Забутий день

13.08.2018, 11:09

Наступила неділя 19-го серпня 1990р. День Преображення Господнього у Преображенській церкві храмовий празник. Після відправи велична процесія на чолі з митрополитом Володимиром Стернюком та ще з кількома єпископами вирушила з Преображенської церкви до Собору св. Юра.

Я повернувся з заслання до Львова 15-жовтня 1989 року. У Львові незадовго перед тим відбувся знаменитий похід греко-католиків до церкви св. Юра з вимогою легалізувати церкву і віддати нам церковні приміщення. Зібралося біля 200 тисяч людей, які на чолі з єпископами і духовенством пройшли вулицями Львова. Тим часом у Москві почалося голодування греко-католиків з вимогою легалізації нашої церкви. Після мого повернення за кілька днів приблизно 24-25 жовтня відбулася знаменита подія: греко-католики захопили Преображенську церкву, ця подія підняла Львів, маса людей кинулися до Преображенки, вулиці Краківська і Вірменська були забиті народом. Це викликало радість і велике піднесення у людей. Всі розуміли, що тепер черга за церквою св. Юра. Обласна рада мовчала, Чорновіл був явно не прихильний до греко-католиків, питання Юра гальмувалося. Напруга тривала до різдва, а на різдво тодішній єпископи МПЦ Нікодим наказав зачинити церкву, відправ в церкві не відбувалося, тільки біля сходів до церкви зібралася група клікуш, які там верещали, коли хтось наближався до церкви. Їх там було 20-30 щоденно і отримували за то по 15 рублів на день, на той час досить велика сума.

Обласна рада обіцяла віддати церкву греко-католикам, спочатку до Йордану, потім до Благовіщення, Великодня, до Дня св.Юра, час минав, церкву не віддавали, вона стояла закритою, а тим часом активізувалися автокефали. Тоді автокефальна церква була явище незрозуміле. Вони і не думали іти на схід і працювати серед православних, а вирішили забрати тут в Галичині максимум наших церков. Появився якийсь невідомий єпископ Іоанн Житомирський, який трохи побув, а потім як появився, так і зник. Чорновіл почав носитися з ідеєю проведення плебісциту в кожному селі і в місті, кому буде належати церква. Це викликало обурення.

А тим часом через Василя Січка я познайомився з матеріалами наради партійного архіву і партійного активу Долинського району Івано-франківської області. В тих документах було явно сказано не допустити відродження греко-католицької церкви, підтримувати автокефалію, бо це явище тимчасове, пройде час і вони повернуться в лоно РПЦ. Якось автокефали зібрали досить велику процесію і прийшли на площу св. Юра з вимогою передати їм цю церкву. Чекати дальше було неможливо і я вирішив: зібрав хлопців з братства св. Володимира і СНУМу і ми вирішили, взяти церкву св. Юра штурмом. Розробляли план захоплення церкви в червні. Треба було знайти людину, яка би відкрила двері церкви, хлопці до мене привели старшу людину і сказали, що він зможе відчинити двері. Я поговорив з цією людиною і вона сказала, що кожної хвилини, коли буде потреба, вона готова прийти. Я не знаючи, хто це і прийнявши його спочатку за звичайного спеціаліста, який обкрадає каси і тому подібне, і відкрито запитав, скільки це буде коштувати, нащо він мені відповів: пане Юрію, за кого ви мене вважаєте, де би я брав щось за відкриття церкви. Пізніше виявилося, що цей пан Володимир Волинець був у Львові одним з трьох спеціалістів, які були на обліку в міліції і їх закликали у тому випадку, коли в якійсь касі чи в банку чи загубилися ключі чи щось сталося з замком і вони офіційно відкривали. Він був одним з них. Зібрались ми групою і вирішили в певний день в червні, точної дати не пам'ятаю, брати церкву приступом. Я пішов раненько до отців василіан до церкви Онуфрія. Була 6 ранку, монахи збиралися в церкві. Я пішов до отця Антонія і попросив його, під час ранкової служби закликати вірних підійти до церкви св. Юра і підтримати нас. Отець тут же ж погодився і під час служби Божої закликав всіх, хто тільки може, іти до церкви св. Юра. День був спекотний. Ми прийшли до церкви приблизно о годині 11.00. Крім хлопців зібралося ще приблизно півтори сотні людей. Ми підійшли до церкви незважаючи на крики тих жінок оплачених РПЦ, які стояли біля сходів, але тут до мене нараз підійшов чоловік, який був весь час біля Владики Стернюка, прізвище його Солтис, і він від імені владики просив, щоб я підійшов до владики. Владика тоді мешкав на вулиці Чкалова тепер Туган-Барановського. Я прийшов і Владика сказав мені, що єпископи їдуть до Риму з візитом до Папи, а наша акція може привести до того, що владик не випустять з Союзу. Я мусів прислухатися до слів владики Стернюка і тимчасово відмінити акцію. Я прийшов на святоюрське подвір'я, пояснив хлопцям ситуацію і сказав, що акція вимушено відкладається. До людей звернулися з проханням помолитися за те, щоб нам якнайшвидше віддали церкву. Люди помолилися і розійшлися. Логічно було б, після від'їзду владик до Риму повторити акцію, але дуже тяжко після невдалої акції зібрати людей наново, тому акцію відклали на невизначений час.

Наступив серпень місяць, у Львові відбувався з'їзд лікарів. З'їхалося багато гостей за кордону. Але і урядові кола не дрімали. Іван Гель через мого швагра попередив мене, що КГБ знає, що я хочу взяти силою церкву св.Юра. На це повідомлення я махнув рукою і сказав, нехай знають. Але до з'їзду лікарів додалася ще одна подія. На 12-ого серпня було призначено посвячення каменю під будівництво нової церкви святих Володимира і Ольги. Процесія мала іти від церкви св. Преображення по Коперніка і Сахарова на вулицю Володимира Великого. Я хотів, щоби процесія пройшла по вулиці Листопадового Чину до Святоюрської площі і говорив на цю тему з парохом Преображенської церкви отцем Чухнієм. Я сказав йому, для чого це мені потрібно, на що він відповів, п.Юрію, я боюся. Я розумів його: на ньому лежала відповідальність за церкву і така його дія могла мати сумні наслідки. Я тоді вирішив інакше: на чолі процесії ішли хлопці з братства св. Володимира, які несли хрест і хоругви. Їм було поставлено завдання: після посвяти каменю вертатися не тою самою дорогою, як було заплановано, а повернути на вулицю Сталінградської битви, тепер Антоновича, і підійти на Святоюрську площу. Як були би якісь питання, то сказати що ми хочемо ще помолитися коло церкви св. Юра, щоб нам віддали нашу церкву. Я тим часом був на панахиді на Янівському цвинтарі на могилах наших людий, розстріляних німцями у вересні 1941 році. Після панахиди Володимир Фартух запропонував мені відвести мене додому, а я сказав, що ні, я що хочу на Святоюрську площу. Потім Фартух мені сказав, що він щось запідозрив, але відвіз мене на площу Юра. Там вже були хлопці і пан Володимир Волинець, вхід на подвір'я церкви св. Юра був перегороджений міліцією, вона стояли в 3 зімкнені ряди. В додатку нас повідомили, що стоїть в подвір'ї автобус із спецпризначенцями. Справа була серйозна, але тим не менше вирішили, що будемо брати церкву. Я проінструктував хлопців, як ми будемо діяти. Ми мали клином, т.зв. свинею, кинутись на ряд міліції, стараючись прорвати його. У випадку застосування міліцією гумових кийків, хлопці мали кидатися під ноги міліції, стараючись повалити їх на землю і в такий спосіб прорватися дальше. Напруга збільшувалася, на площі було багато неорганізованої публіки, в тому числі і представників української діаспори, а тут вже появилися процесія, вона наближалася. Коли люди підійшли на відстань 80-100 м, я сказав до хлопців: хлопці ідемо. Мене підхопили двох хлопців, зліва від мене Ромко Гера, а зправа не знаю навіть хто. Ми кинулися на міліцію. Я старався пронернути під руки міліціонерам, Ромко кричав :"пропустіть сліпого." Люди з процесії, коли побачили, що ми прориваємо ряди міліції, почали бігти нам на допомогу. Хвилина, дві і ми вже не могли відступати, люди тиснули на нас. Не витримав один ряд міліції, за ним другий, а тоді третій. Я повинен сказати, що міліція не дуже і старалася захищати РПЦ, може тому, що було багато людей, що були камери, а може просто не хотіли старатися. Сотні людей вірвалися в подвір'я церкви Святого Юра, спецпризначенців так і не використали, вони так і залишися в автобусі. Міліціонери від брами побігли до сходів перед церквою і там пробували перегородити нам дорогу. Коли ми підбігли до них і почали тинснути, один з них тихо сказав: хлопці тисніть сильніше! І дійсно нам злегенька довелось натиснути і вони мов розірваний ланцюжок відскочили і притулилася до стіни. Підбігли до дверей церкви і тут ми кинулися за паном Володимиром Волинцем, який мав бути біля дверей церкви. Він був з нами на площі, але ми старалися його тримати з боку, бо він був з інструментом і ми боялися, що він може попасти на око міліції. Але коли люди кинулися в подвір'я, він змішався з натовпом і йому нелегко було дібратися до нас. Я сказав хлопцям, щоб шукали його і за кілька хвилин він вже був коло дверей, але спроба відчинити головні двері церкви була невдала. Тоді пан Володимир кинувся до бічних дверей і за кілька секунд буквально ми почули, як бряцнув замок. Але тут несподіванка: перед церквою появився В'ячеслав Чорновіл і привіз собою владику Володимира Стернюка. Чорновіл почав свою балаканину з того, що так не можна, що треба чекати рішення обласної ради, а воно ось-ось буде, що він, якщо не буде рішення за чотири- п'ять днів сам прийде розбивати ці двері. Я відповів Чорноволу, що можна чи не можна, а ми візьмемо церкву, нащо Чорновіл відповів: пане Юрію, я вас дуже поважаю, але так робити не можна, нащо я відповів, а ми все-таки церкву візьмемо. Чорновіл попросив Владику Стернюка втрутитися та Владика не послухася і звернувся до народу з закликом, що нам ця церква належиться і просив не заходити, поки не попрацює інвентаризаційна комісія і почав правити молебень. Двері до церкви були відкриті, але авторитет в Стернюка був таким, що ніхто не відважився переступити через поріг. Так продовжувалося тиждень, подвір'я церкви було вдень і вночі повне народу : священики правили, сповідали, причащали, миряни прикрашали подвір'я і церкву ззовні. Я сам тоді приходив до хати о 3-4 годині ночі, а вже о 10 ранку дух був у святоюрському подвір'ї.

Наступила неділя 19-го серпня 1990р. День Преображення Господнього у Преображенській церкві храмовий празник. Після відправи велична процесія на чолі з митрополитом Володимиром Стернюком та ще з кількома єпископами вирушила з Преображенської церкви до Собору св. Юра. Пані Леся Крип'якевич настояла на тому, щоб я привітав Митрополита і Владик при вході церкви. Я стояв на порозі церкви, пані Леся коло мене, ми чекали процесію. Коли люди підійшли і владики входили до церкви, я привітав особисто Владику Володимира і інших єпископів з входом в їх катедральний собор. Церква і площа перед церквою і всі прилеглі вулиці скільки око гляне були заповнені народом.

На цьому моя місія скінчилася. Я ще був на Службі Божій, запричащався і відчув, що обітницю, яку я собі дав після приїзду до Львова, взяти і відкрити Собор св. Юра, я виконав.

Минув час і всі вже забули про день 12 серпня 1990 року, неділю, коли ми дійсно відкрили нашу церкву.