Якій бути архітектурі української церкви після томосу

11 січня 2019, 11:13 | Суспільство-дайджест | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Юрій Криворучко

"Збруч", 07 січня 2019

Слово до архітекторів і небайдужих…

Юрій Криворучко, доктор архітектури

Понад тисячоліття християнство на території України формує духовний світ українця, проявляє духовне життя українського народу у характерному ландшафті країни, архітектурних об’єктах та матеріальній і духовній культурі. Сьогодні врешті українська православна Церква повертається до своїх коренів та долучається до кола сестер-Церков.

Зримим образом Церкви у світі є її храми. Архітектура української церкви – це вираз осягнення українцями духовного сенсу життя у просторі, історії та культурі.

Чому така важлива архітектура української церкви саме сьогодні?

Тому, що вона як просторова форма культури індукує конкретні візуально представлені смисли, розкодовує багатовіковий досвід віри у конкретних діях – літургії, богослужіннях, обрядах та формах і образах простору, зображень, світла, кольору, звуку, запаху, даючи людині відчуття часу, місця, події, власної ідентифікації. Культурологічний та сакральний код української церковної архітектури несе генетичну пам’ять нації, відсилаючи нас до правзорів, архетипів національного, автохтонного, яке лише і може бути автентичним вираженням духу народу.

Якою прийшла українська церковна архітектура до об’єднання православ’я в Україні та якою їй бути після томосу?

Українська церковна архітектура укладалася, як і сама Церква й український народ, впродовж тривалого часу, насичуючи свої автохтонні основи різноманітними зв’язками та асимілюючи впливи. Впродовж православної та унійної історії українська церковна архітектура витворила як власні типи храмів, так і запозичила й переплавила своєю регіональною індивідуальністю історичні європейські стилі. В українській християнській архітектурі свій слід залишило і язичництво – не лише у праформах храмів (коло, квадрат), а й способі сприйняття та сповідування віри (елементи язичництва у християнських святах, іконі).

Як у часи Київської Русі та гетьманства, коли спалах церковного будівництва був уможливлений існуванням незалежної української держави, так і тепер зі здобуттям духовної незалежності України, постає завдання континуації власне української церковної архітектури.

Три періоди самостійності та незалежницьких державотворчих змагань (Київська Русь, козацька гетьманщина, націєтворення поч. ХХ ст.) спричинили три спалахи розвитку автентичної архітектури української церкви, що сформували три образні системи-архетипи української церковної архітектури – княжої доби, українського (мазепинського, козацького) бароко та національного стилю (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.).

Тенденції сучасного українського храмобудування виразно живляться цими трьома питомими джерелами: княжа, козацька, українського стилю початку ХХ ст. автохтонна церковна архітектура України, що були насильно перервані, відповідно, монголо-татарськими нашестям, російською імперією, радянською епохою. Пієтет цих стилів минулого зумовлений і їхньою забороненістю та нищенням у минулі часи. Відчуття історичної недомовленості, незавершеності та нереалізованості з одного боку, а з іншого – безсумнівно високі духовні та естетичні якості, дух і форми цих перерваних періодів, автохтонність та самобутність цих стилів, їхня роль у самоідентифікації не лише архітектури, а через неї й утвердження етносу, нації живлять три сучасні напрями архітектури храмів традиційного спрямування: княжого стилю, козацького бароко та пошуку українського стилю, які ще довго будуть джерелом творчих пошуків для архітекторів церковної архітектури. Княжа доба, козацтво, періоди становлення нації утверджуються сьогодні у нових архетипах, заповнюючи історичні прогалини української культури.

Важливо наголосити, що мова йде не про стилістичні особливості архітектури українського храму. Важливим є загальний образ святині, уявлення простору для богослужіння, його семантики, структури, форми, прочитання архетипів, традиції, відчуття гармонії і краси, врешті вияву богословського змісту храму, які українці укладали протягом тисячоліття.

Окрім трьох напрямів сучасного українського храмобудування, що черпають свою творчу енергію з княжого, козацького та націєтворчого джерел, розвивається шлях пошуків універсальних абсолютних форм, праформ сакруму, міжрелігійних смислів, абстрактної мови просторового виразу, що опираються на інтуїтивні творчі пошуки авторів сучасної церковної архітектури. В основі цього напряму лежить філософія простих геометричних фігур, тіл та форм, здавна наділених сакральним змістом у багатьох релігіях, легко сприйнятні просторові структури, переконлива образність, мінімізація архітектурних деталей, орнаментики, стилевідсилаючого декору, аскетизм форми, відсутність цитат, запозичень, еклектичних поєднань, кічу, просторового багатослів’я, неосмислених просторів і форм. Цей шлях багато в чому суголосний пошукам сучасного західного храмобудування, опертого на настанови ІІ Ватиканського собору 1960-х років.

Для сучасних напрямів церковної архітектури характерна і важлива не стільки відповідність традиційним історичним стилям, яка завжди, як всяке стилізаторство, поверхова, як відчуття самої традиції, її глибинних джерел, споконвічної автохтонності традиційної церковної архітектури України.

Водночас треба відзначити, що поєднання ідей сучасної архітектури та богословських пошуків ще не дали відчутних творчих результатів. Життя потребує адекватного сучасності архітектурного виразу для сакральних об’єктів, особливо у нових районах наших міст, де образ нових храмів нерідко дисонує із мовою сучасного просторотворення.

Необхідно констатувати неопрацьованість архітектурної доктрини християнського храму в сучасній Україні, що спричиняє відсталість професійного мислення та рідкісність вдалих сучасних взірців українських церков. Відмінності західного і східного християнства покладають на українське храмобудування особливу відповідальність: зберігаючи феномен традиції, витворити власний сучасний автентичний тип українського храму.

Тут не місце на наукову монографію про розвиток української церковної архітектури – до речі, вона у своїй повноті ще не написана! – але без позначення певних основ ми не зрозуміємо сьогоднішніх завдань, що постають перед архітектурою української церкви після об’єднання православ’я.

У чому витоки та звідки черпати основи української церковної архітектури?

Не завадить мікроекскурс до її історії для обґрунтування висновків

Соціум як носій і сповідник віри.

По-перше, за понад тисячу років християнства через землі України прокотилося багато народів та етносів, які суттєво вплинули на автохтонне населення: прийшли і пішли; частково його знищили; частково витіснили за межі країни; частково, з ним змішуючись, асимілювалися; частково залишилися і співіснували разом без розчинення у місцевому людському матеріалі.

По-друге, людський чинник відобразився у певному укладі життя, соціальних, господарських і культурних стереотипах, які виробились у тривалому часі і закарбувалися у способах організації простору та досвіді поколінь українців та інших етносів України.

По-третє, така динамічна історія, діяння соціуму, формування його найрізноманітніших укладів супроводжувались обмінами та взаємовпливами протягом тривалої історії, що дозволило сформувати на території України своєрідний культурний ландшафт, витворити різноманітні типи організації простору й об’єктів, укласти традиції і виробити етичні обриси національного характеру українців та інших народів, що населяють Україну. Відмінності природних зон та ландшафтів, господарювання та етнічних груп уклалися у яскраво виражені регіональні особливості українського народу, його території та культури, багатокультурне різноманіття території, заселеної різними етносами.

Врешті, уклався свій духовний світогляд і життя, засвоюючи принесену християнську традицію та зберігаючи свої прадавні вірування, уявлення, що відобразились у формах життєдіяльності та організації простору, зокрема сакрального.

Історичні віхи архітектури. У грецьких колоніях у Криму – Тіра (Аккерман), Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантикапей, Фанагорія, Танаїс – знаходились найдавніші пам’ятки храмової архітектури на території України.

Північне Причорномор’я було окраїною античного світу, сюди засилали перших християн, тому тут повстали перші міцні християнські громади і церковне будівництво. Тут, у Херсонесі, давньому Корсуні, прийняв хрещення князь Володимир. Після занепаду античних міст-колоній на їхніх руїнах від 4 ст. розвивається ранньосередньовічне будівництво храмів – одних із найраніших не лише у східноєвропейських, а й у середньо- та західноєвропейських країнах. Найдавніші церкви 4–7 ст. були центричного типу за формою рівнораменного грецького хреста, що вказує на східно-сирійські та малоазійські впливи. У 7–9 ст. – храми базилікальні римського типу, круглі – ротондові, однонавні та комбіновані (базилікально-хрещаті). Церкви св. Іоана в Керчі (8 ст.), св. Петра й Павла коло Гурзуфа (8 ст.), пізніші храми Херсонеса 8–10 ст. становлять зразки оригінального типу тринавного храму (посереднього між центричним і базилікальним), тип якого поширився й закріпився на всій українській території у княжі часи 10–13 ст.

Поширення й утвердження християнства на українських землях пов’язують із літописним князем Києм, який охрестився у Константинополі за імператора Маврикія (582–602), князем Аскольдом, хрещеним у 860 р. під стінами Константинополя, моравською місією Кирила і Мефодія (863–885 рр.), хрещенням України-Русі князем Володимиром Великим у 988 р. Перші храми та монастирі споруджуються в Україні-Русі вже у 2-й пол. 9 ст. У Никонівському літописі згадано про будівництво церков митрополитом Михайлом, якого поставив у Києві патріарх Фотій, у «Повісті врем’яних літ» згадується про церкву св. Миколи на Аскольдовій могилі (князь Аскольд після хрещення отримав ім’я Микола), яку М. Брайчевський датує 882–890 рр., а П. Толочко вважає, що вона існувала при житті Аскольда та була відновлена княгинею Ольгою. Достовірно відомо про будівництво двох церков княгинею Ольгою до 969 р. – у Києві (св. Софії у 952 р.) та Пскові (св. Трійці). Перші храми ставили з дерева – традиція дерев’яного будівництва, як засвідчує археологія неоліту, сягає глибини дохристиянських часів (хоча найраніші збережені пам’ятки дерев’яної архітектури України сягають лише 15 ст.). Існування соборної Іллінської церкви (Ілля-Перун) на Подолі у Києві вже у 944 р. вказує на наявність тут більшої кількості церков. Князь Володимир у 996 р. завершив спорудження першої мурованої церкви Богородиці (Десятинної). Князь Ярослав Мудрий збудував у 1017–27 величний Софійський собор – п’ятинавний хрестовобанний з тринадцятьма верхами-банями п’ятиапсидний храм, обнесений внутрішніми двоярусними і зовнішніми одноярусними галереями.

Більшість храмів княжої доби у своїй основі несли візантійські праобрази та архетипи – хрестовобанні одно-, три-, п’ятинавні з однією, трьома, п’ятьма вівтарними апсидами зі сходу чотири-, чи шестистовпні одно-, три-, п’яти-, тринадцятиверхі. Багате різноманіття конкретних вирішень дозволяє виділити київську, галицьку, чернігівську та переяславську архітектурні школи. Відомі з літописів зодчі – київські Петро Милоніг та «хитрець» Авдій. Першими будівничими на Русі були греки, проте, починаючи від спорудження Десятинної церкви, місцеві майстри дедалі частіше залучаються до будівельної справи, витворюючи самобутні планово-просторові вирішення святинь, що не мають прямих аналогів у Візантії, на Кавказі, у Болгарії та свідчать про становлення автохтонної оригінальної архітектури храмів України-Русі. Оригінальні собори княжої доби будувалися по всій території Київської Русі аж до далекої Півночі – у містах Новгороді, Пскові, Володимирі-на-Клязьмі, Смоленську та ін. Дослідники вважають, що у княжу добу було споруджено близько 10 тис. церков.

Розвиток церковної архітектури княжої доби настільки поєднав візантійські та моравські впливи з місцевими традиціями, що прихід готики на зміну романському стилю в Європі не був дуже відчутний на українських землях, а проявився радше в загальному полегшенні конструктивних форм, розвитку просторовості та архітектурної оздоби храмів. Автентичний готичний стиль з його кораблями – базиліками характерний був для католицького просування на схід¹. Натомість українські церкви готичного характеру зберігають традиційну тридільність плану і простору, триверхість².


Княжа доба (церква Параскеви П’ятниці у Чернігові, кін. ХІІ ст.), зліва; церква у Більську (Польща, 2015 р.), справа


Княжа доба (собор Преображення, Чернігів, ХІ ст.), зліва; собор у Черкасах (2000-ні роки), справа

Українська архітектура доби середньовіччя розвивалась у руслі романських та готичних форм Європи і Сходу та становить самобутню сторінку на їхньому тлі. Розвиток оборонного будівництва у 14–15 ст. відобразився у появі церков оборонного типу – з масивними стінами-мурами, вежами, бійницями³. У містах княжої доби, особливо від 12 ст., із пожвавленням торгівлі та різноманітних зв’язків із Заходом та Сходом, з’являються святині різних народів, які залишались на українських землях та надовго вписалися в український релігійний горизонт, – поляків, вірмен, німців, євреїв, греків, татар. З утвердженням самоврядування міст, розвитком торгівлі, комунікації, обмінів у найширшому розумінні на українські землі від 16 ст. приходить ренесанс, принесений як стиль значною мірою когортою італійських, німецьких, швейцарських та інших зодчих, які діставали переважно місцеві імена – Петро Італієць, Петро Красовський, Петро Барбона, Доменічі Римлянин, Амвросій Прихильний та ін⁴. Ознаки ренесансу спостерігаються в перебудованих церквах княжих часів у Києві, Чернігові, Острі, Переяславі, Каневі, Новгороді-Сіверському.

Неспокійна для України доба 17–18 ст., ознаменована здобуттям та втратою незалежності, характеризувалася розквітом культури та мистецтва, витворенням стилю епохи – українського, або козацького, бароко. Суспільні рухи, закладення та розвиток міст, пошук національної і релігійної самоідентифікації між Сходом і Заходом, православ’ям і католицизмом (Берестейська унія 1596), поява численної військової старшини сприяли значному зростанню оборонного, палацового та сакрального будівництва й архітектури. Гетьман І. Мазепа був меценатом понад 15 церков⁵, козацька старшина – понад 50 храмів.


Українське бароко, церква Георгія Видубицького монастиря (1686—1701) у Києві, зліва; церква Миколи на Дніпрі на Подолі у Києві (2004), справа 

Автентичні зразки західного бароко у новозбудованих костелах та монастирях на Правобережній Україні принесли численні католицькі чернечі ордени: єзуїти, домініканці, бернардини, кармеліти, бенедиктини та ін. У цей час у формах бароко українські майстри збудували багато синагог, зокрема у Шаргороді, Жовкві, Сатанові, Тернополі. Кінець 18 – поч. 19 ст. ознаменувався домінуванням класицистичного стилю з його регулярністю, симетрією, застосуванням ордерних систем, що найбільше проявилося у мурованій архітектурі. Церкви й монастирі виконували оборонні функції не лише у середньовіччі, а й у 16–18 ст. Для цього віддавна слугували муровані і дерев’яні дзвіниці, що ведуть свою історію ще від оборонних споруд княжих градів. Форми дзвіниць змінювалися значно повільніше, аніж церков, тому відзначаються архаїчнішими рисами. Найдавніші дзвіниці були зрубної, новіші – стовпово-хрещатої конструкції: квадрат в основі, з опасанням, нерідко похиленими досередини стінами, що забезпечувало міцність, у кілька ярусів, високий верх – шатровий, пізніше баня.

Період 17–18 ст. приніс також найкращі зразки дерев’яного церковного будівництва і архітектури. Найпоширенішим типом є тридільна (тризрубна) в плані одно-, дво- або триверха та п’ятидільна одно-, три-, п’ятиверха церква, перекрита шатром (стіжком) або банями. Характерними для перекриття є заломи, що надають ступінчато-пірамідального вигляду храмові; кількість їх інколи сягає семи. Довший час зберігається найпростіший – хатній – тип церкви, найпоширеніший на Буковині. Особливістю українських церков є відповідність зовнішньої і внутрішньої форми простору святині завдяки чистоті конструктивних схем верхів та їхніх конкретних вирішень у різних типах церков. Відомі типи бойківських, гуцульських, лемківських, поліських, подільських, подніпровських, слобожанських дерев’яних церков. На Лемківщині характерною особливістю церкви є висока дзвіниця у формі вежі, що зводиться над бабинцем та є вищою за середній верх святині, надаючи характеристичної асиметрії та динаміки лемківському типу церкви. Образ таких храмів опертий на праформах кліті, квадрата, восьмерика, кола, верхів – шатра, бані, заломів, загальної пірамідальності.

Дерев’яна церковна архітектура відзначається також різноманіттям архітектурних форм та деталей: опасання, піддашшя, підсоння, галерейки, підстрішшя, різьблені колонки (сохи) довкола усієї церкви або лише бабинця, мережані одвірки, балки, ковані двері, хрести. Розвиток церковної архітектури приніс після тризрубного п’яти- та дев’ятизрубні типи храмів з п’ятьма та дев’ятьма верхами-банями. П’ятизрубні (хрещаті) церкви з п’ятьма верхами будували у Галичині, Поділлі, Гуцульщині, Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Слобожанщині, що засвідчує їхній загальноукраїнський характер та унікальність у європейському контексті⁶.


Українська церковна дерев’яна архітектура (с. Крехів, 17 ст.), зліва; церква 2000-х (Львів), справа

Досить поширеними у той час були дерев’яні храми інших віровизнань – римо-католицькі костели, протестантські кірхи, єврейські синагоги, яких мало збереглося до нашого часу.

Висока культура українського бароко мала вплив на сусідні землі, зокрема Росію, де працювали українські архітектори та будівничі (Ф. Старченко, І. Зарудний). Стилі рококо, класицизм, ампір, що визначали першу пол. 19 ст., відобразились у церковній архітектурі, несучи на собі відмінності вираження у різних країнах, до яких входили українські землі. Окремі церкви збереглися на Харківщині (дзвіниця Харківського собору) й Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки).

У Російській імперії, до якої належала частина території України, після скасування автономії, 1801 видано указ про заборону будувати церкви в українському стилі. Від того часу і до кінця 1980-х рр. офіційно запанував повсюдно і безальтернативно насаджуваний т. зв. синодальний стиль церков, що мав за основу найзагальнішу схему візантійського типу храму. Цей релігійний тоталітаризм зупинив на два століття розвиток української церковної архітектури як автохтонного явища та прояву культурної, релігійної та мистецької самобутності⁷.

Архітектурні стилі класицизму та історизму, що з’явилися в Україні у другій пол. 19 ст. у найрізноманітніших версіях цитат та прообразів, з їхньою уніфікованістю ордерних систем та керованістю семантики цитованих історичних зразків, якнайкраще сприяли цьому завданню. У ці століття зникли гілки традиції архітектури святинь княжої доби, безпосередньості та свободи бароко, нищились фрески, пов’язані з історією визвольних змагань. Натомість жива думка та творчість у церковній архітектурі перемістились переважно до сіл та невеличких міст і зосередились у храмах, споруджуваних народними майстрами, завдяки чому збереглась традиція, втілена переважно у дерев’яній церковній архітектурі.

Хоча храми Покровського та Щусєва, розписи Врубеля та Васнєцова, виконані в Україні (новозбудований Володимирський собор та перебудована княжої доби Кирилівська церква у Києві), з їхнім символізмом, містичністю, таємничістю, передвістям буремного ХХ століття становлять поза сумнівом твори високої мистецької вартості певної епохи, однак зовсім іншої традиції, яку нам зовсім не потрібно копіювати та тиражувати, адже ми маємо, хоч часто і забуваємо, своїх творців цього періоду. А що гірше – не бачимо в російських храмах традицій російського православ’я, яке чуже нам нищенням рідної української, зокрема церковної, культури.

На поч. 20 ст. з наростанням національного руху на всіх українських землях поширюється стиль українського модерну, яскравими виразниками якого були В. КричевськийД. ДяченкоМ. Кравчук, В. Січинський, В. Риков, О. Вербицький, І. Моргилевський, С. Тимошенко, І. та Л. Левинські, В. Обремський, Є. і В. Нагірні, О. ЛушпинськийР. Грицай.⁸


Національний стиль, монастир отців Василіян (Храм серця Христового), 1612 (перебудова поч. ХХ ст., розписи 193234)

В Австро-Угорській імперії, до складу якої входили Галичина та Буковина, наприкінці 18 – поч. 19 ст. проводилась секуляризаційна політика щодо Церкви як великого землевласника, застосовувались взірцеві проекти церков, однак нищівного диктату щодо національних відмінностей народів імперії, зокрема у релігії та храмобудуванні, не було.

Перша світова війна, розпад імперій та більшовицький переворот 1917 р. у Росії перервали еволюційний процес розвитку архітектури Східної Європи, а розвиток церковної архітектури зупинили зовсім – настали довгі десятиліття нищення релігійних святинь не лише в СРСР, а й у інших країнах комуністичної орієнтації.

В Україні знищено більшість храмів (бл. 10 тис.), спотворено ландшафт і історичне обличчя краю, міст та сіл, що складались еволюційно ще від княжих часів. На західноукраїнських землях, що об’єднались з УРСР, у 1946 р. зліквідовано УГКЦ, що мала на той час понад 2,5 тис. церков, греко-католицьке духовенство Галичини було репресоване або переведене в православ’я, храми передано РПЦ.

На автохтонних українських землях, що по війні залишились за межами України (Західна Лемківщина, Підляшшя, Берестейщина, Південна Буковина), українське населення було вивезене на нові території, натомість матеріальна культура (поселення, садиби, особливо церкви, цвинтарі, фігури, хрести та каплиці) була приречена на нищення, занепад, руйнацію та поступове затирання будь-яких ознак та слідів споконвічної культури цих земель. Церкви, перероблювані на костели, де-не-де збереглись, хоча й у спотвореному вигляді. За підрахунками польських дослідників, лише у повоєнній Польщі було знищено від 300 до 350 церков. Окрім руйнацій храмів, українська земля зазнала тотальних нищень інших сакральних об’єктів – цвинтарних та придорожніх каплиць, фігур та хрестів, самих цвинтарів, які становили вагомий пласт професійної та народної культури – високохудожніх творів архітектури, скульптури, поліхромії та декоративного мистецтва.

Порівняно великий досвід спорудження українських церков, накопичений у діаспорі – Європі та Америці, забезпечив безперервність традиції українського храмобудування. Вдалі результати архітектури церковних об'єктів дала творчість американських архітекторів українського походження Радослава Жука, Зенона Мазуркевича, Мирослава-Данила Німціва, Юрія Кодака, Аполлінарія Осадца та багатьох інших. Але, на жаль, цей досвід все ще малодоступний для використання в Україні, та й сам являє собою досить маловивчений фахівцями феномен.

У своїх церквах у Північній Америці проф. Р. Жук запроваджує нові конфігурації плану церкви та архітектурні елементи, зберігаючи українську ідентичність з характерною для неї структурою ритмічних співвідношень. Вартісним прикладом є церква Різдва Богородиці Р. Жука, збудована в Україні у Львові, що є ланкою неперервності традиції української церковної архітектури. Архітектурна думка Р. Жука творить простір, компонований формами, які не імітують і не повторюють класичних форм, проте сповнені духом української церковної архітектури, її метро-ритмом, геометрією, семантичною наповненістю, переконливою монументальною виразністю. Творчість Р. Жука є найміцнішою ланкою української церковної архітектури сучасності, мостом над прогалиною комуністичної доби, забезпечивши тяглість традиції церковної архітектури від класичних стилів (княжа доба, бароко, український модерн) до сучасної архітектури поч. 21 ст.


Церква на Сихові у Львові (1996 р.), загальний вигляд, зліва; розписи, справа


Українська церковна архітектура 1990-х (Львів), зліва; 2010-х (Харків), справа

Традиціоналізм у сучасній церковній архітектурі коливається у широкому діапазоні від повторів у новому будівництві відомих зразків – собор у Макіївці (арх. Д. Яблонський), собор у Черкасах (будівничий митрополит Софроній) та низка дерев’яних церков Західної України; відбудови знищених храмів – Золоті ворота у Києві з надбрамною церквою Благовіщення (єдиний випадок за радянської влади у 1980-х рр.), Михайлівський Золотоверхий та Успенський Києво-Печерської лаври собори (1995–2001), Богородиці Пирогощі; застосування відвертих форм-цитат (каплиця Покрови у Чигирині, 1995), буквальних реплік-повторів фрагментів кількох прототипів, деколи різностильових, у одному храмі – до використання традиційних конструктивно-просторових.

Континуація традиціоналістичних тенденцій, попри усталений професіональний стереотип їхньої творчої консервативності, співзвучна канонам традиції українських східних церков і тому, безсумнівно, є доцільною і перспективною, особливо на тлі відвертих творчих невдач у авангардній нетрадиційній західній сакральній архітектурі.

Що ми бачимо сьогодні?

Церква, що відроджується, має вимагати відповідної своєму духу такої ж архітектури святинь. Ці вимоги мають задовольняти всі – громада, парох, єпископ, фахівці до зведення, облаштування, прикраси та функціонування храму. Здійснювати цілий ряд дій, в основі яких – і суспільний договір, і відповідальність, і компетентність сторін. У зв'язку із давньою традиційністю східного християнства постало питання визначення феномена християнської архітектурної традиції в її історичному втіленні в Україні. Збереження і засвоєння такої традиції архітекторами і художниками – це велике і складне світоглядне, теоретичне і практичне завдання на стику богослов'я й архітектури, усієї духовної сфери людини.

Необхідно повернутись до збереження і континуації автохтонної української церковної архітектури. У час об’єднання Церкви довкола своїх витоків і автентичних джерел, важливо і архітектурі надати такого ж автентичного національного вигляду.

А тут українській архітектурі є над чим попрацювати – передусім потрібно відділити своє, українське, від нам чужого.

На частині України, що перебувала під Росією, особливо після поразки Івана Мазепи, суттєво позначилася російська духовна експансія із забороною українського стилю (тогочасне мазепинське, або козацьке бароко) впровадженням уніфікованого так званого синодального стилю храмів для всієї імперії. Цей тип храму, агресивно розповсюджуваний на тодішній підросійській Україні ось уже понад двісті років, нерідко помилково сприймається як автентично український, оскільки іншого храму там не було. Цю схему, на жаль, досить часто через незнання повторюють будівничі сучасних церков України, затираючи цим власну традицію українського храму. Тут справа не в іменах (а це заслужені архітектори, дехто вже й відійшов), а в тенденції сучасної церковної архітектури, яку треба повернути на користь українській культурі, й у компетентності архітекторів, яку треба підвищувати.

На півдорозі зі Львова до Луцька зненацька над дорогою нависає церква з шатром виразно російської традиції. Тут колись проходив кордон між двома монархіями – Австро-Угорською і Російською. Вже давно нема прикордонних стовпів, як нема і самих монархій, і не так важливо, якій конфесії належить церква, але знак – чиє це місце – лишився. І на віки. І так у всіх напрямках зі Львова на схід, північ і південь. Яку роль відіграють ці знаки», ми знаємо із сьогоднішньої дійсності України

Російська православна церква в Україні, представлена УПЦ МП, має сьогодні понад 12,6 тис. релігійних організацій (12328 громад та іншого), що становить дві третини від усіх православних громад, які є в Україні. Ця церква має 7750 культових споруд (5730 – у власності і 2020 – у користуванні) та 3642 приміщення, пристосованих під молитовні (з них 2554 – у власності) – разом 11392 (понад 70,2% від усіх православних). Серед них – 1754 пам’ятки архітектури (серед яких у власності 723 храми та споруди). Новозбудованих від 1990 р. налічується 3329 храмів. Забезпеченість храмами громад УПЦМП становить 90%⁹.

Статистика свідчить, що у цілому храмобудування цієї Церкви майже завершене, досягнувши високої міри забезпеченості громад храмами та приміщеннями. Якщо ж пристосовані приміщення мають бути замінені храмами, то забезпеченість храмами на 01.01.2017 р. становить 61,3%, тобто ця Церква мала би збудувати ще близько 4900 храмів, замінивши також пристосовані приміщення на храми.

І яку архітектуру церкви вони представляють?

Звичайно, що російську.

Так культурна експансія готує присутність «русского міра» в Україні. Вони («іхтамнєти») тут є реально – і матеріально, і духовно своєю Церквою і своєю з нею культурою!

Що показує статистика щодо Православної Церкви України, до якої увійшли УПЦ КП і УАПЦ та окремі громади УПЦ МП?

Усього об’єднаних налічується 6503 релігійні організації (6309 громад) – 33,5% від усіх православних організацій в Україні, які мають 4652 культові будівлі і приміщення, пристосовані під молитовні (28,7% від усіх православних). Серед них – 3017 культових споруд (у власності – 1982 й у користуванні 1035) та 1635 приміщень, пристосованих під молитовні (775 з них – у власності). Пам’яток архітектури серед них – 742 (311 – у власності, 431 – у користуванні). Новозбудованих разом 1318 храмів. Забезпеченість храмами та пристосованими приміщеннями громад ПЦУ становить близько 70%. Якщо ж пристосовані приміщення мають бути замінені храмами, то ПЦУ для забезпечення своїх вірних мала би збудувати ще понад 3 тисячі церков з урахуванням заміни пристосованих під молитовні приміщень на храми. А це більш ніж у 2 рази від того, що збудовано за майже 30 років існування незалежних українських Церков. Грандіозні завдання на десятиліття – дай Боже нашій Церкві сили осягнути бажане!

Чи вся архітектура українських Церков ідентифікується як українська?

Далеко ні, хоча числового аналізу, наскільки відомо, ніхто не проводив. Бо окрім статистики, для цього потрібно робити архітектурознавчий чи культурознавчий аналіз усіх (!) храмів. Але до цього у нас руки не доходять, тому культуру ми «порахувати» не можемо. Тут важливо вказати, що нерідко ця архітектура несе виразні ознаки російської архітектури. Чи можемо ми собі дозволити таку культурологічну безпринципність? І без обрахунків можна сміливо сказати, що і архітектори, а особливо священики та єпископи мають дуже приблизні уявлення про те, чим є українська церковна архітектура. Ані одних, ані інших цілком або майже зовсім не навчають при отриманні відповідної освіти та кваліфікації. То чому дивуватися, що так склалося, і тому тут непочатий край роботи для самоосвіти. Чи є художні ради при митрополіях? А коли були конкурси на архітектуру храмів, у яких і можна було би ставити й обговорювати такі питання? Не конче конкурси для патріарших храмів, яких одиниці, а навіть соборів, великих церков. Чому Церква дотепер не організувала конкурс на образ українського храму? Де наша спілка архітекторів? Новостворена архітектурна палата сертифікованих архітекторів? І від кого, окрім нас, це залежить? Поспішаємо, будуємо, дивуємо і смішимо світ!

Далі про українську церковну архітектуру. Такою є храми нашої рідної Греко-Католицької Церкви. Якщо ми хочемо бачити українську церковну архітектуру, то сьогодні це переважно саме храми УГКЦ. Якщо до церков ПЦУ, а їх є 3017, додати ще понад 3326 церков УГКЦ, яка теж є східною церквою, зберігши протягом століть і виразно декларуючи сьогодні свою українськість, то на церковному горизонті України серед її ландшафту побачимо вже понад 6300 українських храмів, які охоплюють понад 10,5 тис. релігійних організацій (понад 10140 громад) українських східних церков – ПЦУ і УГКЦ. А це вже співставне з 12328 громад УПЦ МП, які, до того ж, не всі мають церкви російської архітектурної традиції.

УГКЦ найпослідовніше пронесла крізь випробування власної історії українську віру, українську ідею, мову, освіту, мистецтво та культуру та була найвагомішою культурною інституцією Західної України впродовж віків бездержавності, потерпаючи за це від різних ворогів України. Церковна архітектура УГКЦ була тим зримим мистецьким виразником Церкви, який у просторі поселень ніс надію і віру народу.

Тому у поняття архітектури української церкви необхідно вкладати архітектуру храмів як православних, так і греко-католицьких з усіма їх часовими, регіональними, мистецькими, стилевими різноманітностями.

Розглянемо детальніше відмінності української і російської церковної архітектури.

Витоки архітектури української церкви – хрестово-купольний з домінуванням вертикальної осі храм: княжа, українського бароко та національного стилю архітектурна традиція.

Особливим нововведенням синодального стилю, як і одночасна заборона української церковної архітектури (також книг, мови¹⁰), було повсюдне застосування невластивого українській церковній архітектурі шатра-стіжка або купола-цибулі над основним об’ємом храму, а також обов’язкової шпилястої дзвіниці над притвором. Така культурна експансія Росії у церковних формах, триваючи впродовж століть, сформувала мистецьки безвартісний та культурологічно беззмістовний для України архетип храму, що поширився на українській землі та видається вже тепер як автохтонний православний храм в усіх регіонах України, де збудовані церкви не лише Московського патріархату.

Насадження російської архітектури – класицизм, пізніше еклектичний історизм – інтелектуально замаскована експансія «інтерправославного» синодального стилю під проводом Російської православної церкви. Окрім синодального стилю, якому притаманне використання купола, в Україні часто вживають суто російську схему мурованого храму з шатром.

Княжа традиція храму присутня і в сучасній Росії – властиво, первинна до пізніших перебудов новгородська, псковська, ростово-суздальська церковна архітектура була принесена київськими князями на периферійні землі Київської Русі разом із заснованими там містами – Володимиром, Ярославлем, Костромою. Натомість перша церква, яку в Росії вважають питомо національною, – церква Вознесіння Господнього у Коломенському біля Москви.

Цю церкву, яка стала першим храмом¹¹, що відійшов від княжої традиції Київської Русі, звів у 1528–1532 рр. італійський архітектор Петр Франциск Анібале (за руськими літописами – Петро Фрязин або Петрок Малий) на правому березі Москви-ріки. Ктитор храму – великий князь Московський Василій III¹².


Перша російська шатрова церква (Коломенське, 1532), зліва; прототип-прообраз шатра – традиційне житло евенків, ханти, угро-фіннів на півночі Євразії, справа

Власне, поява національного стилю, як його тепер називають, і водночас національної архітектури Московського князівства пов’язана з появою конструктивного елемента, якого не було у традиції княжої доби Київської Русі – кам’яного шатра-стіжка, що перекривав основний об’єм церкви¹³.

Звідки виник цей «російський» елемент? Шатрові звершення відомі у дерев’яній архітектурі як давній спосіб перекриття значних об’ємів-зрубів. Українські дерев’яні церкви використовували шатрові перекриття із заломами, які надають горизонтальних членувань загальній вертикальній формі храму. Така форма шатра із заломами семантично відсилає до міфологічного знаку Древа Світового і відома у світовій традиції сакральної архітектури (наприклад, Південно-Східної Азії). Вона характерна гуцульським, бойківським і лемківським церквам. Знак-символ Древа втілений у характерних «точених» главках лемківських церков.

Натомість поява кам’яного шатра в Коломенському видається невипадковою і пов’язаною з іншою традицією. Майстер-італієць приїхав ставити муровану архітектуру й знався на ній. Загадка – з яких міркувань він втілив форму шатра в камені (вперше! як стверджують російські дослідники, хоча до цього часу Європа була обставлена готичними шпилями і прийшов ренесанс)? – може бути пояснена присутністю на цих північних територіях Русі племен угро-фіннів, які віддавна населяли обширні північні простори Київської Русі і були витіснені далі на північ. Саме поблизу в с. Дьяково залишилося багато свідчень про угро-фінську автохтонну присутність¹⁴.

А основною просторовою формою кочівників-оленеводів угро-фіннів, що заселяли безкраї півночі Русі, яку вони створили, була форма стіжка – житла-чуму. Ця форма і перекочувала на завершення церкви в Коломенському чи Троїцької в колишній Александрівській слободі (яку теж вважають найранішою церквою з кам’яним шатром)¹⁵.

Таким чином, шатро, окрім своєї генеалогії від дерев’яної архітектури, можливих азійських, татарських впливів, має семантичну гілку від житла кочових народів півночі Євразії. Форма-образ чуму – вертикальна без акцентованих горизонтальних членувань (заломів) характерна історичному від ХVI cт. і дотепер православному храму Росії. Хоча патріарх Никон боровся з шатровими завершеннями церков, вбачаючи, зокрема, язичницьке їх походження та конструктивну нераціональність¹⁶, це не надовго затримало застосування шатрових форм.

Не заперечуючи поширеної теорії про походження кам’яного шатра від дерев’яної архітектури чи давньої традиції старозавітних описів скинії, вважаємо, що кам’яне шатро сьогодні – характерний елемент російської архітектурної церковної традиції, а не української, тому його використання в українській церковній мурованій архітектурі є чужорідним, запозиченим, неавтентичним для неї засобом і формою.

Одним із найдавніших джерел конструктивно-просторового типу шатра української дерев’яної церковної архітектури виводиться конструкція високогірного житла Карпат – стай і колиб, як це показав І. Могитич¹⁷.

Схема-архетип традиційної російської церкви – внутрішній простір із безбанним завершенням, найчастіше без вертикального розкриття простору (характерного усім типам мурованих і дерев’яних храмів України – винятком є хатній тип маленької церкви в Україні, назва якого пояснює саме походження цього різновиду), роль бані, що знаходиться назовні храму, у внутрішньому просторі відсутня, натомість використовуються декоративні главки, або великі бані-цибулі без внутрішнього розкриття.

У семантиці російського храму домінує літературна образність (свічки-главки, «сонячне вікно», «світове яйце», небозвід, «горіння до небес», «вогняний язик», «жаром горять», полум’я, наконечник стріли, крапля, голова воїна, маковиця, лоб), хоча самі дослідники заперечують «вогняну» семантику, оскільки більшість храмів мали зелені, сині, коричневі, чорні глави, які жодних асоціацій з «горінням» не викликали.¹⁸

Для російського храму характерна однодільність (куб) у образі, також дзвіниця у формі вежі-шатра над притвором церкви, декоративна (позначуюча) главка над абсидою.

Шкода, що цей образ, зумовлений виключно політичними мотивами історії, прижився за два століття в Україні і тепер нерідко сприймається як автохтонний український тип храму – багато церков, навіть у Галичині, зведено за цією схемою.

Погляньте, майстри архітектури сьогодні не роблять різниці, зводячи практично російські храми для української церкви!


Православна церква за російською сземою: у Львові (19902010-ті рр.), зліва; церква у Хайнівці. Польща, справа

Нова Православна Церква України має це змінити.

Цікаво, що навіть білоруси виступили проти глав-цибулин, які, насаджені у церквах Білорусі, затерли національні форми білоруських храмів, і вимагають зупинити цілеспрямоване знищення особливостей білоруської архітектури, а також повернути пам’яткам автентичний вигляд¹⁹.


Українська (зліва) і вірменська (справа) православна церква за російською схемою (Харків, 1990-2010-ті рр.),

 


Українська православна церква (Черкаська обл., 18 ст.), зліва; церква за російською схемою храму (Харків, 1990-ті рр.), справа

Українські Майдани, особливо 2013–2014 років, своїм духом і цінностями набагато випередили не лише Церкву, а й духовні реалії Заходу. Тому в Церкві суспільство хоче бачити духовного провідника. Правдива автентична архітектура нової національної Православної Церкви України допоможе Церкві знайти свій шлях до серця вірних.

Практична порада архітекторам і замовникам церковної архітектури – не копіювати чужих проектів і не тягнути чужу архітектуру, а вчитися, думати і творити українську церковну архітектуру. Шукати своє особисте творче лице у широкому потоці правдивої творчості.

Перевіреним інструментом якості архітектури є конкурсний відбір проектів – багато учасників, компетентне журі, громадське обговорення, дискусії та діалог учасників процесу забезпечать добрий результат у зведенні храму.

Напевно, для нової Православної Церкви України постане завдання збудувати митрополичий (патріарший) храм. От і буде добра нагода зробити міжнародний конкурс на образ такого собору, подивись, як уявляють українську святиню архітектори, громада, Церква. Дуже важливим є добре написати програму-завдання такого храму. А хто його писатиме – теж питання. Адже спілка архітекторів сьогодні практично не бере участі у такому суспільно-церковно-мистецькому діалозі. А зібрати журі – хто вибиратиме проект? Три завдання: конкурс на місце, програма конкурсу, проведення конкурсу і відбір проектів (журі!) – це велика праця, що має передувати будові храму! У нас же ці етапи проскакують одним кульгавим кроком і дивуються, що нема доброго результату. Наприклад, прекрасно написана тодішнім ректором УКУ о. Б. Гудзяком, нині єпископом, концепція церкви для Українського католицького університету не виразилась у яскравому, рівня запропонованої концепції, храмі – а чому? Бо проект просто замовили архітектору. На критичні зауваги архітекторів щодо проекту цієї церкви університет не відреагував. Тепер підготований проект великого православного собору для Львова. Хтось бачив проект, місце? Суспільство хоче чути і бачити відповіді на ці питання!

Чим є церковна архітектура сьогодні і як її осягати?

Церковна архітектура, на відміну від всіх інших об'єктів архітектури, характеризується змістом і структурою, які не піддаються опису виключно в раціональних поняттях, а несуть символічне, знакове наповнення, відрізняються містичним характером і покликані виражати святість, священне. Природа опису сакральної архітектури особлива і не зводиться до опису творчості, психології сприйняття, естетики та мистецтва, хоча і включає ці сторони архітектури. Не-раціональність сакральної архітектури пов'язана з Тайнами віри, для наближення до яких богословська теорія і практика виробили особливі підходи і тлумачення.

Як вибудовується генеалогія образу архітектури української церкви сьогодні?

Власне, для творення сьогоднішньої архітектури української церкви важлива не тільки – а може і не стільки – наукова історія архітектури церкви, скільки відчуття цієї сакральної українськості, автохтонності. Адже архітектура української церкви не має бути повтором найкращих зразків, не цитуванням вдалих рішень і форм, а пошуком, творчістю, опертими не лише на знання, а й на відчуття, досвід контемпляції. Відчуття залежать від їхнього носія – його походження, становлення, творчого потенціалу, енергії, досвіду та знань, переплавлених крізь відчуття. Важливими є належність до етносу, нації, сповідування віри, хоча в історії немало прикладів талановитих знакових для історії архітектури храмів, зведених архітекторами, які не декларували своєї релігійності (Ле Корбюз’є у Роншан), не ставили мету релігійної впізнаваності храму (Фріц Вотруба у Відні), а створили видатні сакральні об’єкти.

Справжня духовність простору лежить та обумовлюється глибшими пластами внутрішнього світу людини, пов’язаними з її етнічною чи релігійно-конфесійною належністю, психофізичною конституцією та духовною наповненістю. Виразові засоби церковної архітектури, її мова мають значний просторотворчий потенціал та культурозначні смисли.

Архітектор, який працює в області сакральної християнської архітектури, особливо східного її крила – а це і православні, і греко-католицькі храми – дуже сильно прив'язаний до того, що можна і що не можна використовувати при побудові церкви, він пов'язаний канонічністю – цілою низкою правил щодо як змістовного плану, так і форми. В архітектурі ХХ століття домінує раціональне уявлення про простір, конституйований об'єктами і функціями, що в ньому знаходяться і таким чином його здійснюють у тих чи інших проявах. На такому принципі побудовано і навчання сучасних архітекторів. Поняття простору в християнській традиції зовсім інше. Передусім християнський простір – у жодному разі не пустота (дуже зручне дидактичне обмеження-спрощення), а поле діяльності різних сил і енергій, людський вимір якого хоча і присутній, але становить аж ніяк не визначальну і не вичерпну категорію. Перед архітектором постає проблема відчуття, відображення, розуміння духовного простору, втілена в конкретній його організації. Простороформуюче завдання полягає насамперед у площині світоглядній, причому відчутність («праксис») стоїть нарівні з онтологічністю («теорія») священного. У зв'язку з таким розумінням ролі архітектора як творця символічного простору постає етична проблема архітектора, який для виконання такого завдання не може бути невіруючим, має бути глибоко духовним.

У церковній архітектурі естетичні, художні, стилістичні, композиційні, формотворчі категорії не вичерпують духовного змісту та форми, функції і структури не лише храму як місця богослужінь, а і його архітектури, відповідності святині основній – богослужбовій функції. Тому архітектура храму – втілення певної моделі світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світогляду, світотворення. Тому форми і стилі – лише архітектурні позначення, у ліпшому разі знаки та символи цих втілень. Тому вкрай обережно треба відноситись до використання “заїжджених” у недавні часи понять “старого-нового”, “традиційного-новаторського”, “архаїчного-сучасного”, “консервативного-прогресивного” – категорії ці практично не можуть бути застосовані у старому змісті до архітектури церков, особливо святинь православних, східного обряду, у яких традиція свята сама по собі як сутність Учення Церкви. Тому храм повинна прийняти насамперед Церква – інакше марний труд у нагромадженні бетону і цегли.

Але чи готова сьогодні Церква дати відповідь, якої архітектури храму вона потребує? Щось не видно у нас публікацій на цю тему богословів, а не архітекторів. Думається, що це ще не усвідомлений і не початий обов’язковий розділ богослов’я в Україні. Наші сусіди польські богослови вже давно опрацьовують доктрину архітектури християнського храму західної традиції, причому власне польського відчуття. У таких діалогах зібраний дуже корисний досвід взаємного обміну між богословами і творцями храмів – архітекторами, іконописцями, монументалістами, скульпторами, дизайнерами.

Святість, присутність священного – найсуттєвіша ознака сакральної архітектури. Розгляд церковної архітектури, виходячи з іманентної їй природи, повертає проблему в площину міждисциплінарну, й досліджувати або створювати її без богословського розуміння – безперспективно. Вводячи сакральну архітектуру в коло міждисциплінарної проблематики, теорія і практика архітектури отримує об'єкт, що займає виняткове становище, виходячи з особливостей його змісту, структури, характеру функціонування та ролі в життєдіяльності як людини, так і богослов’я.

Архітектура та планування сакральних об’єктів, окрім необхідних прагматичних завдань, вирішують і головну – духовну – свою функцію: образно-символічними просторовими та знаковими засобами втілюють певний образ світобачення, світорозуміння у всій складності видимих і невидимих сторін світоустрою, виступають організацією простору, його символом, його рефлексією водночас. Архітектура християнського храму і організовує, і виражає, і вказує, і символізує, і есхатологізує, бо є іконою Світу Божого, Небесним Єрусалимом на землі. Власне у “архітектурі” і “ховається”, чи виражається храм – своїм укладом і вистроєм, сприйнятливістю людьми і виразовістю божественного.

Суттєвою особливістю сакральних об’єктів у порівнянні зі світськими якраз і виступає їх єдність, нероздільність та нескладовість – синкретизм сакрального. Цей спосіб збереження нероздільності, цілісності, органічної злитості і втримує клас сакральних об’єктів як особливих, зі своєю суттю та культурою. Синкретизм виступає світоглядним механізмом втримання цілісності системи світорозуміння. Це корінна глибинна властивість священного збереглась і конституює, за нашим переконанням, східну традицію християнства, на відміну від його західної гілки, де, як бачимо, раціоналізацією охоплено цілий корпус функцій сакральних об’єктів і сам спосіб світо- і Богорозуміння. Подолання синкретизму сакральних об’єктів, а з цим, відповідно, і віри, безповоротно прямує до секуляризації. У цьому – одна з найсуттєвіших відмінностей західної та східної традиції християнства.

У сучасній творчості в області сакральної архітектури існує ряд складних питань, вирішення яких дозволить не лише створити яскраві та виразні сакральні об’єкти, храми, а й сприятиме розумінню святості, розвитку духовності людини у цілому. У природі самої творчості є щось від святості через дух, духовність. Сакральна творчість є частиною творчості взагалі. Сьогодні у світі поширилася думка про занепад, вигасання сакрального мистецтва на тлі кризи сучасного мистецтва та кризи віри на Заході. Хоча саме сакральне мистецтво Папа Пій ХІІ назвав найдостойнішою помічницею літургії (ancilla nobilissima della Liturgia).

Найскладнішим моментом у творчості в області сучасної сакральної архітектури виступає доктринальна непоєднувальність усталених у традиції канонів, архетипів, символів, знаків та образів, що складалися та відшліфовувалися століттями разом із формуванням релігійних систем, і властивій творчості необхідності пошуку, формальних експериментів, що відображають еволюцію сприйняття і розвиток світу. У площині формально-естетичного розгляду ця проблема не надається розв’язанню: за допомогою критеріїв лише світської архітектури не вдасться визначити сакральну архітектуру. Вироблення творчого методу в області сучасної сакральної архітектури можливе лише у залученні та поєднанні теологічних основ та розуміння сакруму, святості, святині, священного мистецтва з областю традиційної естетики та теорії творчості в архітектурі. Справою, що провадить до Бога, який є самою Красою, є кожна краса, схована в натурі чи витворах людини, тому можна сказати, що кожний справжній витвір мистецтва у широкому розумінні є водночас і твором релігійним.

Головним завданням сакрального мистецтва є відображення досвіду пошуку Бога, молитви, контемпляції, уприсутнення цього досвіду засобами мистецтва. Не час чи мистецький напрям визначають сакральність мистецтва, а внутрішній світ і віра митця, складність і контемпляційність твору. Правдивий твір мистецтва є ним завжди, є наслідком внутрішнього переживання творця. Захоплення пошуками задля оригінальності загрожує втратою реципієнта, споживача, перетворює мистецтво на ребус, нерідко зрозумілий лише його автору. Інша крайність – “попсування” мистецтва, яке веде до примітивізації, несмаку, кітчу. Загальні тенденції універсалізації мови сучасної західної архітектури поширювались і на сакральне мистецтво. Образна бідність виразових засобів архітектури спричинила, що святині на заході нерідко стають подібними на промислові будівлі, кінотеатри, басейни, виставкові зали. Українській сакральній, зокрема церковній, архітектурі необхідно не потрапити у ці пройдені шляхи та етапи західної сакральної архітектури, а зберегти передусім свої традиції духовної творчості.

Україна на хвилі відродження храмобудування має не упустити шанс зробити свій вагомий вклад у скарбницю світової сакральної архітектури. Усвідомлення масштабності цього завдання, як і історичного виклику в цілому, – все ще попереду.

Сакральні об’єкти є одними з найкоштовніших складових міста, тому обґрунтування їх розташування, закономірності їх формування, їх архітектурно-просторова виразність мають скласти своєрідні та неповторні засади формування духовності міста. Виявлення, усвідомлення та застосування таких засад і закономірностей дозволить зберегти та збагатити принципи еволюційного формування духовності міста, уникнути архітектурних та містобудівних помилок і прорахунків, втримати традиційність та спадкоємність розвитку міста.

У сучасних наших архітекторів існує певний міф "західної свободи" у сакральній архітектурі. Позірна свобода доволі часто виступає таким собі тренінговим полем для митців, на якому далеко не всі спроби виглядають не лише достатніми, а й прийнятними – про це найчастіше забувають "бажальники" абсолютної свободи у сакральному мистецтві й архітектурі. Тому канонічність як наслідування і прочитання знаково-символьно-образної структури досвіду сакрального мистецтва видається набагато продуктивнішою – принаймні забезпеченням від бездарності, яка завжди може з‘явитися у вічних матеріалах на довгі літа.

Категорія символу у західній теології, найбільше – у теорії сакральної архітектури, сприймається "прохолодно" у зв‘язку із загальною "розчарованістю" не так символом, як спробами його застосування в історії – виробленням складної і розгалуженої символіки, історичної системи символів, які втратили синкретизм змісту і форми, значення і переживання, а перетворилися на метафори, аплікації, алегорії, перенесення, знаки, які тиражувалися дешевими способами репродукції і врешті стали частиною поп-культури з релігійним змістом або просто колоритним чи модним забарвленням оточення людини. Тепер необхідно "відтерти" феномен символу, згадати його теорію і визначення, застосування у богослов‘ї, традиційній іконографії й архітектурі переважно ранніх християнських часів, заакцентувавши на позараціональних властивостях символу.

Найчастіше повторюваною вимогою до храмів у художньому аспекті західні богослови висувають відповідність святині своєму часу – сучасність форми і виду храму є найсуттєвішим у його вирішенні. Поняття сучасного – одне з найскладніших у мистецтві, особливо у ціннісному його вимірі. У сакральному мистецтві й архітектурі поняття сучасного має свою особливість і специфіку, оскільки сакральність визначає направленість до Бога. Позачасовий і позапросторовий Бог має бути виражений часовими і просторовими засобами. Неможливість здійснення цього людиною долається подією втілення Бога у Богочоловіку і застосуванням символу як засобу, який діє і існує тут і тепер, а водночас відсилає нас у глибини позачасового і позапросторового смислів. Часово-просторова конкретність Христа, як і певна універсальність, а значить позачасова і позапросторова визначеність символу, дозволяють розширити рамки поняття сучасного практично до безмежності, причому і в одному, і в іншому напрямі.

Тому архітектура святині, храму – позачасова. Вона може нести в собі плани форми і змісту, незалежно від конкретного місця та епохи. Ідея втілення невидимого у видимому черпає свої можливості з глибинної сутності пізнання і наближення до Бога. Дорога такого уявлення невидимого лежить через відчуття і почуття, сприйняття і розуміння живих образів і символів, які пов'язують світ видимого і невидимого, мирського і божественного. Найважливішими образами бачаться ікона і храм, усвідомлювані як духовні божественні сутності.

Таким чином, церковна архітектура України знаходиться у руслі сучасного храмового будівництва та має відповісти на вічне запитання пошуку людиною свого місця у світі, втілення її прагнень у створенні гідних місць поклоніння Богові.

Підсумовуючи, відзначимо: тенденції сучасного українського храмобудування виразно живляться питомими джерелами: княжа, козацька, українського стилю початку ХХ ст. автохтонна церковна архітектура України, які були насильно перервані, відповідно, монголо-татарськими нашестям, російською імперією, радянською епохою.

Недосказані дух і форми цих перерваних періодів живлять три сучасні напрями архітектури храмів традиційного спрямування: княжого стилю, козацького бароко та пошуку українського стилю.

Поєднання ідей сучасної архітектури та богослов’я ще не дали відчутних творчих результатів.

Життя потребує адекватного сучасності архітектурного виразу для сакральних об’єктів, особливо у нових районах міст, де традиційний образ нових храмів дисонує із мовою сучасного просторотворення.

Неопрацьованість архітектурної доктрини християнського храму в сучасній Україні спричиняє відсталість професійного архітектурного мислення та рідкість вдалих сучасних взірців.

Неприсутність у пошуках сучасної церковної архітектури богословів робить такі пошуки формалістичними, відірваними від можливості досягнути правдивої мети – створити Храм як просторовий вираз і засіб віри.

Відмінності західного і східного християнства покладають на українське храмобудування особливу відповідальність: зберігаючи феномен традиції, витворити власний сучасний автентичний тип українського храму.

В особистісному одкровенні творця храму проступає виявлення віри та проявлення сакрального. Особистісне одкровення зодчого свідчить, що у правдивій творчості митця стираються гострі відмінності західного і східного уявлення християнської віри, оскільки у своїх глибинах категорійно-образний ряд сакральних творів обох гілок християнства живиться однією Традицією Одкровення, Передання, Євангелія, досвідом Євхаристії.

Мистецтво ікони й архітектури виведенням образу на рівень есхатологічної дійсності уневажнює дискурсивні відмінності поглядів різних гілок християнства та може виступати поєднавчою основою процесу порозуміння між ними, доводячи, що творчість та сакральність мають одну – духовну – природу.

А властиве порозуміння між гілками не лише православ’я, а й християнства в цілому можливе лише у прийнятті правди синкрези Образу і наступить, коли віруючі осягнуть сенс такого поєднання.

Розкриття сутності образу та форм проявів сакрального у структурі християнського храму та особистісному одкровенні творця дозволяє виявити сакральність об’єктів архітектури поза доктринальними відмінностями гілок християнства.

5 січня 2019 р.

_____________________________________

¹ Римо-католицькі кафедри у Львові (від кін. 14 ст.), Перемишлі (1460), Бардієві (14–15 ст.).

² Церкви у Риботицькій Посаді біля Перемишля (від 14 ст.), в Нижанковичах, Вишнівцях, Залужжі; архаїчніші риси – Миколаївська церква у Збручанському (14 ст.).

³ Церкви в Рогатині, в Сутківцях на Поділлі (1476), костел в Олеську на Львівщині, численні монастирі.

⁴ Каплиця Трьох святителів (1578) та Успенська (Братська) церква (1591–1629) у Львові проектовані італійцями та зведені в характерних українських формах українськими майстрами, що зумовило їх неповторність. У пізньоренесансному стилі збудовані каплиці Боїмів (1617) і Камп’янів (1619), П’ятницька церква у Львові, римо-католицькі кафедри Луцька, Кам’янця, церква Б. Хмельницького у Суботові.

⁵ Шістьох у Києві, серед них Миколаївський собор на Печерську 1690; Братська церква на Подолі, 1695; церква Всіх Святих 1696). Відновлено та перебудовано у новому стилі багато давніх, ще княжих часів, храмів: Софійський собор у Києві (1691–1705), Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву (1695, 1722) Києво-Печерської лаври, Михайлівський монастир, Михайлівську церкву Видубицького монастиря, Спаса на Берестові (1638–43).

Серед багатьох яскравих зразків стилю – церкви Воскресіння та Петра і Павла Києво-Печерської лаври, св. Георгія Видубицького монастиря (1696), св. Андрія (1747–53), Покровський собор у Харкові (1689), собор Різдва Богородиці у Козельці (1752–63, арх. А. Квасов, І. Григорович-Барський), церква Вознесіння у Коропі (1764) з відчутними рисами класицизму, що запанував у 19 ст., собор у Ромнах, церкви у Сумах, Богодухові, Слов’янську; А. Кисіля в Низкиничах на Волині (1653), в Лютеньках на Полтавщині, Чернігові, Преображення в Прилуках (1716), Полтаві, Преображення у Великих Сорочинцях, Батурині, Преображення в Ізюмі, Ніжині, Троїцька церква Густинського монастиря (1672–74) фундації гетьмана І. Самойловича. Творцями церков у стилі бароко були І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Ф. Старченко, іноземці А. Зерников, І. Батіст, І. Шедель, Б. Растреллі. На західноукраїнських землях споруджено комплекс св. Юра у Львові (1744–64, арх. Б. Меретина), церкву Почаївської лаври.

⁶ Досить рідкісні зразки дев’ятизрубних церков з п’ятьма банями – Миколаївський собор Медведівського монастиря на Чигиринщині (1785), собор у Катеринодарі на Кубані. Найвищим досягненням українського дерев’яного будівництва та архітектури визнано Запорізький (нині Троїцький) собор у Новоселиці (Новомосковськ) над р. Самара, збудований Якимом Погрібняком у 1773–78, – дев’ятизрубний із дев’ятьма банями.

⁷ У новому синодальному стилі, що поступово втілювався у російських та візантійсько-російських рисах, збудовано низку великих храмів у Києві (Володимирський собор), Харкові (Благовіщенський собор), Одесі, Херсоні, Кременчуці, Кам’янці (Олександрівська церква). Проведено псевдореставрації храмів княжої доби (Десятинна церква у Києві) або з решток святинь збудовано нові храми (св. Володимира у Херсонесі).

⁸ Характерними рисами українського стилю було використання мотивів українського бароко та народної архітектури: дев’ятибанна церква єпископа Парфенія Левицького в Плішiвцях на Полтавщині (1902, арх. І. Кузнецов); каплиця у Полтаві (1911–14, арх. І. Кальбус), пам’ятний хрест М. Шашкевичу на Білій Горі у Підлиссі (1911, арх. О. Лушпинський), монастир сестер Василіянок (арх. І. Левинський, О. Лушпинський) у Станіславові (нині Івано-Франківськ); проекти перебудов церков (Добромиль, арх. І. Левинський) та проекти і реалізації нових церков (Миців, арх. В. Садловський; Оброшино, арх. Т. Обмінський і О. Лушпинський; Соколівка, Сурохів, Бабухів, Тисмениця, арх. О. Лушпинський), Є. і В. Нагірних, проект монастирської церкви сестер Василіянок у Львові в інтернаціональному стилі (арх. Р. Грицай, 1934), проект церкви М.-Д. Німціва (1935), витриманий у рисах суворого монументалізму.

⁹ За даними Держкомрелігій України, станом на 01.01.2017 р. (Звіт про забезпеченість церков і релігійних організацій України культовими будівлями і приміщеннями, пристосованими під молитовні станом на 1 січня 2017 р. Звіт про мережу релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2017 р. Затверджено Наказом Міністерства культури України від 29 березня 2017 р. №360). При проведених у статті розрахунках релігійні організації враховані як громади (домінуюча кількість), хоча туди входять також навчальні заклади, які теж мають у своєму складі церкви й каплиці, та інші.

¹⁰ Історична правда, 3.07.2012 

¹¹ Заграевский С.В. Первый каменный шатровый храм и происхождение древнерусского шатрового зодчества // Архитектор. Город. Время. Материалы ежегодной международной научно-практической конференции (Великий Новгород – Санкт-Петербург). Вып. XI. СПб, 2009. С.18–35. 

¹² «Приидоша послы великого князя на Москву, Мануйло Аггелов Грек да Данила Мамырев, что посылал их князь великий мастеров для в Венецию и Медиолам; они же приведоша на Москву Алевиза мастера стеннаго и палатного и Петра пушечника и иных мастеров» (ПСРЛ 12:238). Как установили современные итальянские исследователи, речь здесь идет об Алоизио да Карезано (Каркано) (Подъяпольский С.С. Итальянские строительные мастера в России в конце XV – начале XVI века по данным письменных источников. Опыт составления словаря. В кн.: Реставрация и архитектурная археология. Новые материалы и исследования. М., 1991). С. 232–233).

¹³ Заграевский С.В. Происхождение древнерусского шатрового зодчества: возвращение к проблеме // Журн. «Праксема», № 2, 2018. С. 32–61. Баталов А.Л. О происхождении шатра в русском каменном зодчестве XVI в. // Древнерусское искусство: Идея и образ. Опыт изучения византийского и древнерусского искусства. М., 2009. С. 55–74; Баталов А.Л. Еще раз о происхождении шатра в русской архитектуре // Лазаревские чтения. Искусство Византии, Древней Руси, Западной Европы. Материалы научной конференции. М., 2009. С. 158–196. Заграевский С.В. Формы глав (купольных покрытий) древнерусских храмов. М., 2008.

¹⁴ «Без сомнения, с древнейших, еще с угро-финских, времен, т.е. с V-VI века ключам и камням поклонялось местное население. Угро-фины на закате своей дьяковской истории перемещались в другие регионы, но в данной местности вымирали и вынуждены были обращаться за помощью к природе, в частности к камням и ключам. От них остались только некоторые топонимы, Дьяковское городище, камни и ключи да многочисленные каменнные фалосы – предметы поклонения вырождающегося народа, во множестве найденные здесь археологами. Но угро-финам природа помочь уже не смогла. Поклонение ключам и камням перешло к сменившим их славянам». (Гаврилов С.А. О начале строительства церкви Вознесения в Коломенском (гипотеза). Все права сохранены. Материал предоставлен библиотеке «РусАрх» автором. Все права сохранены. Размещение в библиотеке «РусАрх»: электронная научная библиотека по истории древнерусской архитектуры 2009 г.

"Голосов овраг" (возможно Велесов), издревле являлся «нечистым местом», считавшимся переходом в потусторонний мир. Здесь находятся два древних камня, также, возможно, являвшихся священными для широко распространенной в этих местах Дьяковской культуры (VIII до н.э.). Дьяковская культура с VII веку исчезает, а славянские племена вытесняют или ассимлируют эту культуру к VII-XI вв. – к этому времени племена балтов, так и фино-угорские племена.

¹⁵ Згідно з археологічними відкриттями 1990-х років, Троїцька церква споруджена у 1510-х. Тобто раніше церкви Вознесіння в Коломенському (1529–1532). Тому Троїцьку церкву вважають першим кам’яним храмом (В.В.Кавельмахер. Церковь Троицы на Государевом дворе древней Александровской слободы. В кн.: Александровская слобода. Материалы научно-практической конференции. Владимир, 1995. С. 30–40. В.В.Кавельмахер. Памятники архитектуры древней Александровой слободы. Сборник статей. Владимир, 1995. С. 23). Див. також: Заграевский С.В. Троицкая, ныне Покровская, церковь в Александровской Слободе – первый каменный шатровый храм Древней Руси. Новые исследования. Электронная публикация: электронная научная библиотека «РусАрх», 2014.

¹⁶ С. В. Заграевский. К вопросу о запрете патриарха Никона на строительство шатровых храмов. Журнал Томского государственного педагогического университета «ΠΡΑΞΗΜΑ. Проблемы визуальной семиотики». №3 (13), 2017.

¹⁷ І. Могитич. Житлове будівництво Гуцульщини // Історія Гуцульщини. Чікаго–Львів, 1999. І. Могитич. «Народні традиції у високогірному будівництві Гуцульщини та їх місце в етнічній історії Карпат». Дисертація к.іст.н. ІФMЕ АН УРСР. Л., 1979

¹⁸  Заграевский С.В. Формы глав (купольных покрытий) древнерусских храмов. М., 2008. М.П.Кудрявцев, Г.Я.Мокеев. О типичном русском храме XVII в.: Архитектурное наследство. №29. М., 1981. С. 72.

¹⁹ «Антиреставрація РПЦ: в Білорусі виступили проти золочених «цибулин» на церквах». Інформагенція ЗІК. Четвер, 31 травня, 2018, 6:13 Світ 981.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • admin | 21 березня 2019, 11:12

      Він не дисидент, він маніпулянт і москвофіл, людина з нездоровими амбіціями. З ним говорити чи дискутувати неможливо. Тому такі та інші подібні публікації ми не хочемо якимсь чином рекламувати.

    • velovs@ukr.net | 20 березня 2019, 19:05

      "Муфтій України зазначив, що є люди, які представляють іслам як релігію агресії і тероризму, але це, на його переконання, звичайна брехня, адже іслам завжди вчить поширювати добро, працювати на

    • velovs@ukr.net | 20 березня 2019, 18:14

      Й подібні духовні провідники і лідери, яких слухають і за якими слідують численні вірні, по суті, "це - сліпі провадирі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму."

    • Стефан | 20 березня 2019, 18:13

      Упорное насаждение на оккупированных территориях Украины воровских, блатных и бандитских законов и порядков имеет инерционную силу столетнего правления врагов и ненавистников Бога, правды и

    • Ninel | 20 березня 2019, 17:24

      "что, когда греки писали эти каноны, ни албанской, ни польской православной церкви еще и в проекте не было. И если уж украинцы достаточно каноничны для Константинополя, то и албанскую церковь

    Популярні статті місяця