«Ви — розкольник! Українською благодать не передається…»
Рязань? Суздаль? Калуга? Москва? Та ні — село Мильці Старовижівського району, що на споконвіку українській Волині...
Так заявили нашому позаштатному кореспонденту під час відвідування Миколаївського Милецького чоловічого монастиря, що в селі Мильці Старовижівського району (на фото)
Чим переймався і з чого дивувався останнім часом доцент кафедри соціальних комунікацій СНУ імені Лесі Українки Сергій Хомінський
…з дядька, який мало не оконфузився просто на території Милецької обителі
Аж ніяк не належачи до вірян Московської патріархії, я ніколи не цурався відвідувати українські православні святині, які нині перебувають під юрисдикцією цієї конфесії. Багато разів бував у Києво–Печерській лаврі, трохи менше — у Почаївській, якось мав честь вклонитися і святиням Святогірської.
А колись, до речі, під час відрядження до Санкт–Петербурга, гайнув і до Олександро–Невської. Якби не війна, то досі, думаю, добрався б уже і до Троїце–Сергієвої лаври, що під Москвою. Ну а в котромусь із підпорядкованих МП монастирів Києва буваю чи не під час кожних відвідин нашої столиці. То до Флорівського зайду, то до Покровського або ж до Іонинського…
Але ж і на теренах Волинської області православних святинь — о–го–го! І ось у неділю, 17 листопада, я нарешті дістався Миколаївського Милецького чоловічого монастиря, що в селі Мильці Старовижівського району.
Приїхав туди із самісінького ранку, ще задовго до початку служби. Тож мав можливість усе ретельно «обнишпорити» й роздивитися на власні очі. І там таки ж є що побачити! Насамперед це, звісно, відреставровані храми та дзвіниця. Знані охоронці архітектурної спадщини, щоправда, ставляться до проведених церковниками протягом останніх десятиліть робіт на території обителі вкрай скептично — але ж із руїн монастир таки підняли!
А яке озеленення! Навіть посеред листопада все потопає у хризантемах — можна лишень уявити, яка краса там влітку! Відразу видно, що шанує монастирська братія і домашніх тваринок — територією розгулюють з пів дюжини гарних і доглянутих котів. А на деревах я ще й помітив кілька добротних годівничок для птахів — тож за популяцію синичок у Мильцях під час морозів–снігопадів можна надто не переживати.
Про господАрку тамтешніх ченців теж без захоплення не скажеш. Чималенький молодий сад, теплиця, чи не зо два гектари вже виораного на зяб городу. Ще й справжнісінька ферма — з якої, якщо підійти трохи ближче, чутно оптимістичне «му–у–у».
«Оце люди: і про небесне встигають думати, і мирському раду давати!» — захоплено думаю я, гуляючи територією і просто закохуючись у цю обитель.
Проте якоїсь миті дивлюся на годинник і спохоплююсь — час подавати записки і йти на службу…
Аж ось і потрібне мені приміщення. На його стіні якраз вчеплено добротну гранітну табличку із зображенням православного хреста і написом «Просфоры, Записки, Свечи».
Заходжу всередину, пробираюся до столика, беру папір і ручку. Мимоволі (бо тіснувато) зазираю в записочку жінки, яка стоїть біля мене. Вона старанно виводить «О здравии…».
— А чого Ви російською пишете? — запитую в неї.
— Бо тут так прийнято, — дещо розгублено відповідає вона українською.
Мені стає трохи чудно, тож я — вже навмисно — підглядаю ще у пів десятка «сусідських» записочок. Кругом — російська! Тихцем запитую в людей — чому ж так?
У відповідь: «Тут так усі пишуть», «Бо нас так вчили», «Я так завжди роблю»…
Ну то хай, але ж я завжди в українських храмах записки подавав українською. Та і як то воно: поминати свого діда Миколу, який Миколою прожив понад 100 літ — а писати «Николая»? Або ж просити здоров’я для батька Йосипа, чи доньки Юстини — а в записці вказувати «Иосифа» та «Иустинии»?!
Тож складаю список таки «За здоров’я», потім — «За упокій». І прямую з ними до ченця, який приймає ці аркушики.
Той бере їх до рук. Дивиться на них — потім зиркає на мене. Потім знову на них, і знову — на мене… Нарешті суворо запитує:
— Усі православні?!
— Так, православні…
— Розкольників немає?!
— Ні, немає…
Монах пильно на мене дивиться, перебираючи в руках записки. Схоже, він таки звик, що на них пишуть «О здравии» і «Об упокоении». Нарешті, трохи примруживши очі, монах цікавиться в мене:
— А в так звану ПЦУ часом не ходите?!
— У Православну церкву України ходжу, — чесно відповідаю я…
— Я так і знав! Ви — розкольник!
— Хто вам таке сказав?
— Бо то не канонічна церква!
— Що за дурниці? Православна церква України одержала Томос із рук Вселенського Патріарха, її вже визнав і другий у диптиху — Олександрійський Патріарх. Маємо визнання і від Елладської православної церкви… Навіщо ви слухняно повторюєте вкрай сумнівну риторику «русского міра»?
— Ви — розкольник! Я не прийму записок!
Відверто кажучи, перебуваю в глибокому шоці (адже таке зі мною вперше!), проте ховаю ті записки до сумки, хвилин десять гуляю територією (бо емоцій — сила–силенна…) і таки йду до церкви на службу.
Служать російською (з окремими вкрапленнями прилизаної на російський «манєр» церковнослов’янської) — можу це впевнено стверджувати не лише, як викладач факультету філології та журналістики, а і як людина, яка сама має диплом не тільки магістра журналістики — а й магістра слов’янської філології.
Поминають «Великого Господина и Отца нашего Кирилла, Святейшего Патриарха Московского и всея Руси».
На надгробній плиті спочилого 2000–го року і похованого в храмі відомого схиархімандрита отця Олексія (Філозофа) — також розлогий напис тією ж російською…
Після служби прямую до монастирської крамниці. На ній так само добротна гранітна табличка із православним хрестом і написом — «Иконная лавка».
Добрих пів години вивчаю асортимент представлених тут товарів.
Серед ликів святих пропонують у різних розмірах ікону канонізованих РПЦ російського імператора Миколи ІІ, його дружини Олександри Федорівни, доньок Ольги, Тетяни, Марії, Анастасії та сина Олексія.
Друкована продукція теж майже всуціль російськомовна. Серед сотень найменувань книг вдалося запримітити українською лише видану ще на початку 2000–х історію Милецької обителі, кілька книг–спогадів про Митрополита Луцького і Волинського УПЦ Ніфонта (що їх написала старовижівська письменниця Олена Чабан) та ще якусь книжечку для дітей.
Підходжу до одного з двох привітних ченців, які несуть послух у крамниці й цікавлюся:
— Скажіть, будь ласка, а Євангеліє українською у Вас є?
— Євангеліє? Українською? Ні — немає… — дещо розгублено відповідає монах, а після короткої паузи вже впевненіше додає: — Беріть церковнослов’янською — навчитеся. Бо ж українською благодать все одно не передається…
З мене — досить. Тож швиденько прямую до монастирської брами.
Праворуч від неї — будиночок відомого призначення з буквою «Ж». Навколо нього нетерпляче походжає чоловік років 50.
— «Ж» є — а де «Ч»?! — запитує він у мене.
Кивком голови вказую на ще один, дещо менший будиночок, який «сховався» в кущах по інший бік доріжки.
Чоловік підбігає до омріяної вбиральні, якусь мить розгублено дивиться на букву «М», вигукує «В... можна!» — і прожогом зникає всередині…
Сергій Хомінський
