Згадати усе. Як в 2018-му Україна отримала свою помісну православну церкву — і що буде далі
15 грудня 2018 року на історичному об'єднавчому соборі в Софії Київській було оголошено про створення Православної церкви України, — а вже 5 січня 2019-го вселенський патріарх Варфоломій підписав томос про її автокефалію, тобто незалежність.
Предстоятелем нової церкви обрали молодого — на той момент 39-річного — митрополита Епіфанія, колишнього керуючого справами УПЦ Київського патріархату.
НВ в проєкті Згадати все до Дня незалежності України зібрало головні тези з різних інтерв'ю виданню предстоятеля ПЦУ в форматі розповіді:
Я ніколи не прагнув обійняти подібний важливий пост. Але оскільки я обрав цей шлях добровільно і дав певні обіцянки перед Богом, буду їх виконувати надалі.
Під час засідання об'єднавчого собору голосування було демократичним, закритим, рейтинговим. Кожен учасник, а було 200 делегатів, мав можливість вільно і без тиску зайти в кабінку і поставити галочку навпроти того, кого він бачить главою церкви. І в першому турі за мене віддали приблизно 42% голосів. А в другому понад 50% учасників собору вибрали мене.
Яке у мене було відчуття? З’явилося відчуття відповідальності. Тому що в історії не було таких прецедентів: об'єдналися Київський патріархат, Українська автокефальна православна церква і частково Московський патріархат. Це різні люди, яких потрібно об'єднати, скерувати на шлях розвитку. І тому тут потрібно приймати складні рішення і нести особисту відповідальність.
Перша [моя задача на посаді глави ПЦУ] - зберегти єдність, яку було задекларовано на об'єднавчому соборі. Друге — звернути особливу увагу на освіту. Оскільки я був ректором, для мене це питання дуже важливе: освіта — наше майбутнє. Третє завдання — це молодь, яку ми повинні зацікавити у церкві. Але без духовної освіти, загалом без розвитку освіти ми не зможемо цього зробити.
В українському суспільстві і раніше був запит на єднання. І це було відчутно під час Майдану. Ось, наприклад, під час об'єднавчого собору я відчув той настрій єднання, який панував тоді, на Євромайдані.
Однак, аби втілити всі сподівання і надії, потрібно пройти складний шлях становлення і реформування. Це стосується і української церкви.
Дорога реформ завжди складна, тому що народ, який декларував певні позиції на Майдані, виявився не готовим пройти звивистий шлях змін. Всі хочуть миттєвого дива: ось відбулася революція, а наступного року в нас все має бути, як у Європі. Але для цього потрібно багато і постраждати, напевно.
Україна стала вирішальним фактором у православному світі, а Росії це вкрай невигідно. До того ж РПЦ — останній форпост російської держави в Україні, але за п’ять років війни і він поступово втрачає вплив на свідомість українців. І Путін це розуміє. В одному з інтерв'ю він так і сказав: головні стовпи російської безпеки — це ядерний щит і церква.
Ми від початку декларуємо, що є відкритою церквою, і готові до певних реформ, які стосуються обрядів, але не догматів і віровчення церкви, що залишаються незмінними. Ми розуміємо, і священник повинен розуміти: не тільки люди йдуть до нього на богослужіння до церкви, але і він йде до людей. Він повинен йти в школу, відкривати недільні школи, допомагати літнім людям, хворим, сиротам, ми і сьогодні намагаємося практикувати це соціальне служіння.
Православне християнство — частина європейської цивілізації, ми завжди були європейцями, — несподівано жорстко відповідає митрополит. — Ми можемо привнести в західну цивілізацію духовно добре, але точно не будемо втілювати в життя речі, які суперечать біблійному вченню, наприклад, одностатеві шлюби (а ми бачимо, наскільки це там популярно).
Нам цікаво, щоб люди прагнули йти в храм, аби людина розуміла, що їй там цікаво і вона там потрібна. А у великих містах дійсно мало місць, де людина відчуває себе духовно затишно.
