські татари мають величезні можливості, і я думаю, що абсолютно логічно так розглядати питання.

До речі, в контексті конкурсу я дуже вдячний пану Чубарову Рефату, який надрукував великий пост на мою підтримку, і від себе особисто, і загалом від Меджлісу підтримав мою кандидатуру на цю посаду.

От ви – системно і філософськи глибоко підходите до проблематики, починаєте десь мене прощупувати, щоб показати, що посада не є лише схоластичною, а пов’язана з величезною сукупністю проблем. А от в рамках співбесіди (як одного з етапів конкурсу, – С.К.) жодного професійного, конкретного питання не було поставлено.

Хто проводив співбесіду?

За процес підготовки співбесіди відповідає Національне агентство з питань державної служби, а членами так званої комісії з питань вищого корпусу державної служби були семеро людей, призначені Кабінетом міністрів. Кабмін відповідно до закону, є суб’єктом призначення, він оголошує конкурси і затверджує членів комісій, які беруть у них участь. Вони, як правило, представляють конкретні інтереси певних середовищ і сфер. Принаймні що стосується голови Держетнополітики чи Держкіно. До речі, ми з пані Юлією Синькевич одного і того ж вечора були на співбесіді та отримали однакове ставлення та оцінку (Юлія Синькевич теж вибула на останньому етапі, не пройшовши співбесіду, – С.К.).

Чому ви зголосилися на участь у цьому конкурсі?

Відверто, останніх чотири роки я та великий колектив однодумців в рамках нашого департаменту готували грунт та пізніше створювали положення про цю Державну службу. Логічно, що я, як керівник цієї команди, котра створила власне це середовище, користуючись довірою, мав довести цю справу до кінця та поборотися за керівну посаду.

Я хотів довести, що це є інституція, яка дозволяє реалізувати ідеї на набагато вищому рівні. Показати, що є площина, висота, з рівня якої можна ефективно впливати на ситуацію. Стати медіатором між багатьма інституціями чи то в питаннях релігії, чи питання національних меншин. Адже це не є чимсь одноточковим й одновимірним.

Візьмемо, наприклад, одне з найскладніших питань - питання ромів. Це наші єврозобов’язання, де ми зробили відчутні кроки. Що таке питання забезпечення ромської меншини? Це житло – тобто залучення Міністерства економіки, це документи – за що відповідає Міграційна служба, це освіта - відповідно Міністерство освіти і науки тощо. 13 міністерств і ще з десяток окремих центральних органів. Коли ти щось вирішуєш на рівні департаменту і намагаєшся комунікувати – це одна річ, а коли стаєш центром комунікацій і впливу, це вже дає набагато потужніші можливості, зокрема для тієї ж ромської теми.

Щось на кшталт омбудсмена з релігійних та етно питань?

Зокрема. Один з аспектів. Думаю, це важлива позиція на майбутнє. Але у 14-15 році в структурі Кабінету міністрів була посада уповноважений з етнополітики, в штаті якого працювало п’ять осіб. У нашому департаменті на той час питаннями нацменшин займалися три особи. Тобто, умовно кажучи, була структура, яка щось контролювала, давала вказівки на рівні значно більшого кадрового забезпечення.

Щодо конкурсу. Основними претендентами на посаду голови Держетнополітики були ви та пан Решетников. Ви бачили якісь конкурентні його переваги?

Жодних. Звісно, це суб’єктивно. Ви знаєте, вже тиждень (уже ж пройшло більше трьох тижнів!) пройшов після того “історичного” рішення комісії (мається на увазі скасування конкурсу, – С.К.), я (спеціально не відстежував, але) не бачив жодного повідомлення з підтримкою на його адресу. В той час коли я отримав сотні листів та інших форм підтримки.

До речі, я спеціально два дні мовчав, не виходив у публічну площину, щоб обміркувати все і вирішити, чи варто знову витрачати багато зусиль. Чи краще вибрати іншу сферу, сконцентруватися на якихось приватних проєктах, ніж боротися за формальну посаду, яка забере весь живий особистий простір.

Ви тільки-но говорили про те, що посада не формальна. Але самі її такою називаєте.

Якби вона була формальна, не забирала б у мене весь простір. Тут немає жодних суперечностей. Я б прийшов, щось півгодини поробив і пішов. А я проводжу інколи по 18 годин на добу на роботі. Я без перебільшення отримав величезну підтримку сотень людей, що можна побачити у фейсбуці. Тому я зрозумів, що треба доводити ідею до кінця та все спокійно, системно розповісти на фейсбуковій сторінці про передумови і наслідки. Мабуть, останніх десятих років я не отримав стільки схвальних оцінок на свою адресу.

При всій повазі до вас не можу не запитати. Чи не допускали ви якоїсь лояльності до себе під час участі у конкурсі, з огляду на те, що ваш син (Святослав Юраш, – С.К.) входить до владної команди, є чинним депутатом від більшості?

Це комплексне питання. Я в жодному випадку не пов’язував свою участь у цьому конкурсі з надією на те, що син забезпечить мені якусь лояльність. Над створенням Держетнополітики я працюю останніх п’ять років.

Я розумію, що син має позицію, яка дуже близька до моєї. Він мене підтримує якимись моральними речами. Дає мені молоду емоційну енергію. Але про прямий адміністративний вплив не йдеться.

А як він взагалі опинився у «Слузі народу»?

Це був його вибір.

Ви його схвалювали?

У нас були дискусії. Але ми дискутуємо, щось обговорюємо та зрештою залишаємося кожен при своїх думках, при повазі та підтримці один одного.

Для мене фракція “Слуги народу”, як класичні німецькі килими – квилти, зіткані з лоскутків. Там є все – від крайніх націоналістичних поглядів до крайніх проросійських.

"Томос підтримують до 54% громадян. Жодна релігійна ідея не має такої підтримки"

Україна – держава секулярна. Але минулий рік фактично пройшов під знаком Томосу, протистояння ПЦУ з Московським патріархатом, а згодом ПЦУ з колишнім Київським. Як це має регулюватися у світській державі?

Рецепт чіткий і однозначний – за законом. В нас є закони в цій сфері, треба просто їх виконувати. Другий момент – держава не втручалася і жодним чином не втручається у релігійну сферу. Але це невтручання не означає, що вона закриває очі на проблемні питання. Держава навіть за Конституцією зобов’язана сприяти всім, в тому числі, релігійним організаціям, в забезпеченні їхніх прав.

Щодо Томосу, це найяскравіше досягнення української держави за 102 роки. Чому за 102? Бо вперше у 1917 році у Київській губернії в рамках зібрань духовенства київської єпархії тоді ще російської церкви священники заявили, що хочуть автокефалію. І, нарешті, за 102 роки це реалізувалося. А могло не реалізуватися, якби не було розуміння з боку держави. Це не втручання, навіть не модерування, а просто сприяння реалізації прав вірян. Це ж зовсім різні речі.

Дослідження Центру Разумкова, “Рейтингу”, показують, що Томос підтримують до 54% громадян. Жодна релігійна ідея немає такої підтримки. Чи могла держава це ігнорувати? Не могла.

З іншого боку, ми живемо в рамках певної світоглядної філософської і релігійної системи (маю на увазі православну еклезіологію), яка передбачає, що отримання Томосу потребує розуміння з боку держави та її формального звернення. Так було у всіх автокефаліях – у Елладській, Болгарській, Румунській, Албанській, Польській церкві тощо. Якби держава устами президента, зверненням парламенту до Вселенського Патріарха не підтвердила бажання отримати Томос, то це б була не секуляризація, а свідоме усунення себе з релігійної площини і порушення прав великої частини вірян.

Та й окрім Томосу є низка питань, у яких держава забезпечує постійне сприяння, але які мало хто помічає. Наприклад, хадж мусульман до Мекки. Держава забезпечує умови, допомагає організувати цей процес, відкриває візи. Хіба це не сприяння?

Далі – паломництво юдеїв в Умань. Держава взагалі приймає тут цілий комплекс програм. Протестанти, наприклад, займаються соціальною допомогою. Держава надає їм сприяння у її доставці, розподілі. Багато релігійних організацій поширюють літературу, як то Українське релігійне товариство. В рамках цього держава створює можливості безвізового завезення цієї літератури, бо вона друкується переважно в Китаї чи Німеччині. Держава, коли надає право безоплатного ввезення Біблії, порушує секулярність? Ні, це просто сприяння.

Але ситуація цікава. Петру Порошенку, котрий активно включився в процес надання Томоса, закидали втручання у справи церкви. Чинний ж президент від цієї теми повністю дистанціювався, та посипалися позови від Московського патріархату, який не бажає називатися російською церквою, від Київського патріархату, котрий не згоден на ліквідацію. Як знайти “золоту середину”? Лише через виконання закону – це мало ймовірно.

Давайте почнемо з Петра Порошенка. Те, що він зробив 15 грудня 2018 року, повинен був зробити будь-який президент. Він усвідомив важливість проблематики, зміг консолідувати тих, хто прагнув автокефалії, об’єднав суспільство. Очевидно, що це добре.

В результаті Собору, колишній Київський патріархат, колишня Автокефальна церква звелися в одну структуру, створили потужну церкву, куди приєдналося ще два митрополити і більше 500 парафій з Московського патріархату.

Але ж ви знаєте, що наразі цей процес призупинено.

Абсолютно штучно.

Чому штучно?

Тому що під це була докладена величезна кількість організаційних, ідеологічних, зовнішніх обставин, щоб зупинити ці такі переходи. Але потенціал (приєднання до ПЦУ, – С.К.) дуже великий. Тому рано чи пізно цей рух продовжиться.

Хотілося б, щоб ви мали рацію.

Я – науковець, опираюся на соціологію. Цього року в опитуванні Центра Разумкова не було соціологічних даних щодо цієї теми, але минулого ледь не 40% серед тих, хто співвідносив себе з Московським патріархатом, прагнули Помісної автокефальної церкви. Це і є нереалізований потенціал.

Важливий момент – в більшості регіонів спільноти і окремі віруючі, які зараз через різні обставини перебувають у структурах Московської церкви, однак пов’язують себе з Помісною церквою, не мають ні ресурсів, ні можливостей для переходу в ПЦУ.

І Одеса – чудовий цьому приклад.

Так, давайте візьмемо Одеський регіон. Там в кожному другому селі є громада, котра знаходиться в юрисдикції Московського патріархату. І скільки б там не було прихильників Помісної церкви, вони поки що не мають можливостей для самоорганізації і реалізації потенціалу у рамках самостійних структур у складі помісної традиції.

Ви пам’ятаєте ситуацію з переходом до ПЦУ митрополита Симеона? В нього забрали храм, від нього відвернулася половина вірян. А він дуже поважна людина.

В Україні є стабільні 12-16% тих, хто впродовж останніх 20 років однозначно пов’язує себе з Московським патріархатом. Ніхто цього не заперечує.

ПЦУ, котра виникла при потужній підтримці президента, сьогодні кинута напризволяще і, вочевидь, потребує допомоги. Як допомогти їй зміцнитися, не порушуючи закон та норми секулярної держави. Чотири позови до ПЦУ в ОАСК – це за межею, взагалі.

Через сприяння реалізації прав цієї найбільшої релігійної громади в Україні.

Але ж найбільшою є досі громада Московського патріархату.

Ні, найбільша це ПЦУ. Є різниця між кількістю громад, тобто інституцій, і кількістю людей, яку з нею співвідносять. Це абсолютно різні речі. Якщо в якомусь селі в Одеській області більше вірян Московського патріархату, вона сприймається як регіон повного домінування. Але подивіться соціологію: 50%, навіть в Одесі, тих, хто кожну неділю чи раз на місяць ходить до Московського Патріархату, себе з ним не співвідносить. Тому є різниця між інституційною мережею і реальними уявленнями людини. Жодних сумнівів, що найбільша громада - громада тих, хто підтримує Православну церкву України.

І держава має цьому сприяти. Православна церква України не має сьогодні завершених і необхідних можливостей для організації свого адміністративного центру. Їй виділили помешкання на Лютеранській, але на нього висловили претензії інші організації. Якщо держава 28 років свого незалежного існування допомагала усім конфесіям, надавала їм приміщення, то вона повинна і ПЦУ зараз надати такі можливості для адміністративного розвитку, тобто гарантувати можливості рівного розвитку. І це не буде в жодному разі порушенням.

Держава ніколи нікого не фінансувала, але вона повинна подбати про дію механізмів чинного законодавства. Щоб 2/3 громади, які хочуть перейти до ПЦУ, могли реалізувати своє право і не орієнтуватися на 5 чи 6% тих, хто свідомо генерує протест та має зовнішній юридичний супровід і фінансове забезпечення, через що судовий процес іде роками. Ми ж знаємо, як наші суди роками можуть ці питання розглядати. Тому справа саме в гарантуванні механізмів чинного законодавства. Теж саме стосується і питання перейменування.

Саме хотіла вас про це спитати.

Дивиться, згідно з нормою закону, до 26 жовтня всі громади УПЦ Московського патріархату мали внести у свої статути зміни. Мова не йшла про зміну статуту. В ньому треба було тільки змінити назву.

А оскільки цього ніхто не зробив, з 26 жовтня, відповідно до українського законодавства, ці статути втрачають силу в частині визначення найменувань відповідних релігійних організацій.

Громади перестають бути юридичною особою?

Ні. Але вони не зможуть реалізувати жодної юридичної дії. Наприклад, змінити керівника чи оформити власність. Оскільки з 17 січня цього року із прийняттям відповідного закону всі реєстраційні повноваження передані від звичайних реєстраційних служб Міністерства юстиції до відповідного Департаменту у справах релігії і національності на центральному рівні або обласних адміністрацій – на рівні регіонів, тобто до тих підрозділів обласних адміністрацій, які цими питаннями займаються. Це зроблено для того, щоб реєстрацію займалися люди, які розуміють, що вони реєструють. Бо раніше ти приходиш в будь-яке місто з будь-якої географічної точки України, показуєш папери, і готово. Тепер же буде комплексна відповідальність державних інституцій, які займаються цими питаннями, за те, що вони приймають, за те, що імплементують, як реєструють, як вносять в Єдиний державний реєстр. Це принципово інша ситуація.

А коли релігійна громада захоче зробити якусь реєстраційну дію, наприклад, адресу змінити, це можна зробити лише на основі статуту цієї організації. А оскільки положення закону не виконані, і статути у частині визначення назв релігійних організацій втратили чинність, то зробити це не можна.

"Москва ніколи не змириться. Тут навіть не треба мати ілюзій"

Ситуація, в якій сьогодні знаходиться ПЦУ, багато в чому є питанням національної безпеки.

Абсолютно. ПЦУ зараз після якогось певного періоду передишки суттєво набирає позицій і йде вперед.

Через визнання іншими православними Церквами?

Зокрема. Але й внаслідок ситуації всередині держави. Що я маю на увазі. Під час президентських, парламентських виборів ширилася думка, що прийде нова влада, і світ перевернеться. Але всі побачили, що те, що відбувалося з ПЦУ, базується на реальному ґрунті. На ґрунті об’єктивних закономірностей. Якби об’єднання церков було штучним, насильницьким, за втручання держави, воно б вже розпалося.

Президент Володимир Зеленський, який також потребує збереження національної єдності, відсутності конфліктів, так само приречений зробити так, щоб ПЦУ постійно поступово розвивалася. ПЦУ зараз є одним з найяскравіших свідчень нашої державної незалежності в глобальному масштабі.

Чи потребує ПЦУ підтримки від секулярної держави. Якщо так, то якої?

Як і кожна релігійна організація, ПЦУ потребує розуміння її питань, проблем сприяння на міжнародному рівні, що зараз дуже важливо, на рівні механізмів реєстраційних дій. Ми ж прекрасно знаємо, що є зусилля, з різних боків, зупинити процес розвитку ПЦУ, ініціювавши різного роду судові позиви проти неї. Держава не може допустити того, щоб ці штучно придумані позови і причини цих позовів якось вплинули на розвиток.

І як їй це зробити без прямого впливу на судову систему?

Держава відповідно до статті 29 закону про свободу совісті в особі центральних органів виконавчої влади, місцевих адміністрацій, прокуратури, правоохоронних органів повинна моніторити процес дотримання і гарантування прав та реалізації Закону про свободу совісті. Вони мають відстежувати і в адекватний спосіб готувати відповідні аналітичні матеріали, експертні матеріали, пояснювати і загалу, і суддям, що відбувається.

Москва вже змирилися з існування ПЦУ?

Москва ніколи не змириться. Тут навіть не треба мати ілюзій. Для неї питання України – це питання престижу. Звичайно, Москва зараз дуже втратила в іміджевому плані, адже ще рік тому запевняла, що ніякого Томосу не буде.

Зараз я отримую дуже багато меседжів від духовенства, від єпископів УПЦ Московського патріархату, які тверезо оцінюють ситуацію і чекають на поступовий перехід до ПЦУ.

Чого саме вони чекають? Хтось чекав на Томос, хтось на зміну таблички, хтось на визнання іншими церквами...

Вони чекають, щоб держава забезпечила їхнє право на вільний вияв своїх релігійних переконань. Бо держава дуже часто усувалася і зараз продовжує усуватися від цього. Це недопрацювання держави, коли вона все залишає на самоплив. В цій ситуації тоді з’являється хтось збоку, хто привозить людей, застосовує фізичну силу, інвестує гроші, хто намагається перешкодити реальному волевиявленню і громад і єпископів, і конкретних людей.

Але де ця межа, коли держава допомагає церкві, але не втручається в її справи?

Закон. Це єдиний і абсолютний лакмусовий папірець. Якщо дії держави відповідають статтям того чи іншого закону, цього досить.

Коли ми писали перше інтерв’ю з міністром культури Володимиром Бородянським (за день до його призначення) я запитувала його, чи є в межах міністерства відповідна робоча група з питань релігії, на кшталт тих, які існують з питань кіно, театру тощо. Відповідь була негативною. Є наразі в державі розуміння того, що ця тема є важливою?

Чесно кажучи, дуже хочеться у це вірити. Коли у 2010-у році був ліквідований попередній Комітет в справах релігій і національності, це було демонстрацією того, що для держави це нічого не значить. У 2014 році лишалося всього півтори десятки людей, котрі займалися цими двома сферами. І це була катастрофа. Протягом останніх п’яти років наш департамент показав неабияку активність, зокрема і на міжнародному майданчику. Тому те, що відновлюється Державна служба з етнополітики - це свідчення того, що держава починає повертатися до усвідомлення важливості цього питання.

І наостанок. Наскільки шкідливою для ПЦУ є позиція митрополита Філарета?

Мені здається, що за 60 років головування у церковній площині в Україні в нього виробився такий психологічний тип, що він просто не може допустити бути другою людиною, а не першою. До того ж, тут накладається також його дуже деструктивне оточення.

А з кого воно наразі складається?

По-перше, патріарха Філарета з усього єпископату підтримали два єпископи з Росії, все. З їхньою допомогою він висвітлив двох нових єпископів – харківського і київського. Харківський має одну громаду, київський – жодної. Це оточення невдах і абсолютних лузерів, кількох священнослужителів, які або персонально зобов’язані Філарету, або мають місце служіння в Володимирському соборі і бояться його втратити. Є ще оточення з кількох родичів, племінників тощо. Коло надзвичайно вузьке. За патріархом Філаретом пішло не більше 15 громад по всій Україні, які задекларувати йому підтримку.

14 травня, коли на день святого Макарія Київського, маючи впевненість у своєму авторитеті, він скликав весь єпископат до себе на служіння, як це було попередніх 52 роки його служіння на Київській кафедрі, він думав, що це перетвориться на якусь маніфестацію його підтримки. А приїхало всього чотири єпископи з Росії, два з них в процесі відмовилися від участі. Тобто залишилося всього двоє. Для нього це була трагедія. Він зрозумів, що він не впливає на процеси. Але це є очевидним позитивом для всього єпископату, який зрозумів, де є Помісна церква і де ті комунікації, завдяки яким вони можуть бути адекватними в контексті світових еклезіальних процесів процесів.

І це винятково важливий для мене факт, який підтверджує, що в нас здорове суспільство, яке розуміє, що відбувається.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • serge1717 | 28 січня 2020, 20:15

      Пора вже визначитись суддям, або скинути труси....

    • velovs@ukr.net | 28 січня 2020, 18:24

      Разом з тим: "Отче, прости їм, бо не відають, що чинять" (Лк.23:34). :)

    • velovs@ukr.net | 28 січня 2020, 18:12

      Ну действительно: оба эти неадеквата - один педераст-неонацист, а другой - тоже с серьёзными вывихами и вавками в голове будут здесь устанавливать и диктовать свои "правила" и

    • fedirtsiv | 28 січня 2020, 17:47

      Тут власне яскраво видно суть церковного фарисейського вчення - спекулювати на Христі та історії християнства, приватизувати Христа своєю конфесією (монополія на істину), поділяти та владарювати,

    • Михаил | 28 січня 2020, 14:29

      Единство может быть с христианами, с их священством, имеющим преемство в рукоположении от Святых Апостолов. Например с Армянской Церковью и другими дохалкидонскими апостольскими Церквами. А какое