Про матеріальні інтереси та особисті амбіції голів українських православних церков
Українські православні ще не встигли отримати томос, як на поверхню виринули конфлікти та амбіції між церковними ієрархами, через які надання автокефалії може затягнутися на довгий термін.
Митрополит проти патріарха
Поки українські християни раділи обіцянкам Вселенського патріархату щодо автокефалії, виявилося, що українські православні церкви не лише ще не готові до об’єднавчого собору, але навіть встигли між собою пересваритися. Предстоятель Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Макарій заявив пресі про свої розбіжності з главою УПЦ Київського патріархату Філаретом і вважає, що проводити об’єднавчий собор для отримання томосу про автокефалію зарано. За словами митрополита УАПЦ (яка веде своє існування з української діаспори та має близько 1200 парафій (2,4% усіх православних вірян України)), він мав розмову з патріархом Філаретом, яка переросла в суперечку щодо того, хто буде головним і за чиїми правилами відбудеться створення нової церкви. За твердженням Макарія, він хотів би компромісу та узгодженої позиції з УПЦ КП, але Філарет, церква якого має понад 5 тисяч парафій, є значно більшою за УАПЦ й об’єднує 45% православних українських вірян, начебто вважає, що помісна церква має створюватися за його статутом і правилами. Поки не буде врегульовано питання статуту, назви, моделі церкви – немає підстав проводити об’єднавчий собор. Глави двох українських церков не домовилися ні про назву церкви, ні про митрополичу або патріаршу моделі устрою.
Де-факто Макарій прагне об’єднання, а не приєднання своєї менш чисельної церкви до значно впливовішої УПЦ КП, та домовитися про вигідніші умови злиття церков. Тому напередодні вирішального собору поставив питання руба: спочатку треба обговорити поточні питання, узгодити модель церкви (роль УАПЦ в новій структурі), а відтак буде собор.
Фактично проблема криється не стільки в духовних питаннях, скільки в матеріальних, адже інтеграція двох церков означатиме втрату своїх посад і доходів приблизно половиною церковних владик та ієрархів. Якщо сьогодні є два патріархи українських православних церков та єпископи в кожній області та регіонах, то після об’єднання всюди має залишитися тільки один церковний владика. Решта ж повинні задовольнитися або посадами заступників, або навіть простих підлеглих. І хто, зрештою, має кому поступатися? Наприклад, у питанні щодо того, хто з православних єпископів двох церков має бути єдиним єпископом Волині чи Івано-Франківщини, де чимало православних прихожан? Чи в усіх регіонах УАПЦ має здати позиції та підлаштуватися під Київський патріархат Філарета? Або в яких регіонах і на яких умовах УАПЦ одержить і собі частку керівних позицій та єпископських посад? Усі ці запитання дуже важливі, принципові та болісні для обох церков, тож шлях українських православних до об’єднавчого собору лежить через компроміси та поступки в матеріальних аспектах й амбіціях.
Враховуючи, що Константинополь зняв незаконні московські анафеми і з Філарета, і з Макарія, Вселенський патріархат очікує від українських церков порозуміння. Але що буде, якщо УАПЦ затягне організацію об’єднавчого собору, не піде на поступки та компроміси чи навіть влаштує демарш на самому соборі? Чи дадуть після такого розколу томос лише УПЦ Київського патріархату? Якщо ж дадуть, то УАПЦ, як досі формально неканонічна церква, суттєво програє і навіть може почати втрачати вірян та храми, які переходитимуть до канонічної церкви. У такому разі спроба виторгувати собі гарантії обернеться для Макарія катастрофою. Або ж УАПЦ може об’єднати вимоги з проукраїнською частиною Московського патріархату та разом тиснути на Філарета для врахування їхньої позиції. Але найсумніше те, що замість клопіткої закулісної роботи з досягнення компромісів глави українських церков оприлюднюють взаємні звинувачення у пресі, і це свідчить, що шлях до томосу може бути неблизьким і непростим.
Московський глава помісної церкви?
За задумом, автокефальна українська церква мала б створюватися з УПЦ КП, УАПЦ та частини кліру УПЦ Московського патріархату, які захочуть приєднатися. І тільки після цього новоутвореній церкві зі статутом та обраним главою даватимуть автокефалію. Зокрема, підтримку томосу вже висловив митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр Драбинко, давно відомий як один з лідерів проукраїнського крила в Московському патріархаті. Однак українські православні з осторогою оцінюють входження московських священиків до об’єднаної церкви, адже останні можуть як зірвати процес об’єднання, так і навіть перейняти лідерську позицію.
УПЦ Московського патріархату є найбільшою в Україні і має близько 11,5 тис. парафій та охоплює 9,5 млн вірян, що становить 21% православних країни. І хоча глава УПЦ МП, митрополит Онуфрій називає російські війська «нашими одновірцями та братами», а проведення АТО – «братським кровопролиттям», значна частина архієреїв УПЦ МП займає нейтральні політичні позиції, намагаючись протистояти проявам і українського, і російського націоналізму в церкві. За оцінками деяких церковних діячів, автокефалію може підтримати навіть половина московських архієреїв та священиків, і така численна група не бажатиме бути на соборі прохачами. Московське духовенство добре знає рішучість і проукраїнську позицію Філарета та його багаторічне протистояння з Москвою, тож вони не хотіли б виглядати винними й каятися за свою тривалу службу РПЦ.
Багато хто з них побоюється, що Філарет їм не пробачить і вони вважатимуться другорядними в українській церкві при розподілі церковних посад та парафій. Адже кому новий патріарх доручить єпископські посади в центральних областях, де майже порівну як українських, так і московських православних храмів та діють обидві церкви? Чи майбутній патріарх Філарет поставиться до московського кліру як до зрадників і все передасть українським архієреям як трофеї за службу національним інтересам? Чи залишить московським ієрархам єпархії, спричинивши гнів українських єпископів, які вважатимуть це поступкою «московським зрадникам» та «незаслужено зневагою до українського духовенства» після їхньої багаторічної боротьби за українську церкву.
У багатьох єпархіях (а УПЦ МП має їх 53) доведеться «звільнити» десятки архієреїв, і новий глава української церкви має вирішити, чи це будуть московські, а чи єпископи Київського патріархату. Очевидно, для гарантування переходу московського духовенства в деяких єпархіях доведеться залишити московському кліру їхні посади, при цьому пожертвувавши українськими архієреями.
Це означатиме запеклі суперечки на об’єднавчому соборі між Київським та Московським патріархатом за збереження своїх посад і впливу, тож колишнім підданим РПЦ будуть потрібні дієві важелі впливу. Можливо, якщо кількісно московських ієрархів на соборі буде достатньою, через страх перед категоричним та принциповим Філаретом, вони намагатимуться обрати главою Української помісної церкви когось більш компромісного зі «своїх», приміром, Олександра Драбинка. Якщо до цього часу глава УАПЦ Макарій не знайде спільної мови з Філаретом, «автокефали» можуть підтримати своїх московських колег та їхню кандидатуру на пост глави церкви.
Тоді розмови про «кремлівську руку» та «агентів ФСБ» в уже офіційно автокефальній Українській церкві можуть спричинити глибокий конфлікт, розчарування та несприйняття вірян і навіть демарш частини патріотичного духовенства. Замість об’єднання православних церков Україна може отримати нову міжусобицю в рамках тепер формально однієї церкви, а деякі українські церкви можуть навіть відмовитися об’єднуватися на таких умовах. Більше того, якщо ці суперечності не будуть розв’язані шляхом компромісів, Всеукраїнський об’єднавчий собор може перетворитися на арену скандалів, з’ясування амбіцій між ієрархами та демаршів. З огляду на такий розбрат Константинопольський патріарх може навіть відкласти надання томосу, оскільки не буде створено об’єднаної церкви для вручення автокефалії, або ж делегати собору будуть неспроможними обрати патріарха.
Тож матеріальні інтереси та особисті амбіції глав українських православних церков можуть стати серйозною перешкодою для швидкого створення та визнання автокефалії помісної церкви. І на сьогодні публічно були задекларовані лише безкомпромісні позиції ієрархів.
Валерій Майданюк
