• Головна
  • Моніторинг
  • "Ми живемо в цьому світі, всі харчуємося, голосуємо на виборах, спілкуємося один з одним". Що відбувається в Києво-Печерській лаврі перед отриманням Томосу - великий репортаж...

"Ми живемо в цьому світі, всі харчуємося, голосуємо на виборах, спілкуємося один з одним". Що відбувається в Києво-Печерській лаврі перед отриманням Томосу - великий репортаж

05.11.2018, 11:19
"Ми живемо в цьому світі, всі харчуємося, голосуємо на виборах, спілкуємося один з одним". Що відбувається в Києво-Печерській лаврі перед отриманням Томосу - великий репортаж - фото 1
Кореспондент Радіо НВ Богдан Амосов відправився в одну з головних православних святинь - Києво-Печерську лавру

Києво-Печерська лавра - одне з головних місць паломництва і туризму в Києві

Києво-Печерська лавра - одне з головних місць паломництва і туризму в Києві

З початку літа однією з найбільш обговорюваних тем в країні стало можливе отримання Україною церковної незалежності. З тих пір тривають гострі дискусії між Києвом і Москвою - не тільки церковними, а й офіційними, - адже з кінця XVII століття Київська митрополія потрапляла під юрисдикцію Росії.

Кореспондент Радіо НВ Богдан Амосов відправився в одну з головних православних святинь - Києво-Печерську лавру, яка знаходиться у веденні Української православної церкви Московського патріархату, щоб дізнатися, що відбувається в монастирі в очікуванні томосу про автокефалію.

 Частина I. Перший чернець, "червоний терор" та нацистська окупація

Останні події навколо надання автокефалії Українській церкві підняли низку проблем і питань, в тому числі юридичних та майнових. А навколо цих питань здійнялося ще більше галасу у засобах масової інформації. Зокрема, кому належатиме Києво-Печерська лавра. Забігаючи наперед, скажу: найімовірніше, кому належала, тому і буде належати - державі. Але є нюанси.

Наприклад, хтось каже, що її можуть передати; хтось каже, що її можуть захопити. Тож довелося розбиратися, хто і заради чого поширює такі заяви. Що ж до самої Лаври, то вона й досі стоїть на Дніпровських схилах у Києві вже близько дев’яти століть і за цей час бачила не одного патріарха, губернатора, гетьмана, мера та президента. Бувала у власності, у користуванні, та й захоплювали її не один раз.

Згідно до даних, що надійшли до наших часів, Києво-Печерську лавру заснував такий собі Антип, який відомий нам як Антоній Печерський. Схильність до життя у скіту в нього з’явилася ще в молоді роки - юнак викопав свою першу печеру, коли жив у Любечі на Чернігівщині. Там він довгий час проводив у молитвах.

Згодом Антип вирушив на Афон, де прийняв постриг і прибрав собі ім'я Антоній. За легендою, на батьківщину Антипа покликала Божа матір, яка явилася йому уві сні й сказала ширити слово Боже в Києві. Так у віці приблизно 30 років він переселився до Берестового. Сьогодні це територія парку Вічної слави на Липках, а тоді було віддалене передмістя Києва. Тут Антоній теж мешкав у окремій печері.

Втім надовго Антоній тут все ж таки не затримався - в часи князівської міжусобиці він знову поїхав на Афон, і повернувся лише коли престол посів Ярослав Мудрий, а митрополитом Київським став Іларіон. Антоній прославився своїм аскетичним способом життя. По-перше, він не просто постив: у наш час його би назвали вегетаріанцем, бо їв схимник тільки рослинну їжу й не торкався м’яса навіть в ті дні, коли це дозволялося. По-друге, носив він найпростіший одяг - грубу довгу сорочку, так звану власяницю - і майже весь свій час проводив у печері.

Власне, саме Антоній був першим із ченців у Києві, хто почав жити за “афонським” звичаєм, привізши традицію від самих греків. Слава про схимника почала розходитися околицею, і його печера стала місцем паломництва для вірян, учнів та послідовників. Самому ж печернику цей ажіотаж та галас не дуже подобався, тому він покинув своє помешкання, переселився на сусідню гору та вирив нову печеру. З тих пір в цій місцині почали оселятися й інші аскети.

Києво-Печерська лавра в кінці XIX століття. Фото: Wikimedia

Антоній, який на той момент мав вагу не тільки релігійну, але й політичну, попросив у князя Ізяслава цю гору у користування, оточив її гостроколом і благословив на спорудження тут першої дерев’яної церкви - Успіння Пресвятої Богородиці. Власне, так і з’явився Печерський монастир, а у Київській Русі було започатковане чернецтво. Офіційною датою заснування майбутньої Лаври вважається 1051 рік.

Як тільки монастир започаткували, кількість охочих долучитись до печерської братії почала зростати у прогресії. Спершу ченців було 12, вони викопали собі підземні келії та храм. Утім з часом самих печер стало замало, а під землею стало затісно. Брати  побудували келії та наземний храм, Антоній же став ігуменом обителі (себто начальником).

З часом у головного монаха Печерського храму почалися конфлікти з князем Ізяславом: князеві було не до вподоби, що люди з його оточення покидають мирське життя та один за одним йдуть стригтися в монахи. Через немилість Ізяслава Антоній навіть кілька разів полишав Київ та перечікував у брата Ізяслава - Святослава Ярославовича - у Чернігові. Там Антоній теж вирив печери, які й досі звуться Антонієвими.

Врешті ігумен повернувся в столицю, поставив замість себе свого печерського побратима Варлаама, а сам викопав нову печеру, вже останню (ту, що нині називається печерами Дальніми), і знайшов тут свій спокій у віці 90 років. На ті часи цей вік був не те що поважним, а дуже довгим. Так у Києві з’явилося затворництво.

 — Затворництво - це одна з чернечих практик. Більш зрозумілою мовою, це усамітнення, коли людина затворяється, - розповідає ректор Відкритого Православного Університету Георгій Коваленко, - тобто зачиняє двері за собою, вона усамітнюється у своїй келії і певний період в ній перебуває. Коли ми ходимо по печерах і нам показують келії-затвори, ми думаємо, що вони весь час там перебували.

Насправді, на той період практика була такою, що на період великого посту чи якоїсь власної аскетичної потреби, затворник усамітнювався, закривався, але лишалося віконце, і братія приносила періодично їжу, як вони домовилися. Тобто це певний подвиг, коли людина залишається наодинці з собою, богом і проводить час у молитві і пості, і споглядає бога.

Києво-Печерська лавра на старій листівці. Фото: Wikimedia

Печерська обитель продовжувала розвиватися. За сто років Києво-Печерський монастир отримав статус лаври - тобто такого, який має вплив на духовне життя усієї країни (а інколи навіть й політичний). Про Києво-Печерську Лавру знали у Польщі, Візантії, Вірменії та Болгарії. Нелегкі часи для печерських ченців почалися разом із набігами татар у XIV столітті. Свідчень про те, як жила Лавра у ті часи, фактично не лишилося. За деякими свідченнями, ченцям певний час довелося ховатися по навколишніх лісах.

Червоний терор, а з ним і радянська доба для Києво-Печерської лаври розпочалися 25 січня 1918-го року, або за новим стилем - 7 лютого. На той момент Київ захопили війська Ради народних комісарів РРФСР. До Лаври прийшло п’ятеро радянських солдатів. В ті часи Києвом ходили чутки, що у митрополита Володимира Богоявленського, який мешкав у Лаврі, зберігаються гроші не одного київського храма, тож “червоні” прийшли за готівкою. Лаврська охорона зі своїми обов’язками не впоралася - солдати опинилися в покоях владики.

Вони забрали все що було, втім сама каса - 120 тисяч рублів готівкою і ще вдвічі більше цінними паперами, - як виявилося, зберігалася у Софійському митрополитському будинку. Розгнівані грабіжники вивели митрополита у невідомому напрямку, а на наступний день газети вийшли зі статтями про вбивство Володимира, вчинене “руками невідомих”.

Лікар, який оглядав тіло, у заключному акті писав: “Тіло митрополита Володимира виявилося, при огляді, в помірно задубілому стані; руки напівзігнуті і складені на тулуб, причому пальці правої руки складені для хреста”.

Тіло, яке знайшла братія, було вкрите колотими та вогнепальними ранами. Кажуть, що перед смертю архіпастир прочитав молитву і сказав вбивцям: «Господь вас хай простить».

Митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський). Фото: сайт Української православної церкви

Разом із приходом влади Совєтов над київськими монастирями нависла загроза. Радянська влада почала розпоряджатися церквами на свій лад, розповідає кандидат історичних наук, керівник Центру досліджень історико-культурної спадщини України Сергій Кот:

 — У 1919-му році припинили діяти ті церковні організації, які до цього року діяли на території Києво-Печерської лаври. В 1932 році в рамках СРСР більшовистською владою була створена так звана Жива обновленська церква. В 1925 році була створена Українська автономна обновленська церква, яка діяла на території України; ця церква мала на території Верхньої лаври об’єкти, які були передані їй у користування.

В 1935 році на офіційному Соборі російської православної церкви була надана автокефалія Українській православній обновленській церкві. Ця автокефалія була визнана константинопольським і єрусалимським патріархами, тобто українська церква фактично стала незалежною в той час.

— Якось вона в рамках Радянського Союзу “незалежною” стала визнана…

— Авжеж, ми це все беремо в лапки, але ми говоримо з точки зору того, що відбувалося. А в 1939-му році Сталін ліквідував Російську православну церкву, а Українська автономна обновленська автокефальна церква продовжила своє існування, і існувала до 1943 року.

 Далеко не всі київські храми достояли з тих часів до наших.

 — Справа в тому, що Києво-Печерська лавра була завжди і релігійним, і культурно-просвітницьким центром, - пояснює начальник відділу історії та археології Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Костянтин Крайній. - Коли в 20-30 роки постало питання про нищення Києво-Печерського монастиря, тоді діячі культури київські (і взагалі українські) поставили питання, що не можна нищити КПЛ, як центр культури. Тому сюди і привели різні музеї.

Успенський собор в кінці XIX століття. Фото: kievpromenad.com

Окремий музей створили в Успенському соборі. Це саме той собор, який був закладений ще за часів Антонія. За майже дев’ять століть він пережив кілька навал, землетрус та пожежу. Його кілька разів реставрували і відбудовували. Втім XX століття для храму Успіння Пресвятої Богородиці приготувало нові випробування:

 — Собор пережив цей, так би мовити, антирелігійний наступ більшовиків. Можливо тому, що на території Лаври в 1920-х роках було створено всеукраїнське музейне містечко. В соборі зробили (і це було по-більшовицьки) антирелігійний музей, - каже історик Сергій Кот.

 Так собор достояв до Другої світової війни, розповідає він. У ніч на 19 вересня місто покинув останній радянський солдат, а вже за кілька годин зайшли гітлерівці. Червона армія пішла з Києва, залишивши для німців вщент заміноване місто. Відходячи, Совєти заклали вибухівку всюди, де могли: на Хрещатику, на Володимирській, на Софіївській площі…

 — Територія Верхньої лаври була повністю замінована радянськими спеціальними підрозділами, які перед виступом радянської армії замінували весь центр Києва. Це був диявольський план із знищення центру Києва. Сталінський режим не цікавила Україна, яка не контрольована, їх не цікавила доля людей, які тут проживали, - вони замінували все.

Перший вибух на території Лаври в 1941 році - це був підрив оглядового майданчику. Підрив стався якраз тоді, коли там була велика кількість німецьких офіцерів. Є свідчення (їх не багато), що як тільки німці зайшли в Київ, мистецтвознавець і музейник Києво-Печерської лаври, директор Чорногубов почав бігати в міську управу до німецького коменданта і попереджати, що там міни, що собор заміновано. На це спочатку не реагували.

 Вже пізніше, за незалежності, в 90-х роках до Сергія Кота звернулися німецькі науковці і попросили дати фаховий висновок щодо того, хто причетний до підриву собору. Український фахівець порівняв радянські дані та німецькі документи стосовно тих подій, аби розібратися, хто був винен у підриві багатовікового храму.

Сергій Кот вважає, що німецькі загарбники знали про міни в Успенському соборі, втім чіпати їх не наважувалися. На той момент деяку радянську вибухівку вдалося нейтралізувати, щось - не спрацювало. Втім час від часу в центрі міста лунали вибухи, і в якийсь момент у гітлерівців з’явився страх. Сергій Кот зазначає, що про це у своєму щоденнику писав свідок тих подій - угорський археолог Нандор Феттіх:

— Німці почали почуватися у великій напрузі й страху. Їм почало ввижатися тікання у стінах собору годинникового механізма, і настільки це почало викликати велику паніку, що вони почали вимагати щось зробити, відмовлятися туди ходити і там працювати.

 Між тим, на території Лаври саме розташувався відділ поліції окупантів Росія-Південь, який відповідав за територію всієї України. З середини жовтня почалися події, які Сергій Кот розцінює як підготовку до цілеспрямованого підриву:

 — Всі були виселені, була санітарна зона на півтора кілометри, звідки всіх виселили, і були різні чутки, зокрема, що коли німецькі солдати виганяли всіх, то казали: “Буде вибух, ідіть подалі”.

Момент вибуху Успенського собору, зафіксований на фотоплівку німецьким офіцером. Фото з архіву історика Сергія Кота 

3 листопада 1941 року до Лаври прибула група високопоставлених офіцерів вермахту, які супроводжували диктатора Йозефа Тисо, який саме прибув до Києва. Після того, як вони залишили Лавру, пройшла якась година-півтори і пролунав потужний вибух. Від Успенського собору залишилися лише арка та колона.

Сергій Кот розповідає, що після того, як у 90-х роках німецькі науковці отримали докази причетності гітлерівців до знищення святині, виділили 2 мільйона марок на її відновлення. Але хто ж знав, що після позбавлення від радянської адміністрації та початку відбудови, проблеми у Лаври тільки почалися.

 Частина II. Незалежність

Як я вже згадував, незалежність Києво-Печерська лавра зустріла зі зруйнованим Успенським собором. Упродовж другої половини XX століття монастир був зачинений, але активно працював музейний комплекс, у якому велися наукові роботи, в тому числі реставраційного характеру. Наприкінці 80-х у Лаврі врешті було відроджене чернече життя, і 25 червня 1988-го у Дальніх печерах пройшла перша за довгий час Божественна літургія. При президенті Леоніді Кравчуку починає відроджуватися релігійне життя.

Разом з тим постає питання, кому належить церковне майно. У Лаврі, на території якої в радянські часи розташовувалося музейне містечко, постав Національний історико-культурний заповідник, який і став наступником радянського музейного комплексу, а відповідно отримав Лавру у власність. Тобто Лавра стала державною, розповідає нинішній гендиректор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Олександр Рудник:

 — Все, що знаходиться на території заповідника, все належить державі. Приватного на території заповідника немає жодного об’єкта: всі ікони, всі предмети, будівлі, споруди - все знаходиться у власності держави. Оформлена інвентаризація щодо цього всього майна, оформлені паспорти. Частину майна ми надаємо у користування Свято-Успенському монастирю, це 5 предметів - це 4 ікони, дарохранильниця, вона перебуває у Свято-Успенському соборі. Ми постійно здійснюємо перевірку наявності цих предметів.  

 Релігійна ж громада, тобто лаврська братія, яка оселилася у келіях напередодні української незалежності, отримала право на користування святинею на безоплатній основі. Від працівників заповідника я чув, що майже весь час з тих пір музей із ченцями не дуже дружив. Лаврські монахи сприймали науковців як тих, хто багато років тому вигнав їхніх попередників з монастиря, і лише нещодавно стосунки більш-менш відновилися.

Примітно, що ще 10 років тому преса майже не цікавилася тим, як живе Києво-Печерська лавра, аж поки не почалися скандали: то незрозумілі кадрові перестановки, то навколишня забудова, то внутрішнє будівництво лаврською братією без дозволу держави, то витівки настоятеля Києво-Печерського монастиря.

Історик Сергій Кот розповідає, як в 2011-2012 роках Лавру хотіли віддати у власність Московському патріархату, до якого і відносять себе лаврські монахи:

— Деякі члени Партії регіонів, яка тоді була при владі, подали законопроект про передачу у власність лавр Києво-Печерської і Почаївської. І очевидно, що виникла дискусія з цього приводу, по різних рівнях вже державної влади почали вивчати це питання, в тому числі і до нас надійшло таке питання, щоб ми на експертному рівні зробили свої якісь висновки. І виникло ключове питання: кому повертати, хто є правонаступником тієї церкви, яка навіть в рамках Російської імперії перебувала на території лаври?

Фото: Богдан Амосов / Радіо НВ

Лавра входила до цієї Російської православної церкви, не є правонаступником та більшовистська церква 1943-го року. Виникає далі питання: з проголошенням незалежності створюється кілька православних церков. Сучасні українські церкви - це новостворені церкви, абсолютно всі вони не мають прямого відношення до того майна, яке колись десь існувало, не відбувся цей процес реституції (повернення власникам незаконно відчуженої власності). Історія заглохла.

Було очевидно, що це була така дуже конфліктна ситуація, коли по суті Лавру хотіли передати [у власність іноземній державі], тому що Російська православна церква з центром у Москві - це представниця іншої держави, і її частина, хоча в нас кажуть, що у нас достатньо автономна Українська православна церква Московського патріархату, але вона все таки є частиною РПЦ з центром у Москві, і це засвідчили події останніх місяців.

 Неоднозначні події відбувалися навколо Лаври і в часи Революції Гідності. Як згадує ректор Відкритого Православного Університету Георгій Коваленко, тоді в російських медіа циркулювала провокативна інформація щодо монастиря:

 — Коли тільки-тільки вирішувалося питання нової влади, і російські медіа заявили, що захоплюється (чи вже захоплена) Лавра, і це, до речі, підтвердили люди, в тому числі з Києва… І я пам'ятаю, як мені телефонували з різних медіа, запитуючи, що там відбувалося в Лаврі. Я телефоную в Лавру - а в Лаврі нічого не відбувається.

Ми тоді звернулися до православних лідерів Майдану, і, з одного боку, отримали запевнення, що ніхто не збираєтсья захоплювати Лавру. З іншого, Самооборона Майдану взяла під охорону Лавру тоді ж, і навіть тоді Правий сектор зробив дуже швидко заяву, що вони не збираютсья нічого захоплювати. Це вийшов певний інформаційний пшик, як певна провокація, яка ні до чого не призвела, хоча на вулиці збиралися якісь хлопці, зі сцени якісь люди, схожі на священиків, кричали: “Йдемо на Лавру!” - хоча саме Самооборона Майдану тоді захистила Лавру.

Так, це було в тій ситуації, коли нестабільна в місті була ситуація, коли влада тільки-тільки намагалася розібратися, що відбувається. Тоді вдалося повністю ту ситуацію локалізувати і стабілізувати, навіть приїхали ієрархи Київського патріархату і заявили, що не збираються нічого захоплювати, коли ми вже маємо стабільну владу, і вона може забезпечити правопорядок, і саме правопорядком і дотриманням права має займатися влада.

Фото: lavra.ua

Коли вона цим не займається, відбуваються різні речі: чи то захоплення, чи то рейдерства, чи то якісь інші сутички, тому я сподіваюся, що і зараз влада спроможна забезпечити правопорядок довкола храмів і довкола монастирів. Принаймні я не вірю, що владі вигідні зараз будь-які конфлікти, особливо довкола Лаври.

 Втім про захоплення Лаври можна і досі почути, прочитати, побачити. Джерелами такої інформації зазвичай є російські ЗМІ, також про це заявляв народний депутат Вадим Новинський. Та й сам митрополит Києво-Печерської лаври владика Павло (Лебідь) говорив про “захоплення святинь”:

 — После вчерашнего звучат угрозы о том, что 14 октября, на Покров будут вновь захваты святынь, как они называют – “московских центров”. Почему-то “московских”, не “христовых”. Разве у нас здесь Москва? Мы здесь проповедуем Христа Распятого, воскресших из мертвых, и всех вас призываем быть христианами.

 І дійсно, 14-го жовтня Києво-Печерську лавру охороняли загони правоохоронців - у цей день в столиці проходив марш націоналістів. Ще в січні вони пікетували монастир з гаслами “ФСБ - геть з Лаври”. Втім цього разу поліція затримала біля монастиря близько 30 молодиків, які не були представниками націоналістичних організацій. Для чого вони прийшли на вулицю Лаврську - і досі невідомо.

Щоб уточнити, що саме збираються захоплювати, а також дізнатися думку владики Павла про теперішнє і майбутнє Києво-Печерської лаври (й Церкви в Україні загалом), я вирушив до нього, узгодивши теми розмови з прес-службою. Колеги з інших видань попереджали мене, що розмова з владикою може не скластися. Будиночок, де приймає Павло, розташований біля Ближніх печер, поруч із лаврським садом.

Фото: lavra.ua

У години прийому його відвідують прихожани, втім потрапити до нього на прийом вдається не всім. Всередині будиночка Павла (Лебідя) затишна приймальня, обставлена антикваріатом, іконами, статуетками святих та маленькими лебедями. В процесі інтерв’ю на восьмій хвилині владика перервав розмову і відмовився від її оприлюднення:

 — На цьому у нас закінчилася з вами мова, тому що ви прийшли не по темі, а з політичних питань. Якби ви трохи мали страх божий, ви б ці питання не ставили.

 Наша розмова перетворилася з інтерв’ю на дискусію про журналістські стандарти після питання про чутки щодо захоплення Києво-Печерської лаври. При цьому саме питання поставити до кінця владика Павло не дав.

Переконати владику в тому, що мої питання мають суспільний інтерес, не вдалося, тому відповіді на них ви не почуєте. І хоча я почув на свою адресу багато нового, покинути будиночок поруч із Ближніми печерами вдалося без скандалу.

Працівники Лаври із сумною усмішкою визнають, що нині журналістів від монастиря не відженеш. Причина - визнання Константинополем Київської митрополії, незалежної від Москви, а також перспективи надання Томосу. Варто відзначити, що після нещодавного зняття анафеми Київський патріарх Філарет взяв собі титул "Святійший і Блаженнійший, Архієпископ і Митрополит Києва - Матері міст Руських, Галицький, Патріарх всієї Руси-України, Свято-Успенських Києво-Печерської та Почаївської Лавр Священноархімандрит", - тобто Києво-Печерської лаври також. Ще раніше Філарет заявляв, що Печерський монастир має належати Українській церкві.

— Зміна титулів не завжди може повністю відповідати реаліям. Наприклад, патріарх константинопольський називається константинопольським, а насправді він живе в місті Стамбул. Наприклад, в православній церкві є традиція: єпископ, який перебуває на території іншої церкви (він там живе, служить, чи храм там його може бути), але він продовжує титулуватися якимось титулом у своїй країні, і така традиція теж існує. Тому я б не перебільшував значення титулів, - розповідає ректор Відкритого Православного Університету Георгій Коваленко.

Фото: lavra.ua

— Це ж певна “заявка”?

— Можна вважати це з одного боку, провокативного боку. З іншого, певна “заявка” - так само мати доступ до святинь і храмів Лаври. Питання в тому, як це буде відбуватися в реальності. Титул - це річ все ж таки віртуальна, а як буде відбуватися в реальності - подивимося. Насправді, Лавра і сьогодні належить державі, а якщо говорити ширше, то Лавра - це надбання всього народу, і не тільки сьогоднішнього покоління, але й покоління, що минулої [епохи], прийдешніх поколінь.

Тому, насправді, питання, кому юридично сьогодні належить чи хто користується - воно другорядне. Тобто Лавра має залишитися власністю всього українського народу, в цьому сенсі має бути забезпечений доступ до Лаври. І на сьогодні є віруючі будь-яких конфесій, [які]  можуть прийти до Лаври, як до заповідника, і можуть прийти до Лаври, до монастиря, печери відкриті.

І я думаю, що нічого не змінилося за багато років, що Лавру відвідують і віруючі, і туристи. А якщо віруючі, то це не тільки православні, дуже помітно якихось католицьких чорниць чи священиків, і тому я думаю, що з цієї точки зору питання, чия Лавра, воно може і не бути таким гострим, як його сьогодні намагаються поставити.

— Є питання, хто там буде служити.

— З іншого боку, є ж питання доступу до звершення богослужінь. І на ці богослужіння, наскільки я розумію, будуть претендувати вірні ієрархи і духовенство не тільки Московського патріархату, але й новоствореної помісної Української церкви. І тут я сподіваюся на певну мудрість держави, яка, скажімо так, може розводити в просторі і часі представників різних конфесій, а коли і та, і та церква визнані світовим православ’ям, то я думаю, є варіанти, як зробити так, щоб і питання власності (чи користування) юридичні не змінювалися, але всі мали доступ, в тому числі - до звершення богослужінь.

Фото: lavra.ua

Як це буде - залежатиме від тих, хто відповідає за ці процеси в державі чи в церквах, але я думаю, що на першому етапі існування помісної церкви я б це питання не ставив, бо воно може бути контроверсійне і воно може бути конфліктним, і тому й потрібен певний час і певні напрацювання, як юридичні, правові, так, напевно, і церковно-канонічні. Я думаю, що варіантів мирного вирішення питання набагато більше, ніж просто бійки і захоплення храмів.

— Тобто ви вважаєте, що регулятором має бути держава?

— Лавра у державній власності, і тому держава не може усунутися від цієї історії. Більше того, держава згідно з законом має забезпечити права всіх віруючих. В цьому сенсі ми маємо приклад Храму Гробу Господнього, де на місці воскресіння Христа по черзі служать православні, католики, вірмени, копти, і фактично регулюється це так званим статусом-кво, певними домовленостями після багатьох непорозумінь і конфліктів, які були досягнуті у XIX столітті і досі виконуються.

Цікаво навіть: в домовленності не вписали одну драбинку, яка стоїть біля вікна на карнизі, вона так стоїть, і її ніхто не чіпає з XIX століття. Але щоб домовитися, має пройти певний час, мають бути вислухані аргументи, і має бути той, хто є модератором цього процесу, координатором і відповідальним за збереження цього майна перед народом. Таким модератором є держава.

 Частина III. Церковна лавка

На головному вході Києво-Печерської Лаври чатує охорона. Це один-два чоловіки, втім у випадку появи підозрілої особи їхня кількість при вході збільшується. Власне, саме там інколи і трапляються конфузи, коли прихожани плутають заповідник із храмом. А зробити це не важко, адже і музей, і монастир - це фактично одна й та сама група будівель:

 — У вас стільки охорони.

— Ну, це не охорона, це контрольори.

— Тут же ж по квиточкам. Державний заповідник.

— О шостій годині музей, виставки закриваються, і вільний вхід до дев’яти годин вечора. А в дев’ять годин вечора поліція охорони зачиняє ворота, і тоді на ніч нікого не пускає. А з шостої до дев’ятої тут “прохідний двір”.

 Простіше кажучи, верхня частина Лаври – там, де головний вхід - є музейною, і вхід до неї в робочі години платний. Натомість нижня частина – місце, де знаходяться келії та адміністративні будівлі лаврської братії; там же - печери. Вхід на нижню територію вільний, він розташований навпроти пам’ятника афганцям. Що одразу кидається в очі - це наладжена торгівля. Я не рахував церковні лавочки, кафешки та їдальні з постним меню, але таких торгових точок тут, мабуть, близько двох десятків, а може й більше. У лавках можна знайти все:

 — Дайте Спиридона Тримифунтского за 3 гривны.

— Мне 10 свечей.

— Дайте, пожалуйста, там платочек есть “С Днем рождения”, и “Неувядаемый свет” за 7 гривен.

Мою увагу привернула архієрейська мазь, читаю етикетку: “Архієрейська мазь виготовляється особисто архієпископом, включає більше 20 компонентів, серед яких камфора, бджолина отрута та інші. Дуже ефективно допомагає при болі в суглобах. Мазь треба ретельно втирати у суглоб тричі на день, тривалість лікування залежить від самопочуття”.

Фото: lavra.ua

Є тут і дорожчі об’єкти, ікони - на всяк смак. До слова, весь асортимент можна знайти у лаврському веб-магазині. За інтерфейсом він чимось нагадує сайти з продажу смартфонів: ікони так само можна підібрати за типом, ціною і розмірами. Найдорожча - Ікона Святого Миколи Чудотворця за 82 740 гривень: шовкографія, металевий оклад, вкритий сріблом.

Майже на кожному кроці є ларьок, де можна купити каву, а біля криниці Антонія Печерського можна придбати тару для святої води. Також на території Києво-Печерської лаври діє два готелі - винятково для паломників.

Гендиректор заповідника Олександр Рудник запевняє, що всі бізнес-майданчики на території Лаври працюють офіційно:

 — Це ж державне майно, ми є балансоутримувачем, і надання права на певну комерційну діяльність може бути лише за погодженням Мінкультури і за згодою Фонду державного майна. Вони, як розпорядники цього майна, можуть дати згоду на його оренду чи розміщення на території заповідника чогось. Єдине, що ми можемо - з орендарів брати певну плату за послуги, якщо це через Фонд держмайна. У нас нічого не залишається, як кажуть – “гривня на рік”.

— Тобто це приватні підприємці орендують?

— У кожного павільйона є юридичний договір про оренду, який дає можливість здійснювати комерційну діяльність на території заповідника.

Туристів у заповіднику завжди повно. Тут можна почути десятки різних мов, а біля входу постійно стоять екскурсійні автобуси з іноземними номерами.

— Фактично, в діяльності заповідника приваблює не якийсь конкретно взятий об’єкт, а комплекс в цілому. Тобто, взяти архітектурний ансамбль заповідника: на сьогоднішній день територія заповідника - близько 30 гектарів, на яких розташовано 169 об’єктів, з яких 144 об’єкті - пам’ятки національного значення, і 96 - пам’ятки місцевого значення. Це такий великий релігійний і музейний архітектурний ансамбль. Єдиний, можна сказати, на території України, який зберігся з певними змінами, але з XI сторіччя.

Фото: lavra.ua

Багато чого є подивитися, але серед основних об'єктів, які дуже цікаві і відвідувачам -  це наша Троїцька надбрамна церква XII сторіччя, це і Успенський собор відновлений, звичайно, адже був розрушений у листопаді 1941 року, а потім відновлений і відкрити у 2000-х роках, а потім - лаврська дзвіниця, висота якої… Звідки краєвиди можна оглянути, можна оглянути не тільки всю Лавру, але і краєвиди міста: і лівий берег, і Дніпро, і Печерські пагорби, - дуже гарні краєвиди відкриваються. Крім того, в нас користуються популярністю виставки, як виставка Києво-Печерської лаври і виставка мініатюр Миколи Сядристого.

— А як так сталося, що у такому церковному комплексі є виставка, яка має іншу тематику?

— Справа в тому, що сам Сядристий, автор, він вже понад 40 років працює у заповіднику. Сам заповідник створено у 1926 році (до речі, 29 вересня ми вже відмічали 92 річницю), мінялися назви, тоді це було музейне містечко. Багато об’єктів, можливо, не пов’язаних із Лаврою, в ті часи, на початку XX століття, у 1920-х роках… Намагалися відходити від релігії. У 90-х почали повертатися до релігії, музеї різного роду діяли на території заповідника (і продовжують діяти). Ну і Музей Сядристого також.

По сусідству розташований Музей коштовностей, філіал Національного музею історії України. Тут відвідувачі мають можливість не тільки побачити об'єкти Лаври, але й відвідати інші музеї, подивитися на скарби, які має Україна на сьогоднішній день, і які представлені тут. Що ж стосується потоку туристів, то щорічно нас відвідує 400 тисяч. Цього року, ми сподіваємося, буде більше (і за попередніми оцінками - вже більше, а рік не завершився).

— Як ви вважаєте, чому?

— Людям цікаво подивитися. Хтось приходить з релігійних питань, хтось з культурної зацікавленості, приходить побачити культуру, традиції нашого народу. Тому звичайно ж є відвідувачі іноземні, які приїжджають у Київ і відвідують Києво-Печерську лавру - це одна з “перлин” Києва, яка розташована на території заповідника, тому є попит. Це те, що притаманне саме нашим туристам. А, наприклад, туристам з Німеччини чи з Англії, в яких трохи інша релігійна культура, цікава давнина - це ж XI століття. Ну і музеї на території заповідника теж приваблюють іноземців.

Фото: EPA

— А з яких країн ще приїжджають, крім тих, що ви назвали? Я бачив, тут не тільки з Європи гості. До того ж, мені здається, має бути якийсь паломницький фактор.

— Є і Туреччина, є і велика кількість туристів з Китаю, є туристи з Білорусі. Звичайно, у нас в значній мірі впала кількість відвідувань з Росії, зважаючи на ситуацію, що сьогодні  відбувається між двома країнами. Є і з Азії відвідувачі, багато з Америки в цьому році цікавляться.

— А ви не питали, що їх приваблює?

— Особисто з нашими науковцями розпочали в минулому році і продовжили в цьому - зробили інформаційні стенди на верхній території стосовно об’єктів. Є і QR-код, коротка інформація і українською мовою, і англійською, стосовно об’єктів їхнього походження, і так далі. Я особисто цікавився в іноземця, який користувався стендом із зчитування QR-коду, чи інформація йому корисна: він сказав, що цікаво.

Я його супроводив до Музею мініатюр, він був дуже вражений і сказав, що взагалі, подорожуючи по території заповідника, він відкрив для себе багато цікавого, відкрив для себе “the new Ukraine”. За радянських часів більшість вважала, що Україна - це частина Росії; а сьогодні їм цікаво побачити наше, українське.

Останні туристи та віряни покидають Лавру о дев’ятій годині. Ворота зачиняються, а дзвіниця та храми залишаються підсвіченими, і їх ще всю ніч видно далеко з лівого берега Дніпра. Поки в кабінетах, келіях та на мітингах вирішують, чия буде Лавра, сам монастир продовжує стояти на Печерську, як і всі ці століття, що він стояв від початку свого створення.

— Це святиня з незаперечним авторитетом, який засвідчений сотнями святих подвижників, котрі в печерах сьогодні спочивають там, сотнями чудес, які мали місце в історичному процесі, - говорить митрополит УПЦ МП Олександр Драбінко. - Не треба забувати, що більша кількість приміщень її і стін побудовані гетьманом Іваном Мазепою.

Фото: lavra.ua

Це історичний спадок, який несе Україна, як найліпшу бісерину, мабуть, в тій діадемі, якою прикрашена сьогодні Україна і зокрема Українська православна церква. Святиня не повинна бути предметом спекуляцій. І говорити, куди піде Лавра, як вона буде… Треба знаходити порозуміння в будь-якому випадку, і в цьому питанні також. Насельники лаври - це люди, котрі взяли на себе подвиг монашеського життя, вони моляться за весь світ.

Звісно, кожен з нас зі своїм характером і зі своїм баченням, скільки б ми не казали, що ми поза політикою, і, як то кажуть, “не від світу цього”, все рівно ми живемо в цьому світі, всі харчуємося, голосуємо на виборах, маємо стосунки один з одним. Тому перш за все для того, щоб не було конфліктної ситуації навколо Лаври, щоби не було спекуляцій навколо Лаври, треба знаходити спільну мову з тими насельниками, які там проживають. Коли ми будемо говорити мовою любові, а не риторикою насильства і захоплення, тоді, я думаю, свідомість підкаже, як кому поступити.

Богдан Амосов

"Новое время", 03 листопада 2018