Час ієрархів

8 листопада 2018, 09:33 | Суспільство-дайджест | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ігор Лосєв

"Український тиждень", 01 листопада 2018

Від кого тепер залежить доля української автокефалії

Держава і вище керівництво зробили все можливе для просування української церковної автокефалії до отримання томосу. Залишилося успішно провести об’єднавчий собор тих церковних інституцій, що прагнуть автокефалії. Проте для цього необхідна добра воля учасників. Чи вона буде? Адже об’єднання передбачає обрання предстоятеля єдиної помісної православної церкви, а це загрожує розбратом у середовищі потенційних претендентів і формуванням кількох не дуже дружніх груп інтересів. Отже, насувається до болю знайома ситуація кількох «гетьманів» і боротьби за «булаву», що в минулому та й у наш час не раз призводила до краху найкращих українських сподівань. На жаль, в українській традиції людей, здатних добровільно стати на шлях аскези, відмови від особистої влади в ім’я вищих національних цінностей, завжди було обмаль. А в нинішньому церковному сюжеті їх може зовсім не знайтися. І це загрожує трагічним результатом, коли Україна втратить унікальний шанс усесвітньо-історичного значення, який випадає один раз на кілька століть. Можна уявити, яке враження це явище справить на світ, яку репутацію створить нашій країні (і не лише в релігійній сфері). Ознаки такого небажаного ходу подій з’являються вже тепер. Чимало ієрархів, які за автокефалію, демонструють неузгодженість позицій і небажання їх узгоджувати. У межах проавтокефальної «партії» чується якесь загрозливе різноголосся.

Чи відбудеться об’єднавчий Собор, без якого томосу не буде, і яка саме боротьба може на ньому розпочатися? Чи не станемо ми свідками невмирущого для України гоголівського сюжету «як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Чи не побачимо ще одного тріумфу особистого над національним? Дуже хотілося б, щоб ієрархи православних церков, наші вчителі християнської моралі таки стали над особистим, над кар’єрними амбіціями в ім’я вищого, щоб автокефалія через ті амбіції не провалилася… Бо йдеться про геть незіставні речі. Таким чином, ми матимемо можливість подивитися, чи відрізняються чимось українські ієрархи від українських політиків…

Нещодавно на телеканалі «Еспресо» в студії Антона Борковського спілкувалися з одним із суб’єктів церковного об’єднання, предстоятелем Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) митрополитом Макарієм. Митрополит говорив про якісь свої образи в спілкуванні з предстоятелем Української православної церкви (Київський патріархат) Філаретом, про якісь утиски своєї церкви, зокрема про те, що Порошенко забрав (за згодою Макарія) Андріївську церкву в Києві, а чому не у Філарета? На тлі глобальних церковних подій ці образи бачаться якимись дріб’язковими. Тут навіть незручно нагадувати про жертовність, смирення та інші християнські чесноти, до яких закликає нас церква.

Зокрема, митрополит Макарій заявив, що було б краще, якби Патріарх Константинопольський Варфоломій сам призначив предстоятеля Української помісної церкви, довкола якого могли б об’єднатися українські ієрархи. Що ж, Константинополь століттями призначав у Київ православних митрополитів, проте сьогодні йдеться не про митрополію Константинополя, а про автокефальну церкву. До речі, ще один учасник об’єднавчого процесу митрополит Олександр (Дробинко) з Московського патріархату також висловився, що було б добре, якби вибір предстоятеля помісної церкви відбувався б не з-поміж нині відомих претендентів, а з-поміж якихось зовсім інших осіб. Якщо перекласти це зрозумілою мовою, матимемо формулу: хто завгодно, аби не Філарет. Зрозуміло, що для деяких владик Філарет є вельми небажаним. Для них він зло. Для них, але не для церкви й України. Саме завдяки Філарету Київський патріархат став потужною структурою, що за кількістю християнських душ утричі (!) випереджає Московський патріархат в Україні. УПЦ КП — однозначно патріотична українська церква, надійний союзник незалежної Української держави. Це об’єктивні факти. Не кажучи вже про те, що Філарет украй небажаний для Москви. Українському православ’ю нині треба подолати чимало труднощів, кораблю української церкви доведеться перепливти через бурхливе море й обминути багато небезпечних рифів. І тут дуже потрібна досвідчена «залізна рука» Філарета, що так лякає деяких владик.

А наразі фронда, яка вже намалювалася в середовищі прихильників української автокефалії, залишає Москві великій простір для маневру, підсилюючи її можливості на інших церковних фронтах.

Один з ударів Москва (де церковна й світська влада діє згуртовано) завдає на афонському напрямі. Агіос Орос (Свята гора) — своєрідна чернеча республіка на теренах Греції, але під церковною владою Константинопольського патріархату. Данилів монастир (резиденція Московського Патріарха) заборонив своїм вірним відвідувати Афон як прочанам і туристам. Афон — дуже популярний релігійний центр серед російської еліти. Ті її представники, що регулярно відвідують Святу гору, утворили неформальний клуб (за зразком сумнозвісного кооперативу «Озеро»). Лише торік вони залишили там як пожертви, за різними підрахунками, від $300 до $500 млн. Заборона відвідування є способом підштовхнути чернечу республіку, позбавлену величезних фінансових надходжень, на заколот проти Вселенського Патріарха. Тим більше що Афон — це така собі церковна «Запорозька Січ» із вельми бунтівним населенням, схильним до непокори, з тенденціями до православного фундаменталізму й негативним ставленням до екуменізму, всупереч, приміром, Елладській (Грецькій) православній церкві, що є членом екуменістичної Всесвітньої ради церков. Ось тепер з’явиться можливість побачити, що для Афону важливіше: питання догматики і канонічного права чи банальні фінанси. Між іншим, він і раніше демонстрував певну опозицію Константинополю. І не лише йому. У 1910–1912 роках у російському монастирі на Афоні сформувався релігійно-сектантський рух так званих ім’яславців під духовною орудою отця Антонія (Олександра Ксаверійовича Булатовича). Це вчення було пов’язане з традиціями візантійського ісихазму. Вони, ім’яславці, вважали, що людина через свою гріховність може прославляти в молитвах не самого Бога, а тільки його ім’я. Уряд Росії оголосив цей рух бунтом, а вчення єретичним. На Афон відправили війська (напевно, все ж таки зі згоди Греції та Константинопольського Патріарха?), сотні ченців схопили та розкидали по різних монастирях Росії. У 1912–1913 роках їх усіх було відлучено від церкви. Цікаво, що серед прихильників ім’яславців були такі стовпи православного богослов’я, як Павєл Флоренський і Сєрґєй Булґаков.

А в нинішніх діях Москви проти Константинополя й Афона відчувається досвідчена рука «теологів» із Луб’янки.

Другого удару завдають на єрусалимському напрямі, де активно працюють із Єрусалимським Патріархом. Зокрема, є інформація про те, що ієрарху Святої Землі обіцяють статус Вселенського, який збираються відібрати в Константинополя. Таким чином, ідучи свідомо на розкол світового православ’я, Луб’янка (читай Кремль, читай Москва, читай Росія, бо сьогодні це все одне й те саме) намагається відхопити з нього віддану собі частину й створити щось на зразок церковного «Варшавського договору» під своїм цілковитим контролем.

Ще в 1943 році Сталін, відновлюючи розгромлену більшовиками Російську православну церкву, яку він перейменував на Руську, щоб не обмежувати державними кордонами, поставив їй завдання, які далеко виходили за межі церковних, завдання геополітичні, насамперед у тих країнах, що мали стати зоною радянського впливу: Румунії, Болгарії, Югославії, Греції (питання щодо Греції вирішили з Черчиллем пізніше). Вже тоді планували перенести центр православ’я з Константинополя до Москви. Остання мала стати потужним центром не тільки державно-політичної, а й духовно-церковної влади, своєрідним православним Ватиканом. І якщо так не сталося, то це не провина російсько-радянської влади, вона робила все, що від неї залежало.

Отже, у нинішніх світових церковно-політичних процесах надзвичайно багато залежатиме від особистих чеснот (чи від їх браку) українських церковних ієрархів. Вони вирішуватимуть долю не тільки України. Чи усвідомлюють вони це? Хотілося б вірити, що так. Хоча й сумнівів вистачає, бо інколи полеміка між ними набуває такого характеру, ніби йдеться про спір за межу між двома земельними ділянками, буцімто сперечаються за два сусідні городи…

Що ж, треба долати прокляття нашої провінційності.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • John | 17 листопада 2018, 13:10

      А коли Томас Морр дадуть? Чи це, таки, утопія.

    • John | 17 листопада 2018, 12:48

      В пересічного українця , контактів в телефоні більше ніж вони опитали.

    • velovs@ukr.net | 17 листопада 2018, 12:46

      "За словами муфтія Духовного управління мусульман України «Умма» Саїда Ісмагілова, існують відомості про причетність спецслужб РФ до формування збройних ісламістських організацій, в тому числі і

    • velovs@ukr.net | 17 листопада 2018, 11:46

      От і чудово: якраз нині й наразі Христовий Святий Дух, у т. ч. відповідаючи на ці - ревні й повсякчасні молитви Своїх істинно віруючих за нашу Батьківщину, і переплавляє й творить ту - воістину

    • orthodox | 17 листопада 2018, 11:43

      Шановний, дуже розкрита інформація! То якщо ви такий advanced user to Google, чи не були би ви так ласкаві поділитися більш конкретною інформацією?

    Популярні статті місяця