• Головна
  • Моніторинг
  • Не боротися за храми, а будувати душі. Навіщо священик із Луганщини перейшов у ПЦУ...

Не боротися за храми, а будувати душі. Навіщо священик із Луганщини перейшов у ПЦУ

03.05.2019, 21:17
Не боротися за храми, а будувати душі. Навіщо священик із Луганщини перейшов у ПЦУ - фото 1
Володимир Маглена - поки перший священик на Луганщині, який прийняв рішення перейти з УПЦ МП в нову Православну церкву України

 

Володимир Маглена - перший на Луганщині священик УПЦ МП, який перейшов у ПЦУ. Про мотиви цього рішення, а також про те, чому він покірливо залишив єпархії УПЦ МП побудований ним храм, - у інтерв'ю Lenta.UA.

Володимир Маглена - поки перший священик на Луганщині, який прийняв рішення перейти з УПЦ МП в нову Православну церкву України. Історія цієї людини дивовижна тим, що він відмовився від боротьби за храм, який збудував у місцевому селі на пожертвування з усього світу, і відправився на нове місце, де ще немає церкви й потрібно все починати з нуля. 

Про себе й про те, як було прийнято це непросте рішення, про плани на майбутнє отець Володимир розповів у інтерв'ю Lenta. UA. 

- Отче Володимире, ви стали священиком вже буквально перед війною. Як прийшло до вас таке рішення? Чому вирішили прийняти сан? 

- Моя мати дуже хотіла, щоб я став священиком, щоб відразу після школи в семінарію вступав. Але це був 1983 рік! Космічні кораблі борознили простори, а Гагарін злітав у космос і не побачив там Бога! Загалом, не послухався тоді я маму. Після школи пішов вчитися на підземного механіка. Потім була армія, будбат. Будував у Сибіру, ​​в Новокузнецьку, цивільні об'єкти. Коли повернувся додому на Луганщину, почалася перебудова, а разом з нею і знецінення шахтарської професії - якраз почалися масові страйки з вимогою виплатити зарплату. Я в ті роки якраз одружився, потрібно було годувати сім'ю. Тому як і багато інших пішов торгувати на стахановський ринок сумками й пакетами. 

Замислюватися про те, що в мене все-таки інше призначення, став тільки через багато років, коли мама важко захворіла. У 2003-му році вона померла. Я прийшов до церкви, щоб замовити по ній панахиду, і залишився там. І зрозумів, що нікуди вже більше з церкви не піду. 

Потім мого дев'ятирічного сина Кирила взяли у вівтар паламарем, а через рік - і мене. Кілька років я пономарював, поки, нарешті, не став священиком.

Священик Володимир Маглена в храмі с. Веселе

- Цей день, коли стали священиком, пам'ятаєте? Які відчуття? 

- Спочатку мене висвятили в диякони, і я служив рік у місті Кіровську, потім мене зробили священиком. Це було 4 листопада 2013 року. Пережиті в той момент відчуття неможливо взагалі словами описати. А коли проходив стажування в сєверодонецькому соборі, уже в Києві почався Майдан. Якось так співпали зміни в моєму житті, зі змінами в країні. 

- У 2014-му році ви поїхали зі Стаханова й почали все з нуля в селі Веселе Старобільського району, який знаходиться під контролем України. Як пройшла адаптація на новому місці? 

- У 2014-му мене чекав прихід у селі Веселому. Навесні я туди їздив кожні вихідні, а жив у Стаханові. Ми чекали, поки донька закінчить четвертий клас. І потім вже виїхали всією сім'єю. 

Як пройшла адаптація? Перший час храму не було, служили на пошті, знімали кімнату. Хотіли купити будинок, вже домовилися з господинею про розстрочку, але тут сильно злетів курс долара, господиня від операції відмовилася, а нас на вулицю вигнала. Місяць не могли знайти житло. Знаєте, 2014-й рік мене багато чому навчив. Я можу чим завгодно харчуватися, де завгодно спати, перебувати в будь-яких побутових умовах. 

Потім все-таки добрі люди продали нам будинок за копійки, та ще й в розстрочку. Поселившись, ми почали будувати в селі храм. 

- Це тоді ви просто кинули клич в Інтернеті й люди почали допомагати в будівництві храму? 

- Ну так. А перед цим взимку 2014 я звернувся до інтернет-спільноти ыз закликом надати допомогу переселенцям. Просто хотів їх порадувати подарунками до Дня Святого Миколая. Я тоді здивувався, скільки людей відгукнулося на моє прохання: подарунками була завалена ціла кімната. Все це ми з матушкою роздавали переселенцям. Для них тоді і скатертина, і фіранка цінні були, адже більшість виїжджали на два тижні, а залишилися надовго. 

Храм будували так само - з допомогою добрих людей із усього світу. Пам'ятаю, що перша допомога прийшла з США. І побудували за два роки.

Перший храм о.Володимира в с. Веселому - той самий, на який збирав гроші звідусіль.

Я завжди кажу, що мій прихід - у Фейсбуці. Я вважаю, що Інтернет - це благо, потрібно тільки його правильно використовувати. Спілкування священика з парафіянами в Мережі - це теж варіант проповіді, і в сучасному світі потрібно використовувати всі можливості.

Святкова служба в храмі в с. Веселе.

- Ви ніколи не приховували своїх проукранских і демократичних поглядів, при цьому були священиком УПЦ МП. Як на вашу позицію і ваші дії реагувало церковне керівництво? Намагалося чинити тиск? 

- Скажімо так, я жив під контролем зверху. Керівництво церкви стежило за всіма моїми пересуваннями, відстежував пости на Фейсбуці. Був навіть такий курйозний випадок. Якось я виклав на свою сторінку в соцмережі фотографії своїх дітей, на яких вони їли хот-доги. Це було в п'ятницю, яка вважається пісним днем. Ця фотографія стала приводом для розбирання на річних єпархіальних зборах! Мовляв, його діти їдять хот-доги, а це - гріх! Сам я намагаюся дотримуватися посту, коли є можливість, але це - діти, вони дуже хотіли їсти, а я - переселенець, я просто не знав, де в Старобільську знайти пісну їжу! 

Пред'являли ще мені претензії, що я без дозволу керівництва на храм купол поставив. І таке інше. 

З іншого боку, і заборон особливих не було, але й дозволів теж. 

А ось щодо політичної позиції, то тут керівництво ніколи мене не критикувало, а навпаки з розумінням ставилося й навіть підтримувало. Співати осанну Путіну й хвалити «русскій мір» мене не змушували, кривити душею не примушували. 

- А чому ж тоді вирішили перейти в ПЦУ? 

- Я сподіваюся, що таким чином знайду свободу. Зможу реалізовувати гуманітарні проекти. До того ж, нова православна церква - це можливість почати її будівництво з нуля, виправити те, що не влаштовувало, зробити її більш відкритою, доброзичливою до парафіян.

Після переходу в ПЦУ саме в цьому приміщенні о. Володимир поки проводить свої служби. Не нарікає, бо переконаний, що храм - не стіни.

Чим відрізняється нова церква від старої? Головний керівний орган в ПЦУ - це помісний собор, куди входять не тільки архієреї, а й прості священики й миряни. Це можуть бути філософи, вчені - ось, як, наприклад, релігієзнавець Ігор Козловський. Тобто, в ПЦУ все вирішує не тільки митрополит - над митрополитом є колегіальний орган. Це дає можливість відкритої дискусії. 

- Поки ви їздили в Київ, щоб офіційно стати священиком ПЦУ, ваш храм у Веселому опечатали, а керівництво єпархії надіслало на ваше місце нового священика, позбавивши вас сану. На початку лютого громада повинна була прийняти рішення - чи залишатися під УПЦ МП або переходити в ПЦУ разом з вами, але ви самі віддали ключі представникам УПЦ МП. Чому? 

- Я зробив це, щоб зняти напругу навколо цього питання. Знаєте, я не міг дивитися на те, що храм опечатаний, що там не служать. Я ж будував його для людей, і ніколи не було такого за всі ці п'ять років, щоб храм був закритий. Страшно, що люди туди не приходять - у нас ніколи такого не було. 

Я скажу, що село мене підтримує. Коли я приїхав з Києва, люди зустріли мене з радістю. Все-таки насправді людям не так важливо, як називається церква - ПЦУ або УПЦ, вони дивляться на священика, що він за людина і що він зробив. 

Я сказав односельчанам: «Я буду тепер у Старобільську, а храм - ваш, далі ви будете визначатися. Виберете, хто буде тут служити, захочете, щоб це був я, - повернуся ». 

Найголовніше завдання священика, зробити так, щоб люди, що оточують його, перестали боятися. Навіть ціною того, що вони свою сміливість, знайдену з його допомогою, використовують проти нього самого. 

Я вважаю, що за ці 5 років жителі села Веселе змінилися, стали зовсім іншими. Адже неправда, що люди не змінюються. Мене самого дуже сильно змінила церква. Потрібно тільки захотіти позитивних змін. 

- У вас зовсім немає претензій до єпархії УПЦ МП? 

- Нема ніяких. Я їх розумію. Єпархія розділена на дві частини. Одна - на українській території, інша - на території «ЛНР». Там люди дуже потребують церкви і їх ні в якому разі не можна кидати. А вибору там немає. 

- Ви тепер будете служити в Старобільську, де ще немає храму. Які плани, з чого плануєте починати? 

- Там недавно відбулися перші збори нової громади. Мене вразила атмосфера діалогу й взаємодії. Я прошу Божої допомоги виправдати надії цих людей. 

З чого буду починати? Перша справа - це, звичайно ж, богослужіння та причастя. Люди там багато років без причастя. Вони розбиті та внутрішньо спустошені. Мені, перш за все, потрібно налагодити з ними особистий контакт, дізнатися, чим вони живуть, яка ситуація в сім'ях. 

Я хочу також створити бібліотеку і вже зробив ряд кроків у цьому напрямку. Хочу, щоб люди були освічені, щоб в Старобільськ приїжджали філософи, вчені, священики. Щоб культурне життя було. Інформаційну підтримку нам обіцяв Сергій Жадан. 

А ще я хочу, щоб в Києві більше знали про Луганщину, тому що часто стикаюся з тим, що наш регіон - як «терра інкогніта». Більше того, навіть місцеві жителі погано знають історію своєї малої батьківщини. Ось тому я й хочу збирати в бібліотеці літературу про історію рідного краю, щоб люди ознайомлювалися. 

Загалом, дуже багато роботи попереду. 

- У Старобільську кілька великих храмів УПЦ МП. Часто гарячі голови говорять про те, що їх якимось чином відібрати можна ... Що ви на це скажете? 

- Скажу, що нам чужого не треба. Вибирати ми нічого ні в кого не будемо. Ми будемо будувати нове, в першу чергу - душі. Стіни не рятують, якщо немає миру. 

Храм - це не церкви, не скарби, не ікони. Це - люди, яких треба навчати. Я не можу говорити за всю Україну, але щодо Старобільського району я даю гарантію, що, якщо почую такі розмови про відбирання храмів, розвернуся й покину церкву.

 

Розмовляла Яна Осадча

Lenta.ua, 05 лютого 2019