22 листопада 2019, 09:43 | Суспільство-дайджест |  | 0 |   | Код для блогу |  | 

Погрози РПЦ, схоже, не дуже лякають європейських православних християн

Навряд чи річниця «фізичного» отримання Томосу в січні набуде широкого медійного розголосу. За бажання, нам уже є що святкувати: свої доленосні річниці минулих подій, які наочно демонструють, як можна давати автокефалію, були й у жовтні (скасування московської юрисдикції), й у листопаді (другий Синод, який підтверджував надання автокефалії напередодні Томосу та зазначалося, що Вселенська Церква почала працювати над Статутом нової української церкви), вже не кажемо про Об’єднавчий собор та надання Томосу.

Ці дати, безумовно, дорогі віруючим людям, втім, навряд чи без підсвітки про них згадуватиме загал. А підсвітки цього року не буде. Автокефалія перестала бути фактором політичних симпатій (залишаючись при цьому полем боротьби), тому це буде час для спокійних річних підсумків з аналітикою здобутків, першого автокефально-визнаного досвіду, співжиття поруч колись трьох юрисдикцій та ймовірних загроз і викликів.

Але йдемо далі…

Події, що відбуваються останнім часом, дають підстави для радості.

Нагадаємо матчастину. Після того, як церква отримує свій автокефальний статус, наступним кроком є рецепція, прийняття її іншими помісними церквами. Це, скажімо так, робочий процес, але він набув величезної ваги через пропагандистський аргумент офіційної Москви та РПЦ, що «Помісну церкву України визнали тільки греки» і що більше жодна з помісних церков цього не зробить. У офіційної Москви не було сумнівів, що величезні пожертви та довгострокові теплі відносини зроблять свою справу.

Втім, церковний «варшавський договір» не встояв перед бажанням церковної єдності. Першою після Вселенського патріархату Православну церкву України визнала Елладська церква. Вони ретельно готували це прийняття, розгортаючи й офіційні, й неофіційні зв’язки. Попри всю теплоту Греції до Росії та її влади, для Елладської церкви Істина (а Істина – не лише одне з імен Бога, а й визнання церковної єдності) виявилася дорожчою.

Наступною Православну церкву України визнав Олександрійський патріархат. Олександрійський патріархат став першим серед найдавніших патріархатів православного світу, який почав євхаристійне (церковне) спілкування з ПЦУ та поминає нашого предстоятеля митрополита Епіфанія. Російські медіа назвали таке визнання «ударом в спину», бо ж предстоятель цієї церкви завжди був другом Росії. Але ставало все більш очевидним: Москва втрачає вплив на тих, кого вважала сателітами. Конфлікт, який подавали як грецьке «свавілля», поступово перетворюється на те, чим він по суті є, – московським відходом від вселенської православної єдності.

Але на цьому історія визнань не завершується, вона продовжується у незвичайних вчинках предстоятелів інших церков.

Деякі церковні активісти та інтелектуали й раніше передбачали, що охочі єпископи різних Церков співслужитимуть із ієрархами ПЦУ, «не чекаючи "зеленого свистка" від своїх Синодів». Учора за богослужінням у Михайлівському Золотоверхому монастирі (напередодні престольного свята) співслужив за всеношною єпископ Ісайя, вікарій Олмоуцької й Брненської єпархії Православної церкви Чеських земель і Словаччини.

Пояснимо: вважається, що очільник церкви Чеських земель та Словаччини Ростислав входить в орбіту РПЦ. Чинний предстоятель був креатурою Моспатріархії, його обрання супроводжувалося скандалами. Доводилося читати, що митрополит Алфєєв (голова Відділу зовнішніх церковних відносин РПЦ) доклав неабияких зусиль для проходження саме цього кандидата. Вселенський патріарх три роки не визнавав його, але 2016 року таки визнав заради поновлення єдності.

І ось у ситуації, коли мало не «постриженику» Москви треба робити вибір, (адже свого часу церква Мати визнала його як очільника), він утримується, на відміну від сербів, від різких рухів. Зберігає мовчанку, не робить однозначних заяв. Водночас, один із єпископів раптом співслужить із очільником Православної церкви України… Цікавий момент? Правда ж?

Визнавати церкву можна в різний спосіб. Можна приймати рішення Синоду, писати листи… Але що не кажи: спільне Богослужіння в очах православного люду – це головний маркер визнання. Єпископ однієї з найбільш промосковських церков співслужив із предстоятелем Помісної церкви України. Чи було це санкціоновано митрополитом Ростиславом? Подивимося. Якщо ніхто не каратиме єпископа (або все обмежиться попередженням) за таке співслужіння, значить офіційне визнання «на папері» – справа часу.

Це – після Еллади та Олександрії – третє визнання Православної церкви України, тож, швидше за все, чекати на кроки інших церков залишилося недовго.

Не виключаю, що це буде відбуватися в такий самий спосіб, як й останнього разу. Не тому, що бояться Москви, а просто щоб не загострювати відносини.

Наприклад, патріарх Грузинської церкви мовчить, але член синоду митрополит Петре робить однозначні заяви на користь Української церкви. Зрештою, ніщо йому не заважатиме приїхати та послужити разом у нашому прославленому Михайлівському соборі, як й іншим.

Експерти називають різні церкви, які можуть долучитися до тих, хто привітав та визнав блаженнійшого Епіфанія. Хтось вважає, що це буде Кіпр. Хтось каже про Румунію. У Болгарії зараз українське питання – на розгляді канонічної комісії, але там, попри сильну промосковську партію, зберігається стійка група прихильників української автокефалії на чолі з предстоятелем. Обережно, без ворожості витримує риторику по «українському питанню» Албанська церква.

Єрусалимський патріарх Феофіл ІІІ

Коли писався цей матеріал, російські медіа повідомили, що Єрусалимський патріарх Феофіл ІІІ, перебуваючи в Москві на врученні премії єдності православних народів, запропонував провести нараду предстоятелів для збереження єдності. Дехто з російських аналітиків вирішив, що ось Єрусалимський патріарх – проти Вселенського. Втім, якщо вчитатися у промову патріарха, можна побачити зовсім інше. Судіть самі: «У мирному дусі братерської любові й турботи ми звертаємося з наступною пропозицією: в нашому домі, Єрусалимському патріархаті, ми хочемо прийняти наших братів, предстоятелів православних церков, і в дусі канонів, соборно, обговорити питання збереження нашої єдності в євхаристійному спілкуванні. Єдність у Церкві, у вірі й життя є даром Святого Духа. Однак на нас – тих, кому довірено служіння нашим Церквам як містичного Тіла Христового, лежить Богом дана відповідальність за підтримання єдності Церкви, навіть якщо це вимагає жертв. Ми стоїмо перед Богом, і у нас немає іншого вибору, окрім як докласти всіх зусиль для захисту нашої єдності.

Користуючись цією нагодою, повідомляємо, що ми відкриваємо двері нашого будинку в Йорданському Хашимітському королівстві для проведення братської зустрічі любові, щоб засвідчити перед Церквою і світом єдність Православної Церкви і нашу православну віру... " Аналогії з Україною – очевидні, й позиція Єрусалима – явно не на користь війни.

Одним словом, прогнозувати ці події – справа невдячна, бо тут траплялося помилятися найбільшим церковним авторитетам. Але попри всі дипломатичні маневри, попри шантаж та погрози потужної РПЦ, в цій історії дуже добре чути кроки. Кроки визнаної Української церкви.