Архієпископ Тельміський Іов (Геча): Україна завжди була канонічною територією Вселенського патріархату

17 вересня 2018, 21:33 | Суспільство-дайджест | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ігор Миревський

«Главком», 18 вересня 2018

«Не можна ділити Тіло Христове. Воно належить Христові, а не Москві…»

Діалог про надання Вселенським Константинопольським патріархатом автокефалії Українській церкві, призначення екзархів в Україну, протидія цьому процесу Московського патріархату – головні теми останнього часу. У ЗМІ і в суспільстві шириться чимало чуток та некомпетентних коментарів. Що ж відбувається насправді? Для цього ми звернулись до безпосереднього учасника процесу – відомого православного богослова і ієрарха Константинопольського патріархату архієпископа Тельміського Іова (Гечи) (Женева, Швейцарія). Владика народився у 1974 році у Монреалі (Канада) в українській емігрантській родині.

Архієпископ Іов (Гечи) - доктор богослов'я, професор Інституту вищих досліджень в галузі православного богослов'я при Православному центрі Вселенського патріархату в Шамбезі (Швейцарія) і Паризького католицького університету (Франція), постійний представник Вселенського патріархату при Всесвітній раді церков у Женеві, співголова Об'єднаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Православною та Римо-Католицькою церквами. З благословення Вселенського патріарха Варфоломія був одним із головних спікерів Святого і Великого Собору Православної Церкви на Криті 19-26 червня 2016 року. Володіє англійською, французькою, грецькою, українською, російською та італійською мовами. Глибоко знається на українській церковній історії. Докторську дисертацію захистив на тему «Літургійна реформа митрополита Киприяна Київського (1330 — 1406 рр.)».

Вселенський патріарх Варфоломій та архієпископ Тельмісський Іов

Вселенський патріарх Варфоломій та архієпископ Тельміський Іов

Владико Іове, як відомо, Вселенський патріархат направив в Україну своїх представників (екзархів) для переговорів з Українськими церквами щодо можливого надання автокефалії. Проте Синод Московського патріархату сприйняв такий крок вкрай критично, заявивши, що це є «незаконним вторгненням на канонічну територію» Москви. Там навіть оголосили про припинення співслужіння зі Вселенським патріархатом. Прокоментуйте, будь ласка, таку поведінку Москви? Чи справді рішення Вселенського патріархату було незаконним та неканонічним?

Хотів би одразу заспокоїти всіх, що ні про яке «вторгненням на чужу канонічну територію» не йшлося і не йдеться. А тим паче не йдеться про творення розколу чи його легітимізацію. Навпаки, як неодноразово заявляв Вселенський патріарх Варфоломій, Константинопольська церква, як Церква-Матір, прагне знайти найоптимальніші канонічні шляхи для подолання існуючого в Україні церковного розколу. Саме для цього і були призначені представники (екзархи) Вселенського престолу, щоб почати вести діалог і пошук таких можливих шляхів. Бо той стан розділення, який існує в Українській церкві вже майже 30 років, не є природнім. Тисячі православних парафій і мільйони вірних в Україні через цей розкол весь цей час перебувають поза єдністю зі Вселенською православною церквою, позбавлені не тільки євхаристійного єднання зі своїми православними братами по вірі, але й позбавлені найголовнішого – спасіння в лоні канонічної церкви. Це, звісно, не може не викликати болю і занепокоєння у Матері-Церкви.

Всі ці роки Константинопольська церква з болем спостерігала за тим, як страждає від внутрішнього розділення її донька – Українська церква. У Вселенському патріархаті мали надію, що ця проблема буде вилікувана внутрішніми засобами і силами, постійно молячись за це і ніколи молитовно не забуваючи про багатостраждальний український православний народ. Але події останніх 30 років, а особливо після 2014 року яскраво засвідчують, що лише внутрішніми силами Православна церква в Україні не може самотужки подолати проблему розколу і об’єднатись, оскільки на заваді цьому стоять зовнішні політичні чинники і впливи, зокрема з боку сусідньої Російської держави. І для останньої, як видно, найголовнішим є не сприяння об’єднанню Української церкви, а збереження через церкву свого політичного впливу в Україні. Тут ми бачимо інші цілі, досягнення яких вимагає використання й інших засобів. Напевно, через це Православна церква в Росії, під впливом якихось політичних чинників, не має змоги забезпечити єднання православних вірних України, не прагне вести діалог з тими, хто з якихось причин опинився за межами канонічної церковної огорожі, а отже, і не прагне знайти оптимальні засоби канонічної ікономії для повернення цих вірних в лоно Вселенської Церкви. Останні заяви Синоду Московського патріархату це лише в чергове підтверджують. Бо тепер заради власних політичних амбіцій вони пішли не тільки на розрив з частиною православної пастви в Україні, але й на розрив зі Вселенським Православ’ям. Це дуже небезпечно, сумно і прикро. Адже це неканонічний шлях, який не служить вилікуванню розколу, але навпаки, сприяє розвитку розколу і схизми.

Маємо надію, що це поспішне і неканонічне рішення наших російських братів буде скасоване і діалог буде відновлено, адже не можна через політичні амбіції чинити розкол і розривати Тіло Христове. Водночас у цій ситуації Вселенський патріархат, як Матір-Церква, тим паче просто зобов’язаний бути зі своїми православними синами і доньками в Україні, які вже майже 30 років постійно просять надати їм канонічний прихисток і допомогти подолати схизму. Це її безпосередній канонічний обов’язок, як Матері-Церкви. Саме такою турботою про долю і спасіння української православної пастви і викликані останні рішення Вселенського патріархату про призначення в Україну своїх представників (екзархів), які б на місці могли допомогти розпочати дієвий діалог між різними частинами поки що розділеної Православної церкви в Україні.


Архієпископ Тельмісський Іов та Вселенський патріарх Варфоломій

Архієпископ Тельміський Іов та Вселенський патріарх Варфоломій

Скажіть, будь ласка, наскільки історично і канонічно є обґрунтованим рішення Константинополя про призначення в Україну власних екзархів? Чи були подібні канонічно-історичні прецеденти? І знову ж таки, чи не є це «вторгненням на чужу канонічну територію»?

Одразу, щоб зняти всі спекуляції навколо штучних закидів у «вторгненні на чужу канонічну територію», зазначу, що територія України ніколи не була канонічною територією будь-якої іншої помісної православної церкви, окрім Вселенського патріархату. Київська митрополія канонічно й історично, з моменту свого створення за часів перших київських християнських князів Аскольда, Ольги і Володимира і далі більше 700 років, була митрополією у складі Вселенського Патріархату. І навіть після передачі в 1686 році частини Київської кафедри на підросійських територіях в тимчасову опіку (намісництво) московських патріархів, Україна ввесь час лишалась канонічною територією Константинопольської церкви.

Щодо історичних прецедентів призначення в Україну екзархів Вселенського патріарха, то таких прикладів з історії було чимало. Щоб не ходити дуже далеко, звернемось до ХХ століття. Оскільки землі Галичини і Закарпаття навіть на початку ХХ століття вважались канонічною територією Вселенського патріархату, то член Синоду Російської церкви митрополит Київський Антоній (Храповицький) з метою здійснення в цих українських землях опіки над православною паствою, письмово звертався про дозвіл і благословення до Вселенських патріархів, і навіть просив з цією метою надати йому титул Екзарха Вселенського патріарха в Галичині і Закарпатті. І таким титулом Екзарха Вселенського патріарха в Галичині і Закарпатті цей російський ієрарх був наділений в 1910 р. грамотою Вселенського патріарха Іоакима III. Пізніше цей титул Екзарха за ним був підтверджений і Вселенським патріархом Германом V (1913 – 1918 рр.).

Отже, на початку ХХ ст. Російська церква сама просила призначити її архієрея Екзархом Вселенського патріарха в українських землях, і тоді вона це не вважала «вторгненням в чужу канонічну територію». Тому не зрозуміло, на якій підставі тепер Синод православної церкви в Росії змінив позицію і намагається відмовити Матері-Церкві в праві призначати екзархів на терени, які історично і канонічно завжди були канонічною територією Вселенського патріархату?

Тут варто додати, що інститут екзархів (представників) Вселенського патріарха в Україні здавна мав усталену традицію. Коли в 1596 році частина єпископату на чолі з київським митрополитом відпала в розкол від Константинопольської церкви і перейшла в унію з Римом, то вірними православ’ю і Вселенському престолу залишились два архієреї — Гедеон Львівський і Михаїл Перемишльський. Тому Вселенський патріарх Мелетій (Пігас) призначив своїм Екзархом в Україні і місцеблюстителем Київської митрополії єпископа Львівського Гедеона (Балабана). Тоді ж до України було призначено Екзархом Вселенського патріарха ще й архідиякона Нікифора (Кантакузіна), який головував на антиунійному православному соборі у Бересті і сприяв збереженню Православної церкви в Україні. За це він був обвинувачений унійними єпископами і польською владою у шпигунстві на користь Туреччини, через що його було ув’язнено в Мальборгському замку, де він в 1599 році і загинув. У 2001 році Синод УПЦ (МП) прославив цього Екзарха Вселенського патріарха в лику святих мучеників. Тож ми маємо не тільки історичні прецеденти призначення Екзархів Вселенського патріарха в Україні, але й шанованих святих серед них.

Ще одним відомим Екзархом Вселенського патріарха в Україні був наступник Гедеона (Балабана) на Львівській кафедрі – єпископ Ієремія (Тисаровський, +1641). Разом із титулом єпископа Львівського, Ієремія успадкував від Гедеона титул Екзарха Вселенського патріархату і посаду місцеблюстителя Київського митрополичого престолу. З 1610 року він 10 років залишався єдиним православним єпископом у Речі Посполитій, аж до 1620 року, коли патріарх Єрусалимський Феофан III з благословення Вселенського патріарха відновив православну ієрархію в Україні і висвятив нового митрополита Київського Іова (Борецького). З того часу вже київські православні митрополити стали незмінно носити канонічний титул Екзарха Вселенського патріарха, який вони були зобов’язані носити і після тимчасової передачі Київської кафедри в 1686 р. під тимчасову опіку (намісництво) московських патріархів.

До речі, окрім прав Екзархів, Вселенські патріархи також надали в той період цілій низці українських монастирів і братств статус ставропігії, тобто перевели у пряме підпорядкування Вселенському престолу. Зокрема, ставропігіями від Вселенського патріархату в Україні користувались Києво-Печерська лавра (з 1589), Львівське Успенське братство (з 1589), Київське Богоявленське братство (з 1620), Манявський скит (з 1620), Луцьке Хресто-Воздвиженське братство (з 1623). Ці акти Матері-Церкви щодо патріарших ставропігій в Україні не були скасовані.


Архієпископ Тельміський Іов під час перебування в Україні зустрівся з президентом Петром Порошенком (фото прес-служби президента)

Архієпископ Тельміський Іов під час перебування в Україні зустрівся з президентом Петром Порошенком (фото прес-служби президента)

«Реальність така: в Україні є мільйони православних віруючих, які вже ніколи не підуть під Москву»

Дякую, тепер зрозуміло, що призначення екзархів в Україні є канонічно-історичною прерогативою Константинопольських патріархів. Але як же це все виглядало після 1686 року? Чи справді і після цієї дати територія України не була «канонічною територією Московського патріархату»?  

Саме так. Україна була і залишалась, навіть після 1686 року, канонічною територією лише Вселенського Патріархату. Після приєднання в середині XVII ст. Лівобережної частини України до складу Московської держави Київська церква опинилась розділеною на частини між різними ворогуючими країнами (Росією, Польщею і Туреччиною), через що у Києві тривалий час не могли обрати єдиного митрополита. У цій складній ситуації Вселенський патріарх, щоб не залишити остаточно українську паству без архіпастирської опіки, частину Київської церкви на підвладних Росії територіях в 1686 році передав під тимчасову опіку (намісництво) патріархові московському, аби той міг допомогти поставити в Києві та інших єпархіях лівобережної України (Гетьманщини) митрополита і єпископів. При цьому принциповою умовою залишалась вимога, щоб Київські митрополити і надалі лишались автономними від Москви Екзархами Вселенського патріарха і обов’язково поминали його ім’я на всіх богослужіннях. Тобто це жодним чином не було передачею Київської митрополії під владу Московських патріархів. Бо така передача була б антиканонічною, оскільки в грамоті про заснування Московського патріаршества межі канонічних впливів московських патріархів визнавались в кордонах Московської держави 1589 року. І до цих меж жодним чином не входила Київська митрополія, яка включала в себе під омофором Вселенського патріархату Україну, Білорусь, Литву і Польщу.

Тобто це було схожим, як за 66 років до того, в 1620 році, з благословення Константинопольського патріарха Тимофія ІІ Єрусалимський патріарх Феофан ІІІ рукоположив у Києві православного митрополита і єпископів, тобто відновив православну ієрархію в Україні. Але ж при цьому ми не кажемо, що з того часу Київська митрополія стала залежною від Єрусалимського патріархату. Так само було і в 1686 році. Бо в Константинополі і подумати не могли, що в Московській Церкві-доньці порушать домовленості і намагатимуться силоміць скасувати канонічну юрисдикцію Константинопольської Матері Церкви в Україні. Через це пізніше, після розпаду Російської імперії, Вселенський Патріархат окремим томосом від 13 листопада 1924 року для надання автокефалії Польській церкві змушений був оголосити акт 1686 року неканонічним і нечинним.

Чи легко давалось підпорядкування частини Київської кафедри Російській церкві?

Ці дії постійно спотикались на спротив українського православного духовенства. Достатньо згадати таких видатних українських святителів, як Сильвестр Косов, Йосиф Нелюбович-Тукальський, Варлаам Ясинський, Іоасаф Кроковський, Варлаам Вонатович, Феофілакт Лопатинський, Арсеній Мациєвич, Варлаам Шишацький і багато інших, які чимало постраждали від неканонічних дій російського уряду та керівництва Російської церкви.

До речі, в межах лівобережної частини України (Гетьманщини) саме після подій 1686 року нової сили набрав такий внутрішньо-церковний рух, як «странствуючі» або «дикі попи». Його суть полягала в тому, що українські православні парафії на Лівобережжі, не бажаючи визнавати владу Московського патріархату, запрошували до себе служити священиків, рукоположених в юрисдикції Вселенського патріархату на правобережній України чи в Молдо-Валахії. Протягом цілого XVIII ст. російська світська і церковна адміністрація жорстоко переслідувала цей рух та його представників, відловлюючи та ув’язнюючи «неканонічних» священиків. Але попри це до самого кінця XVIII ст. віруючі з Лівобережної України з ризиком для життя ходили в Молдо-Валахію за отриманням священицького рукоположення від єпископів Вселенського патріархату, минаючи російську синодальну адміністрацію. І ієрархи Вселенського патріархату фактично ніколи не відмовляли православним вірним з Лівобережної України у таких проханнях.

Маловідомий факт – у 1724 р. митрополитом Ясським Георгієм разом з іншими молдавськими архієреями Вселенського патріархату без погодження з російським Синодом був рукоположений на єпископа Чигиринського архімандрит Єпіфаній, помічник і завідувач канцелярією Київського архієпископа Варлаама (Вонатовича). В представленій Єпіфанієм грамоті, написаній від імені архієпископа Варлаама на ім’я молдавського митрополита Вселенського патріархату, вказувалось на незадоволення українців виведенням Київської митрополії з-під юрисдикції Константинополя, запровадженням «Духовного Регламенту» та синодального управління, а також низведенням київських митрополитів до сану архієпископів.

Отримавши від ієрархів Вселенського патріархату сан єпископа Чигиринського, Єпіфаній повернувся до України, де розгорнув активну діяльність та рукоположив 14 священиків та дияконів. Він неодноразово ув’язнювався російською владою, але кожен раз тікав із в’язниць. Відомо, що він служив в межах вольностей Війська Запорозького. Під час чергового заслання до Сибіру в 1733 р. закутого у кайдани єпископа Єпіфанія у лісі відбили від варти російські козаки-старообрядці і сховали на Гомельщині, у Ветці. Проте у лютому 1735 р. російські війська за наказом імператриці Анни Іоанівни оточили Ветку, а єпископа Єпіфанія знову було заарештовано. Помер він у в’язниці Київської фортеці 1 квітня того ж року, похований біля церкви св. Феодосія в Києво-Печерській фортеці.

Ще цікавий факт, протягом 1759 року на Запорозькій Січі діяв як самостійний архієрей поставлений Вселенським патріархом Кирилом V єпископ Мелетинський Анатолій (Мелесь), який за підтримки запорозького козацтва та без дозволу російського Синоду цілий рік очолював запорозькі церкви і поминав Вселенських патріархів. За це він був ув’язнений російською владою і засланий до Сибіру, де відбував покарання близько дев’яти років. На думку багатьох дослідників, єп. Анатолій (Мелесь) намагався створити на Запоріжжі окрему автономну козацьку єпархію під омофором Вселенського патріархату.

Це дуже цікаво. Ще ви сказали, що в 1686 році під опіку (намісництво) московських патріархів було передано лише частину Київської церкви на підвладних Росії територіях. А як же складалось на інших українських землях, які не увійшли до складу Російської держави?

Саме так. І це дуже важливий момент, про який чомусь всі забувають, коли говорять про акт 1686 року. Адже після передачі частини Київської кафедри на підросійських територіях в тимчасову опіку (адміністрацію) московських патріархів, на інших територіях України, які не входили до складу Московської держави, православні парафії і монастирі і надалі залишались під омофором Вселенського Патріархату. Тобто акт 1686 року стосувався українських територій Гетьманщини, які тимчасово опинились у складі російської держави, і не мав канонічного впливу на інші українські території, зокрема Закарпаття, Буковину, Поділля, Галичину, Волинь, «ханську Україну» на півдні і Крим. Всі ці території й надалі лишались під канонічним омофором Вселенського патріархату.

Можна про це докладніше? Бо про цей факт майже ніде не пишеться…

Так. Насправді після 1686 року під прямою юрисдикцією Константинополя залишились значно більші українські землі. Так, зокрема, не визнала переходу під тимчасову опіку московських патріархів Львівська єпархія. З 1675 року Львівський православний архієпископ був наділений повноваженнями адміністратора Київської митрополії і Києво-Печерської архімандрії під омофором Вселенського патріархату. Після 1686 року Львівська єпархія залишилась в канонічній юрисдикції Вселенського патріархату. Такий її статус лишився і після 1700 року, коли львівський архієпископ Йосиф Шумлянський під тиском польської влади перейшов в унію, а Львівська православна єпархія опинилась на вдовичому положенні. Пряме підпорядкування Константинополю до 1708 року зберігало і Львівське ставропігіальне братство, поки не було примушене прийняти унію. Проте навіть після цього православні парафії й монастирі в Галичині залишались в юрисдикції Вселенських патріархів, які доручили тимчасову опіку над ними Буковинським митрополитам, що так само входили до складу Вселенського патріархату. Найбільш відомою чернечою обителлю і центром православ’я в Галичині та Прикарпатті тоді був Великий Манявський скит, братія якого аж до насильницької ліквідації в 1785 році (тобто ще 100 років після подій 1686 р.) зберігала вірність Вселенському престолу.

Варто згадати ще один важливий факт. 15 червня 1791 року в Пінську на території Богоявленського монастиря відбувся Помісний собор православного духівництва і віруючих Західної України, Білорусі, Литви і Польщі, що увійшов в історію як «Пінська конгрегація». У роботі Пінського собору взяли участь 103 делегати від православного духівництва, чернецтва і мирян. На ньому було ухвалено рішення про відновлення автономії під омофором Вселенського патріархату. Тимчасовим головою Пінської конгрегації було обрано ігумена Бєльського Саву (Пальмовського). Планувалося скликати Синод, який складався б з одного архієпископа з повноваженнями митрополита і трьох єпископів. Також були розроблені «постійні й основні норми і правила організації» Православної церкви Речі Посполитої як автономної церковної юрисдикції, що не залежала від Російського синоду і визнавала над собою юрисдикцію Вселенського патріарха. На засіданні 21 травня 1792 року більшістю голосів (123 голоси «за» при 13 «проти») польський Сейм затвердив як конституцію запропонований Пінською конгрегацією проект нової організації Православної церкви в Речі Посполитій, яка наділялася в державі великими правами і свободами. Проте два нові поділи Речі Посполитої і ліквідація Польської держави призвели до того, що рішення Пінського помісного собору і Акт 21 травня 1792 року практично так і не були реалізовані на практиці.

Важливо наголосити, що православні українці на Буковині, Закарпатті і в Галичині тривалий час залишались під опікою Вселенського Патріархату. Ці землі увійшли до складу Московського патріархату лише в середині ХХ століття в роки радянської окупації Західної України і таке їх насильницьке підпорядкування Москві ніколи не визнавалось Вселенським престолом.

Ви ще згадували про юрисдикцію Константинополя у межах «ханської України» і Криму.

Так. В Криму існувала стародавня Готська і Кафська митрополія, яка аж до кінця XVIII ст. лишалась у складі Вселенського патріархату. Складалась вона з православних греків, болгар, українців та інших народностей Криму і Причорномор’я. Вона була ліквідована російським урядом в 1788 році після анексії Кримського ханства. Проте Вселенський патріархат ніколи не визнавав законності підпорядкування російському Синоду і ліквідації цих своїх історичних митрополій в Криму.

Крім того, юрисдикція Вселенського патріархату незмінно поширювалась і на українську Буковину та південну (т.зв. «ханську») частину України, яка офіційно тоді перебувала під протекторатом Кримського ханства та Османської імперії. Ще гетьман Петро Дорошенко намагався утворити Українську державу під протекторатом османських султанів, на зразок, як то було в Молдо-Валахії. Його однодумцем був київський митрополит Йосиф (Нелюбович-Тукальський), який виступав за збереження Київської митрополії в юрисдикції Вселенського патріархату. В результаті тих спроб гетьмана Дорошенка за Бучацьким договором 1672 року під султанський протекторат від Польщі відійшла вся територія східного та західного Поділля (від Бучача по Брацлав). На території українського Поділля з 1672 до 1699 рр. у складі Османської імперії існував Подільський чи Кам’янецький еялет (з осман. – «край») з адміністративним центром у Кам’янці (нині м. Кам’янець-Подільський). Після смерті митрополита Йосипа (Нелюбовича-Тукальського) Вселенський патріарх Яків у серпні 1681 р. номінував для міста Кам’янець митрополита Панкратія, заснувавши таким чином Кам’янецьку митрополію у складі Вселенського Патріархату (фактично існувала до 1699 р.).

Пізніше кордони «Ханської України» включали в себе українські землі між Дніпром і Дністром, на які поширювався протекторат кримських ханів та османських султанів. Ці землі лише номінально входили до складу Османської імперії, тут навіть були відсутні османські поселення, окрім деяких містечок на півдні. Після поразки Івана Мазепи у боротьбі за незалежність України і зруйнування Петром І Запорозької Січі, в період 1711—1734 років в межах «Ханської України» під протекцією кримського хана в урочищі Олешки, навпроти сучасного міста Херсона, діяла нова Запорозька Січ (т.зв. Олешківська Січ), духовенство якої так само підпорядковувалось Вселенському патріархату. З 1712 року козацькі володіння Олешківської Січі поширилися на північ до лівих притоків Дніпра – річок Орель та Самара. Тобто всі ці терени сучасного півдня України не тільки не входили до складу Російської імперії, але й лишались в юрисдикції Вселенського патріархату. Тож дія акту 1686 року на них жодним чином не поширювалась.

Землі «Ханської України» та православні парафії і монастирі в її межах входили до складу Браїльської митрополії Вселенського патріархату. Її центром спочатку було місто Браїла на лівому березі Дунаю. У 1751—1789 рр. резиденцією митрополита Браїльського стало місто Ізмаїл (нині Одеська область, Україна). До цієї митрополії Вселенського патріархату належали землі Добруджа, Буджака, Бендер, а після підписання Бучацького мирного договору 1672 року — Хотинська єпископія і всі православні території й парафії Правобережної й Лівобережної України, що перебували під протекторатом Османської імперії, зокрема, Ханська Україна, Олешківська Січ та православні громади, що знаходилися на материковій території Кримського ханства.

З 1751 до 1773 рр. в Ізмаїлі мав кафедру Браїльський митрополит Даниїл, який у церковних грамотах підписувався «Даниїл, милостію Божою митрополит Проівлавія, Томаровський, Хотинський, всього узбережжя Дунайського, Дніпровського і Дністровського, і цілої України Ханської». Таким титулом підписувалися і наступники Даниїла митрополити Іоаким (1773—1780) і Кирило (1780—1792). Тобто це вже через 100 років після акту 1686 року.

Після насильницької ліквідації Катериною ІІ Запорозької Січі в 1775 році чимало запорожців перебрались на підконтрольні Османській імперії терени, де на берегах Дунаю заснували нову Задунайську Січ. Вона проіснувала до середини ХІХ століття, а в церковному відношенні визнавала над собою виключно юрисдикцію Вселенського патріархату.

Як бачимо, всі ці факти свідчать про те, що акт 1686 року стосувався лише лівобережної частини України, яка перебувала тоді під владою Москви і фактично не стосувався інших українських теренів.


Архієпископ Тельміський Іов (фото: orthodoxie.com)

Архієпископ Тельміський Іов (фото: orthodoxie.com)


«У першій українській Конституції було прописані зобов’язання відновити юрисдикцію Вселенського патріархату»

Ви сказали, що після першого зруйнування російськими військами Запорозької Січі в 1709 році українське козацтво, яке перейшло під протекторат кримського хана, повернулось під юрисдикцію Константинопольського патріархату. А як до цього ставились українські гетьмани Іван Мазепа і Пилип Орлик, які очолили цю першу українську еміграцію?

Якраз вони одними з перших повернулись під омофор Вселенського патріархату, а разом з ними і козацтво. Не дивлячись на накладення Російською Церквою на гетьмана Мазепу неканонічної анафеми, представники Вселенського патріархату її не визнавали, адже вона була накладена з політичних мотивів, як засіб політично-ідеологічних репресій і не мала жодних віросповідних, богословських чи канонічних причин. Отже, на еміграції в м. Бендери Іван Мазепа вільно сповідався у православних священиків Вселенського патріархату. Саме вони напутствували його на смертному одрі і відпустили від гріхів, а потім і відспівували. Його тіло було покладене в православній церкві містечка Варниці, яка перебувала у юрисдикції Вселенського патріархату, а згодом його перепоховали у місті Галац на Дунаї, де в центральному соборі Свято-Георгієвського монастиря місцевий митрополит відслужив заупокійну службу за спочилим гетьманом.  Цей митрополит був ієрархом Вселенського патріархату. Отже, можемо говорити, що Іван Мазепа помер як вірний Матері-Церкви, Вселенського патріархату!

Дуже цікавим і цінним є історичний документ, відомий як перша українська Конституція від 5 квітня 1710 року. Це був своєрідний конституційний пакт між новообраним після смерті Мазепи гетьманом Пилипом Орликом і всім Військом Запорізьким. Так от у першому параграфі цієї першої української Конституції були прописані зобов’язання відновити над Київською митрополією юрисдикцію Вселенського патріархату та звання Київських митрополитів як Екзархів Вселенських патріархів. Зокрема, у Конституції 1710 року сказано таке:

«Теперішній новообраний Гетьман, коли Господь Бог, кріпкий і сильний у брані, пособить… звільнити Вітчизну нашу, Малу Русь, від невільницького ярма московського, має і повинен буде насамперед піклуватися і кріпко стояти, аби жодне іновір'я в Малую Русь, вітчизну нашу, не від кого не було впроваджено… аби єдина віра православна східного сповідання, під послушенством Святішого Апостольського Престолу Константинопольського, навічно утверджена була... А для ще більшої ваги первоначального в Малій Русі престолу митрополичого Київського та для зручнішого справами духовними управління, має той же Ясновельможний Гетьман після визволення Вітчизни від іга московського, справити у столиці Апостольській Константинопольській, Екзаршеську первісну владу, щоб через неї відновились спадковість та послушенство синівське до помянутого Апостольського Константинопольського Престолу, від якого проповіддю Євангельською в вірі святій вселенській просвічена та зміцнена биті удостоїлася».

Отже, як бачимо, в Конституції гетьмана Пилипа Орлика і Війська Запорізького першим пунктом, як заповіт для всіх послідуючих українських поколінь, клятвено прописувалось зобов’язання повернути Київську митрополією під юрисдикцію Вселенського патріархату та відновити повноваження Київських митрополитів як Екзархів Вселенських патріархів. Тому немає нічого дивного, що й сучасні Президенти незалежної України вже в наш час намагались і намагаються виконати цей заповіт, ініціювавши відновлення діалогу з Матір’ю-Церквою, Вселенським патріархатом.

А вже в наш час, зокрема в ХХ столітті, чи поширювалась юрисдикція Константинопольського патріархату на якісь терени України?

Так, зокрема на Закарпатті. І це дуже важливий момент. Адже Закарпаття історично і канонічно до самого приходу радянських окупаційних військ в середині ХХ ст. канонічно входило до юрисдикції саме Вселенського патріархату і цей край ніколи не був «канонічною територією» Московського патріархату.

На самому початку розмови ми вже говорили, як член Синоду Російської Церкви митрополит Антоній (Храповицький) з метою здійснення в цих українських землях опіки над православною паствою, письмово звертався про дозвіл і благословення до Вселенських патріархів, і навіть просив з цією метою надати йому титул Екзарха Вселенського патріарха в Галичині і Закарпатті. Тобто сама синодальна Російська церква визнавала ці українські землі юрисдикцією Вселенського патріархату, а один з її провідних ієрархів користувався титулом Екзарха Вселенського патріарха в Галичині і Закарпатті.

На підставі цього історично-канонічного права для православних єпархій на території окупованих Польщею Західної України і Західної Білорусії Вселенський патріархат 13 листопада 1924 року видав Томос про дарування автокефалії Польській церкві. Цей Томос скасовував акт 1686 року, яким передавалась Київська кафедра під тимчасову опіку (адміністрацію) Московському патріарху. Томос Вселенського патріарха 1924 року стверджує, що це приєднання суперечило канонічним правилам і що Московський патріархат не виконав обумовлених в акті 1686 року вимог, згідно з якими Київська митрополія повинна була зберегти свої права автономії і канонічний зв’язок з Вселенським патріархатом.

Таким чином, автокефальна Православна церква в Польщі (а по суті, Західної України і Західної Білорусії) проголошувалася правонаступницею історичної автономної Києво-Галицької митрополії Вселенський патріархату. До неї, до речі, входила Свято-Успенська Почаївська лавра, священо-архімандритом якої вважався предстоятель автокефальної Православної церкви в Польщі, митрополит Варшавський і всієї Польщі. Під час німецької окупації, вже в 1941 році з частини західноукраїнських єпархій Православної церкви в Польщі з благословення її предстоятеля митрополита Варшавського Діонісія (Валединського) декретом від 24 грудня 1941 р. постала «Адміністрація Православної церкви на звільнених українських землях» на чолі з адміністратором, митрополитом Луцьким Полікарпом (Сікорським), який був канонічним єпископом автокефальної Православної церкви в Польщі. Дуже часто називають цю адміністрацію «Українською Автокефальною православною церквою (УАПЦ)», але це зовсім не правильно, тому що це було розширенням церковної юрисдикції автокефальної Православної церкви в Польщі на окупованих німцями українських землях, виходячи, що автокефалію отримала церква в Польщі на основі Київської митрополії. Тоді ж Місцеблюстителем Київського митрополичого престолу був оголошений митрополит Варшавський Діонісій (Валединський), як канонічний предстоятель автокефальної Православної церкви на теренах Польщі, України і Білорусі, визнаний Вселенським Престолом та іншими Помісними Православними Церквами.   

Це що стосується українських Галичини, Волині, Поділля та інших земель. Але повернемось до Закарпаття…

Тут ситуація розвивалась трохи інакше. Після розпаду Австро-Угорської імперії українське Закарпаття потрапило під владу Чехословаччини. А православні парафії канонічно входили тут до юрисдикції Вселенського патріархату і нетривалий час на початку ХХ ст. — патріархату Сербського. 4 березня 1923 року Собор Вселенського патріархату на чолі з патріархом Мелетієм IV поставив на Архієпископа Празького колишнього випускника Київської духовної академії владику Савватія (Врабец, 1880-1959) і постановив, що православні парафії Закарпаття входять до юрисдикції Вселенського патріархату. Відтоді канонічно українські православні парафії Закарпаття остаточно закріпились за юрисдикцією Вселенського Патріархату, де й перебували до приходу радянських окупаційних військ.

9 листопада 1939 року Екзарх Вселенського патріарха архієпископ Савватій (Врабец) повідомив прот. Михайла Попова листом, що він має намір висвятити його на єпископа або генерального вікарія для Закарпаття та Угорщини. 26 вересня 1940 р. архієпископ Савватій (Врабец) видав наказ, згідно якого прот. Попов призначався Адміністратором Православної церкви Закарпаття та Угорщини під юрисдикцією Вселенського патріархату, йому також надавався сан протопресвітера. 5 жовтня 1940 року у листі до Вселенського патріарха Веніаміна архієпископ Савватій (Врабец) просив висвятити о. Попова на єпископа для Православної церкви Закарпаття та Угорщини під юрисдикцією Вселенського патріархату. Проте 30 травня 1942 р. німці заарештували архієпископа Савватія (Врабец), він три роки перебував у концтаборі Дахау (1942—1945). Після звільнення не був допущений новою окупаційною адміністрацією (тепер вже радянською) до виконання своїх обов’язків, оскільки відмовлявся порвати з Вселенським патріархатом. До кінця життя він піддавався гонінням і тиску з боку комуністичного режиму, помер 14 грудня 1959 р.

Ще трагічніше склалася доля Адміністратора Закарпатської єпархії Вселенського патріархату протопресвітера Михаїла Попова. 13 червня 1944 р. він був заарештований нацистами за підозрою у хрещенні єврейських дітей. Наприкінці грудня 1944 р. о. Попова було вислано до Німеччини на примусові роботи, проте під час перевезення йому вдалося втекти. На початку квітня 1947 р. в Будапешті о. Попов був заарештований вже радянськими органами НКВД. 9 вересня 1947 р. його за звинуваченням у «антирадянській діяльності» засудили до 25 років ув’язнення. Його відправили до концтабору в Воркуту (Комі АРСР), де він імовірно загинув як мученик за віру Христову.

Тобто канонічні структури Константинопольського патріархату проіснували на Закарпатті аж до 1946 року?

Так, саме до 1946 року. І вони були насильно приєднані за допомогою каральних органів НКВД до Московського патріархату, а тих, хто відмовлявся, репресували і знищили як мучеників за віру Христову. І, що важливо, Константинополь ніколи, жодним актом не визнавав знищення комуністичним режимом на Закарпатті єпархії Вселенського патріархату і приєднання її до іншої юрисдикції. Це приєднання було неканонічним і насильницьким. І це було не 300 років тому, а в 1946 році.

Свого роду відгомоном перебування Закарпаття під омофором Вселенського патріархату є автономна Карпато-русинська православна єпархія (American Carpatho-Ruthenian Orthodox Diocese), що зберіглася в США до наших днів і існує у складі Вселенського патріархату. Її предстоятелем нині є єпископ Ніський Григорій (Тацис).

До речі, саме Екзарх Вселенського патріарха архієпископ Саватій (Врабец) 19 жовтня 1940 р. на Холмському Соборі разом з митрополитом Варшавським Діонісієм (Валединським) висвятив о. Іларіона (проф. І. Огієнка) на єпископа Холмського і Підляського, який згодом в еміграції очолив Українську Православну церкву в Канаді, що нині у складі Вселенського патріархату.

Іншим видатним українським церковним діячем під омофором Вселенського патріархату був митрополит Евкарпійський Богдан (Шпилька; 1892 — 1965). Богослов за освітою, він в 1920-ті рр. займався викладацькою діяльністю на Закарпатті і був рукоположений тут на священика Вселенського патріархату архієпископом Празьким Савватієм (Врабец). В 1936 р. він був обраний на єпископа Української православної церкви в Америці, яка перебувала в юрисдикції Вселенського патріархату. Згодом став її митрополитом, був автором православного катехізису українською та англійською мовами і полемічних брошур. УПЦ США, яка нині діє в Північній Америці під юрисдикцією Вселенського патріархату, є спадкоємницею як «Адміністрації Православної церкви на звільнених українських землях» митр. Полікарпа (Сікорського), так і УПЦ Америки митр. Богдана (Шпильки). Іншою численною українською юрисдикцією під омофором Вселенського патріархату є вже згадувана УПЦ в Канаді.

Отже, як бачимо, поширення юрисдикції Вселенського патріархату на українські терени і українську діаспору має пряму історично-канонічну тяглість. Тож всі закиди на адресу Константинополя щодо «вторгнення на чужу канонічну територію» тут є безпідставними, бо як від 860 та 988 років, так і від 1686 і до 1946 років Константинополь завжди мав на різних теренах сучасної України свої канонічні структури. Тому принципово говорити не лише про акт 1696 року, але й пізніші прецеденти поширення юрисдикції Константинополя на різні терени України.


(фото: exarchat.eu)

(фото: exarchat.eu)


«Тільки надання Православній церкві в Україні автокефалії може допомогти подолати проблеми і розколи»

Чим можна пояснити, що Константинопольський патріархат саме зараз почав згадувати про те, що Україна історично була і є його канонічною територією?

Це не зовсім так. Вселенський Константинопольський патріархат про це наголошував неодноразово. Інша справа, що поки Україна не була самостійною державою і входила до складу Російської імперії чи комуністичного СРСР, то говорити про це було марною справою. Інша справа, коли Україна набула державну незалежність… Хоча, вже в самому акті 1686 року про передачу Київської кафедри під тимчасову опіку (адміністрацію) патріархів московських зазначалось, що Київські митрополити мають визнавати владу Вселенського патріарха, обов’язково поминати його ім’я на всіх богослужіннях і залишатись Екзархами Вселенського патріархату. І як вже було сказано, Томос Вселенського патріархату від 13 листопада 1924 року про дарування автокефалії Православній церкві в Польщі скасовував цей акт 1686 р. саме через те, що оте приєднання суперечило канонічним правилам і що Московський патріархат не виконав обумовлених в акті 1686 року вимог.

Така позиція Вселенського патріархату щодо України незмінною зберігається до сьогодні. У листі до патріарха Московського Олексія II від 10 січня 1991 року Вселенський патріарх Димитрій писав: «Вселенська Патріархія визнає лише одну канонічну Православну Церкву у встановлених Патріаршим і Священним Синодом 1593 року кордонах Вашої Святійшої Церкви».

Як відомо, «у встановлених Патріаршим і Священним Синодом 1593 року кордонах» в юрисдикції Московського патріархату визнавалися лише північно-східні єпархії Московського царства (Московії), тоді як єпархії Київської митрополії (Україна, Білорусь, Литва і Польща) «у встановлених Патріаршим і Священним Синодом 1593 року кордонах» входили на правах розширеної автономії до юрисдикції Вселенського патріархату. Тобто, по суті, в листі Вселенського патріарха Димитрія було сказано, що кордони 1593 р. залишали Київську митрополію в канонічних межах Вселенського патріархату.

Цю ж позицію було висловлено і Вселенським патріархом Варфоломієм на нещодавньому Синаксисі (Архієрейському Соборі) в Константинополі 1-3 вересня 2018 р. Тобто нічого нового тут не сказано. Вселенський патріархат як стояв принципово на позиції, що Україна історично і канонічно була і є його канонічною територією, так і продовжує послідовно стояти на цьому. Тому обурення представників дочірньої Російської Церкви щодо позиції Матері Церкви, Вселенського патріархату, з цього приводу є даремними. І маємо надію, що після більш глибокого вивчення цього питання, таке несправедливе обурення минеться.

Владико, за вашої допомоги ми здійснили корисний екскурс до забутого нами історичного минулого. Але на завершення, як же ж за нинішніх обставин Вселенський патріархат може розв’язати таку складну і заплутану українську церковну проблему?

Тільки шляхом молитви, діалогу любові, дотримання канонів і відновлення історичної справедливості. Необхідно дослідити і переосмислити минуле, позбутись штучних міфів та викривлення історії, виправити помилки минулого, порушення канонів і повернутись обличчям до правди. Бо, як сказано в Священному Писанні, лише «ділом правди буде мир» (Іс. 32: 17).

На моє особисте переконання, за існуючої в Україні ситуації тільки надання Православній церкві в Україні канонічної автокефалії може допомогти подолати існуючі в ній проблеми і розколи, примирити, об’єднати і вивести із того жахливого кризового стану, в якому вона опинилась за останні 30 років. І це було б відновленням історичної справедливості.

Попереду ще чимало роботи. Ми ще лише на початку цього великого історичного процесу, на шляху якого ще чимало перешкод. Діалог ще тільки починається. Тут поспіхом нічого не робиться.

І тут є велика відповідальність і обов’язок з боку Матері-Церкви, Вселенського Патріархату. Ще раз наголошу,  Вселенський Патріархат зобов’язаний прийняти всі можливі від нього міри згідно зі своїми канонічними прерогативами, для того, щоб забезпечити церковну єдність і не допустити подальшого перебування мільйонів православних українців поза межами канонічної Церкви. Роль Вселенського патріархату – служити єдності всієї Православної церкви, а не тільки якоїсь з її частин. А оскільки Православна церква в Україні нині є розділеною на кілька частин, то обов’язок Вселенського патріархату, як Матері-Церкви, шляхом діалогу знайти оптимальні засоби канонічної ікономії для відновлення єдності.

Саме для цього Священний синод Вселенського патріархату і направив до України своїх посланців (екзархів), аби вони у відвертому діалозі з усіма сторонами конфлікту допомогли їм порозумітись і дійти згоди. Адже не можна ділити Тіло Христове. Воно належить Христові, а не Москві, Києву чи ще комусь. Не може бути Церкви «російського світу» чи ще якогось. До Вселенської церкви як містичного Тіла Христового мають право належати всі, хто щиро прагне бути із Христом, незалежно від національних чи політичних переконань та уподобань. Час вже припинити всі ті імперські політичні спекуляції і амбіції. Реальність така, що в Україні є мільйони православних віруючих, які вже ніколи не підуть під Москву. Це зрозуміло всім. І не пускати їх через це до Христа, відлучати і позбавляти їх спасіння, це не по-християнські, неканонічно. Треба шукати інші прийнятні шляхи вирішення цієї проблеми, із застосуванням церковних канонів, ікономії і любові.

Дуже шкода, що представники УПЦ Московського патріархату поки що відмовляються від діалогу з представниками Вселенського патріархату та інших частин Українських церков. Заяви про відмову від таких братерських зустрічей і діалогу, шантаж євхаристійною єдністю та заборона співслужити з ієрархами Вселенського патріархату лише заганяють їх в глухий кут і ще більше погіршують їхнє канонічне становище.

Маю надію, що це лише тимчасово і що наші брати з УПЦ Московського патріархату зрозуміють помилковість такого шляху і відкриють свої серця для діалогу та братерського єднання во Христі. Так само і представники інших частин Українських церков, які поки що з різних причин не є в єдності зі Вселенським православ’ям. Адже єдність во Христі має бути нашою найголовнішою метою. Це заповів Сам Христос: «Да будуть всі єдино, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони да будуть в Нас єдино» (Ін. 17:21). І «по тому впізнають всі, що ви є учні Мої, якщо матимете любов поміж собою» (Ін. 13:35).  

Як казав з цього приводу Святіший Вселенський патріарх Варфоломій: «Вселенський патріархат зобов'язаний нагадувати всім про соборність і вселенський характер Церкви, пропагуючи дух примирення, який долає конфлікти та служить єдності православ'я». Вважаю, що діалог – це єдино вірний шлях. Адже, як заповідав святий апостол Павло: «Належить бути і разномисліям між вами, аби відкрились поміж вас іскусніші» (1 Кор. 11:19). І як писав блаженний Августин: «В головному — єдність, в другорядному — свобода, в усьому — любов».

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 10 грудня 2018, 10:17

      Р. S. Іншими словами, пішло вже ДРУГЕ століття, як оті - відомі ФАТІМСЬКІ (1917 р.) пророцтва Пресвятої Діви Марії і, зокрема, стосовно РОСІЇ, продовжують ЗДІЙСНЮВАТИСЯ!!! Дуже наочно, реально й

    • velovs@ukr.net | 10 грудня 2018, 10:00

      До речі, начало цьому процесу - і саме СВІТОГЛЯДНО_ПРАКТИЧНОГО - переходу тематики одностатевих сексзбочень із сфери суто ПРИВАТНОЇ у порядок денний ЗАГАЛЬНОСУСПІЛЬНИХ обговорень і дискусій, а затим

    • velovs@ukr.net | 10 грудня 2018, 08:15

      РЕЗЮМЕ. Те духовно-практичне навчання Слова Божого, яке залишив і заповідав Своїм учням та послідовникам - і саме як Велике Доручення - проповідувати й поширювати серед усіх народів - "та аж до

    • Стефан | 9 грудня 2018, 22:34

      Каждый честный вносит свой вклад в очищение Украины от гнилой коммунистической, атеистической, советской идеологии, философии, политики и пропаганды.

    • RODOVID | 9 грудня 2018, 22:09

      А юридично, інвентаризація Почаївської лаври представниками Кременецько-Почаївського заповіднику(в присутності працівника СБУ) підтвердила, що всі цінності і майно в повному порядку! Отже питання -