Реванш звідки не чекали

12 травня 2019, 15:41 | Суспільство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Віктор Трегубов

"Петро і Мазепа", 10 травня 2019

Коли ми всі кілька місяців тому бачили на власні очі створення помісної Православної церкви України, то були безпосередніми свідками історичної події. Коли казали, що справдилося те, за що українці боролися сотні років — це був не просто політичний піар-хід, а щира правда (хоча й піар-хід теж, питань нема — речі не взаємовиключні). Утім, деякі (наприклад, ми на «Петрі і Мазепі») також казали, що це не кінець історичного шляху, а насправді його початок. Створення нової церкви — це як проголошення державної незалежності: кінець визвольних змагань і початок розбудови великого проекту, який може вдатися, а може й не дуже.

І, якщо вже щиро та цинічно — початок внутрішніх чвар.

Ніхто не казав, що буде легко.

Однак розвиток ситуації міг би багатьох здивувати. Сьогодні перед новоствореною ПЦУ постала проблема, про яку раніше ті, хто не був «у темі», не знали, а ті, хто був — боялись говорити вголос.

Але давайте по порядку. Для цього мусимо повернутися до подій кількамісячної давності.

У грудні 2018 року Об’єднавчий собор, який мав би створити нову помісну церкву, опинився під загрозою. Причому не через московський вплив і не через об’єктивні богословські причини, а через суто внутрішню проблему.

Патріарха колишнього Київського патріархату Філарета не влаштовували умови об’єднання.

Ми писали про це в матеріалі «Гамартия: нежданная угроза созданию поместной церкви». Фактично керівництво Київського патріархату тоді заявило, що погодиться брати участь в Соборі лише на власних умовах пропорційного представництва. А як ні, то ні — мовляв, не дуже-то й кортіло.

Це було пов’язано з конфліктом стратегічного бачення того, як нову церкву уявляв патріарх Філарет і як її уявляв Вселенський патріарх Варфоломій.

Для владики Варфоломія було головним створити життєздатну церкву, яка могла б якнайшвидше об’єднати українських православних і бути визнаною іншими православними церквами, при цьому зберігаючи прихильність до Вселенського патріархату та зв’язок із ним. Це утвердило б його статус як медіатора православного світу і створило би потужного союзника, водночас завдавши удару по амбіціях Російської православної церкви.

Для владики Філарета оптимальним було б просто «канонічно легалізувати» його Київський патріархат «як є». Щоб усе було, як було, але його б перестали називати розкольником та анафемою. Визнання його статусу церквами за межами України мало для нього радше другорядну цінність, а приєднання єпископів та єпархій з інших православних церков України (не тільки Московського патріархату, а й УАПЦ) узагалі шкодило б. Ну нащо йому в церкві зайва опозиція?

Ці два бачення не примирялися. Однак тут слід віддати належне Адміністрації Президента: їй було дуже потрібно. Ну дуже-дуже потрібно. Тому конфлікт удалося розвести, давши обом сторонам можливість повірити, що саме їхнє бачення зрештою буде реалізоване.

Фактичним компромісом стала така схема:

  • із владики Філарета (а також владики Макарія, митрополита УАПЦ) були зняті всі санкції (втім, це відбулося ще до демаршу перед Собором);
  • Київський патріархат узяв участь в Об’єднавчому соборі, становив на ньому більшість і обрав хай не самого владику Філарета (його постать була занадто токсична для подальших перспектив визнання церкви), але людину, на яку він фактично вказав — митрополита Епіфанія. Операція «Наступник» — принаймні, владика Філарет був переконаний, що це саме вона.
  • Вселенський патріархат не став прямо виступати проти досить… екстравагантних спроб уже екс-патріарха Філарета зберегти свій статус хоча б зовнішньо і в межах України, допоки ці спроби можна хоча б якось узгодити з умовами Томосу про автокефалію і перспективами новоствореної церкви.

Що ж це були за спроби?

Відразу після проголошення нової помісної церкви митрополит (уже — митрополит) Філарет фактично поводився так, ніби нічого не змінилося. Він продовжував регулярно з’являтися на людях у білому куколі. За іронією, не просто знак патріаршого достоїнства, а знак достоїнства конкретно патріарха Московського. Саме Московського — інші православні церкви його не використовують. Якщо звичку носити цей головний убір у статусі предстоятеля Київського патріархату ще можна було пояснити певною інерцією традиції, то у статусі митрополита Православної церкви України це вже виглядало як лампаси генерала ворожої армії на полковнику нашої. Він вимагав зберегти поминання його в церквах ПЦУ, хоча це прерогатива предстоятеля. Він випускав документи на бланку вже неіснуючого Київського патріархату і підписував їх як патріарх Київський та всієї Руси-України; виступав проти самої назви «Православна церква України» (наполягаючи на формі «Українська православна церква») і стверджував, що митрополит Епіфаній — предстоятель лише «для зовнішнього світу».

Утім, це все пусте — і це все толерувалося.

Ніхто не оспорював роль владики Філарета у створенні та розвитку Київського патріархату і його велику роль у ранній історії української незалежності. Не було це дуже принциповим і для Вселенського патріархату (хоча таке «гібридне предстоятельство» й було гарним аргументом противників визнання нової церкви серед інших православних юрисдикцій), і для єпископату Православної церкви України, включно з її новим предстоятелем.

Якби не пішло далі.

Свого часу владика Філарет обирав собі в наступники митрополита Епіфанія саме тому, що був переконаний: молодий очільник залишиться під його чітким контролем. У його уявленні, яке він і не дуже намагався приховувати, митрополиту відводилася б фактична роль голови відділу зовнішніх церковних зв’язків (якщо хочете, міністра зовнішніх справ), тоді як він виконував би роль справжнього голови церкви.

Дуже швидко йому довелось усвідомити, що так просто не буде.

Це показало перше же засідання Синоду (церковного «Кабінету Міністрів») новоствореної Православної церкви України, на якому, власне, мав бути визначений склад Синоду для подальших засідань. За фактичним погодженням із представниками Вселенського патріархату, як перехідний період було дозволено відійти від умови Томосу (Томос пропонує засідання в Синоді всіх єпископів церкви за ротацією, за старшинством висвячень), владиці Філарету не вдалося досягти своєї мети і відтворити «митрополітбюро», призначивши лояльних йому єпископів на посади «постійних членів Синоду». Ну, частково вдалося, але лише частково.

Не зрослося.

Можливо, тут колишній патріарх почав розуміти, що з формальною владою від нього йде і реальна.

Він занадто перестарався під час об’єднавчого процесу, коли, намагаючись контролювати новостворену церкву, використовував усі важелі впливу — тиску — на своїх єпископів. Занадто багато з них опинилися настільки «під враженням», що вирішили, що такий керівник уже несе в собі небезпеку для спільного майбутнього.

Лише сьогодні, пишучи ці рядки, я дізнався, що один із найлояльніших владиці Філарету єпископів відразу після створення ПЦУ намагався до нього достукатися, розповідаючи, що його амбіції ставлять під загрозу все, за що вони раніше боролися. З улюбленого сина він за кілька хвилин перетворився на зрадника.

Владиці Філарету 90 років. Абсолютну більшість свого життя він провів на керівних посадах. Навіть для найсильніших особистостей — утім, особливо для найсильніших особистостей — влада, здатність контролювати всіх і все довкола себе, є наркотиком, з якого майже неможливо зіскочити.

Його стосунки з новообраним предстоятелем також швидко почали зсуватися з батьківських до відкрито ворожих. Із його оточення зникли (впевнений, що він сприймає це як особисту зраду) навіть його колишні вихованці. Зате там залишилися деякі неоднозначні особистості, наприклад, митрополит Білгородський і Обоянський Йоасаф (Шибаєв), уся єпархія якого становить декілька парафій… на території Білгородської області Російської Федерації.

Перед колишнім патріархом постав простий, але важкий вибір.

Він міг би змиритися з новою роллю митрополита Православної церкви України — найшанованішого, найстаршого, із виключним постійним місцем у Синоді. Увійти в підручники історії майже бездоганним… але поступившись владою над усією церквою.

І він міг би почати боротьбу за владу. Це підірвало б позиції всієї церкви, бо означало б відмову від умов Томосу, розрив із Вселенським патріархатом, повернення до невизнаного статусу і припинення переходів парафій із УПЦ МП. Це підірвало би всі зусилля українців у боротьбі за автокефалію і підставило б Вселенський патріархат, який вклав власну репутацію та власний статус православного арбітра у здійснення української мрії. Але це дало б 90-річному колишньому патріарху шанс прибрати приставку «екс». Хоча б у межах власної юрисдикції.

На жаль, за наявними у нас даними, владика Філарет обрав другий варіант.

Останні кілька місяців він провів у переговорах — як і з деякими впливовими єпископами, так і зі світськими особами, зондуючи можливість проведення вже нового Архієрейського собору. Деякі з цих зустрічей ви можете простежити просто за Google-новинами. Там він критикував «грецький вплив» (себто вплив Вселенського патріархату) і пропагував поновлення патріархату вже власне в Києві — зрозуміло, що під своїм керівництвом, а також повернення до старої системи синодального керівництва. Останнє находило певний відгук у деяких із єпископів, адже означає, що частина з них, лояльна до предстоятеля, зможе зафіксувати привілейоване становище.

Утім, це означатиме переворот. Відмова від умов Томосу є відмовою від Томосу – з описаною вище віддачею. Це просто повернення ситуації до стану, який був до грудня 2018 року, але вже без перспектив подальшого визнання церкви.

Як це можна зробити в теорії?

Для цього треба скликати Архієрейський (за участю більшості єпископів) або Помісний (за участю також священників та мирян) собор. Це найвищий орган управління Церквою, і на ньому можна як висловити недовіру чинному предстоятелю, так і оголосити про перехід у новий стан — чи повернення до старого.

Підготовкою до такого собору, за нашими даними, є лист, розісланий владикою Філаретом деяким (але не всім) єпископам ПЦУ. Зверніть увагу на бланк та підпис.

"

Свято-Володимирський собор — храм владики Філарета. Втім, без благословення предстоятеля він не мав би скликати інших єпископів на таке зібрання. Проте саме це він і робить — і той, хто погодиться, засвідчить тим водночас свою лояльність йому та свою зневагу до чинного предстоятеля.

Більш того, зараз владика Філарет прямо заявляє, що Київський патріархат не ліквідовано.

Це просто не так.

"

Зверніть увагу на підписи.

Так, формально ще існує юрособа «Київська патріархія Української православної церкви Київського патріархату» (тут під «Патріархією» мається на увазі керівний орган, адміністрація). Але це з точки зору світського, а не канонічного, права. Разом із тим уже утворена Православна церква України, зареєстровано її статус, статути окремих єпархій та парафій відповідним чином змінено. Спроба проголосити існування Київського патріархату в таких умовах, вибачте за низьке порівняння, рівнозначна проголошенню гарного самопочуття корови над котлетою. Особливо людиною, що сама цю ж котлету і робила.

На що сподівається владика Філарет?

Він має підтримку деяких єпископів. Він знає слабкості багатьох і має компромат на деяких. Він має кошти — стара «скарбниця» Київського патріархату залишилася за ним. Він сподівається на підтримку впливових світських осіб, чи, принаймні, на те, що світські особи вже не заважатимуть.

Однак, з іншого боку — нова, ще молода, церковна структура, що втілює в собі багато надій, і що стала результатом тривалих років боротьби. Іронічно, так — боротьби в тому числі і владики Філарета. Так буває в історії: інколи творіння переростає майстра.

Від чого залежить подальша доля Православної церкви України?

Як це й буває в церкві, від єпископів, священників та мирян. Насамперед — від єпископів.

Їм важко. Більшість із них зростали у структурі, де вплив владики Філарета майже сягав культу особистості. Він знає, як на них тиснути, і він — майстерний керівник та маніпулятор.

Але саме тому багато з них дійшли висновку, що в новій церкві так уже не має бути.

Нещодавно один з архієреїв сказав мені, що мої матеріали та матеріали моєї колеги Тетяни Деркач допомогли йому і деяким його колегам подолати страх перед владикою Філаретом ще під час підготовки до утворення нової церкви. І це було, можливо, найкращою звісткою за півжиття роботи в журналістиці.

Я хочу попросити тих, кому все ще важко, згадати, що мова йде не тільки про всю Україну, а й про покоління українців у майбутньому. І яким би не було рішення — зважати на те, скільки разів українські очільники, церковні та світські, втрачали шанс увійти в історію.

Він дається дуже небагатьом. Рідше ніж раз на покоління.

Будь ласка, зважте на це.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • bitov | 13 грудня 2019, 12:51

      бомчик

    • enzian | 13 грудня 2019, 11:59

      Пан Юраш забув про агентів Кремля (в рясах і в цивільному).

    • velovs@ukr.net | 13 грудня 2019, 11:50

      Так виглядає, що своєрідним і новітнім - ледь не ГЕНОЦИДНИМ експериментом, що його в останні десятиліття диявольсько-демонічна темрява винайшла та активно й підступно-цинічно практикує - причому,

    • velovs@ukr.net | 13 грудня 2019, 11:15

      Деякі роздуми щодо постаті та місії св. апостола Андрія Первозваного: ---------- https://slovoproslovo.info/andrij-apostol-maloho/

    • velovs@ukr.net | 13 грудня 2019, 10:57

      Дещо про відповідний - нинішній досвід Угорщини, зокрема, отут: ---------- https://slovoproslovo.info/uhorskyj-ministr-vyznala-shcho-khrystyianstvo-sluzhyt-oporoiu-sim-i-ta-natsii/#comment-656

    Популярні статті місяця