Полгода после исхода
В сентябре исполняется полгода с тех пор, как наша православная община имеет Временно Неопределенный Канонический Статус (ВНКС). Решение митрополита Луки о запрещении в служении касалось только меня, но часть нашей общины, осознающая происходящее, не оставила меня одного и мы продолжили быть той же евхаристической общиной, что и прежде. Люди пошли за мной не ради моей личности, не ради какой-либо выгоды, здание храма мы оставили без борьбы, хотя юридически имели все основания остаться в нем. Община поддержала меня в главном – в той вере и убеждениях, за которые я многократно подвергался осуждению от священноначалия. В основных пунктах я это сформулировал в проповеди на последней службе в старом храме полгода назад. За это время ничего не изменилось, поэтому вкратце повторюсь.
Миссия Церкви. Понятие о миссионерстве за годы моего служения полностью извратились. Вместо подготовки к крещению, внутренней миссии, проповеди Евангельских заповедей о любви и мире, христианская миссия свелась к постройке храмов, «прикармливанию спонсоров», потаканию примитивным языческим суевериям, от мнимых «вычиток» до бесконечных бессмысленных «освящений» и почитания «святынек».
Отношения в церкви. Евангельский образ отношений пастыря к пасомым и учеников между собой совершенно забыт. Пропасть между епископом и священниками, между священниками разного социального уровня, между священником и мирянами стала непереходимой. Священники живут в страхе перед архиереем, потому что в любой момент он единоличным решением, которое никто не будет критиковать, может выбросить священника на улицу, даже не объясняя причины или садистски ссылаясь на придуманную причину. Священники боятся говорить об этом с мирянами, чтобы не уронить авторитет церкви и «не выносить сор из избы».
Политизация церкви. Началось все с безумных книг об исключительной роли России в борьбе с антихристом в последние времена, закончилось тем, что сами епископы называют интересы определенных политиков проросийского направления интересами церкви, а ограничение их антигосударственной деятельности – гонением на церковь.
Враждебность к другим христианским конфессиям и юрисдикциям. В церкви все большее место занимает проповедь против кого-то. Причем, богохульники и атеисты в списке врагов, заняли самые последние места, ведь они приходят по праздникам на освящения. Первыми стали православные УПЦ КП и УАПЦ, за ними католики и протестанты, потом «тоталитарные секты», в которые «учеными» трудами А. Л. Дворкина зачислены все протестанты, а заодно и все религиозные движения и даже читатели некоторых книг. Церковь занята поиском безграмотных и лживых аргументов о «неканоничности» и «безблагодатности», вместо того, чтобы искать путей исполнить слова Христа: «По тому узнают все, что вы Мои ученики, если будете иметь любовь между собою» (Ин.13,35).
Наша община оставила здание и церковное имущество, нажитое десятилетиями, не желая вступать в конфликт из-за него. Но Господь не оставил нас. Нашлись люди, которые предоставили нам прекрасное место для собраний и богослужений, приобрели все необходимое для существования церкви. Община не просто продолжает свое существование, она наконец беспрепятственно реализует многие, давно задуманные проекты. Каждую неделю все желающие собираются в нашей церкви для просмотра и обсуждения фильмов, затрагивающих христианские темы. Каждую неделю мы читаем Священное Писание и обсуждаем его. В нашем приходе организован приходской оркестр, в который приглашаем всех желающих. Мы освобождаем богослужение от случайных и потерявших смысл новшеств прежних веков, для того чтобы сделать его понятным и привлечь людей к участию в нем, ведь литургия, это общее дело. Сейчас в Украине начался процесс созидания новой Единой Православной Церкви и наша община видит свою цель в том, чтобы на практике осуществлять построение церкви такой, какой мы хотим ее видеть – являющей Христа, уважающей каждого человека, свободной от политических страстей и вражды, являющей любовь собратьям во Христе и всему миру.
Элина Савва: Те, що треба виходити з МП, я розуміла ще з 2013, коли більшість священиків проклинали Майдан. Після вторгнення російських військ, це вже було не розуміння, а відчуття відрази, що я знаходжусь в церкві, яка своєю більшістю підтримує ворога. І, хоч я себе вмовляла, що ми ж йдемо за Христом, а не за путіним, підтримуємо нашу армію, все одно: ці дві букви абревиатури – МП – були вже як тавро. Соромно було зустрічати в пресі чергову новину, що МП пішло хресним ходом через всю країну з портретами російського царя, МП відмовилось відспівувати українського воїна, МП благословляло бойовиків… МП те, МП се. Мені набридло втягувати голову в плечі, хоч я, особисто, не була причетна до тих скандальних випадків. Тож, з одного боку, було бажання від цього відокремитись. З іншого, було лячно: що ж там попереду? Коли все відбулося, я, навіть, не могла осягнути думкою масштаб події. Все було, наче, уві сні. Вразила шалена підтримка священиків інших християнських напрямків. Це було дуже неочікувано і дуже надихаюче. Те, як вони писали, свідчило про щирість їхньої віри і багаторічні пошуки Христа. Ми мало спілкувались з представниками інших християнських церков і я була вражена, скільки серед них просвітлених, осяяних молитовним досвідом людей. Коли ми стали ближче знайомитись з католиками, греко-католиками, протестантами – в мене було відчуття, наче ми вийшли з темного підвалу і, нарешті, побачили світло. І, з іншого боку, було відчуття гіркоти, що стільки років втрачено на «пошук відьом», які можна було використати для взаємно збагачуваного спілкування. Зізнаюся, після виходу, найбільшим моїм страхом було, чи відбудеться перетворення на Тіло і Кров Христову хліба і вина на нашій новій Літургії. Якийсь час, я навіть, не наважувалася причащатися в новій церкві. Мені соромно за свою слабкодухість, але така правда. Заспокоєна 20-ма роками балачок, що ми в самій «благодатній, канонічній» церкві, я про це не переживала на минулому приході: десь, в глибині жевріло відчуття, не фіксоване свідомістю, що «воно саме все відбувається», адже ми в «благодатній, канонічній і найбільш правильній» церкві. І тільки зараз, з уходом я почала усвідомлювати персональну відповідальність за те, що відбувається на Літургії. І це відчуття відповідальності несподівано для мене подарувало більшу спорідненість з іншими членами нашої церкви. Мабуть, саме тоді я, нарешті, зрозуміла, вірніше, відчула, що ж воно таке – соборність – слово, яким так люблять козирять славянофіли. Щоб відігнати від себе диявольский страх «недійсності» Причастя, я все частіше згадувала слова Євангелія: «де двоє чи троє зберуться заради Мене – то й Я посеред них» і розуміла, що від нашої спільної молитви залежить, з’явиться серед нас Христос чи ні. І після служби вдячність нашим прихожанам за спільну молитву, відчуття спорідненості значно підсилилось, ніж на минулих приходах. Іноді, особливо в великих храмах МП, я спостерігала, як люди разом молилися, причащалися, а потім, після служби, ховали очі і розбігалися, наче винні у сумісному злочині. І я дивувалася: чому ж так? Ми ж разом приймали участь у святому ділі! Але, зараз, слава Богу, це сумне явище щезло. Що мені найбільш подобається зараз – коли отець-настоятель руйнує мої упередження і страхи. Інколи я в душі ахаю від його нових ідей і з’являється думка: Боже, ну куди ж його несе? Такого ще ніхто не робив! І потім, на практиці, його ідеї спрацьовують слушно. І саме цей момент, коли руйнується стіна мого страху – я можу чути, як шурхотять камінці, коли вона осідає – мені подобається найбільше. Поставити Престол перед очима віруючих – не відгороджувати його алтарною стіною, повернутися обличчям до людей – в прямому сенсі, скоротити службу до півгодини, використати бандуру в Богослужінні – на все це моєю першою реакцією був внутрішній зойк. Але все це спрацьовує на більше об’єднання в спільній молитві і загострення уваги на найважливішому. Немає відчуття перетягування тяжких мішків після Літургії. Залишаєтьс відчуття тихої, світлої радості, почутих слів Євангелія, думок щодо проповіді. Найбільш суперечливу реакцію в мене викликало спільне читання Євхаристичного канону. Саме читання – не співання, як ми робили це раніше. Коли вперше побачила це на відео мені спочатку нагадало, як на лінійці піонери кажуть речьовку або девіз – щось таке. Але на практиці, коли я разом з усіма говорила ті слова, то зрозуміла, що спів, навпаки, відволікав від змісту. Коли ми співали, то десь таки думали, щоб вивести правильно руладу, взяти вірну ноту – а зараз всі думки направлені саме на той момент Літургії, що відбувається. Я в черговий раз здивувалась, наскільки отець-настоятель має рацію. З самої першої своєї появи в церкві я потерпала від кліросу. Бо завжди мене назначали регентом. З одного боку, це було цікаво і ти був ближче до богослужебних текстів. З іншого – на кліросі якась завжди відбувалась війна і неспокій. Хтось бажав сам регентувати, комусь здавалось, що він знає краще. Зараз в нас немає кліросу – всі співають або читають разом, і це покращило значно атмосферу на службі. Бо це відокремлення окремих співаків або читців давало їм хибне уявлення про якусь особливість, знаходження на шабель вище від усіх. І ця безкінечна возня гординь в окремому кутку припинилась. Головне – це дух чесності, чистоти і свободи, який царює зараз на приході. Щезла необхідність вести якесь подвійне життя – казати «своїм» одне, мовчати перед іншими. Щез «меч карающий» єпископа і постійний нагляд єпархії. Зараз ми дійсно вільні во Христі – і це п’янке, надихаюче відчуття.
Елизавета Солод: Что для меня значил выход из МП — только то, что мы перестанем быть частью церковной организации, позабывшей о Боге. Это значило что можно больше не проводить службы на церковно-словянском, меня это радовало. Хотелось понимать молитвы, службу. Почувствовала свободу в церкви: не нужно надевать платочек или закрывать ноги юбками. Это немного тяготило в основном из-за впечатлительных бабулек. Скучаю по запаху воска) Привнести хотелось бы мирное молебное состояние во время службы, очень чувствуется если кто-то напряжен или беспокоен во время общей молитвы. Сейчас мирности все больше становится, но еще есть куда расти.
Мария Савва: Спочатку, коли приїхали благочинний, а потім і владика Лука, то я відчувала якусь тривогу і в мене в голові крутилась Ескада Палладіо Карла Дженкінса і почувалась наче в книгах про священників і віруючих людей, яких репресували. В мене підкошувались ноги і чомусь боліла права кисть. Але згодом, коли ми вийшли з МП, я відчула повну свободу, особливо від відчуття несправедливості від того, що одних владика нагороджував за допомогу нашій армії, а інших за ту ж допомогу викликав на килим та позбавляв служіння. Я вийшла звідси, бо не могла більше перебувати в атмосфері фальшивого християнства, брехні та лицемір’я, особливо після того, як о. Ігора заборонили в служінні. Саме це мене і штовхнуло на вихід з МП. Ще я відчула, що звільнилась від регентства та ми можемо спокійно вводити музичні інструменти в богослужіння, як я і мріяла
Александр Цегельник: Не було ані страху, ані сумнівів. Може це звучить високопарно, але було розуміння, що ти йдеш вперед, відкриваючи двері своєї душі для Христа. Було і залишається відчуття необхідності бути чесним і відкритим. Було і залишається глибоке і мирне відчуття, що Господь хоче бачити у мені не раба, а друга, яким Він є для мене. Я зрозумів, що Бог не безроздільний володар, цар наді мною, якого я маю по земному боятися, коритися. Господь не шукає наді мною влади. Він прагне мого повернення, відродження. Я зрозумів, що Бог неосяжно ширший, вищий, глибший у своїй любові, ані ж нав’язаний офіційною церквою куций образ царя, який чомусь є главою бюрократично-адміністративної системи. Де чомусь переважно порядкують від Його імені рабовласники-менеджери, які залякують людей і сіють страхи, а то і ненависть до усіх «зовнішніх». Хіба таким є Христос? Я зрозумів, що Господь хоче від мене творчості відродження моєї душі. А це можливо тільки вільній людині. Я другий раз у житті пережив радість свободи: перший раз — після першої у житті сповіді і входження до Церкви Христової, другий — тепер, коли зрозумів, що потрібно йти за Христом, а не за людьми, які спотворюють Його образ. При цьому, і тоді і зараз, у мене не було ані краплиночки образи чи гніву, ані жалю чи презирства. Мені стало легко. З іншого боку я відчув, що тепер я маю знову вчитися жити з Богом, не з тим, формалізованим у десятках і сотнях церковних правил і томах «святоотєчєскіх прєданій», а з живим Богом. Ось тут мене трішечки охопила журба, бо тут вже не сховаєшся за ретельним виконанням постових правил, вичитуванням молитов, стоянням на богослужбах і прочая. Потрібно, як кажуть, переходити від теорії до практики. Формальне життя виявилося набагато зручнішим — роби, що сказали, будь слухняним начальству і будь певен, що Господь не залишить без уваги твоїх трудів. Тепер потрібно знову осягати і вчитися у Господа, ставати художником свого життя, ставати творцем. Отут знову упираєшся у свою вже внутрішню «бюрократію»))) Дуже радий тій відкритості і чесності, яка тепер запанувала у нашій церковній громаді. Надихає творчої наснаги пізнавати Христа, робити це осмислено.
Елена Гулая: выбрав путь правды и честности, я оказалась в состоянии полной свободы, но и полной ответственности за свою жизнь. Все это очень повлияло на меня и сделало сильной в деле, которое я веду – общественная кампания в защиту прав бездомных людей. Благодарю о.Игоря Савву за мудрые советы и христианскую любовь на этом пути. Мы в громаде стали роднее, надеюсь, сохраним честность и разовьем любовь к друг другу еще больше. Этого так не хватает в Украине. Статус — дело времени, главное содержание и ценности.
Антон Савва: Я у захваті від виходу з МП! Цьому є безліч причин. Увесь час в МП я почувався якимось скутим, обмеженим, не дивлячись на те, що знаходився у приході свого батька все одно ми були скуті у діях, не могли вільно зробити службу зрозумілою та перетворити її зі спортивного змагання на стояння на сприймання слів які кажуть на службі, Євангелія, Апостола. Зміна змагання на молитву. Ми були трохи відгорожені своєю парафією від всього масиву безсенсового консерватизму, середньовіччя та проросійської пропаганди й взагалі заполітизованності єпархії. Але все одно вплив цього відчувався, навіть, в нас. Мене ще рятувало те, що я був на кліросі, де вся служба перед тобою і ти ще якось можеш в ній орієнтуватися. Коли я стояв на службах в соборі мені взагалі було важко розуміти, що відбувається не кажучі вже про традиційну гнетючу атмосферу. Таке враження коли заходиш до собору, що на тебе одразу зверху поклали кілька мішків піску важких прямо на голову. Може у когось інші відчуття але в мене саме такі. МП також майже завжди був ініціатором і джерелом якогось відвертого трешака. То збираємо підписи проти ІНН, то біометричних паспортів, даємо великі чорні спідниці жінкам на вході, старці кажуть, що Україна, Білорусь і Росія – це свята трійця яку не можна роз’єднувати. Лицемір’я всюди, неприязнь до людей інших з тобою поглядів. Причин для негативу було пребагато. А від міфів які розповсюджувалися церковним начальством і смішно і сумно тому що в таку маячню серйозно вірили люди. Пам’ятаю як в дитинстві в селі де я відпочівав влітку ми ходили в іншу церкву МП. Там священник вирішив влаштувати цікаву акцію. Сказав, що в один день біси вийдуть з пекла і що в цей день треба посилено молитися і поститися. Цей день 6 число 6 місяця (червня) 2006 року, 06.06.06. От, і я ще стільки речей чув за увесь свій час перебування в МП, які просто не знаєш як коментувати, тут і говорити важко в той час коли одночасно давишься від заливного сміху й гірких сліз. Нездоровий консерватизм і несвобода це один фактор. Інший фактор заполітизованність, ненависть до всього українського і прагнення приходу російської держави на нашу землю. Щоб там хто не казав, як би хто не починав тремтіти від цих слів але це чиста правда, це позиція РПЦ і УПЦ МП. Особливо це стало видно після 2014 року. Та й раніше в 2004 всім священникам платили за те, щоб агітували своїх парафіян голосувати за Януковича, що, погодьтеся, свідчить про не аби яку політизованість. На українську мову, вишиванку, та на будь що українське завжди вкрай негативна реакція. Всі мріють про Росію та СРСР і іноді розповідають про це на проповідях. Проблема в тому, що МП часто нагадувало не церкву, а політичну партію. І особливо, парадоксальне прагнення повернутися в атеїстичний СРСР у священнослужителів і церковних людей. Після виходу з МП мене охопила радість та відчуття свободи. Дехто ще переймався й був турбувався про те, що ж тепер буде і ці відчуття теж зрозумілі але я мало турбувався, я святкував. Тепер ніхто не заборонить робити службу зрозумілою і ніхто не буде слідкувати чи зробив ти крок вліво чи вправо. Показовим був прихід благочинного та митрополита в наш храм. Хотіли поговорити з нами але на камеру це чогось знімати не можна було. Прийшли з тітушками, високими мускулистими хлопцями. Нам благочинний сказав, що це семінаристи, а потім в газетах вони взагалі почали казати, що то були діти. Масштаб брехні просто вражає. Після цього прощання ми відпливли у невідомий, новий, вільний шлях. Спочатку нам люб’язно дозволив в себе служити священник Київського Патріархату. А своє традиційне чаювання, яке ми зазвичай проводили після служби, ми проводили вже в іншому приміщенні. Потім ми знайшли собі постійне приміщення, облаштували там все, дуже красиво, з престолом, відкритим алтарем, лавочками. Свобода і відкритість! Мені, якщо чесно, раніше часто не хотілося йти на службу. Тепер же, навпаки мене тягне на службу! Тому що це перетворилося з аскетично-фізичного змагання на душевно-інтелектуальну роботу, а так, на мою думку і повинно бути. Поки що невідомо куди ми перейдемо, спочатку ми вели багато бесід на цю тему. Ми любили всі церкви, просто очі розбігалися, хотілося перейти у всі! Ми також зустрічалися з різними церквами, хоча, нажаль без мене, бо я був зайнятий своїм універом. Поки не вирішили куди, знаходимося, як каже батько, у Тимчасово Невизначенному Канонічному Статусі (ТНКС). Чекаємо на томос. Після виходу я відчуваю полегшення, спокій та мир і вважаю, що все буде добре!
Ольга Домбровская: Полгода живу без МП. Как ? Счастливо! Я благодарна представителям МП, которые «вытолкнули» наш приход в «никуда». В этом «никуда» я обнаружила такой многообразный христианский мир! Мир прекрасный, открытый для всех, встречающий нас с любовью и пониманием. Я свободна и любима! Я еще больше дорожу своими братьями и сестрами. Я благодарю Господа за промыслительные встречи с людьми, которых он мне послал. «Бог – є любов’ю. Майте відвагу жити в любові!»
о. Ігор Савва
