Півмісяць над Східною Європою
Фото з сайту Укрінформ
Парадокси довкола ісламу в посткомуністичниї країнах
Релігійна сфера вийшла в топ зацікавлень українців торік. Передусім патріотично налаштованої частини, яка очікувала томос для Православної церкви України і врешті дочекалася (хай там як різні критики й аналітики ставили під сумнів можливість цього). Сподівалися на томос не лише православні (прихожани колишніх УПЦ КП, УАПЦ і деякі з УПЦ МП), а й навіть атеїсти, греко-католики, протестанти та, що не менш цікаво, мусульмани. Наприклад, після підписання томосу в Стамбулі православну громаду привітав муфтій ДУМУ «Умма» Саїд Ісмагілов, і це навіть попри можливу критику своїх же єдиновірців (мовляв, не мусульманське це діло справи іновірців коментувати). Водночас, незважаючи на безперечний позитив, виникає справедливе побоювання: а що буде далі? Чи не візьметься влада за об’єднання не лише православних, а й, приміром, завжди проблемних мусульман? Якщо можна створити єдину церкву, то чому б не створити і «єдину мечеть»? Адже мусульманські громади, за винятком деяких рухів, як і православні, не мають єдиного центру й у принципі можуть бути вписані в рамки якоїсь держави на чолі з верховним чи то муфтієм, чи то шейхом. Що, власне, має свою історичну традицію, а особливо в такому парадоксальному для долі ісламу та мусульман регіоні, як Східна Європа.
Мовою статистики
Чому парадоксальному? Відповідь проста. Наприклад, торішнє опитування Центру Разумкова зафіксувало в нашій країні 0,0 мусульман. Тобто соціологи їх просто не знайшли й водночас виявили, що п’ята частина населення негативно сприймає мусульман.
Американський дослідницький центр Pew Research Center, відомий, зокрема, опитуваннями на релігійну тематику, у 2015–2017 роках проводив дуже цікаве анкетування про те, чи готові громадяни європейських країн прийняти людину іншої віри як члена родини. У випадку з мусульманами помітно чіткий зріз між колишнім «східним блоком» і розвиненими західноєвропейськими демократіями.
Наприклад, у Франції, де абсолютна більшість мусульман — мігранти або їхні нащадки в другому, третьому чи навіть четвертому поколінні, 66% населення готові прийняти мусульманина як члена родини (зятем, невісткою і так далі). У Нідерландах таких аж 88%, у консервативній Британії 53%, у відомій потягом до різноманіття Швеції 80%, у Німеччині 55% (але показник суттєво різниться між колишньою НДР і ФРН). Натомість у Чехії (ліберальній до багатьох речей, але, вочевидь, не до мусульман) таких лише 12%, у Польщі 33%, в Угорщині 21%, в Україні 25%, у РФ 34%, ще менше в країнах Балтії та Білорусі (16%), а ось на Закавказзі цифра рухається до нуля (у Вірменії 7% — вочевидь, позначилися конфлікт з Азербайджаном і трагедія 1915 року). Список можна продовжувати, але, за винятком Словаччини (47%), чітко помітно, що суспільства, де мусульман досить мало й вони переважно належать до корінних народів (кримських татар та ін.), загалом негативніше налаштовані щодо них, аніж ті, де їх у десятки разів більше, причому це переважно мігранти або їхні нащадки, понад те, країни стикалися з релігійним тероризмом, їхні війська брали участь у воєнних конфліктах на Близькому Сході тощо.
загалом важко сказати, чи в нинішнього українського уряду є якась визначена політика щодо мусульман, як це було продемонстровано в православних питаннях, але початок виборчої кампанії щонайменше посуне зазначене питання на задній план
Чому так? Звісно, даються взнаки і східноєвропейський консерватизм, і дедалі більша роль праворадикальних сил, і медійна ісламофобія (залякування мігрантами, яких, чесно кажучи, частина населення навіть не бачила), і, ймовірно, історичний наратив минулих протистоянь. Можна, звісно, вишукувати й інші причини, але таке ставлення до ісламу впливає не лише на суспільні настрої, а на й державну політику щодо мусульманських об’єднань.
Модель муфтіятів
Історично у Східній Європі, на відміну від Західної чи США, де організована мусульманська присутність стала відносно новим феноменом, виробилися такі форми співпраці між мусульманами та державою, як муфтіяти або духовні управління. Списане з османського централізму (де «головним мусульманином» був шейх аль-іслам у Стамбулі), вперше таке духовне управління з’явилося за часів Єкатєріни в Росії; у радянський період, попри всі репресивні дії, наявність цих інституцій була вигідна владі, та й чимало їхніх очільників співпрацювали зі спецслужбами; іншого просто не могло бути ні в СРСР, ні в деяких інших країнах соцтабору, як, наприклад, Болгарії (де ще 2006 року були викриті зв’язки декого з муфтіяту з органами держбезпеки). Відтоді централізована мусульманська організація, очолювана «відповідальним за мусульман», діє практично в кожній країні Східної Європи, спираючись, по-перше, на якусь етнічну групу, а по-друге, на територіальний принцип.
У деяких країнах муфтіяти мають чи не офіційний статус. Наприклад, у сусідній Польщі, яка так і не дотримала запропонованої ЄС квоти мігрантів, на перших позиціях діє Мусульманський релігійний зв’язок на чолі з муфтієм Томашем Міцкевичем, що частково фінансується державою і відповідно має пріоритет перед іншими організаціями, оскільки представляє «своїх» мусульман, передусім польських татар. Останнім часом, враховуючи політичні тренди, останні особливо акцентують увагу на своїй ролі в державній розбудові Польщі: певне повернення до культу Юзефа Пілсудського, творця Речі Посполитої 1918–1939 років, спонукає й до реконструкції історичного наративу про те, яку роль польські татари відігравали в боротьбі за незалежність. Їхня «польськість» значить дуже багато, і недарма ще в тих самих 1930-х Мусульманський релігійний зв’язок мав офіційний статус і розглядався як один із «містків» співпраці міжвоєнної Польщі з мусульманським світом, що, треба віддати належне, не було позбавлено успіху. Отже, тут бачимо «одержавлену» модель ісламу, непогано вписану як в історичні, так і в сучасні реалії.
Приблизно те саме спостерігається в сусідній Литві, де вже тривалий час незмінним лідером мусульман є муфтій Ромас Якубаускас. Торішня спроба деяких представників громади провести перевибори нічого не дала, оскільки влада не визнала результатів і фактично пролонгувала повноваження чинного муфтія.
У Білорусі, де основну мусульманську групу становить така сама татарська громада, з 2005 року незмінним лідером є лояльний до влади Абу-Бекір Шабановіч, який змінив на цій посаді раптово померлого білоруського націоналіста Ібрагіма Канапацького (серед тамтешніх мусульман досі ходять чутки, що його смерть не була випадковістю). До речі, у квітні 2017-го Шабановіч разом із муфтієм Естонії Ільдаром Мухамедшиним відвідали анексований Крим, за що першого навіть внесли до бази «Миротворець». Невідомо, втім, чи була на це якась безпосередня реакція української влади. І в Білорусі, і в країнах Балтії є інші мусульманські об’єднання, але їхня вага набагато менша. Та й на офіційному рівні очільники цих об’єднань дуже рідко стають об’єктами якогось державного інтересу. Саме тому «одержавленим» муфтіятам зазвичай притаманна риторика «підтримки традиційного ісламу» проти різних «іноземних впливів». Вочевидь, це та модель, яка влаштовує і владу, і саму релігійну еліту. Зайвим буде нагадувати, що апогею «державницький» іслам досяг у РФ. Враховуючи кількість і різнорідність мусульман (а тут їх 15–20 млн, це більше, ніж населення Йорданії чи Сирії), сформовано кілька центрів тяжіння, лояльних як до центру, так і до суб’єктів Федерації: відносно помірковану Раду муфтіїв Росії із центром у Москві під керівництвом Равіля Ґайнутдінова, Центральне духовне управління мусульман на чолі з дещо одіозним Талґатом Таджуддіновим (любитель екстравагантних вчинків і заяв від «кропіння святою водою» телестудій до осуду української автокефалії й схвалення російського втручання в Сирію) і, звісно, кавказькі духовні управління, передусім ДУМ Чечні й ДУМ Дагестану.
Різна інтегрованість
Хоч як дивно, у центральній частині Східної Європи ситуація розвивається схожим чином. У Чехії, де до міграційної кризи 2015–2016 років мусульман було не більш як 10 тис., із 2004-го офіційно визнано релігійний Центр мусульманських громад, який посідає провідне становище. В Угорщині тривалий час спостерігається конкуренція між Угорською ісламською громадою, яка спирається на боснійсько-тюркську ідентичність та має непогані зв’язки з владою (навіть праворадикальним «Йоббіком»), і Організацією мусульман Угорщини, орієнтованою на арабську й азійську спільноти та новонавернених.
Румунія і Болгарія, де діють традиційні муфтіяти (татарські в першому випадку й «болгарсько-тюркські» в другому), намагаються всіляко зачищати свій конфесійний простір від інших мусульманських рухів, передусім тих, які приходять разом із мігрантами; загроза приєднання власних мусульман до «ІДІЛу» чи інших мілітарних організацій остаточно провела межу між «своїми» та «чужими». «Традиційні», тобто «свої», мусульмани зазвичай не потребують якоїсь «інтеграції» в суспільство (оскільки не мають іншої Батьківщини), їхні політичні погляди мало відрізняються від поглядів співвітчизників, і взагалі вони досить часто є передусім носіями світських цінностей. Ходити щоп’ятниці до мечеті, відзначати релігійні свята в родинному колі, не сприймати іслам як інструмент політичних чи суспільних змін — власне, це та безконфліктна модель, яка є цілком прийнятною для влади, а надто в країнах, що більше постраждали від міграції власного населення, ніж від напливу мігрантів.
Складніша, зумовлена місцевою специфікою ситуація на «далекому сході» Європи, а саме на Закавказзі: у Вірменії взагалі немає зареєстрованих мусульманських організацій, а ось у Грузії, де мусульман до півмільйона, діє кілька об’єднань — від Всегрузинської адміністрації мусульман із центром у Тбілісі до Грузинського мусульманського союзу в Аджарії.
Цікаво розгортаються події в Молдові, де іслам «легалізувався» (тобто громада була офіційно зареєстрована) аж у 2011-му. На тлі ісламофобських настроїв, які розігрівалися вже типовою для пострадянського простору зв’язкою РПЦ та комуністів, тут і цього року не обійшлося без казусів. Місцеві спецслужби опублікували методичку під назвою «Інструкція з виявлення терориста». У ній можна знайти чимало «ознак», під які потрапляє чи не кожен практикуючий мусульманин: і регулярне відвідування мечеті, і відмова від алкоголю, і мусульманський дрес-код. Є й такі майже анекдотичні речі, як купівля додаткового акумулятора для мобільного, ліхтарика чи теплого одягу, що «відповідає умовам у зоні конфлікту». Методичку вже вручили місцевим мусульманам, проте загалом влада так і не визначилася, яку організацію підтримувати: чи то певні групи салафітів, чи то прихильників ідеї поміркованості ісламу з Ісламської ліги Республіки Молдова. Зрештою, тут мешкає щонайбільше кілька тисяч мусульман, мізер для чотиримільйонної країни (звідки, щоправда, значна кількість виїхала за кордон у пошуках роботи).
Примара монополії
Якою на тлі цих процесів бачиться Україна? Чи буде в нас «одержавлений» іслам, як практично у всіх інших країнах регіону? Чи ми й далі матимемо модель, що більше нагадує західноєвропейську?
Насправді в окупованих регіонах централізація завершилася вже давно: у Криму всі важелі впливу на мусульманську громаду Москва передала Духовному управлінню мусульман Криму (перерєстрованому відповідно до «російського законодавства») на чолі з Еміралі Аблаєвим, витіснивши альтернативні ісламські рухи м’якою чи важкою силою. У Донецьку торік припинила діяльність громада ДУМУ «Умма» (а раніше були «прикриті» місцеві мечеті салафітів та інших рухів). Тепер у місті діє лише одна мечеть, лояльна до місцевої «влади». Континентальна частина України отримала три централізовані сили (не рахуючи невеликих автономних громад): Духовне управління мусульман України на чолі з шейхом Ахмедом Тамімом, яке вже багато років претендує на роль «муфтіяту всієї України» й проголошує себе чи не єдиною організацією з «достовірним ісламом», ДУМУ «Умма» й близьку до неї асоціацію «Альраід» на позиціях «ісламської поміркованості» та проукраїнського курсу і, нарешті, Меджліс кримськотатарського народу з його релігійним крилом, альтернативним ДУМ АР Крим (яке вже має близько десятка громад у різних частинах країни). «Альраід», ДУМУ «Умма» й ДУМ АРК між собою доволі непогано контактують і навіть є підписантами спільних документів. Своєю чергою, ДУМУ з бонусом у вигляді членства його лідера у Всеукраїнській раді церков, вочевидь, інших мусульманських партнерів у країні не має і постійно розповідає суспільству про неназваних «екстремістів», які начебто вже присутні в тутешніх мусульманських організаціях.
Після обшуку в Ісламському культурному центрі Києва (у березні минулого року, а перед тим були «наїзди» на мечеті в Сумах і Житомирі), де містяться офіси і «Альраіду», і «Умми», спільнота почала хвилюватися: а чи не означає це, що влада хоче зробити ставку на якусь одну організацію, поступово згорнувши діяльність інших? Але тоді на яку? Це не може бути ні ДУМУ, яке має дещо незвичну конфесійну орієнтацію (неосуфійський ліванський рух «Аль-Ахбаш») і відповідно не репрезентуватиме абсолютну більшість мусульман України, ні дві інші інституції, які представляють лише частину мусульман, нехай і досить значну. Тож загалом важко сказати, чи в нинішнього українського уряду є якась визначена політика щодо мусульман, як це було продемонстровано в православних питаннях, але початок виборчої кампанії щонайменше посуне зазначене питання на задній план: боротьба із загрозами залишиться все ж таки в компетенції спецслужб, а різні мусульманські об’єднання і далі конкуруватимуть між собою (як висловився один знайомий шейх, «ну й нехай конкурують, аби то були праведні справи, а не гріховні, як про це й говорить Коран»). Спроба зробити когось «рівнішим за інших» у мусульманському середовищі буде сильним ударом по релігійній свободі в країні, яка за цим показником, як і за рівнем релігійної толерантності, перебуває на досить непоганих позиціях у регіоні. На тлі того, що різні міжнародні організації дуже активно стежать за православним середовищем і неприпустимістю конфліктів, докинути ще й міжмусульманського протистояння — це дати ще один привід пропагандистам із Заходу та Сходу казати, що, мовляв, Україна «тріщить по швах». Певно, тут саме той випадок, коли свій досвід набагато корисніший у власних реаліях, ніж чужий. Хоч як прагматично це прозвучить, в ісламському питанні нашій країні краще мати розвинений ринок релігійних послуг, ніж якусь сумнівну монополію.
Михайло Якубович
