Маркери змін. Коментарі до Статуту Православної Церкви України
Найважливіше, що було зроблено на об‘єднавчому соборі 15 грудня 2018 року – це ухвалення статуту нової церкви. Саме з нього почалася нова церква і саме він визначатиме, чи стане вона справді новою, чи залишиться старою із зміненою вивіскою. Далі пропоную не стільки детальний огляд усього документа, скільки аналіз деяких його моментів, які є маркерами потенційних якісних змін. Саме за станом цих маркерів можна буде визначити, чи змінилася українська церква на краще, чи вона залишається однією ногою у радянсько-імперському минулому.
Історія документа
Історія статуту ПЦУ така. Його проект підготували в Греції професори богословських факультетів на основі статуту Церкви Еллади. Цей проект розглядався на засіданні Синоду Константинопольського патріархату у листопаді 2018 року. Після схвалення Синодом надзвичайний екзарх патріарха митрополит Гальський Емануїл привіз текст до Києва, де його розглядала спеціальна комісія з представників українських церков. Комісія внесла свої пропозиції щодо статуту. У такому зміненому вигляді його було представлено на об‘єднавчому соборі. На жаль, учасники собору були настільки зайняті обранням предстоятеля, що не мали часу навіть коротко розглянути статут – набагато важливіший пункт порядку денного, – і без належного обговорення ухвалили варіант, запропонований комісією.
Я далі порівнюю два варіанти статуту: ухвалений Синодом Константинопольського патріархату і ухвалений об‘єднавчим собором у Києві. У деяких випадках, що саме малося на увазі Константинополем, витікає з грецького оригіналу статуту, який я також залучаю до аналізу. Ще раз підкреслю, що якщо між двома варіантами існують розбіжності, то вони були запропоновані комісією у Києві під головуванням митрополита Емануїла, а не собором.
Соборність
Найголовніший маркер, за яким усім нам треба слідкувати – це так звана соборність, тобто колегіальність в управлінні церквою. Вселенський патріархат заклав під нею максимально широку платформу соборності. Прототипом статуту Православної Церкви України (ПЦУ) став статут Православної Церкви Еллади. І не лише буква цих статутів співпадає, але й дух. Саме про дух грецького статуту йдеться, коли у статуті ПЦУ згадується «дух томосу», бо томос лише передає, а не генерує цей дух. А це дух соборноправності, дуже органічний для українців. Він передбачає мінімум особистої влади і максимум влади колективної.
Назва Церкви
Константинопольський варіант передбачив таку назву: «Православна Церква в Україні». Ухвалений на соборі варіант: «Православна Церква України». Розглядалася й третя назва: «Українська Православна Церква». Ця назва є найбільш національно-орієнтованою. Найменш націоналістичною й найбільш теологічно коректною є назва, запропонована Константинополем: «Православна Церква в Україні». Вона підкреслює універсальність і всеохоплюючий характер цієї помісної церкви. Назва «Православна Церква України» є компромісною. Вона ставить на перше місце найголовнішу ідентичність цієї церкви: православна, але водночас підкреслює і українську ідентичність нової церкви.
Фото: EPA/UPG
Склад Церкви
Константинополь намагався зробити так, щоби з самого початку незалежна українська церква постала як максимально інклюзивна – церква для всіх, включно із титульною нацією та національними меншинами. Єдине її обмеження – це кордони української держави. В межах цих кордонів до нової церкви входять всі. Це не так очевидно в українському тексті статуту, де говориться про «всіх православних християн цієї країни», що може обмежити членство до громадян України. Але грецький текст вносить остаточну ясність: «усі хто в цій країні». Тобто усі громадяни й негромадяни, які проживають в Україні.
Це означає, що навіть ті віряни, які відносять себе до Московського патріархату, Константинополь вважає вірними ПЦУ. Що не скажеш про кліриків та єпископів УПЦ МП – з точки зору Константинополя вони після рішення від 11 жовтня 2018 року про скасування підпорядкування Київської митрополії Москві за замовчуванням належать Константинопольській Церкві. І в них є лише два канонічні шляхи: залишатися в Константинополі або перейти до ПЦУ.
У статуті чітко прописано, що ПЦУ не може мати жодної присутності за межами України. Це зворотня сторона помісності: чим більш церква національно-орієнтована, тим більш вона розвиває свої закордонні структури, як-от Румунська. І чим менш вона національно-орієнтована й по-справжньому помісна, тим менше закордонних (екстратериторіальних) структур в неї може бути. Іншими словами, помісність і національний характер церкви – це не синоніми, а радше антоніми – протилежні поняття.
ПЦУ і Константинополь
Канонічною підставою для надання Константинополем автокефалії ПЦУ стало відкликання акту від 1686 року. В результаті в Україні спочатку було відновлено Київську митрополію у складі Константинополя, а потім їй надано автокефалію. У статуті ніде не згадується про таке минуле ПЦУ, крім одного загадкового виразу у п. І.2: ПЦУ є «автокефальною, згідно з наданим їй кенотично (через самопожертву) цим статусом». В грецькому тексті немає фрази у дужках – це пояснення для українців грецького κενωτικῶς. Константинополь пожертвував залежністю від нього своєї Київської митрополії і надав їй незалежність. Очевидно, що це не просто красива фраза, а реальна ситуація, коли Константинополь не скористався нагодою, яка буває раз на тисячу років, отримати собі у підпорядкування цілу церкву – хоча українські ієрархи своїми чварами давали Константинополю масу приводів відкласти розгляд питання про незалежність ПЦУ на потім.
Вселенський патріарх Варфоломій
Томос і Статут
Томос і статут ухвалювалися на Фанарі одним пакетом і залишаються тісно пов‘язаними одне з одним. Наразі вони між собою узгоджені, але у статуті в принципі передбачається і можливість неузгодженості між ними – у випадку, коли статут може бути змінено. Новостворена церква має право змінювати свій статут на Помісному соборі, але такі зміни не повинні виходити за окреслені рамки. Пункт ІІ.4 статута зазначає, що усі зміни мають здійснюватися виключно в дусі томосу.
Ще вужчою передбачається можливість розбіжностей між томосом і статутом у грецькому оригіналі статута. Там, де в українському тексті стоїть «розбіжності», у грецькому – «δυσερμηνείες», тобто «розбіжності у витлумаченні» засад церковного життя. Іншими словами, грецький оригінал не передбачає навіть розбіжностей між двома документами, а лише можливість непорозумінь у їх тлумаченні. У такому разі томос має перевагу над статутом як критерій для витлумачення останнього.
Статут передбачає створення спільної комісії з представників Вселенського патріархата і ПЦУ, яка б розглядала питання статутного регулювання. Очевидно, що комісія має бути створена найближчим часом – як одна з найперших адміністративних структур нової церкви. Вона має розв’язувати питання, які не передбачені у статуті. Очевидно, що в компетенцію цієї комісії не входить тлумачити статут у дусі томоса або не допускати таких змін в статуті, які не відповідають томосу. Хоча про це не йдеться у статуті, найочевидніше, що такі питання належать до компетенції Вселенського патріарха.
о.Кирило Говорун
