"Можемо починати справжній екуменічний діалог в Україні"

12 лютого 2019, 15:06 | Суспільство-дайджест | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляли Марцін Пжецішевський

та Кшиштоф Томасік (KAI)

"Збруч", 11 лютого 2019

 

Переклад з польської публікації "Autokefalia Prawosławnego Kościoła Ukrainy wielką szansą dla ekumenizmu" (KAI)

«Православні, католики, протестанти та представники інших релігій – євреї й мусульмани, а також агностики та атеїсти визнали створення ПЦУ актом, що утверджує державну незалежність. Для нас, католиків, таким актом було встановлення українською державою повноцінних дипломатичних відносин з Апостольською Столицею більш як двадцять років тому. Завдяки цьому Україна стала повноправним суб'єктом міжнародного права», – сказав Глава Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук у розмові з представниками польської Католицької інформаційної аґенції (KAI).

Блаженніший Святослав висловив впевненість у тому, що тепер в Україні нарешті може розпочатися справжній екуменічний діалог, лиш треба набратися трошки терпіння і почекати, заки будуть створені повні структури ПЦУ і коли після ейфорії, пов'язаної зі створенням, Церква перейде до етапу роботи над формуванням міжправославних і екуменічних відносин.

 НЕ БІЙМОСЯ ПРАГНУТИ ДО ЄДНОСТІ У СВІТІ, ЩО ДУЖЕ ЦІНУЄ РІЗНОМАНІТНІСТЬ

 — Яке значення для народу, держави, християнства має отримання автокефалії Православною Церквою України (ПЦУ)?

 — Повністю ми ще не знаємо, яке це має значення, бо цей акт виходить за межі нашої держави і народу. Якщо йдеться про історичний розвиток київської Церкви, то завжди та частина християн, що ідентифікувалася з православною, а не греко-католицькою Церквою, шукала свою ідентичність. З одного боку, вони прагнули до незалежності, а з іншого – до універсальності. Це було напругою між локальною свідомістю, ідентифікацією з народом і Українською державою та прагненням бути частиною вселенської Церкви. У випадку греко-католицької Церкви це відбулося через відновлення унії з Папою. Ця єдність дозволила нам залишатися Церквою, пов'язаною з українською культурою і київськими коренями, а з іншого боку відкрила нас весь світ. Ми, таким чином, є Церквою київською та католицькою, тобто Вселенською. Мудрість – "софія київська" є універсальною.

Як казав наш митрополит Андрей Шептицький, якщо Церква ідентифікує себе тільки з однією нацією, то це призводить до ізоляції, поділу і протистояння. Якщо ж вона розкривається на універсальний вимір людства, на таємницю спасіння людства, то зберігає свою християнську ідентичність.

— А як це співвідноситься з православною Церквою?

— У випадку Православної Церкви України отримання Томосу про автокефалію від Константинопольського патріарха включило цю локальну Церкву в сопричастя зі всім православним світом. Очевидно, ця подія виходить за рамки релігійного життя. Наше суспільство визнало Об'єднавчий собор православної Церкви, який відбувся 15 грудня 2018 р., найважливішою подію не лише минулого року, а й усієї новітньої історії України. Православні, католики, протестанти та представники інших релігій – євреї й мусульмани, а також агностики та атеїсти визнали створення ПЦУ актом, що утверджує державну незалежність. Для нас, католиків, таким актом було встановлення Українською державою повноцінних дипломатичних відносин з Апостольською Столицею більш як двадцять років тому. Завдяки цьому Україна стала повноправним суб'єктом міжнародного права.

— Чи через автокефалію православний світ також визнав незалежність України?

— На жаль, є православні Церкви, які не визнають суб'єктності української нації. Йдеться насамперед про Російську Православну Церкву, яка проповідує ідею "русского міра". Вона не хоче визнати існування окремого українського народу, що має свою історичну ідентичність, культуру, мову, право на власну державність та самовизначення, а також, згідно з православними канонами, на автокефальну православну Церкву.

— Отримання Православною Церквою України автокефалії відкриває нові можливості для вселенського діалогу...

— Очевидно – але це потребуватиме багато доброї волі і зусиль з обох сторін. Світло надії для процесу об'єднання католицької і православної Церков наразі тільки зблиснуло. З іншого боку, не з'явилося щось цілком нове, бо ж вірні, що належать до Київського патріархату й Української Автокефальної Православної Церкви, багато років є вже міцно утвердженими спільнотами. Проблемою для них було передусім те, що Російська Православна Церква не визнавала їхнього сакраментального життя.

Для нас, католиків візантійсько-українського і латинського обрядів, не стільки важливим був політичний вимір надання автокефалії, як душпастирський – тому що щоденно ми спілкувалися з особами, що належали до цих Церков, а в деяких місцях навіть ділили з ними храми. Проблемою було, як ми маємо їх трактувати з еклезіального аспекту, і відповідь на це могли дати нам тільки самі православні. Як католики, ми визнавали таїнство Святого хрещення, що його уділяли ці спільноти. Натомість визнання інших Святих тайн не було вже таким легким, оскільки це поза нашою компетенцією. Я хочу в цьому контексті зазначити, що як католики ми поважаємо канони православної Церкви і не маємо права їх підважувати.

Минулого року відбулося загострення дискусії навколо проблеми визнання Святих тайн. Йдеться про трагічну смерть хлопця в Запоріжжі. Він був хрещений в Українській Православній Церкві Київського патріархату. Коли священик, що належить до Московського патріархату, дізнався про це, то не захотів відслужити похорон, бо визнав таке хрещення нечинним і потрактував його як поганина. Вся ця подія викликала великий резонанс і обурення в Україні й навіть за її межами та стала темою гарячої суспільної дискусії. Священик аргументував своє рішення зокрема тим, що хлопця охрещено в Церкві, Святі тайни якої не мають сили спасіння і якої не визнає весь православний світ. Тоді почали масово питати, чи позиція Московського патріархату у справі поховання хлопця відповідає православним канонам. Внутрішня проблема православ'я стала предметом суспільної дискусії.

На мою думку, справа хлопця стала каталізатором подій минулого року. Для нас з пастирської точки зору дуже важливим було те, що православна Церква сама висловилася на цю тему. Треба було дати відповідь: чи Церква Київського патріархату і Автокефальна Церква є Церквами чи ні, чи хрещення, ними дане, є чинним. На ці питання остаточну відповідь дав Патріарх Константинополя Варфоломій, визнавши утворення ПЦУ і надавши їй автокефалію. З душпастирської точки зору ситуація стала здоровішою.

— Це відкриває нові можливості для екуменічного діалогу...

— Обидві Церкви, об'єднуючись і виходячи з еклезіальної ізоляції, породили надію, що тепер ми можемо розпочати справжній теологічний екуменічний діалог в Україні. До цього часу ми не вели переговорів – мали тільки поодинокі контакти, зустрічалися час від часу, співпрацюючи у рамках Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. З Церквою Московського патріархату діалог в істотних питаннях, як-от прагнення до єдності, був неможливий. Крім того, вона узурпувала право виступати від імені всього українського православ'я.

Під час зустрічі в 2011 році митрополит Іларіон, голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського патріархату, запитав мене, хто для нас в Україні є суб'єктом екуменічного діалогу. Я відповів, що Українська Православна Церква, тому що розв'язок будь-яких розбіжностей слід шукати тільки в нашій країні, а не за її межами. Митрополит Іларіон заперечив, аргументуючи, що православна Церква на Україні не є суб'єктом і не дозріла до ведення діалогу. Для нас це є політикою деперсоналізації православної Церкви в Україні Російською Православною Церквою.

Тут я мушу згадати святої пам'яті митрополита Володимира Сабодана, тоді предстоятеля православної Церкви Московського патріархату в Україні, який був відкритий на діалог – і ми мали надію, що будемо його вести. На жаль, після його смерті розмови були перервані.

— Тепер католики мають партнера в ПЦУ.

— Православна Церква України, відколи була визнана канонічною, через свою автокефалію має повне право говорити від власного імені. Згідно зі статистичними даними, вона є найчисленнішою православною спільнотою в Україні, тому що її творять священики і вірні трьох Церков: Київського патріархату, Автокефальної і частини Московського патріархату. Її динаміка залежатиме від того, чи зможе вона знівелювати існуючі до цього відмінності між ними, наскільки буде здатна об'єднати єпископат, священиків і монаші спільноти. Важливим елементом, що об'єднує в одне ціле попередні три структури, є нинішній статут ПЦУ, затверджений Константинопольським патріархатом. Її авторитет залежатиме від ступеня внутрішньої злагоди. Якщо вдасться подолати розбіжності, то вона буде мати відвагу, потенціал і можливість вести екуменічний діалог.

— Відразу після Об'єднавчого собору ви зустрілися з митрополитом Епіфанієм і розмовляли на тему "дорожньої карти" взаємозв'язків. У чому її суть?

— У нас поки немає конкретних домовленостей. Важливим є те, що спільно з Православною Церквою України ми прагнемо укласти план спільних дій. Митрополит Епіфаній запевнив мене, що він прагнутиме до того, щоб у рамках синоду були створені спеціальні структури для контактів з католицькою Церквою обох обрядів. Ми мусимо набратися терпіння і трохи почекати, заки будуть створені повні структури ПЦУ.

— Перед ПЦУ стоять ще виклики, яким буде визнання її іншими православними Церквами.

— Очевидно, це одне з найважливіших завдань, що стоять у даний час перед ПЦУ. Відомо, що деякі православні Церкви не мають однозначної позиції. Але цей процес співпраці напевно почнеться. Мусимо трохи почекати, коли після ейфорії, пов'язаної зі створенням, ПЦУ перейде до етапу роботи над формуванням міжправославних і екуменічних відносин.

— "Відновлення зв'язку євхаристії між Римом і Константинополем не є утопією" – це ваша цитата. Чи і за яких умов може бути досягнена єдність?

— Здається, ми маємо справу з певною кризою екуменізму та екуменічного руху. Виникає враження, що екуменізм розуміється як певна форма міжцерковних дипломатичних відносин, ми ведемо переговори, шануючи свою індивідуальність та ідентичність. У такому контексті діалог зводиться до толерантності іншої сторони. Звичайно, ми повинні вчитися терпимості і взаємної поваги – але не в цьому полягає екуменізм. Ми надто мало або взагалі не говоримо про суть екуменізму, тобто про відновлення повної і видимої єдності Церкви. Ми живемо в світі, який дуже цінує різноманітність, а вже значно меншою мірою єдність і спільність; але ж ми маємо життям сповнити молитву Ісуса, який просить Батька, щоби ми становили єдність. Надзвичайно чітко мету екуменічного руху окреслив Папа Іван Павло II, говорячи про прагнення до євхаристичної єдності. Не йдеться про те, щоби створити якусь нову суперструктуру, з двох різних Церков створити якусь третю. Ми маємо повернути сопричастя між Церквами – так, як це було в першому тисячолітті. Маємо, наприклад, спільну Міжнародну змішану комісію з богословського діалогу між римо-католицькою Церквою та православною Церквою. Більшість православних Церков мають в ній своїх представників. Тепер її співголовою з католицького боку є кардинал Курт Кох, а з православного – представник Патріархату Константинополя, архієпископ Тельміський Йов Геча. Після подій в Україні з неї вийшов представник Московського патріархату.

На жаль, роботи комісії маловідомі не лише в Україні, а й в інших країнах. Наприклад, вже багато років ми тішимося взаємним визнанням Святої тайни хрещення – а про це в Україні майже ніхто не знає. Крім того, радше тільки католицька сторона втілює в життя постанови, напрацьовані в цьому колективі, а багато православних Церков нічого про це не знає. Подобається нам це чи ні, діалог і екуменічний рух живе й працює. Я глибоко переконаний, що екуменізм є справою Святого Духа, тому що це Він є творцем єдності і спільності. Він спричиняє до того, що ми щораз більше усвідомлюємо – без єдності ми втрачаємо вірогідність нашої євангелізації в сучасному секуляризованому світі. Без неї наше проголошення Євангелія є неефективним, адже ми повинні проголошувати його одним голосом.

— Які умови мають бути виконані для, наприклад, єдності євхаристії між Греко-Католицькою Церквою та ПЦУ?

— Ми говорили про два полюси нашої еклезіальної реальності: локальну та універсальну. На локальному рівні ми повинні шукати такі форми співпраці, щоби прийти до єдності на універсальному рівні. Колись об'єднавчі рухи виникали знизу – ми укладали локальні унії, і наша Церква є плодом такої єдності між православною і католицькою Церквами. Тепер такої моделі вже недостатньо. Єдність, укладена на локальному рівні, має бути каталізатором єдності євхаристії на універсальному рівні.

Події в Україні можуть стати імпульсом для унії на загальному рівні. Я маю на увазі євхаристійну єдність між Константинополем і Римом, до чого прагне ведений екуменічний діалог. Очевидно, одним теперішні поділи показують – щоби це відбулося, треба ще багато часу. Іншим, що думають про якусь коротку перспективу, єдність християнства видається утопією. Однак я, зі свого боку, доброї думки: це не утопія! Не біймося прагнути до єдності, співпрацюючи зі Святим Духом.

Однак є Церкви, в яких екуменізм трактується як єресь. Наприклад, у монастирях Московського патріархату в Україні можна купити книжки, що говорять про єресь екуменізму. Сконцентруватися на самому собі, закритися від діалогу й окопатися на власних позиціях є для деяких православних середовищ доказом правдивості й винятковості. На мою думку, це фальшиве розуміння власної ідентичності. Ісус закликав до чогось іншого, прагнув єдності.

Які умови мусять бути виконані?

— Умови обговорюють у рамках роботи міжнародної католицько-православної комісії. Тепер триває дискусія про примат Папи і синодальність. Православна сторона усвідомлює, що роздробленість і поділ між Церквами не є чимось природнім і не відповідає її суті. Вони шукають інструментів, що ведуть до універсалізації православ'я, щоб адекватно відповісти на виклики наших часів. У цьому дусі був скликаний 2016 року Всеправославний собор на Криті. Його метою був пошук порозуміння не тільки на рівні локальних Церков, а також на універсальному рівні.

Своєю чергою, Папа Франціск говорить про здорову децентралізацію католицької Церкви. Він продовжує ідею Івана Павла II, який в енцикліці "Ut unum sint" просить про допомогу у здійсненні Петрового примату так, щоби він служив єдності всього християнства в наші часи. Отже, з православного боку шукають універсальний авторитет, а з католицького боку – здорову децентралізацію і віднову синодальності Церкви. Документ, над яким зараз працює змішана комісія, стосується синодальності і папського примату. Ми на правильному шляху, але нам ще чогось не вистачає. Чи ми будемо обговорювати ці теми в дипломатичному дусі, чи богословському, або ж на рівні ідеї? Коли йдеться про практичне життя, то погоджені комітетом ідеї не завжди доходять і формують наше повсякдення.

На жаль, зі спостережень за відносинами між католицькою і православною Церквами випливає, що багато спільних узгоджень сприймаються є як чиста теорія або навіть утопія. Щоби так не було, ми повинні глибоко змінити наш спосіб мислення і буття християнами.

Чи ПЦУ буде членом змішаної комісії?

— Я дуже б хотів, щоби ПЦУ брала участь у роботі комісії, бо наша Церква має в ній свого представника.

 — Повернімося до автокефалії. Яку роль відіграв Президент Петро Порошенко в процесі зусиль щодо автокефалії для православ'я в Україні?

 — Отримання автокефалії для Православної Церкви України було в певному сенсі пов'язане і з політичними діями, і Президент у цьому процесі брав активну участь. З іншого боку, Президент зробив власне те, що просив Константинопольський патріарх Варфоломій. Не можна це назвати втручанням держави у внутрішні справи Церкви. Це була радше допомога, якої православна Церква в Україні потребувала від держави. А де саме проходить межа у відносинах між державою і Церквою, повинна відповісти православна сторона, тому що католики в цьому питанні мають дещо інші критерії.

Відносини між Церквою і державою, згідно з соціальним вченням католицької Церкви, не передбачають такої активної участі держави. Але фактом є те, що без підтримки Президента України і парламенту не було би надання автокефалії. Це пов'язано також з тим, що ні Патріархат Константинополя, ні православна Церква в Україні не є суб'єктами міжнародного права, яким є, наприклад, Апостольська Столиця. Отже, на міжнародному полі мусів з'явитися посередник, що є суб'єктом міжнародного права. У тому випадку це була українська держава, яка виконувала роль посередника.

Але мені важко оцінювати ступінь залученості, тому що католицький підхід у цьому питанні іншим, ніж православний. Про оцінку варто було би запитати в митрополита Епіфанія або Президента. Але завдяки тому, що обидві сторони узгоджено взаємодіяли, отримали автокефалію, це є фактом.

Ми знаємо з іншого джерела, що в процес отримання автокефалії була залучена також і Греко-Католицька Церква. Так, принаймні, стверджує Московський патріархат.

— Моя відповідь – що страх має великі очі. І ворога бачать там, де його нема. Московський патріархат протягом довгих років не визнавав греко-католикам права на існування. Забороняв нам говорити про православну Церкву в Україні. Тим часом, Греко-Католицька Церква розвивається і бере активну участь у діалозі не лише на локальному рівні, а й на міжнародному. Ми зустрічаємося і ведемо розмови та співпрацюємо з представниками інших Церков та інших держав. В процесі отримання ПЦУ автокефалії ми не брали участі, оскільки це не належить до наших компетенцій, а до питання взаємодії між державою і Церквою маємо дещо інший підхід. Тому ми не могли бути ні частиною, ні навіть консультантами цього процесу. Але ми, очевидно, задоволені його наслідками.

Московський патріархат відкинув автокефалію православ'я в Україні і навіть наклав анафему на Патріарха Константинополя Варфоломея. Чи ми можемо тепер побоюватися якихось провокацій з цієї сторони, релігійної війни в Україні? Чи існує така загроза? А може, закінчиться так, як з автокефалією Естонії, яку Москва через певний час акцептувала?

— Якщо йдеться про провокацію, то мусимо пам'ятати, що вороги України сповідують логіку: що гірше, то краще. Якби дійшло до якихось заворушень, до порушення суспільного спокою – то хто на цьому виграє? Тільки вороги України. Це ясно, і громадська думка це усвідомлює.

Релігійний мир в Україні є справою державної безпеки. Ніхто не може допустити до заворушень. На цю тему висловлювалися Константинопольський патріарх, Президент Порошенко та новий митрополит Епіфаній. Не можна допустити до релігійних конфліктів в Україні, що викликають будь-які антагонізми. Церква хоче, а держава повинна забезпечити мир. Побачимо, чи з московського боку будуть якісь провокації. Чи держава й українське суспільство хочуть згоди? Звичайно, що так. Побачимо, чи спокій ефективно захищатимуть. Але всі повинні співпрацювати один з одним.

Якщо йдеться про розірвання Москвою євхаристійного сопричастя з Константинополем через надання автокефалії Православній Церкві України, то я думаю, що це тимчасовий акт. Так само було в 90-х роках, після надання автокефалії православній Церкві в Естонії. Сподіваюся, врешті відбудеться порозуміння між різними православними Церквами. Тим більше, що це розірвання сопричастя одностороннє – тільки з боку Москви і суто з політичних мотивів, а Константинополь його не визнав. Константинопольський патріарх не порвав контактів з Російською Православною Церквою і далі згадує Московського патріарха під час Літургії. Слід молитися, щоби розбіжності не були довготривалі й настало усвідомлення, що Україна є територією надії, взаємних зустрічей і нового життя.

Я переконаний: те, що в даний момент відбувається в Україні, є справжньою лабораторією екуменізму, як про це казав Іван Павло II. Це не утопія, а пастирська й суспільна реальність, що існує у відносинах між Церквами та в наших міжнародних відносинах, пов'язаних із народженням Православної Церкви України.

А як пересічний українець сприйняв автокефалію Православної Церкви України?

— Українське суспільство прийняло це дуже позитивно. Немає також розсудливих політиків в Україні, які би висловлювалися проти автокефалії.

А проросійська Партія регіонів?

— Проти автокефалії висловлюються тільки ті політики, які підтримують позицію Москви. Ми – демократична держава, тому навіть такі партії мають право на існування. Але вони в меншості.

— Запитаємо про позицію Апостольської Столиці щодо Православної Церкви України. Апостольська Столиця також провадить діалоги з окремими православними Церквами – наприклад, із московською. Чи, на вашу думку, буде такий діалог із Православною Церквою України?

— Оцінка цієї ситуації з боку Апостольської Столиці є дуже зважена. З'явилися думки, що оцінювання внутрішньої діяльності православної Церкви не належить до компетенції Апостольської Столиці. Ми такої ж думки. З іншого боку, Апостольська Столиця намагається зберегти симетричні взаємини. Коли доходить до конфліктів між місцевими Церквами, Апостольська Столиця старається залишатися понад ними, щоб мати змогу виконувати роль арбітра. Навіть у часах поділів між християнами Апостольська Столиця зберігає позицію арбітра християнського світу і не стає на бік однієї зі сторін.

Визнання автокефалії залежить від того, як сприймуть цей акт інші патріархати і автокефальні православні Церкви. Якщо Православна Церква України буде визнана і прийнята в спільноту православного світу, то Апостольська Столиця матиме аргумент, щоби сформулювати власну позицію і налагодити прямі контакти.

Тобто визнання Православної Церкви України Вселенським патріархом Ватикану недостатньо?

— Поки що ні. Папа дуже поважає Патріарха Варфоломія. Регулярно, принаймні два рази в рік, з ним зустрічається. З Московським патріархом бачиться дуже зрідка - останньою була зустріч у Гавані. Тепер у Москві щороку святкуватимуть річницю цієї зустрічі, тому що невідомо, чи буде наступна.

Папа з великою повагою сприймає рішення Константинопольського патріарха. Але в нинішній ситуації йдеться про особливу автокефальну Церкву – тому не досить визнання її тільки Константинопольським патріархом, бо ця Церква мусить входити в особливі відносини з іншими Церквами православного світу як автономний суб'єкт.

— Коли ви зустрічалися з Папою Франціском, то розмовляли на цю тему?

— Тривалішу зустріч на цю тему ми мали в липні минулого року, і її мета полягала в тому, щоби представити позицію Греко-Католицької Церкви – бо тоді з'явилися звинувачення, що автокефалія буде новим видом "уніатизму". Після створення нової Церкви й отримання нею автокефалії я не мав ще можливості розмовляти з Франціском про те, що відбулося. Маю надію, що чергові зустрічі з Папою, які ми здійснюємо доволі регулярно, цьому прислужаться.

Які особисті стосунки ви маєте з митрополитом Епіфанієм, новообраним предстоятелем Православної Церкви України?

— Ми знаємося вже віддавна, хоч він на десять років від мене молодший. Досі я мав відчуття, що був наймолодшим главою Церкви, але тепер він мене в цьому перескочив. Митрополит Епіфаній є відкритою людиною, мудрою, побожною і дуже добре освіченою. Навчався в Афінах, знає новогрецьку мову – отже, може розмовляти з патріархом Варфоломієм без перекладача. Має добрі наміри і хоче вибудувати єдність у єпископаті своєї Церкви. Я ж бажаю йому успіху. Дуже добре також знає і розуміє традиції давньої Київської метрополії, яка, будучи православною Церквою, була водночас відкрита на захід і на папство. Нас поєднує оця "київоцентричність", характерна і для Греко-Католицької Церкви, і для Православної Церкви України. Отже, хочемо зосередитися на тому, що нас з'єднує, а не підкреслювати відмінності.

В Україні наближаються президентські вибори. Як ви оцінюєте ситуацію у своїй вітчизні?

— Українське суспільство є сьогодні великим вулканом, своєрідним тиглем, де співіснують різні світобачення, гарячі політичні дебати і т. д.

Вулкани інколи вибухають і роблять великі руйнування...

— Так, цей вулкан постійно вибухає, тому що є сильна внутрішня політична напруга. Однак найважливішою для України, на мою думку, є потреба розбудувати справжню політичну систему.

Тобто яку?

— Ми досі не маємо справжніх політичних партій. Маємо групи, сформовані певними політиками, що їх підтримують деякі олігархи. Це було джерелом політичної корупції. Бо коли відбувається об'єднання бізнесової олігархії і державної політики, то це є джерелом корупції. Тоді не йдеться про благо народу і всієї нації, а про благо тих чи інших груп, які дбають про себе. Я думаю, що після цих виборів якимсь чином постане нова якість у політичному житті України. Маю таку надію.

Але є також і серйозна небезпека. Є за нашим кордоном держава, яка готова вкладати великі гроші в прийдешню виборчу кампанію. І цією державою є не Польща, не Сполучені Штати чи навіть Ватикан – нею є Росія. Це країна, яка весь час шукає способу завоювати Україну, використовуючи сьогодні механізми демократичної держави. Це дуже небезпечна реальність.

З іншого боку, ідея побудови справжньої європейської моделі демократії в Україні є тим, до чого прагне наш народ. Останніми роками разом з іншими Церквами України, ми ініціювали національний форум «Трансформація України». Ми хотіли, щоби громадянське суспільство сконкретизувало те, чого прагне від політиків і від своєї держави. Щоби задумалося, яку модель нашого національного буття ми хочемо підтримувати і запроваджувати в життя. Цю модель визначають копенгагенські критерії. Це ті критерії, згідно з якими та чи інша держава може або не може бути прийнята в Європейський Союз.

Церкви та інші суб'єкти громадянського суспільства прагнуть, щоби до влади в Україні не міг прийди хтось, хто не бере відповідальність за реалізацію саме такої моделі. Я впевнений, що більшість політиків, які мають шанси на перемогу, так чи інакше цей проект реалізовуватимуть. Інші не мають шансів – хіба буде якась велика політична корупція з боку Москви. Українська громадська думка чітко декларує, що ми хочемо бути суверенною державою, хочемо бути європейською державою, тому що ми є державою цілком окремої культури стосовно Росії. Наш суверенітет мусить захищатися і розвиватися.

— І які виклики стоять нині перед Греко-Католицькою Церквою? Які проблеми є найбільшими?

— Проблеми є завжди і скрізь. А пов'язані вони зі швидким розвитком нашої Церкви. Потреби, які маємо, перевищують наші можливості. В якості прикладу: кілька тижнів тому приїхав наш парох із Краматорська, що розташований у прифронтовій зоні. Краматорськ був окупований росіянами, а пізніше його звільнила українська армія. Парох повідомив мені, що на зустрічі різних неурядових організацій його запитали: коли ми тут матимемо католицьку школу? Він був цілковито заскочений, бо ніколи не займався шкільною справою – і приїхав до мене просити пораду. Я також був заскочений, бо багато років працюю над тим, щоб у Києві відкрити католицьку школу, але це не так просто. А тим часом у Краматорську прагнуть мати католицьку школу, і ця ініціатива виходить зовсім не від Церкви. Більшість людей там не ідентифікує себе з католицькою Церквою, але потребує католицької школи — бо їм йдеться про інший спосіб виховання дітей. Для них це надія, що нарешті щось зміниться. Тепер я маю проблему, що робити в цій ситуації. Очевидно, ми мусимо відповісти позитивно – але також і прагматично. Як навчати католицьких вчителів у Краматорську, щоби вони могли реалізовувати модель католицької школи? Звідки взяти на все це гроші, тому що будівлі нам вже дають?

Це приклади того, що наша Греко-Католицька Церква є привабливою для простих людей і які очікування щодо неї. Видно, що свідоцтво, яке ми там дали через прояв солідарності і через суспільну допомогу, для цього регіону є дуже важливим. І це відкриває перед нами нові виклики. Ми вже починаємо відчувати брак священиків, незважаючи на високий рівень покликань.

З точки зору священицьких покликань Греко-Католицька Церква є феноменом світового масштабу...

 — У моїй Київській єпархії, яка обіймає п'ять областей, наразі бракує 50 священиків. У семінарії в Києві тільки на перший рік зголосилося 30 нових семінаристів: удвічі більше, ніж рік тому. Ми навіть не маємо де їх розмістити. Отже, тут видно певний позитивний "вибух" нашої Церкви і зростання інтересу до неї. Особливо ми це бачимо в Центральній та Східній Україні, бо в Галичині Греко-Католицька Церква віддавна вже добре вкорінена.

Розвитку потребує також і наша патріархальна курія тут, у Києві. Ми відчуваємо, що потреба, на яку мусимо відповідати, в нашій присутності є така велика – і то в різних просторах суспільного життя: на рівні суспільної і харитативної діяльності, шкільництва й освіти, відносин з державою та іншими Церквами – що це створює ситуацію, в якій курія мусить швидко розвиватися, відкривати нові структури, які візьмуться за ці завдання.

Існує також величезний попит на голос нашої Церкви в публічному просторі, особливо, якщо йдеться про присутність у медіа. Щоденно хтось приходить, просячи інтерв'ю. У зв'язку з цим наш департамент інформації створює інтернет-телебачення, радіо і т. д. Приймаємо на роботу все більше журналістів, щоби з цим усім впоратися. Йдеться про те, щоби наш голос звучав настільки, наскільки є попит. Такими є найважливіші виклики.

 — Видно, що ви, маючи такі виклики, є щасливою людиною – чи не одним із найщасливіших єпископів на світі.

 — Так, ці клопоти і проблеми пов'язані з розвитком діяльності Церкви і відповіддю на все нові потреби українського суспільства, що користується свободою і відбудовує свою ідентичність. Сумно, що у багатьох інших країнах Церква має клопоти, пов'язані зі "згортанням", наприклад, чи укрупненням парафій, бо нікому там служити, чи клопоти з продажем приміщення церкви, до якої вже ніхто не ходить. І в цьому ми відрізняємося.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • humenyuk.vasyl | 18 лютого 2019, 11:13

      "Если бы , да кабы во рту росли грыбы - в лес бы не ходили". Шановна редакціє, для чого Ви помістили оці нещасні "догадки"? Вони комусь потрібні, крім патріарха Гундяєва і його

    • velovs@ukr.net | 18 лютого 2019, 09:35

      І, вочевидь, саме ТАКЕ (й подібне до нього) - благодійне служіння Божої любові, милосердя та допомоги, а надто щодо бідних і нужденних, хворих та інвалідів, самотніх осіб літнього віку та інших

    • Halo | 17 лютого 2019, 20:22

      Тиша в коментарях вражає

    • Halo | 17 лютого 2019, 20:21

      Відео в кінці статті. А де ж брехня?

    • Halo | 17 лютого 2019, 20:09

      Напис "клірікон" (у верхньому правому кутку документа) то миряне, еге ж.

    Популярні статті місяця